9. Реалізація норм права. Тлумачення норм права та його значення для суб’єктів правоохоронної системи

Мультимедійна презентація

Контрольні питання

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Теми рефератів

Тестовий контроль знань

1. Реалізація норм права: поняття та форми

2. Застосування як особлива форма реалізації норм права у правоохоронній діяльності

3. Основні стадії застосування права

4. Правозастосовні акти у сфері правоохоронної діяльності: поняття, ознаки, види

5. Прогалини в законодавстві, способи їх усунення та подолання

6. Поняття і мета тлумачення норм права

7. Види та способи тлумачення норм права

8. Акти тлумачення норм права у правоохоронній діяльності

9. Юридичні колізії: поняття, види та способи їх подолання

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах норми права лише тоді виконують своє соціальне призначення, коли вони втілюються в дійсність, реалізуються у свідомо-вольових діях суб'єктів.

Значна кількість норм права для своєї реалізації вимагають правозастосовної діяльності державних органів і посадових осіб. Практичне значення застосування норм права зумовлюється його безпосередньо прикладним характером

1. Реалізація норм права: поняття та форми

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах норми права тільки тоді виконують своє соціальне призначення, коли вони втілюються в дійсність, реалізуються у свідомо-вольових діях суб'єктів. Реалізація норм права їх адресатами завершує процес правового регулювання.

Реалізація норм права – це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права тобто в їх практичній діяльності^[1].

Реалізувати нормативні правила поведінки, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя волю законодавця, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає свою соціальну цінність.

Форми реалізації норм права:

1. Залежно від кількості суб'єктів, які реалізують право:

• індивідуальна форма правореалізації – полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) використовувати свої суб'єктивні права і виконувати покладені на неї юридичні обов'язки. Наприклад, ст. 45 Конституції України, що закріплює право громадян на відпочинок, може бути реалізована громадянином самостійно;
• колективна форма правореалізації потребує поєднання зусиль кількох суб'єктів. Наприклад, у ст. 36 Конституції України передбачає право громадян України на об'єднання в політичні партії та громадські організації. Ця норма може бути реалізована лише в колективній формі.

2. В залежності від своєрідності форм реалізації норм права:

• особливості реалізації норм права обумовлюються способом та методом правового регулювання – акцент робиться на дозволі, забороні та зобов’язанні як основних способах правового регулювання, що визначають форми реалізації норм права. І, відповідно, способи правового регулювання (заборона, зобов’язання і дозвіл) характеризують не стільки зовнішню форму реалізації норм права, скільки конкретні юридичні прийоми забезпечення правомірної поведінки. Тому реалізація норм права забезпечується такими методами, як:
  • переконання;
  • заохочення;
  • примус тощо.
• реалізація визначається зовнішньою формою виразу норм права.

3. У відповідності до поділу норм на забороняючі, зобов'язуючі та уповноважуючі виділяють такі форми безпосередньої реалізації права:

• дотримання – це така форма реалізації забороняючих норм права, яка полягає в утриманні від дій, заборонених цими нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання громадянином правил громадського порядку).
• виконання – це форма реалізації зобов'язуючих норм права, що полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що передбачаються цими нормами. Ця форма реалізації полягає у виконанні обов'язків, встановлених нормами права та передбачає активну поведінку суб'єкта незалежно від його власного бажання.
• використання – це форма реалізації суб'єктивного права, за якої втілюються в життя уповноважуючі норми права. Особі надається право самій вирішувати користуватися наданим їй правом чи ні. Але в будь-якому випадку за наявності бажання особи ця норма може бути реалізована.

Існує відмінність між реалізацією норм права фізичними особами і представниками влади^[2] (в тому числі й працівниками правоохоронних органів).

Особливістю реалізації права у формі дотримання працівниками поліції є те, що для них порушення деяких забороняючих норм є правопорушенням у сфері службової діяльності та карається згідно санкції відповідної норми права. На працівників національної поліції поширюється загальнозабороняючий тип правового регулювання, що виражається формулою "заборонено все, що прямо не дозволено", тобто дотримання – це невиконання дій, які прямо не дозволені.

Особливостями реалізації норм права працівниками поліції у формі виконання є:

• розширення кількості зобов'язуючих норм права, яка ними реалізується (що зумовлено спеціальним правовим статусом);
• за належне виконання ними своїх юридичних обов'язків держава виплачує заробітну плату;
• невиконання обов'язків тягне за собою застосування дисциплінарних стягнень, аж до звільнення з посади.

Особливістю реалізації норм права у формі використання працівниками поліції є те, що для них така форма реалізації досить часто є не тільки правом, але й обов'язком. Наприклад, слідчий не тільки має право проводити огляд місця події, але й зобов'язаний це робити.

2. Застосування як особлива форма реалізації норм права у правоохоронній
діяльності

Дотримання, виконання та використання є основними формами реалізації норм права. Разом з тим, існує також і особлива форма реалізації норм права – правозастосування. Останнє за своїм обсягом є найбільш об'ємною ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Застосування являє собою опосередковану форму реалізації норм права, що суттєво та формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, дотримання і використання.

Головним призначенням застосування є забезпечення реалізації норм права у формах дотримання, виконання та використання.

Застосування норм права – це форма реалізації норм права компетентними суб'єктами щодо вирішення конкретної справи, що має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється у встановленому процедурному порядку і завершується виданням правозастосовного акта.

Якщо дотримання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами. Громадяни не можуть застосовувати норми права. У випадку, коли державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу. Застосування норм права має місце там, де адресати норм права не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів чи посадових осіб.

Випадки, коли виникає необхідність у застосуванні норм права:

• коли передбачені нормами права суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без владного рішення компетентного органу чи посадової особи. Наприклад, для реалізації права на освіту необхідно видати наказ ректора про зарахування конкретної особи на навчання;
• коли правові відносини, що виникають на підставі норми, є настільки важливими, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб'єктів цих відносин. Наприклад, приватизація житла громадянином;
• якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть самостійно виробити узгоджене рішення про наявність або обсяг суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Наприклад, поділ майна між подружжям у випадку розлучення, вирішення спорів між учасниками цивільного договору;
• коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність, або навпаки – відсутність юридичних фактів або конкретних документів. Наприклад, установлення факту батьківства, смерті;
• коли вчинено правопорушення і особа притягується до юридичної відповідальності, в процесі якої необхідно визначити відповідну міру покарання правопорушника. У цьому випадку вступає в дію санкція забороняючої норми, що сама по собі автоматично не може призвести до негативних юридичних наслідків відносно правопорушника, а тому для цього потрібна додаткова дія державного органу, або посадової особи. Наприклад, обвинувальний вирок суду відносно особи, яка вчинила злочин;
• при вирішенні питань про статуси об'єднань. Наприклад, реєстрація уповноваженим органом громадської організації.

Застосування норм права має особливі ознаки:

• державно-владний характер означає, що правозастосування є одним з видів діяльності держави, яку здійснюють державні органи та посадові особи. Владний характер проявляється в тому, що застосування норм права здійснюється за одностороннім волевиявленням уповноважених суб'єктів, а не за згодою сторін. Правозастосовні акти, що видаються в процесі застосування, є обов'язковими для виконання та забезпечуються державою;
• визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права у формі дотримання, виконання і використання здійснюють як державні органи та посадові особи, так і громадяни, то застосуванням громадяни займатися не мають права. Вони лише можуть або ініціювати застосування права, або надавати допомогу компетентним особам у цій діяльності;
• здійснюється в межах повноважень компетентного суб'єкта, а також у встановленому процедурному порядку, що регламентує цей процес;
• здійснюється на підставі норм права, носить творчий, інтелектуальний характер;
• завершується виданням правозастосовного акта, що має державно-владний характер і породжує, змінює або припиняє конкретні правові відносини.

