6. Правоутворення та форми права

1. Поняття правоутворення та його складові

2. Правотворча діяльність: суб’єкти, види та стадії

3. Поняття та основні види форм (джерел) права

4. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та види

5. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб

Засвоєння теоретичних положень теми дозволить дати відповідь на такі питання: що означає правоутворення, яким чином правоутворення співвідноситься з правотворчістю, які форми права існують у світі, що таке нормативно-правовий акт та як він діє

1. Поняття правоутворення та його складові

Правоутворення є найбільш широкою категорією, що охоплює виникнення і організацію буття права, його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується на:

• концепції єдності та відмінності права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство (у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. і.);
• теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношнню до держави виступають як громадяни;
• принципі розподілу влади, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством;
• неуніверсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних національних правових систем, які об'єднуються у правові сім'ї (романо-германську, англо-американську, релігійного права та традиційного права) існують свої норми.

Правоутворення – це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи норм права.

Зі змістової сторони правоутворення включає:

• суб'єкти, форми, методи та засоби виникнення, розвитку права чи правової системи (структурно-інституціональний аспект);
• процеси виникнення, розвитку права чи правової системи (функціональний аспект).

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

• гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;
• онтологічний, згідно якого право формується у формі конкретних правовідносин – правового зв'язку суб'єктів права у вигляді зв'язку їх суб'єктивних прав і обов'язків, що переводяться із сфери можливого в дійсність за допомогою правомірної поведінки;
• інституціональний, який розглядає право як систему норм.
• Узагальнюючи викладені положення, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:
• формування конкретних відносин безпосередньо в суспільному житті на основі матеріальних умов існування суспільства та правосвідомості його членів;
• узагальнення і формулювання державою природних, таких що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин, в формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);
• втілення формалізованих загальних норм права, знову таки, в конкретні правові відносини, але вже більш впорядковані, стабільні, захищені.

Таким чином, можна говорити про те, що сучасне розуміння правоутворення відрізняється від такого, що домінував у нормативному підході, основу якого складав процес правотворчості. Правотворчість в межах вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів або його державною формою.

2. Правотворча діяльність: суб’єкти, види та стадії

Правотворча діяльність – це діяльність з планування, розробки проекту нормативно-правового акта (його концепції) та прийняття (видання) нормативно-правового акта, метою якої є правове врегулювання та/або охорона суспільних відносин.

Правотворча діяльність як державна форма правоутворення характеризується такими ознаками:

• є переважно діяльністю державних органів, їх прерогативою;
• має організаційну спрямованість;
• полягає в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;
• чітко регламентується нормами права.

Правотворча діяльність здійснюється на основі принципів:

• принцип верховенства Конституції України – правотворча діяльність здійснюється виключно відповідно до положень Конституції України;
• принцип дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини – правотворча діяльність здійснюється, зокрема, з урахуванням положень Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї і практики Європейського суду з прав людини;
• принцип демократичності – правотворча діяльність має здійснюватися виходячи із засад демократичного ладу в Україні з дотриманням визначених процедур за умови взаємодії представників різних гілок влади відповідно до наданих їм Конституцією та законами України повноважень;
• принцип відкритості та гласності – правотворча діяльність має здійснюватися із забезпеченням належної обізнаності суспільства щодо її мети та результатів за умови надання всім учасникам правотворчої діяльності можливості подати свої пропозиції щодо предмета та змісту правового регулювання на відповідних стадіях правотворчої діяльності;
• принцип правової визначеності – норми права, викладені у нормативно-правових актах, мають бути чіткими та достатньо зрозумілими, не припускати різного тлумачення, бути забезпечені механізмами їх реалізації, а також забезпечувати суб'єктам правовідносин можливість передбачати правові наслідки реалізації норм права;
• принцип пропорційності – обмеження, передбачені нормативно-правовими актами для суб'єктів правовідносин, повинні бути необхідними та достатніми для досягнення легітимної мети правового регулювання;
• принцип доцільності та обґрунтованості – правотворча діяльність має здійснюватися лише у разі існування об'єктивної необхідності в правовому регулюванні та/або охороні відповідних суспільних відносин, якщо така необхідність може бути обґрунтована;
• принцип системності та комплексності – правотворча діяльність має гарантувати узгодженість правових норм між собою та відповідність нормативно-правових актів нижчої юридичної сили актам вищої юридичної сили, пріоритетність правових норм спеціального законодавства над правовими нормами загального законодавства, забезпечувати своєчасне прийняття (видання) підзаконних нормативно-правових актів на виконання норм законів України;
• принцип наукового забезпечення – результати правотворчої діяльності мають враховувати досягнення науки у сфері, в якій здійснюється правове регулювання, у тому числі за рахунок залучення до правотворчої діяльності представників наукових установ та визнаних фахівців у відповідних галузях науки;
• принцип ресурсної забезпеченості – правотворча діяльність має бути забезпечена відповідним фінансово-економічним, матеріально-технічним, адміністративно-організаційним, людським, часовим та іншим необхідним ресурсом.

Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації:

1. За способами правотворчості розрізняють:

• затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;
• прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;
• створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. В Україні розповсюджено мало, а є одним з основних у країнах англо-американської правової сім'ї;
• укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави – іншими суб'єктами, зокрема, трудовими колективами);
• офіційне визнання державою правового звичаю або релігійної норми як форми права.

2. Залежно від форм створюваного права розрізняють:

• законотворчість;
• підзаконну правотворчість;
• прецедентну правотворчість;
• договірну правотворчість.

3. Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

• безпосередню правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму;
• делегована правотворчість – це нормотворча діяльність уповноважених органів держави, яка здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади:
• правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має "монополію" на законотворчу діяльність;
• правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо).
• правотворчість глави держави;
• судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім'ї);
• правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
• локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).

4. Залежно від юридичної сили актів:

• законотворчість – правотворчість вищого представницького органу, наприклад, парламентом видаються нормативно-правові акти найвищої юридичної сили – закони;
• підзаконна правотворчість – її змістом є видання норм права Президентом, урядом, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, главами адміністрацій, керівниками підприємств.

Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загальносоціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:

• аналіз певних суспільних відносин і встановлення потреби в їх правовій регламентації;
• визначення суб'єкта правотворчості, юридичної сили і виду нормативно-правового акта;
• прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта у разі необхідності;
• розробка концепції та основних ідей норм права, що будуть утворювати зміст нормативно-правового акта;
• підготовка змісту проекту нормативно-правового акта (розробником, робочою групою, правотворчим органом);
• попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;
• громадське обговорення проекту нормативно-правового акта (провадиться в разі потреби);
• офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта відповідним суб'єктом правотворчості з додержанням встановлених процедур;
• прийняття нормативно-правового акта;
• опублікування й оприлюднення нормативно-правового акта;
• набуття нормативно-правовим актом чинності.

3. Поняття та основні види форм (джерел) права

Проблема співвідношення форми права та джерела права є одним з дискусійних питань теорії права.

Так, представники концепції юридичного позитивізму джерелом права вважають нормативно-правовий акт. Представники соціологічної школи права стверджують, що сукупність норм права в суспільстві завжди відображає лише якусь частину права, як певного порядку суспільних відносин який склався, а отже, коріння права слід шукати в самому суспільстві. Представники природно-правової доктрини переконують, що природа вписує в свідомість людей їх основні права і свободи (такі права і свободи одержали назву невідчужуваних від людини, природних). Прихильники психологічної школи права розглядали право як явище людської психіки і дійшли висновку, що так звані "джерела права" є не чим іншим, як "самим правом, видом позитивного права".

Матеріальні джерела права являють собою сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших правотворчих факторів об'єктивного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права. Ідейним джерелом права виступає правосвідомість як правотворчий фактор суб'єктивного характеру, через який об'єктивні правотворчі чинники впливають на майбутній зміст норм права. Інституційним джерелом права у найбільш широкому, загальному розумінні визнається держава, державна влада, у силу того, що саме держава опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим установленням загальнообов'язкового характеру. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність держави (через уповноважені органи), що спрямована на встановлення або санкціонування норм права. Нарешті, формальним джерелом права виступає результат правотворчої діяльності держави – форми вираження і закріплення норм права^[1].

В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміну "джерела права":

• джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (правоутворююча сила);
• пам'ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;
• певний вид діяльності державної влади з утворення норм права;
• матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;
• способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права.

Джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов'язкового значення.

Поняття "форми права" і "джерела права" тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Якщо "форма права" показує, яким чином організовано та виражено зовні зміст права, то "джерела права" – це витоки формування права, система факторів, якими зумовлюється його зміст.

Тому при аналізі понять "джерела" і "форми" права виникає потреба зазначати їх нетотожність. Дійсно, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов'язковості та загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади. Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об'єктивні та суб'єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди "виділяють" з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела норм права.

Форма права – це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права.

Потрібно розуміти, що для суб'єктів, які встановлюють норми права, і для суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у випадку правотворчості джерелами є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, конституція, міжнародно-правові угоди, загальнолюдські цінності, правова культура та правосвідомість^[2]. В іншому випадку, для суб'єктів, які здійснюють правозастосовну діяльність джерелами права можуть бути юридична практика, юридична наука тощо.

