1. Предмет, методологія і функції теорії держави та права

Мультимедійна презентація

1. Теорія держави та права в системі юридичних наук

2. Об’єкт, предмет і структура теорії держави та права

3. Методологія теорії держави та права

4. Функції теорії держави та права

5. Роль теорії держави та права в підготовці працівників правоохоронної діяльності

Теорія держави та права є фундаментальною науковою і навчальною дисципліною, розвиток якої має тривалу історію. Вивчаючи теорію держави та права, важливо чітко розуміти, про яку саме галузь наукових знань йдеться, з огляду на наявність суттєвих відмінностей розуміння природи теорії держави та права у вітчизняній і зарубіжній юриспруденції. Залежно від особливостей конкретної країни і приналежності її правової системи до однієї з правових сімей, теорія держави та права може і не виокремлюватися в окрему сферу знань або, навпаки, визнаватись самостійною складовою юридичної науки. Це зумовлює важливість ґрунтовного осмислення предмета, методології та функцій загальнотеоретичного правознавства на сучасному етапі його генезису

1. Теорія держави та права в системі юридичних наук

Перед реаліями ХХІ століття невпинно зростає соціальна значущість і авторитет науки, теоретичне обґрунтування стає необхідною та обов'язковою умовою ефективного правового регулювання суспільних відносин, наука все більше набуває ознак соціального інституту, покликання якого полягає в забезпеченні сталого поступу сучасного суспільства, безпеки, соціальної злагоди, добробуту та прогресу.

Поняття "наука" включає суму наукових знань про реальність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення та прогнозування розвитку явищ і процесів дійсності, тобто в широкому розумінні – її теоретичне відображення. Термін "наука" вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, складової частини духовної культури суспільства, системи знань про реальність, сфери людської діяльності, функцією якої є вироблення та систематизація об'єктивних знань про дійсність, окремих галузей наукового знання.

Багатоманітність форм прояву світу, в якому існує людина, зумовлює наявність значної кількості наук як відповідних сум знань. Залежно від об'єкта дослідження (характеру знань) науки поділяються на:

• природничі – вивчають об'єктивну реальність, універсальні закони буття, закономірності виникнення та перетворення природи;
• технічні – осмислюють засоби і механізми, що створенні людиною з метою покращення умов її життєдіяльності, а також закономірності генезису науково-технічного прогресу;
• суспільні (гуманітарні, соціогуманітарні) – досліджують закономірності, тенденції та випадковості виникнення, перетворення і функціонування суспільства, відносини між людьми та їх об'єднаннями, спільнотами в ньому й власне людину в суспільстві.

Динаміка пріоритетів у наукових дослідженнях засвідчує тенденцію до вирівнювання статусу технічних, природничих, суспільних і гуманітарних наук. З початком формування інформаційної цивілізації, в якій основною продуктивною силою стають знання, інтелектуальний, соціальний і людський чинники, помітно підвищується роль і значення соціогуманітарних наук. Вони так само, як і технічні та природничі науки, мають вагомий вплив на суспільні перетворення і часто є визначальними під час формування образу й устоїв нової цивілізації^[1].

З огляду на те, що суспільство є мегаскладним і багатовимірним явищем і характеризується наявністю різних суб'єктів, об'єктів, інститутів, зв'язків і процесів, суспільна наука теж є системою та складається з низки самостійних наук, а саме: філософії, історії, економіки, політології, соціології, культурології, психології, юриспруденції та ін. Різновидом суспільних наук є юридичні, оскільки об'єктом їх вивчення є правові та державні явища як важливі й самостійні соціальні феномени.

Юридична наука (правознавство, юриспруденція) – це спеціалізована галузь наукових знань у сфері суспільних наук; наукова діяльність, спрямована на вивчення права в теоретичному і прикладному аспектах, правових форм організації та функціонування держави, суспільства, їх окремих інститутів.