Форми застосування норм права:

• оперативно-виконавча – не пов'язана з правопорушеннями. Наприклад, наказ ректора Національної академії внутрішніх справ про зарахування конкретної особи на навчання;
• правоохоронна – спрямована на попередження, припинення правопорушень, відновлення порушених прав, покарання винуватих осіб. Цю форму реалізують органи держави. Наприклад, постанова патрульного поліцейського щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Загальновідомо, що однією з провідних функцій держави є забезпечення охорони прав і свобод громадян, фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, забезпечення принципу законності, а також охорони встановленого в державі правопорядку. Кожне з цих завдань виконується за допомогою правоохоронної діяльності, що реалізується відповідними державними органами.

Правозастосовна правоохоронна діяльність – це сукупність дій правоохоронних органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, що є засобом застосування норм права відповідно до конкретних життєвих ситуацій, пов'язаних з охороною і захистом прав і свобод фізичних та юридичних осіб.

Ознаки правозастосовної правоохоронної діяльності:

• виявляється на практиці як владна, творча правоохоронна діяльність державних органів щодо реалізації функцій держави;
• пов'язана з реалізацією охоронної функції права;
• у процесі її реалізації відбувається втілення в життя охоронних норм права;
• здійснюється в процесі охоронних правовідносин. Носій суб'єктивного права в охоронних правовідносинах виступає як потерпілий, а носій юридичних обов'язків – як правопорушник. Окрім того, в охоронних правовідносинах є ще один суб'єкт (третя сторона) – орган держави, що наділений повноваженням застосовувати санкцію відносно правопорушника;
• здійснюється шляхом видання охоронних правозастосовних актів з приводу реалізації конкретних охоронних норм права. Одержаний під час юридичної кваліфікації висновок знаходить свій вираз у вигляді правозастосовного акта та виступає кінцевим результатом правоохоронної форми правозастосовної діяльності;
• пов'язана з повсякденним вирішенням різнопланових питань охорони правопорядку;
• проявляється і у попереджувальній охороні встановлених законом прав і свобод членів суспільства;
• у процесі її здійснення уповноважений орган позбавлений права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих йому повноважень. У процесі правоохоронної правозастосовної діяльності можуть бути використані лише офіційні та правомірні засоби впливу на юридичну або фізичну особу;
• в переважній більшості випадків невід'ємною складовою правоохоронної правозастосовної діяльності є правовий примус;
• у деяких випадках може здійснюватись і за допомогою добровільних заходів. Зокрема в трудовому праві можливе добровільне відшкодування працівником збитку, що був завданий ним підприємству, установі чи організації;
• чіткі вимоги щодо процесуального оформлення правоохоронної правозастосовної діяльності;
• виступає одним із засобів надійності та ефективності функціонування правоохоронного механізму в цілому.

3. Основні стадії застосування права

Застосування норм права складається з трьох стадій:

1. Встановлення фактичних обставин справи. Наприклад, слідчий прибуває на місце вчинення злочину та організовує роботу слідчо-оперативної групи з метою встановлення таких фактичних обставин:

• чи відома особа, яка вчинила злочин і якщо так, то дані про неї (вік, стать, місце проживання чи можливого перебування, місце роботи чи навчання, коло спілкування, особисті якості, прикмети тощо);
• місце та час вчинення злочину;
• спосіб вчинення злочину;
• можливі мотиви злочину тощо.

Вищезазначені фактичні обставини можуть бути виражені в речових доказах, документах, свідченнях і т. і.

2. Вибір і аналіз норми права. Наприклад, після збору фактичних обставин справи слідчий повинен здійснити юридичну кваліфікацію. Остання представляє собою оцінку обставин справи шляхом співвіднесення конкретного випадку з нормами права^[3]. Слідчому необхідно встановити:

• в якій статті (чи її частині), якого закону міститься норма права, що визначає вчинене діяння як заборонене;
• чи діє ця норма права на конкретній території, в даний момент та чи поширюється її дія на осіб, пов'язаних з цією справою. При цьому слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норми права та дотримуватись положення ст. 58 Конституції України за яким "закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи";
• як необхідно розуміти норму права, виражену в конкретній статті.

3. Вирішення справи, що закінчується прийняттям правозастосовного акта. Прикладом цієї стадії може бути прийняття слідчим рішення про необхідність реєстрації події в ЄРДР за конкретною статтею Кримінального кодексу.

Вимоги до застосування норм права:

• законність – означає, що при вирішенні конкретної справи суб'єкт правозастосування повинен діяти точно у відповідності зі змістом норми права, яку він застосовує, в межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому суб'єкт правозастосування повинен діяти за принципом – дозволено робити лише те, що прямо передбачено в законі.
• Наприклад, слідчий при вирішенні кримінальних проваджень вивчає обставини в такому вигляді, в якому вони існували фактично, не допускаючи помилкових уявлень і дотримується тим самим вимоги законності;
• обґрунтованість – означає, що правозастосовні акти повинні бути мотивованими. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінального провадження є недотриманням цієї вимоги. Для прийняття обґрунтованих рішень суб'єкт правозастосування повинен глибоко вивчити конкретні факти та обставини справи та здійснювати правозастосування лише за наявності достатніх підстав;
• доцільність – це співвідношення між метою, що міститься в нормі права і діяльністю суб'єкта щодо реалізації цієї норми. Правозастосування повинно здійснюватись оптимальним шляхом;
• справедливість передбачає застосування рівної міри за юридично однакові діяння. Необхідно також враховувати індивідуальні особливості особи та конкретні обставини справи. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як виправленню злочинця, так і попередженню злочинів^[4].

Особливості правозастосовної діяльності працівників поліції:

• формування позитивної суспільної думки про стан правопорядку та роботу поліції – пріоритетний напрям правозастосовної діяльності поліції. Остання повинна здійснюватись за принципом: "поліція і народ – надійні партнери" і зводитись до надання послуг населенню;
• для успішного виконання вищезазначених завдань здійснюється ретельний відбір людей, які готові після одержання відповідної освіти ефективно здійснювати застосування норм права;
• здійснюється на підставі наступних нормативно-правових актів: Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України "Про Національну поліцію", Закону України "Про дорожній рух" та інших. Зміст вищезазначених нормативно-правових актів відомий далеко не всім пересічним громадянам;
• працівники поліції як суб'єкти правозастосування спрямовують та організовують поведінку інших учасників правовідносин. Суб'єктом правозастосування в поліції є компетентні та уповноважені на те посадові особи. Не всі працівники поліції здійснюють правозастосовну діяльність.
• у взаємовідносинах з особами більшість правозастосовних актів приймаються у зв'язку правопорушеннями (адміністративно-правова та кримінально-правова діяльність) або у зв'язку з проханням осіб сприяти реалізації їх суб'єктивних прав (наприклад, одержання особою паспорта, надання дозволу на користування мисливською чи газовою зброєю тощо);
• якщо при застосуванні норм адміністративного права працівники поліції переважно самі приймають правозастосовні рішення, то під час застосування кримінального та кримінального процесуального права вони виступають лише як один із суб'єктів правозастосовної діяльності. В останньому випадку працівники поліції готують необхідні матеріали для правозастосовної діяльності інших органів, зокрема суду;
• правозастосування часто здійснюється в екстремальних ситуаціях. Наприклад, під час повеней, масових безпорядків, епідемій тощо;
• правозастосування часто здійснюється при досить інтенсивній протидії зацікавлених осіб^[5]. Наприклад, підозрюваний під час допиту відмовляється давати показання або свідомо перекручує факти;
• застосування права спрямоване на суспільні відносини, які складають частину правопорядку у сфері діяльності правоохоронних органів;
• правозастосування здійснюється відповідно до певної процедури;
• здійснюється з використанням специфічних форм і засобів (наприклад, арешт, затримання, застосування зброї тощо);
• правозастосовна діяльність часто супроводжується роз'ясненням змісту норм права.