Залежно від рівня регульованих суспільних відносин (держава, союз держав, держави усього світу) форми права можна поділити на: внутрішньодержавні, регіонально-континентальні і міжнародні.

До внутрішньодержавних форм права слід віднести:

Правовий звичай – акт-документ, що містить правило поведінки, яке склалось стихійно протягом тривалого часу і ввійшло в людей, санкціонований, гарантується і охороняється державою.

Правовий прецедент – акт-документ, що містить рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Нормативний правовий акт – це виданий в особливому порядку офіційний акт-документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права.

Нормативний правовий договір – це сумісний юридичний акт, що виражає взаємне виявлення волі правотворчих органів, яким утворюється правовий акт.

Правову доктрину – акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, поняття, юридичні категорії розроблені вченими з ціллю удосконалення законодавства.

Релігійний текст – акт-документ, що містить релігійну норму, санкціоновану державою і забезпечену нею (прикладом релігійного тексту можуть бути Веди, Біблія, Коран).

Принципи права – об'єктивно властиві праву нормативні основи, незаперечні вимоги, що пред'являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу.

До регіонально-континентальних форм права ймовірно слід віднести форми права Євросоюзу (форми первинного і вторинного права; форми прецедентного права; загальні принципи права та ін.).

До міжнародних форм права потрібно віднести міжнародно-правовий акт. Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або більше держав, що містить норми права про встановлення, зміну чи припинення прав і обов'язків у різноманітних відносинах між ними.

4. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та види

Правовою основою правоохоронної діяльності компетентних державних органів є нормативно-правовий акт. Це проявляється в двох аспектах. По-перше, основна діяльність правоохоронних органів виявляється в забезпеченні реалізації норм права, що встановлені нормативно-правовими актами. По-друге, діяльність правоохоронних органів безпосередньо регулюється нормами права за принципом заборонено все, що прямо не дозволено законом. У зв'язку з цим щодо діяльності правоохоронних органів було створено спеціальні закони, які безпосередньо і виключно регулюють їх діяльність. Основу нормативно-правової бази діяльності правоохоронних органів складає Конституція, як Основний Закон держави, Закони України "Про Національну поліцію", "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про Службу безпеки України", а також КК, КПК та інші нормативно-правові акти.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ виданий компетентним, спеціально уповноваженим на те органом або посадовою особою, в якому закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки.

Основними ознаками нормативно-правового акту є:

• приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);
• виражає волю домінуючої частини населення або всього народу;
• містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;
• приймається відповідно до певної процедури;
• має форму письмового акта – документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);
• публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта^[3].

Нормативно-правові акти можна класифікувати за різними критеріями.

1. За територію на яку вони поширюються:

• загальнодержавні (Конституція України, Кримінальний кодекс України), поширюються на всю територію держави;
• місцеві або локальні (Постанова Київської міської державної адміністрації) поширюються на певну область, район, місто^[4].

2. За часом дії:

• постійні, ті які не мають конкретної дати закінчення їх дії (Конституція України, Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність");
• тимчасові, ті, які приймаються на конкретний чітко встановлений термін ("Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно").

3. За галуззю права:

• цивільні (Цивільний кодекс України);
• кримінальні (Кримінальний кодекс України);
• адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення);
• кримінальні процесуальні (Кримінальний процесуальний кодекс України) та ін.

4. За юридичною силою:

• закони (Закон України "Про дорожній рух");
• підзаконні нормативно-правові (Постанова Кабінету Міністрів України "Про Правила дорожнього руху").

5. За суб'єктами ухвалення:

• акти органів держави (Кримінальний процесуальний кодекс України);
• акти, прийняті народом у процесі референдуму (внесення змін до Конституції України).

Закон має найвищу юридичну силу серед інших нормативно-правових актів і закріплює найбільш важливі суспільні відносини.

Закон – це вид нормативно-правового акта органу законодавчої влади або народу, що регулює найбільш важливі суспільні відносини, приймається в особливому порядку та має вищу юридичну силу.

Ознаки закону:

• приймається органом законодавчої влади або народом шляхом референдуму (найчастіше в якості органу законодавчої влади виступає Парламент. В Україні – Верховна рада, у Великобританії Палата Лордів і Палата Общин, у Польщі – Сейм, в Ізраїлі – Ксесет тощо);
• закріплює норми, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини (на рівні законодавства не можна закріпити норми, що врегульовують абсолютно всі суспільні відносини, тому законами регулюються виключно найбільш важливі для суспільства, особи, держави відносини, оскільки поряд з правовими діють моральні, етичні, релігійні та інші соціальні норми, що закріплюють, інші, менш важливі правила поведінки в суспільстві);
• має особливу процедуру прийняття (всі закони в Україні приймаються Верховною Радою, по особливій, закріпленій в регламенті Верховної Ради України процедурі, так в Україні закон проходить стадії законопроекту, обговорення, голосування, підписання Президентом, опублікування в офіційних засобах масової інформації тощо);
• має вищу юридичну силу поміж нормативно-правових актів^[5].