Особливістю юридичної науки порівняно з іншими суспільними науками є те, що вона має прикладний характер, покликана забезпечувати практичні потреби правового регулювання суспільних відносин, сприяти вдосконаленню законодавства та юридичної практики. Саме тому юридичні наукові знання відрізняються конкретністю, точністю, виражаються в логічно пов'язаних, формалізованих юридичних поняттях, категоріях і конструкціях. Сучасна вітчизняна юридична наука є результатом тривалих і неоднозначних процесів становлення і перетворення, зумовлених складним характером правового поступу України, а також особливостями суспільного та державного ладу на тому чи іншому етапі її генезису. Досліджуючи власний предмет, юридична наука має бути надійним дороговказом для вирішення актуальних і важливих проблем праводержавотворення в Україні^[2].

У навчально-наукових працях представлені різні точки зору стосовно конструювання системи, або структури, юридичної науки. На підставі аналізу наявних підходів з цього приводу можна зробити висновок про те, що сучасна система юриспруденції включає такі види (групи, цикли) юридичних наук:

• загальнотеоретичні та історичні (теоретико-історичні) юридичні науки (теорія держави та права, історія держави та права України і зарубіжних країн, історія вчень про державу та право, юридична деонтологія, філософія права та інші). Ці юридичні науки досліджують основні поняття і категорії правознавства, найбільш важливі закономірності виникнення, трансформації та функціонування правових і державних явищ, інших пов'язаних з ними суспільних феноменів, сутність, форми і типологію останніх, характеризують історичний шлях їх формування, а також погляди мислителів, державних діячів та юристів-практиків на зміст праводержавних явищ. Окрім того, предметом юридичної деонтології – науки, що входить до цієї групи, – є розгляд питань, які стосуються загальних аспектів юридичної науки та освіти, юридичної практики, основних юридичних професій тощо^[3];
• галузеві юридичні науки (конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, сімейне право, цивільний процес, адміністративний процес, кримінальний процес та інші), що вивчають відповідні галузі права, особливості їх предмета та методу правового регулювання, форми (джерела) права, зміст і характер норм права, а також напрями вдосконалення цих галузей. При цьому галузеві юридичні науки утворюють найбільшу за кількісним складом групу юридичних наук. Враховуючи, з одного боку, генезис суспільних відносин та об'єктивну потребу в їх упорядкуванні нормами права, а з іншого – взаємодію галузевих юридичних наук, виникають і розвиваються нові зв'язки міжгалузевого характеру, а отже, – міжгалузеві юридичні науки;
• міжгалузеві (комплексні) юридичні науки (житлове право, банківське право, комерційне право, морське право, повітряне право, митне право, екологічне право, транспортне право та інші галузі наук). Ці юридичні науки вивчають однорідні суспільні відносини, що виникають у сфері правового регулювання різних галузей права. Наприклад, банківське право, що регулює відносини з організації та діяльності банків і банківської системи, включає відповідні норми адміністративного, фінансового та цивільного права. Міжгалузеві правові науки тісно пов'язані та взаємодіють із галузевими юридичними науками, однак мають притаманний лише їм предмет дослідження. Критерієм виокремлення міжгалузевих юридичних наук є галузі законодавства, що загалом не збігаються з галузями права. В останні десятиліття система комплексних галузей права, а відповідно й міжгалузевих юридичних наук, інтенсивно розвивається, що зумовлюється практичними потребами вивчення певних сукупностей норм права у взаємодії, концентровано, незважаючи на їх різну юридичну природу^[4];
• спеціальні (організаційні) юридичні науки (судові та правоохоронні органи, адвокатура, нотаріат, поліцейська діяльність та інші галузі наук), що безпосередньо досліджують організацію, повноваження, структуру, завдання, функції державних органів і деяких недержавних організацій;
• прикладні юридичні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина, правова статистика, юридична психологія, судова бухгалтерія, оперативно-розшукова діяльність, юридичне документознавство та інші). Ці юридичні науки осмислюють суспільні відносини, що виникають у сфері правової реальності та потребують спеціальних знань з інших наук. Вони використовують досягнення природничих (фізика, хімія, біологія тощо), технічних (механіка, кібернетика та інші) та гуманітарних (соціологія, психологія, мовознавство тощо) наук^[5];
• юридичні науки, що вивчають зарубіжні право та державу. Ці юридичні науки розглядають особливості державного і конституційного ладу, формування та функціонування державних інститутів, структурних елементів і механізм дії права в зарубіжних країнах, а також здійснюють порівняння правових систем у межах юридичної карти світу. До цієї групи юридичних наук належать такі: конституційне право зарубіжних країн (порівняльне конституційне право), римське право, порівняльне правознавство (юридична компаративістика) та інші;
• міжнародно-правові науки, що досліджують міжнародні правовідносини і правопорядки. Специфіка цього різновиду юридичних наук обумовлена наявністю іноземних суб'єктів (іноземні держави, державні органи, їх посадові особи та міжнародні організації) і потребою впорядкування відносин між ними. До цього виду юридичних наук відносяться міжнародне публічне право, дипломатичне і консульське право, міжнародне повітряне право, міжнародне приватне право, європейське право та ін. Розвиток міжнародно-правових наук тісно пов'язаний із загальносвітовою тенденцією посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