4. Правозастосовні акти у сфері правоохоронної діяльності: поняття, ознаки, види

Юридичним підсумком застосування норм права є прийняття правозастосовного акта. В такому акті знаходять зовнішній прояв рішення, що були прийняті в процесі застосування норм права.

Таким чином, правозастосовний акт – це зовнішній прояв владного рішення, що приймається компетентним суб’єктом у результаті розгляду конкретної справи.

Ознаки правозастосовних актів:

• владний характер, тобто правозастосовні акти мають обов’язкове значення (юридичну силу) для всіх, кому вони адресується. У випадках, коли приписи актів не виконуються, застосовується примусова сила держави;
• відповідність нормам права. Якщо правозастосовні акти не відповідають вимогам цих норм, вони повинні бути скасовані;
• персоніфікований характер правозастосовних актів означає, що вони адресуються чітко визначеним суб’єктам і стосуються конкретних випадків;
• видаються у певній формі та у передбаченому законом порядку;
• зумовлюють виникнення, зміну або припинення правових відносин;
• можуть бути оскаржені чи опротестовані зацікавленими особами.

Правозастосовним актам у сфері правоохоронної діяльності крім загальних вищеперерахованих ознак є притаманні й особливі ознаки:

• суб’єкт правозастосовної діяльності не знаходиться в службових чи організаційних відносинах з особами, яким адресується цей правозастосовний акт;
• базуються на нормах права, що містяться в законах, а також на приписах відомчих інструкцій;
• як правило прийняття таких правозастосовних актів обумовлене вчиненням правопорушень, конфліктами, скаргами, заявами тощо;
• виступають засобом здійснення правоохоронної функції держави.

Види правозастосовних актів:

1. За значенням у юридичному процесі:

• основніакти, в них міститься розв’язання юридичної справи в цілому (наприклад, вирок суду);
• допоміжніакти оформлюються при встановленні фактичних обставин справи, під час судового процесу тощо (наприклад, постанова про обрання запобіжного заходу певного виду тощо). Допоміжні правозастосовні акти забезпечують законне та обґрунтоване прийняття основного рішення та завжди передують прийняттю основного рішення.

2. Залежно від суб’єктів, які здійснюють застосування:

• акти, що видані державними (в тому числі й правоохоронними) органами (наприклад, обвинувальний акт слідчого);
• акти, які видані уповноваженими недержавними організаціями (наприклад, наказ директора приватного підприємства про прийняття на роботу нового працівника).

3. Залежно від юридичної форми:

• вирок;
• наказ;
• постанова;
• розпорядження тощо.

4. Залежно від способу прийняття:

• одноособові (таких більшість);
• колегіальні (наприклад, рішення Вченої Ради Національної академії внутрішніх справ);

5. За юридичними наслідками:

• правовстановлюючі (про присвоєння звання);
• правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);
• правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина);
• правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);
• правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

6. За характером індивідуальних велінь (розпоряджень):

• дозвільні (ліцензія про право займатись певним видом діяльності);
• зобов’язуючі (рішення органу місцевого самоврядування про додаткове прибирання території);
• заборонні (рішення суду про заборону займатись певним видом діяльності).

7. За галузевою належністю:

• кримінальні;
• адміністративні;
• цивільні та ін.

8. За часом дії:

• одноразової дії (наприклад, накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу);
• продовжуваної дії (наприклад, вирок суду, який встановлює кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк).

9. Залежно від видів правових відносин:

• регулятивні здійснюються з метою встановлення юридичних прав і обов’язків у зв’язку з правомірною поведінкою (наприклад, ректора Національної академії внутрішніх справ про призначення на посаду);
• охоронні призначені для охорони існуючих норм від можливих порушень. Вони здійснюються, як правило, або у зв’язку з попередженням правопорушень, або у зв’язку зі вчиненням правопорушень. Наприклад, правозастосовні акти слідчих, прокурорів тощо.

10. Залежно від форми зовнішнього вираження:

• письмовий акт (таких більшість):
  • окремий документ (вирок суду);
  • резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);
• усний акт (запрошення понятих для прийняття участі у здійсненні слідчої дії);
• жестовий акт (конклюдентний) – акт дії (наприклад, застосування жестів патрульним поліцейським при регулюванні дорожнього руху).

Як зазначалось вище, за формою зовнішнього вираження найбільш розповсюдженими є письмові правозастосовні акти.

Водночас, інформація, що міститься в правозастосовному акті повинна відповідати таким загальним властивостям:

• під час оцінки інформації правозастосовного акта важливе значення надається його вірогідності та об’єктивності. Це означає, що зміст документа повинен відображати фактичний стан справи, не містити перекручувань у порівнянні з реальною ситуацією, давати неупереджену оцінку подіям бути позбавленим суб’єктивних емоційних оцінок.
• доказовість (обґрунтованість), виконання правозастосовного рішення, а також відсутність претензій до його законності багато в чому залежить від того, наскільки переконливо, аргументовано, доказово буде викладено основний зміст документа. Сюди ж відноситься і обґрунтованість створення акта;
• переконливість правозастосовного акта багато в чому залежить не тільки від обґрунтованості інформації, але і від аргументованості та логічної узгодженості основного змісту рішення, що реалізується в структурі та змісті основного тексту документа;
• повнота та достатність інформації, що міститься в актах застосування. Тобто, вона повинна бути достатньою для прийняття та реалізації відповідного рішення, щоб надалі не виникало ситуацій, які вимагають додаткових роз’яснень чи доопрацювань.

Вимоги до оформлення письмового правозастосовного акта:

1. Наявність «прив’язок» до місця, часу, суб’єктів тощо. Ці «прив’язки» знаходять свій вираз у реквізитах правозастосовного акта:

• назва документа;
• орган, що його видав;
• час і дата видання;
• до кого звернений правозастосовний акт;
• підписи відповідних посадових осіб;
• у необхідних випадках – печатка.

2. Наявність конкретного юридичного змісту (наприклад, рішення органу, фіксація певного юридичного факту тощо). Веління суб’єкта правозастосування повинно точно вказувати на межі належної поведінки.
3. Мова правозастосовних актів за своєю термінологією та стилем не повинна відрізнятись від мови нормативно-правових актів. До числа мовних явищ, що повинні бути піддані регламентації на цьому рівні, варто відносити форму викладу тексту. Форма викладу тексту – це спосіб вираження відношення автора правозастосовного акта до того, що повідомляється, вона неоднакова в різних типах правозастосовних актів^[6].
4. Відносно значної кількості правозастосовних актів встановлена вимога їх обов’язкової реєстрації. Це є не тільки необхідною умовою їх юридичної сили, але й дозволяє перевірити під час реєстрації їх законність. Наприклад, реєстрація транспортних засобів, зброї супроводжується перевіркою і реєстрацією відповідних правозастосовних актів.

Розглядаючи вимоги до правозастосовних актів, необхідно також звернути особливу увагу на їх уніфікацію, тобто приведення до єдиної форми, системи.

Уніфікація дозволяє раціоналізувати та спростити складання правозастосовних актів і досягається шляхом:

• встановлення вимог до правозастосовних актів у законах;
• затвердження відповідними органами бланків правозастосовних актів.

Основою уніфікації є повторюваність, яку необхідно розглядати за такою схемою:

1. Ситуації, що повторюються.
2. Інформація, що повторюється.
3. Документи:
   • фрагменти змісту, що повторюються;
   • елементи зовнішньої форми, що повторюються;
   • елементи внутрішньої форми, що повторюються.