Види законів:

• Конституція – Основний Закон держави;
• конституційні закони – це органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни до Конституції;
• поточні або звичайні закони – закони, які приймаються Верховною радою для вирішення поточних питань (Закон України "Про Дорожній рух");
• надзвичайні закони – закони, які своєю дією можуть призупиняти і відміняти інші закони (Закон України "Про надзвичайний стан")^[6].

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Ознаки підзаконних нормативно-правових актів:

• містять норми права;
• видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі;
• видаються з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль.

Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144)^[7].

Виділяють наступні види підзаконних нормативно-правових актів:

• укази та розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта.
• постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Кабінету Міністрів України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Кабінету Міністрів України є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Постанови Кабінету Міністрів України містять норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження Кабінету Міністрів України, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Прем'єр-Міністром України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття.
• накази, інструкції, положення та ін. нормативно-правові акти міністерств, відомств, державних комітетів – це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативним актам Президента України та Кабінету Міністрів України.

Розпорядження – це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Зазвичай, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях.

Накази – розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції – встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути – закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даного виконавчого органу. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, наказ МВС України "Про затвердження Порядку видачі довідки про дорожньо-транспортну пригоду та її форми.

• рішення і постанови органів місцевого самоврядування – приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
• локальні нормативно-правові акти – це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень, що регулюють їх службову і трудову діяльність. Наприклад, наказ ректора НАВС Про затвердження Інструкції із забезпечення режиму секретності в навчальному процесі НАВС.

Правовою основою діяльності Національної поліції є: Конституція України, Закон України "Про Національну поліцію", інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Найважливішим за значенням і місцем у системі законодавства є Конституція України, норми якої регулюють систему економічних, політичних, соціальних, духовних і організаційних відносин у державі. Тому відповідні її норми є юридичною основою і для діяльності національної поліції України, чинного законодавства та правотворчості щодо питань забезпечення охорони правопорядку.

5. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб

Будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова, розпорядження, тощо) повинен мати певні критерії дії, такими критеріями виступають дія нормативно-правового акту у часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:

• момент вступу нормативно-правового акта в дію;
• момент припинення дії нормативно-правового акта;
• зворотна дія нормативно-правового акта.
• У теорії права розглядаються такі варіанти вступу нормативно-правового акта в дію:
• термін установлюється в самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті (разом з опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. "Про державну таємницю" була опублікована Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про державну таємницю", де зазначено, що він вступає в дію з дня опублікування);
• якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем;
• з моменту ухвалення (Конституція України);
• з моменту опублікування;
• нормативно-правові акти, у яких не вказано час набрання чинності і щодо якого не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування;
• нормативно-правовий акт (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк^[8].

Момент припинення дії нормативно-правового акта настає внаслідок:

• закінчення терміну дії, на який видавався акт (за умови, що він був зазначений в нормативно-правовому акті);
• прямої відміни конкретного акта;
• фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання;
• із зміною обставин, для врегулювання яких було прийнято нормативно-правовий акт^[9].

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну, адміністративну відповідальність особи;

Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але існують винятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві передбачено, що у випадку коли нормативний акт, що був прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то він має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує відповідальність особи – то норми даного акту зворотної сили не мають.

Дія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на певну територію:

• державу в цілому;
• відповідний регіон;
• адміністративно-територіальну одиницю;
• відповідне підприємство, установу, організацію.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни. Нормативно-правові акти Автономної республіки Крим – на територію Автономної республіки Крим, в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією АРК^[10].

Під територіальною дією нормативно-правових актів розуміється поширення законодавство в межах території держави, до якої відноситься:

• суходільний простір – земна територія;
• водний простір – внутрішні води всередині державних кордонів і територіальні води в межах 12 морських миль;
• повітряний простір над державними межами – на висоті до 110 кілометрів (верхня висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі);
• надра та континентальний шельф.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта завжди регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави, та поширюється на:

• космічні об'єкти під прапором і гербом держави;
• трубопроводи;
• підводні кабелі та нафтові морські вишки;
• повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під державним прапором;
• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу певної держави знаходяться на її території, але розглядаються як частина території іншої держави^[11].

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством, на всі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники (питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з офіційним візитом.