Таким чином, сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про правові та державні явища і процеси. Кожна юридична наука – це окремий, відносно самостійний елемент системи (структури) єдиної юридичної науки. Предмет, методологія, наукові результати такої науки є частиною загального предмета, методології юриспруденції (правознавства), системи юридичних знань у цілому. При цьому важливо, щоб види (групи) юридичних наук адекватно відображали швидкоплинну та динамічну картину сучасного правового життя^[6].

Теорія (лат. theōria – спостереження; споглядання, міркування) – 1) вища, найбільш розвинута форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки певної сфери дійсності; 2) комплекс основних поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення будь-якого явища в тій чи іншій галузі знань. В останньому значенні слова "теорія" в якості "будь-якого явища" виступають саме право і держава.

Як зазначалося вище, теорія держави та права належить до загальнотеоретичних та історичних (теоретико-історичних) юридичних наук і завдяки своїм властивостям займає провідне місце в системі правознавства. Теорія держави та права виникла в результаті поступової диференціації та інтеграції юридичних наук відповідно до потреб суспільної практики, вивчення закономірностей правової реальності. Вона не одразу сформувалася з такою назвою, змістом і структурою. Особлива заслуга у формуванні теоретико-правових знань належить одній з перших в історії людства юриспруденції, що виникла у Стародавньому Римі одночасно з унікальним явищем римського права. Вирішальний внесок у процес юридизації найбільш загальних знань про право і державу належить видатному давньоримському оратору, письменнику, мислителю та політичному діячу доби пізньої республіки – Марку Туллію Цицерону, а також його наступникам – великим давньоримським юристам, якими були Гай, Модестін, Павло, Папініан, Ульпіан та ін. Їм належить доктринальне розкриття зв'язку права і держави, розуміння останньої як втіленого правопорядку, справу й надбання народу, поділу права на публічне та приватне, національне і міжнародне, матеріальне та процесуальне й багато інших підходів, актуальних понині.

В Європі загальна теорія права і держави склалася у ХVIII – ХІХ ст. в університетах на основі напрацювань таких наук і навчальних дисциплін як енциклопедія права (законодавства) та філософія права. Однією з перших книг, що використовувалася в Україні, була праця Г. Гунніуса "Універсальна енциклопедія права", видана в Кельні в 1638 р. Про її популярність свідчить неодноразове перевидання (1642, 1658, 1675 рр.). Згодом в Україні опубліковано книги К.О. Неволіна "Енциклопедія законодавства" у двох томах (Київ, 1839 – 1840 рр.), М.К. Ренненкампфа "Нариси юридичної енциклопедії" (Київ, 1868 р.). Загальна теорія права і держави поєднала здобутки енциклопедії права й філософії права, а також загальне вчення про право з вченням про державу. Назва "Теорія держави та права", або "Загальна теорія держави і права", для позначення загальнотеоретичного правознавства та відповідної навчальної юридичної дисципліни, характерна для радянських і пострадянських (постсоціалістичних) країн^[7]. На сучасному етапі розвитку (модернізації) вітчизняного загальнотеоретичного правознавства низкою фахівців обґрунтовується підхід, згідно з яким право і держава мають вивчатися окремими самостійними науками: загальною теорією права (загальнотеоретичним правознавством) і загальною теорією держави (державознавством) як складовою частиною науки політології. Така концепція, безперечно, має як певні аргументи, так і контраргументи. До останніх належить, зокрема міркування про те, що право як феномен (чи то природний, чи то позитивний) має сенс лише тоді, коли воно може бути реалізоване та захищене, а наймогутнішим, найефективнішим інструментом його забезпечення та захисту з давніх-давен слугує, як би то не було, держава. Особливо це стосується підготовки юристів-практиків, правоохоронців, які покликані у своїй фаховій діяльності сприяти здійсненню, охороні та захисту права – насамперед основоположних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільства^[8].