У схемі уніфікації документів виділяють два самостійних аспекти:

1) удосконалення вимог до змісту документа

2) удосконалення форми документів.

Розглядаючи вимоги до правозастосовних актів, що закріплені в законах, потрібно зазначити, що вони встановлюються шляхом перерахування реквізитів і визначення їх структури.

Значно спрощує діяльність з видання письмових правозастосовних актів друк їх бланків. Поряд з реквізитами в них фіксуються окремі фрагменти тексту, що містять постійну інформацію, яка повторюється у всіх правозастосовних актах однієї назви, і місце (необхідна кількість місця) для внесення перемінної інформації, що відображає суть конкретної справи^[7].

Основні правозастосовні акти, що видаються працівниками поліції у сфері правоохоронної діяльності:

• постанови (у ст. 284 КУпАП зазначено, що видами постанов по справі про адміністративне правопорушення є постанови: про накладення адміністративного стягнення, про застосування заходів впливу, про закриття справи);
• протоколи затримання (у ст. 261 КУпАП зазначено, що про адміністративне затримання складається протокол);
• протоколи особистого огляду та огляду речей (у ст. 264 КУпАП зазначено, що про особистий огляд, огляд речей складається протокол);
• обвинувальні акти (наприклад, у ст. 291 КПК зазначено, що обвинувальний акт складається слідчим, після чого затверджується прокурором.)^[8].

5. Прогалини в законодавстві, способи їх усунення та подолання

На другій стадії правозастосування під час вибору норми права, яка має бути застосована до конкретного випадку іноді виявляється відсутність такої норми, тобто прогалина в законодавстві. Встановлення прогалин не означає їх "вишукування". На практиці воно починається об'єктивно, коли орган або посадова особа не можуть вирішити певну справу через відсутність нормативно-правової бази. Таким чином, саме юридична практична діяльність дає інформацію про наявність прогалин в законодавстві.

В юридичній літературі відсутня єдність у поглядах на термін, яким потрібно позначати вищезгадане правове явище та на його змістовне наповнення.

Виходячи з позитивістського підходу до права, необхідно зазначити, що нормативно-правовий акт є основною формою права в країнах романо-германської правової сім'ї, до якої відноситься Україна. Таким чином, логічніше було б говорити саме про прогалини в законодавстві. Під останнім слід розуміти всі нормативно-правові акти, що були прийняті компетентними органами в певній державі. І тільки з урахуванням інших форм права можемо говорити про прогалини в праві.

Виходячи ж з природного підходу до права, останнє є абсолютною мірою справедливості та свободи і апріорі в якому не може бути прогалин.

Таким чином, на нашу думку, найбільш вдалим є використання терміна "прогалина в законодавстві" тобтоповна або часткова відсутність нормативно-правового регулювання суспільних відносин, що зумовлює прийняття нового нормативно-правового акта або внесення змін до вже існуючого.

При визначенні поняття "прогалина в законодавстві" слід мати на увазі, що йдеться, лише про ті відносини, які можливо врегулювати за допомогою норм права. Скажімо, не є предметом правового регулювання інтимні стосунки подружжя, внаслідок чого відсутність відповідних норм у сімейному законодавстві не можна розглядати як недолік правового регулювання.

Неврегульованість окремих суспільних відносин має як об'єктивний так і суб'єктивний характер та обумовлюється розвитком суспільства, іншими причинами. В часи, коли правова система розвивається послідовно, повільно, вона має сталий характер, суспільні відносини максимально врегульовані. В періоди революційних змін в суспільстві правова система не встигає своєчасно врегульовуватися, заповнити відсутні елементи, що і призводить до появи прогалин в законодавстві. Водночас, зближення держав веде до трансформації національних правових систем, виникнення нових суспільних відносин, які потребують юридичного врегулювання. Крім перерахованих об'єктивних причин, можна також виділити окремі суб'єктивні причини прогалин в законодавстві:

• невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання;
• невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії;
• технічні помилки законодавця, допущені при розробці нормативно-правових актів і у використанні прийомів юридичної техніки^[9].

Прогалини потрібно відрізняти від:

• незрозумілості змісту норм права, що усувають компетентні органи шляхом офіційного тлумачення;
• "кваліфікованої мовчанки" законодавця, коли він навмисно залишає питання по врегулюванню певних відносин відкритим, утримується від прийняття норми, виносячи вирішення справи за межі законотворчої сфери;
• випадків, коли законодавець віддає вирішення питання на розгляд суб'єктів права, розраховуючи на те, що його законотворча воля буде конкретизована іншими правовими актами. Наприклад, деякі цивільні відносини можуть бути урегульовані договором;
• "помилок в законодавстві". У кожній справі, особливо такій складній, як створення нормативно-правових актів, важко уникнути помилок. "Помилка в законодавстві" – це не вірна оцінка об'єктивно існуючих умов і прояв не тієї законодавчої волі, яку потрібно було б об'єктивувати в нормативно-правових актах.

Види прогалин у законодавстві:

Залежно від об'єму регулювання:

• пов'язані з повною відсутністю нормативно-правових актів. Про це можна говорити тоді, коли законодавець не врегулював суспільні відносини, що вимагають закріплення в законодавстві. Частіше за все, це трапляється тому, що законодавець не передбачив появи нових суспільних відносин. Інколи сама потреба їх врегулювання з'являється вже після того, як законодавець встановив межі нормативного регулювання виданням відповідних актів.

Залежно від походження:

• законодавчі прогалини (відносини, з якихось причин не врегульовані законодавцем);
• технічні прогалини (що виникають у зв'язку з тим, що суб'єкт правозастосування не отримав усіх необхідних вказівок для вирішення конкретного питання).

Залежно від змісту форми права і правосвідомості суб'єкта правозастосування

• дійсні (відсутність норми права або її частини, яка регулює конкретні суспільні відносини, що знаходяться у сфері правового регулювання);
• уявні (ситуація, коли певне питання знаходиться поза межами правового регулювання, але, на думку особи, що застосовує норми права, потребує цього). Отже, уявною прогалина називається саме тому, що її фактично немає. Інакше кажучи, уявні прогалини пов'язані з професіоналізмом особи, яка застосовує норми права.

Прогалина в законодавстві має бути усунута та подолана. Виходячи з цього, в юридичні літературі виділяють способи подолання та усунення прогалин в законодавстві.

Основним способом усунення прогалини в законодавстві є видання компетентним правотворчим органом відсутнього нормативно-правового акта чи його складової частини, необхідність яких обумовлена життям. Інакше кажучи, прогалина в законодавстві може бути усунута шляхом правотворчості.

Аспекти співвідношення прогалин у законодавстві та правотворчості:

• встановлення та усунення прогалин та правотворча діяльність співвідносяться як частина та ціле. Остання охоплює також необхідність реорганізації правового регулювання та його заміни іншими видами соціального регулювання;
• внесення в компетентний державний орган ініціативи про видання нормативно-правового акта, метою якого є закріплення, ще не врегульованих суспільних відносин, одночасно означає наявність прогалин;
• розробка компетентними органами держави проекту нормативно-правового акта є фактично офіційним визнанням існування прогалин і етапом їх усунення;
• прийняття нормативно-правового акту означає, що прогалина усунута, тобто прогалина є причиною, а нормативно-правовий акт є наслідком.

Для працівників правоохоронних органів є особливо важливим, щоб прогалини усувались насамперед в кримінальній та адміністративній галузях законодавства. Це зумовлено тим, що в них містяться норми, що забороняють певну поведінку та встановлюють відповідальність за її вчинення. Для того, щоб особа була притягнута до відповідальності потрібно, щоб вчинене нею діяння було визначене як злочин чи адміністративний проступок. Суб'єкт правозастосування повинен діяти за принципом, який існує ще з часів римського права: немає злочину, проступку і покарання без вказівки на те в законі. У ч. 4 ст. 3 КК зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Тобто у кримінальному законі прогалину можна лише усувати і заборонено долати.

У цивільному ж праві діє принцип, за яким забороняється відмовляти в правосудді на підставі неврегульованості суспільних відносин законом. Якщо випадок, який розглядається, знаходиться в сфері правового регулювання та є пряма вказівка про те, що він повинен бути вирішений юридичними засобами, відсутність його регламентації не дає підстав правозастосовному органу відмовити у вирішенні справи.

Способами подолання прогалин у сфері цивільних правовідносин:

1. Аналогія закону означає вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на підставі закону, який регулює схожі з неурегульованими суспільні відносини. Таким чином, перш за все, треба знайти нормативний припис, який регулює аналогічне, найбільш близьке правове відношення. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, повинна бути відображена у суттєвих, аналогічних в правовому відношенні ознаках.

Аналогія закону передбачає пошук норми, в першу чергу, за предметом правового регулювання, тобто розглядаються відповідна галузь законодавства. Частина 1 ст. 8 ЦК передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства.

У процесі застосування аналогії закону має бути дотримано ряд умов:

• наявність загальної правової урегульованості даного випадку;
• відсутність відповідної норми;
• існування аналогічної, тобто норми, в гіпотезі якої вказані обставини, аналогічні тим, з якими зіткнулась особа, яка застосовує норму права^[10].

Застосування аналогії закону повинно здійснюватись з дотриманням певних принципів:

• законності, тобто прийняття рішення повинно здійснюватись у межах повноважень органу правозастосування, за процедурою, встановленою законом, та у передбаченій законом формі.
• обґрунтованості – даний принцип вимагає застосування аналогії закону лише на основі знань про об'єктивно істинні юридичні факти, які передбачені гіпотезою норми права.
• доцільності – потрібно вибирати саме ту норму, яка найефективнішим та найоптимальнішим способом дасть можливість досягти мети правового регулювання^[11].

У деяких випадках на необхідність застосування аналогії закону прямо вказується в статті нормативно-правового акту. Наприклад у ст. 716 ЦК зазначено, що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Таке положення, коли у нормах права міститься вказівка на застосування норм, що регулюють одні відносини, до інших відносин отримало назву "легальна аналогія" і може розглядатись як прийом правового регулювання.

2. Міжгалузева аналогія (субсидіарне застосування законодавства) тобто вирішення ситуації (за наявності прогалини) на підставі норм, які містяться у спорідненій галузі законодавства. Наприклад, у статті 8 СК зазначено: 'якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин". А у ст. 9 ЦК зазначено: "положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не урегульовані іншими актами законодавства.

Умовами міжгалузевої аналогії є:

• відсутність норм, які спеціально регулюють дані відносини;
• наявність таких норм у суміжних галузях законодавства, однорідних з тими, в яких відбувається субсидіарне застосування;
• однорідність методу правого регулювання.

3. Аналогія права означає вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві та відсутності аналогічної правової норми) на підставі принципів інституту чи галузі права або загальних принципів права.

При застосуванні аналогії права повинен діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення загальними положеннями нормативно-правових актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм, принципами правового регулювання, які закріплені в законодавстві.

Аналогія права передбачає дотримання наступних умов:

• наявність загальної правової урегульованості даного випадку;
• відсутність подібної норми у цій, а також у спорідненій галузі законодавства.

Режим законності вимагає від процесу застосування аналогії права дотримання таких правил:

• рішення за аналогією не припустимо, якщо воно заборонено законом;
• використання аналогії можливе лише у випадках дійсної відсутності норм права, дійсної прогалини в законодавстві;
• обставини випадку, що підлягає вирішенню, і обставини, які закріплені в нормі права, повинні мати суттєву правову схожість;
• вироблене в ході використання аналогії правове рішення має бути мотивованим;
• рішення за аналогією не повинно суперечити чинному законодавству;
• пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу відповідної галузі законодавства, потім розповсюджуватись на інші галузі і лише після цього – на принципи;
• суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні знаходитись в сфері правового регулювання і хоча б принципово бути врегульовані правом.

При застосуванні аналогії права істотне значення мають принципи права, які закріплюються в Конституції. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, то суб'єкт правозастосування може мотивувати рішення в справі, посилаючись на конституційні норми.

Отже, застосування аналогії є лише подоланням прогалин в законодавстві оскільки прогалини не ліквідуються. Усунення прогалин в законодавстві є обов'язком правотворчих органів.

6. Поняття і мета тлумачення норм права

Правильне розуміння всіма членами суспільства змісту норм права є необхідною умовою функціонування, розвитку та вдосконалення законодавства. Для того, щоб зрозуміти норму права її потрібно належним чином розтлумачити. Як зазначалось вище, тлумачення норм права посідає важливе місце в процесі правозастосування, яким займається переважна більшість працівників національної поліції. Таким чином, тлумачення норм права – запорука їх правильного застосування.

Дослідження практики правоохоронної діяльності в сучасній Україні показує, що різні органи, посадові особи, нажаль, дуже часто тлумачать чинні норми права по-різному, що призводить до створення в суспільстві певного хаосу та соціальної напруги.

Тлумачення норми права – це діяльність щодо з'ясування та роз'яснення змісту норми права з метою її правильної реалізації.

Мета тлумачення норм права:

• правильне та одноманітне розуміння змісту норм права;
• правильна та одноманітна реалізація приписів норм права.

Таким чином, соціальне призначення тлумачення норм права полягає в забезпеченні правильного, точного і одноманітного розуміння та реалізації норм права всіма суб'єктами права.

Тлумачення норм права складається з двох процесів:

1. З'ясування значення та змісту правових норм "для себе" особою, яка здійснює тлумачення. Це, так би мовити, процес тлумачення "всередину".

З'ясовуючи зміст норми, особа, яка здійснює тлумачення досліджує:

• текст зовнішнього вираження норми права;
• юридичні зв'язки норми права з іншими нормами права і принципами;
• позаюридичні зв'язки норми з суспільними явищами.

2. Роз'яснення значення та змісту норм права для інших (процес тлумачення "назовні"). Роз'яснення – це підсумок, виражений суб'єктами тлумачення норм права у відповідних формах, які ми розглянемо нижче.

Суб'єктами тлумачення норм права є фізичні та юридичні, але наслідки їх діяльності дещо різні. У той час, як тлумачення норм права, що здійснюється окремим індивідом, має приватний характер, відокремлюється сферою конкретного відношення і не вимагає спеціального аналізу, тлумачення норм права, яке надається уповноваженим на те органом, має особливий авторитет і потребує спеціального аналізу.

Ефективність тлумачення норм права значною мірою залежить від рівня правової свідомості особи, яка здійснює тлумачення. Якщо цей рівень високий, то кількість правопорушень зменшується, більш чітко діють правоохоронні органи, більш повно задовольняються права особи, зміцнюються законність і правопорядок.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена:

• швидкою зміною умов життя в суспільстві. Наприклад, можливе виникнення відносин, які не існували на момент оформлення певної норми права. У такому випадку за допомого тлумачення з'ясовується та роз'яснюється: чи підпадають ці відносини під дію існуючої норми чи ні?;
• абстрактним характером норм права, які формулюють правило поведінки лаконічно у загальному вигляді та без конкретизації. Особа, яка здійснює тлумачення норм права повинна з'ясувати та за необхідності роз'яснити: чи підпадає конкретний випадок під дію існуючої норми права чи ні?;
• недоліками в роботі правотворчих органів. У таких випадках волю законодавця можна встановити за допомогою тлумачення норм права;
• наявністю спеціальних правових понять, що мають багатозначний характер. Так, людині, що не має відповідної освіти, досить важко зрозуміти сутність таких понять як "необхідна оборона", "крайня необхідність", "джерело підвищеної небезпеки", "тяжкі наслідки", "особливо великий розмір" тощо. Таким людям потрібно роз'яснити, що означають ці поняття;
• наявністю таких виразів як "і т. д.", "інші", "тощо". За допомогою тлумачення норм права встановлюється відповідність між цими виразами та конкретною ситуацією.