Теорія держави та права – це загальнотеоретична, фундаментальна юридична наука, що вивчає істотні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, інших пов'язаних з ними суспільних феноменів, а також здійснює інтеграцію юридичних наук у єдину систему та їх методологічне забезпечення.

Ознаки теорії держави та права:

• є суспільною наукою. Теорія держави та права відрізняється від природничих і технічних наук об'єктом наукового пізнання, яким є такі важливі суспільні явища як право і держава. За всієї важливості зв'язків між правом і державою вони становлять собою самостійні складні системи, які в той же час є підсистемами системи вищого рівня – суспільства^[9]. Суспільний характер права і держави означає, що вони виникають, розвиваються та існують як результат спільної життєдіяльності людей. Адже жодних богів у всесвіті, націй, грошей, прав людини, законів і правосуддя не існує за межами спільної уяви людських істот^[10]. З урахуванням цього глибокий зв'язок теорії держави та права простежується з такими суспільними науками як філософія (використання філософських понять і категорій, методів пізнання), соціологія (вивчення права та держави як суспільних явищ з погляду їх соціального буття), політологія (осмислення праводержавних явищ у контексті їх взаємодії з політичною системою суспільства), економіка (аналіз правових і державних явищ з огляду на тісний зв'язок з економічною системою суспільства). Взаємодіючи з різними суспільними науками, теорія держави та права одержує відповідні знання про праводержавні явища й використовує їх у своїх дослідженнях;
• є юридичною наукою. Теорія держави та права вивчає право і державу як самобутні та відносно автономні явища, в їх єдності та органічному зв'язку, взаємній і соціальній обумовленості. Сучасне загальнотеоретичне правознавство виходить з того, що первісний генезис права корениться не в державі, а в реальному житті, в природних, невідчужуваних правах людини; право виникає не одночасно з державою, а передує їй; за певних соціальних передумов воно може існувати без держави і поза державою, що особливо актуально для України, яка століттями не мала власної державності, а також враховує багато інших чинників – культурних, релігійних, національних тощо, котрі істотно впливають на характер взаємозв'язку між державою і правом та ступінь їх автономності. З огляду на щонайменше дуалізм праворозуміння теорія держави та права осмислює як природно-правові, так і позитивістські аспекти феномена права. Ця юридична наука розглядає право в його державному забезпеченні, а державу – в її позитивно-правовому оформленні, адже саме останнє є необхідним засобом державного забезпечення прав і свобод людини. Держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі зокрема має вивчатися лише під кутом зору взаємодії з правом, їх взаємовпливу один на одного. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв'язків і проявів, а держава як правова форма організації суспільства, тобто як публічно-правовий інститут;
• є загальнотеоретичною наукою. Теорія держави та права виявляє і пояснює сутнісні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції й випадковості виникнення та перетворення правових і державних явищ, а також інших пов'язаних з ними суспільних феноменів, їх структурно-функціональні характеристики, формує загальнотеоретичне уявлення про них. Вона як "теоретична складова" юридичної науки надає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання про правові та державні явища. Теорія держави та права представляє собою систему теоретичних учень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин та інших знань про праводержавні явища. При цьому теорія держави та права перебуває в тісному діалектичному взаємозв'язку з історико-правовими науками. Відмінність між теорією держави та права й історико-правовими науками проявляється, передусім, у тому, що перша вивчає право і державу як абстрактні явища, які не належать до певного історичного періоду, країни, мислителя. Як результат, історико-правові науки використовують вироблений теорією держави та права поняттєво-категоріальний апарат, а фахівці-теоретики – напрацювання істориків права, зокрема історико-правовий матеріал, для своїх узагальнень. Утім, теорія може бути історичної, а історія – теоретичної. Багато історичних досліджень стали фундаментом побудови та розвитку ґрунтовних теоретичних концепцій у юридичній науці^[11];