Питання тлумачення норм права відносяться до тих проблем, які мають безпосереднє практичне значення. Однією з умов високоякісної роботи працівника правоохоронного органу є належний рівень професійної майстерності, що дозволяє йому повно, точно та швидко тлумачити ту чи іншу норму права.

7. Види та способи тлумачення норм права

На сьогодні в науковій літературі використовується різні критерії для поділу тлумачення норм права на види.

Водночас найбільш розповсюдженою є класифікація тлумачення норм права за наступними критеріями: за суб'єктами та за обсягом.

Поділ тлумачення норм права за суб'єктами стосується роз'яснення змісту правових норм для інших. Таким чином, за суб'єктами виділяють такі види тлумачення норм права:

І. Офіційне тлумачення норм права – це роз'яснення змісту норм права, що здійснюється уповноваженим органом, має юридично обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються і сформульоване у спеціальному акті.

Офіційне тлумачення норм права характеризується такими ознаками:

• здійснюється компетентними органами;
• має юридичну силу, тобто обов'язкове для суб'єктів, які реалізують цю норму права;
• забезпечує, за підтримки держави, одностайне розуміння і застосування норм права;
• його результати мають бути закріплені в спеціальному акті тлумачення норм права.

Для офіційного тлумачення норм права характерним є особливий порядок здійснення, що полягає у правороз'яснювальному процесі. Цей процес складається з п'яти стадій:

• правороз'яснювальна ініціатива суб'єктів суспільних відносин;
• узагальнення практики і перевірка необхідності роз'яснення норм права;
• розробка та обговорення тексту (проекту) роз'яснення норми права;
• прийняття або затвердження проекту роз'яснення норми права;
• публікація акту роз'яснення норм права.

Офіційне тлумачення норм права поділяється на:

1. Нормативне тлумачення норм права – це офіційне роз'яснення, що поширюється на необмежену кількість випадків, передбачених нормою права, що тлумачиться. Наприклад, результати нормативного тлумачення норм права містяться в Постанові Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Нормативне тлумачення норм права, в свою чергу, поділяється на:

• авторське тлумачення норм права – це нормативне тлумачення норм права, що здійснюється органом, який видав відповідну норму права. Наприклад, указ Президента про роз'яснення деяких положень його попереднього указу є авторським тлумаченням норм права;
• делеговане тлумачення норм права – це нормативне тлумачення норм права, що здійснюється органом, який цю норму не видавав, але уповноважений її тлумачити. Наприклад, у ч. 1 ст. 147 Конституції України зазначено, що Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України. Конституційний Суд Конституцію не приймає, але має право здійснювати її делеговане тлумачення.

2. Казуальне тлумачення норм права – це офіційне роз'яснення норм права, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно здійснюється.

Зазначений вид тлумачення норм права обумовлений конкретним випадком (казусом) і його мета – правильне вирішення конкретної справи, яка вже має місце. Наприклад, вирок суду, в якому обґрунтовується вид і міра покарання за вчинений злочин (кримінальне правопорушення).

Але в деяких випадках офіційне казуальне роз'яснення, яке є обов'язковим при розгляді справи, може бути взірцем при вирішенні інших подібних справ. Так, наприклад, офіційне казуальне тлумачення норм права Вищими спеціалізованими судами значною мірою впливає на судову практику. Завдяки діяльності цієї судової інстанції координується практика роботи нижчестоящих судів у напряму одноманітного вирішення справ щодо подібних випадків. При цьому неможливо механічно розповсюджувати казуальне роз'яснення на інші однорідні справи, оскільки кожна з них має індивідуальні особливості.

Таким чином, казуальне тлумачення норм права розповсюджує свою дію тільки на конкретну ситуацію, хоча і може враховуватись при вирішенні інших аналогічних справ. Казуальне тлумачення норм права поділяється на різновиди:

• судове тлумачення норм права здійснюють судові органи під час розгляду конкретних справ, воно знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах. Тобто прикладом судового тлумачення є будь-яке судове рішення чи вирок в якому встановлюються права та обов'язки сторін;
• адміністративне тлумачення норм права здійснюють міністерства, служби, місцева державна адміністрація. Наприклад, наказ міністра у зв'язку з розглядом конкретної скарги^[12].

Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовного акта, яким вирішується конкретна юридична справа.

ІІ. Неофіційне тлумачення норм права – це роз'яснення змісту норм права, що дають особи, які не мають на те офіційних повноважень, а тому, воно не має юридично обов'язкової сили.

Таке тлумачення дається недержавними органами та організаціями, різними науковими та навчальними закладами, групами спеціалістів, а також окремими громадянами. Неофіційне тлумачення здійснюється у формі усних чи письмових порад, пояснень, рекомендацій. Такі акти не мають обов'язкового характеру і не тягнуть за собою юридичних наслідків. Їх моральна сила та вплив базується на професійному авторитеті громадян, установ, організацій, що роз'яснюють зміст тих чи інших норм права. Неофіційне тлумачення поділяється на:

1. Компетентне тлумачення норм права – здійснюється особами, які мають спеціальні знання у сфері права. Воно поділяється на наукове, професійне та службове.

• наукове тлумачення норм права передбачає науково обґрунтоване тлумачення норм права вченими і науково-дослідними закладами, що було зроблено у статтях, монографіях, наукових коментарях, усних чи письмових обговореннях проектів нормативних актів. Наукове тлумачення норм права хоч і не має обов'язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовну діяльність;
• професійне тлумачення норм права здійснюється юристами-практиками під час здійснення практичної діяльності (в тому числі і правоохоронної). Прикладом як наукового так і професійного тлумачення норм права може бути науково-практичний коментар до Кримінального-виконавчого кодексу України. Це пояснюється тим, що в його підготовці брали участь як науковці (фахівці з кримінально-виконавчого права), так і особи, які мають практичний досвід роботи в установах виконання покарань;
• службове тлумачення норм права здійснюється представниками інших професій, досвідченими в питаннях права (начальники навчальних центрів, відділів та інші)^[13].

2. Буденне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають спеціальних знань у сфері права. Таке тлумачення здійснюється переважно на підставі життєвого досвіду. Наприклад, з'ясування для себе та роз'яснення своїм подругам основних положень указу Президента домогосподаркою.

Закладений у нормі права зміст не завжди співпадає з її текстуальним вираженням у статтях нормативно-правових актів. Це зумовлює необхідність класифікації тлумачення норм права ще й обсягом. Поділ тлумачення норм права за цим критерієм може стосуватися як з'ясування змісту правових норм для себе, так і роз'яснення їх для інших.

За обсягом тлумачення норм права поділяється на:

1. Буквальне тлумачення норм права має місце тоді, коли зміст норми права збігається з її текстуальним відображенням. Наприклад, ст. 67 КК чітко визначає обставини, які обтяжують покарання. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини не зазначені в цій статті.

2. Обмежувальне тлумачення норм права здійснюється у випадках, коли текстуальне вираження норми є більш широким за її зміст. Наприклад, у ч. 1 ст. 42 Конституції України зазначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність. Разом з тим, у ст. 66 Закону України "Про національну поліцію" працівникам поліції забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності. Тому термін "кожен" необхідно тлумачити звужено і розуміти, що існують й певні винятки. Зрозумілим є й те, що не можуть займатись підприємницькою діяльністю також й діти та психічно хворі дорослі особи. У цих випадках текстуальний вираз норми права є значно ширшим її змісту, що і зумовлює необхідність обмежувального тлумачення норм права.

3. Розширювальне тлумачення норм правамає місце тоді, коли зміст норми є більш широким, ніж її текстуальне вираження. Це означає, що норма права викладена дуже лаконічно та необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст. Розширювальне тлумачення норм права потрібно здійснювати тоді, коли дається незавершений перелік обставин та умов реалізації норм права. Такий перелік досить часто супроводжується виразами "тощо", "в аналогічних випадках", "інші". Наприклад, у ст. 66 КК передбачені обставини, які пом'якшують покарання. Водночас при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не зазначені у вищезгаданій статті.

У процесі з'ясування змісту норм права особи, які здійснюють тлумачення використовують різні способи тлумачення норм права, тобто сукупність прийомів і засобів, що використовуються для встановлення змісту норм права.

Види способів тлумачення норм права:

• граматичний спосіб тлумачення норм праваполягає в граматичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному аналізі тексту норми права і з'ясуванні на цій основі її змісту. У літературі визначається два етапи використання такого способу тлумачення норм права:
• дослідження кожного конкретного слова і висловлювання, які містяться в нормі права, що тлумачиться;
• дослідження загальної структури речень, з яких складається текст норм права, а також вивчення взаємозалежності всіх речень^[14].

Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 27 КК, підбурювачем є особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Відповідно особа, яка схиляла кого-небудь до вчинення злочину, але не досягла результату, підбурювачем не буде.

В якості різновиду граматичного способу тлумачення норм права можна розглядати спеціально-юридичний спосіб тлумачення норм права. Цей спосіб ґрунтується на спеціальних юридичних знаннях, що ґрунтуються на поглибленому вивченні юридичних наук. Він використовується при аналізі норми, що містить спеціальну термінологію, поняття, конструкції. Це вимагає від особи, яка здійснює тлумачення поглиблених знань не тільки правил граматики, але і юридичної науки, техніки і практики. Єдине розуміння юридичних термінів, їх пояснення може давати закон. Таке пояснення суттєво спрощує, але не виключає необхідність тлумачення норм права. Адже законодавець може вживати один і той самий термін у різних значеннях. У деяких випадках тільки завдяки спеціальним юридичним знанням, що використовує особа, яка здійснює тлумачення норм права, стає можливим розкриття змісту норми права в необхідному обсязі;

• логічний спосіб тлумачення норм праваполягає у з'ясуванні змісту норми права на основі правил логіки. Такий спосіб тлумачення норм права використовується в тих випадках, коли зміст правової норми неможливо визначити шляхом використання граматичного способу тлумачення норм права. Логічне тлумачення норм права здійснюється за допомогою таких прийомів як логічне перетворення, висновки по аналогії тощо.

Логічні перетворення виникають із особливостей формулювання норм права. Наприклад, у ч. 1 ст. 186 КК закріплено, що відкрите викрадення чужого майна (грабіж) карається позбавленням волі на строк до чотирьох років. Цю норму потрібно тлумачити таким чином, що покаранню підлягає не сам грабіж, а осудна особа, яка його вчинила. Таким чином, шляхом логічного перетворення результат тлумачення виглядатиме наступним чином: "Будь-яка осудна особа, яка вчинить відкрите викрадення чужого майна зобов'язана буде понести покарання відповідно до ч. 1 ст. 186 КК".

У випадку використання прийому "висновки по аналогії" у особи, яка здійснює тлумачення норми права виникає можливість розширити певні можливості та факти. Наприклад, у законі дається перелік подій стихійного лиха: паводки, пожежі тощо. За допомогою аналогії перелік стихійних лих можна доповнити, якщо вони виникли в житті і не перераховані у даній нормі права;

• системний спосіб тлумачення норм праваполягає у з'ясуванні змісту конкретної норми права шляхом дослідження її зв'язків з іншими нормами. Наприклад, ст. 11 КК визначає: "кримінальне правопорушення є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом кримінального правопорушення". Для з'ясування змісту цієї статті стосовно суб'єкта кримінального правопорушення, необхідно звернутись до іншої статті (ст. 18 КК), яка визначає хто є суб'єктом кримінального правопорушення ^[15];
• історичний спосіб тлумачення норм праваполягає в з'ясуванні змісту норм права на підставі історичних умов та обставин її прийняття. Досліджуються альтернативні проекти, публікації у пресі під час обговорення законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки, підстави їх прийняття або відхилення.

Найбільш практичне значення під час використання історичного способу тлумачення норм права має порівняльний прийом, який дозволяє порівняти норму, яка тлумачиться з подібною нормою, яка містилась нормативно-правовому акті, що втратив чинність чи в проекті нового нормативно-правового акт. Це дає змогу з'ясувати напрямок руху думки законодавця.

Наприклад, КК 1960 року розподіляв "таємне викрадення державного або колективного майна" (ст. 81) та "таємне викрадення індивідуального майна громадян" (ст. 140). У чинному КК такого розподілу немає і присутня лише одна стаття 185, яка формулює відповідне положення як "таємне викрадення чужого майна". Таким чином, можна зробити висновок, що в Радянському Союзі особливого значення надавали державній і колективній власності оскільки існувала окрема стаття, яка передбачала відповідальність за розкрадання саме таких видів майна.

У сучасній же Україні різні форми власності (приватна, комунальна, державна) однаково охороняються від розкрадань статтею 185 КК та охоплюється словом "чужого";

• функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та умов, в яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Важливого значення при цьому набувають оціночні терміни: "значна шкода", "великий розмір", "тяжкі наслідки" тощо. Згадані оціночні терміни тлумачаться шляхом співставлення їх з конкретними ситуаціями. Необхідно мати на увазі, що стандарти, які характеризують явища, предмети, ситуації, складаються в певний час і з плином часу можуть змінюватись. Відповідно, може змінюватись і зміст оціночних термінів. Наприклад, у примітці до ст. 185 КК визначаться як слід тлумачити поняття "повторний злочин", "значна шкода", "великий розмір", "особливо великий розмір" для певних статей і на даний момент;
• цільовий спосіб тлумачення норм праваполягає в з'ясуванні змісту норми права на основі виявлення її цілей. Особа, яка здійснює тлумачення звертається не тільки до мети норми, що підлягає аналізу, але і враховує цілі нормативного акта в якому розташована норма права. Цілі можуть бути викладені в преамбулах, загальних частинах нормативно-правового акта тощо. Наприклад, ст. 1 КВК визначає мету та завдання кримінально-виконавчого законодавства України.

Необхідно зазначити, що вищезазначені способи не можна використовувати ізольовано один від одного. Для досягнення цілей тлумачення потрібно комплексно використовувати всі способи тлумачення норм права.

8. Акти тлумачення норм права у правоохоронній діяльності

В результаті тлумачення норм права новий нормативно-правовий акт не з'являється, а тому діяльність щодо тлумачення норм права не слід ототожнювати з правотворчою діяльністю. Внаслідок діяльності по тлумаченню норм права може з'явитися офіційний акт тлумачення норми права(інтерпретаційний акт), який відіграє значну роль у процесі правоохоронної діяльності. Цей акт має особливу правову природу, діє в єдності з нормами права і тому не має самостійного значення.

Акт тлумачення норми права (інтерпретаційний акт) – це акт-документ, що містить офіційне, формально-обов'язкове роз'яснення змісту норм права.

Акти тлумачення норм права є характерними виключно для офіційного тлумачення норм права, оскільки в процесі неофіційного тлумачення такі акти, як правило, не видаються. У випадку, коли офіційне тлумачення норм права є нормативним, воно завжди знаходить свій зовнішній вираз в самостійному спеціальному документі – акті тлумачення норм права. Коли ж таке тлумачення норми права є казуальним, воно може бути включеним у відповідний правозастосовний акт (наприклад, ухвала апеляційного суду включає роз'яснення змісту норми права)^[16] або ж фіксується в окремому документі.

Ознаки акта тлумачення норм права:

• діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться і залежить від них;
• є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються;
• приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами;
• як правило має спеціальну письмову форму вираження;
• не змінює норми права, а лише допомагає зрозуміти їх зміст.

Класифікація актів тлумачення норм права:

• 1. За зовнішньою формою вони можуть бути письмовими чи усними. Письмові акти тлумачення норм права мають спеціальну письмову форму виразу, яка може частково співпадати з формами певних нормативно-правових (постанови, інструкції) або правозастосовних актів (наприклад, ухвали), а частково не співпадає з такими формами (роз'яснення, інструктивні листи та ін.)^[17].

2. За суб'єктами їх прийняття можуть бути акти авторського та делегованого тлумачення норм права.

3. За місцем суб'єктів тлумачення норм права в апараті держави: акти тлумачення норм права правотворчих органів та акти тлумачення норм права правозастосовних органів (в тому числі і правоохоронних).

4. За галузевою належністю норми, яка тлумачиться: акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, кримінального, кримінального процесуального тощо.

5. За структурними елементами норми, що тлумачиться: акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції.

6. Залежно від обсягу тлумачення: акти буквального, обмежувального та розширювального тлумачення.

У процесі здійснення правоохоронної діяльності використовуються різноманітні акти тлумачення норм права. Для них притаманні такі ж ознаки що і до актів тлумачення норм права в інших сферах діяльності. Разом з тим, вони також мають й особливі ознаки. Зокрема акти тлумачення норм права, що використовуються національною поліцією для виконання покладених на неї завдань характеризуються тим, що вони можуть бути результатом тлумачення норм права тих відомчих нормативно-правових актів, що видаються Міністерством внутрішніх справ України: наказів, правил, положень, настанов тощо. Зазвичай, Міністерство внутрішніх справ України не роз'яснює положення нормативно-правових актів вищої юридичної сили.

9. Юридичні колізії: поняття, види та способи їх подолання

Правова реформа в Україні покликана закріпити принципові політичні, соціальні і економічні зміни в нашому суспільстві і спрямована на побудову правової держави, формування повноцінного цивільного суспільства і зближення зі світовою спільнотою. Це спричинило значні перетворення у вітчизняній системі законодавства. Зміни в законодавстві спричинили збільшення, і виникнення невідомих раніше колізій правових актів. У зв'язку з цим актуалізується теоретичне осмислення питань, пов'язаних з причинами виникнення, з усуненням і подоланням цих колізій. Звичайно, досконалої системи законодавства, позбавленої колізій загалом і колізій нормативно-правових актів зокрема, бути не може. Виникнення у сфері правового регулювання суперечностей неминуче через природний розвиток суспільних відносин. Але в Україні причини виникнення правових колізій характеризується рядом обставин. По-перше, це незавершеністю правової реформи. По-друге, не високою якістю нормативних актів, що приймаються. По-третє, особливостями територіального устрою (наявністю автономного утворення).

В процесі тлумачення норм права особа може зустрітись з таки явищем як юридичні колізії. Останні є розходженням чи суперечністю між окремими нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті ж чи сумісні суспільні відносини.

Класифікація колізій:

1. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:

• правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);
• правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).

2. За юридичною силою нормативних актів, що містять колізії (вертикальні колізії):

• колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права.
• колізії норм національного законодавства. Цей вид колізій має місце у процесі застосування різних за юридичною силою норм, тому можливими є наступні колізії:
  • між нормами конституції та звичайних законів;
  • між нормами кодифікованих та некодифікованих актів;
  • між нормами законодавства федеративної держави та нормами законодавства її суб'єктів;
  • між нормами законодавства суб'єктів федерації;
  • між нормами законів і підзаконних актів;
  • між нормами загальних, відомчих, місцевих і локальних підзаконних актів та ін.

3. Колізії між структурними елементами норм права виявляються у формі колізій між гіпотезами, диспозиціями та санкціями правової норми, підкреслюючи складну структуру правового припису. Такі колізії усуваються лише шляхом внесення змін до статті нормативного акта.

4. За субстанціональним характером колізії, що виникають внаслідок протиріччя між нормами, що закріплені у нормативно-правових актах, та нормами, що містяться в акті тлумачення норм права. Як правило, ці колізії виникають внаслідок неправомірного звужувального чи розширювального тлумачення норм права та усуваються лише шляхом скасування актів тлумачення норм права.

5. За суб'єктами правового регулювання поділяють:

• колізії юридичного статусу осіб;
• колізії компетенції юридичних органів;
• колізії статусу громадських об'єднань;
• колізії в нормативно-правових актах, що визначають повноваження посадових осіб^[18].

Саме ці колізії призводять до невиправданого втручання суб'єктів, наділених владними повноваженнями, в діяльність інших органів, що призводить до узурпації влади.

Таким чином, правові колізії є різновидом соціальних протиріч, які виявляються у правовій сфері.

Загальними способами подолання колізій є:

• тлумачення норм права;
• прийняття нового нормативно-правового акта;
• відміна старого нормативно-правового акта;
• внесення змін чи доповнень до діючих нормативно-правових актів;
• судовий розгляд;
• систематизація законодавства;
• гармонізація норм права тощо.

Необхідно відзначити, що у випадку, коли у суб'єкта правозастосування виникає проблема з обранням норми права, якою потрібно керуватися, він має керуватись наступними правилами:

• якщо суперечать одна одній норми актів одного і того ж органу, але видані в різний час, то застосовуються норми з останнього за принципом, запропонованим ще римськими юристами: пізніше виданий закон відміняє попередній у всьому тому, в чому він з ним розходиться;
• якщо акти видані одночасно, але різними органами, то застосовуються норми акту, що має більшу юридичну силу (наприклад, закон та указ, указ та постанова уряду, постанова уряду та акт міністерства тощо), тобто за основу береться принцип ієрархії нормативних актів;
• якщо суперечність між нормами загального та спеціального актів одного рівня (колізії по горизонталі), то застосовується останній; якщо різного рівня (колізії по вертикалі), то загальний.

Універсальними правовими засобами є правове виховання і тісно пов'язане з ним правове навчання. Вони у механізмі розв'язання правових колізій забезпечують передачу правової культури, досвіду, поглядів з розв'язання правових колізій від одного покоління людей до іншого. Завдяки політиці правового виховання, спрямованій на підвищення загальної правової культури суб'єктів правозастосування, згладжується полярність рівнів правосвідомості, що зумовлює виникнення правових колізій, підвищується рівень правової культури і освіти суб'єктів права, що сприяє своєчасному розв'язанню нових правових колізій, і подоланню існуючих.

Тому для запобігання появи, подолання і усунення колізій важливе значення має формування, за допомогою правового виховання, у суб'єктів права правової аксіології, орієнтованої лише на правові засоби розв'язання правових колізій, формування активної цивільної позиції у громадян з приводу необхідності проведення всебічної, обґрунтованої політики по попередженню виникнення колізій, своєчасному вживанню заходів по їх усуненню і ефективному подоланню.