• є узагальнюючою (синтезуючою) наукою. До складу теорії держави та права входять не тільки логічно акумульовані знання, одержані цієї наукою, а й в узагальненому вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, що вивчають різні аспекти правової реальності. Виступаючи стосовно галузевих юридичних наук узагальнюючою та спрямовуючою наукою, теорія держави та права потрібна також для розроблення достатньо вузьких проблем, що стоять перед цими науками. Вона синтезує висновки галузевих знань, залучає їх до арсеналу власних наукових ідей. Однак це не означає, що висновки теорії держави та права обмежуються сукупністю вказаних ідей. У той час як галузеві юридичні науки акцентують увагу на чинному об'єктивному праві, сучасній юридичній практиці дослідження теорії держави та права аж ніяк не обмежені у просторі та часі. Тому здійснювана нею інтеграція юридичних наук сприяє їх взаємозбагаченню, а загальна картина правової реальності стає більш цілісною. Наприклад, вивчення різного роду правопорушень у галузевих, спеціальних і прикладних юридичних науках дозволило створити теорію правопорушення та модель його складу;
• є методологічною наукою. Юридичні конструкції, принципи, підходи і методи наукового пізнання, поняття й категорії, що вироблені теорією держави та права, використовуються іншими юридичними науками як засоби дослідження власного предмета, світоглядно-методологічні орієнтири для вирішення своїх завдань. Адже саме розроблена загальнотеоретичним правознавством методологія дозволяє правильно інтерпретувати факти, згруповувати їх за певними зв'язками і відношеннями, сприяє знаходженню необхідної для реалізації норми права. Особливу роль виконує також єдиний для всієї юриспруденції поняттєво-категоріальний апарат, що формується теорією держави та права. Без таких юридичних понять і категорій як принципи права, норма права, форма (джерело) права, система права, правовідносини, юридична відповідальність, правовий порядок і правова система галузеві, спеціальні та прикладні юридичні науки не зможуть ефективно реалізувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний поняттєво-категоріальний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та іншої юридичної діяльності^[12];
• є базовою, фундаментальною наукою. Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави та права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний характер. Формулюючи базові юридичні поняття і категорії, розглядаючи загальні положення про правові та державні явища, а також культурні, соціальні, ідеологічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави та права посідає чільне місце в системі юриспруденції. При цьому пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї юридичної науки. Лише обмежене коло загальнотеоретичних здобутків безпосередньо впливають на юридичну практичну діяльність (прикладом спрямованих на практику знань теорії держави та права може бути теорія юридичної техніки). Для теорії держави та права властивий високий рівень наукових узагальнень, вона містить положення, що утворюють теоретичну і методологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему. У цьому контексті теорія держави та права – фундаментальна галузь правознавства, що виконує в її системі приблизно таку ж роль, як математика, біологія чи фізика у сфері різних груп природничих наук.

Окрім того, в юридичній літературі наголошується на вступній (пропедевтичній) природі теорії держави та права, оскільки саме вона вводить суб'єкта навчання у світ правознавства, створює підґрунтя для вивчення інших юридичних наук, з неї розпочинається опанування здобувачем вищої освіти юридичної професії^[13].

Теорія держави та права як загальнотеоретична юридична наука характеризується постійним розвитком знань про правові та державні явища, їх інтеграцією й диференціацією. Інтеграція передбачає заглиблення думки у природу праводержавного явища, а диференціація – збагачення. Диференціація та інтеграція в розвитку теорії держави та права як науки – не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі тенденції. Адже саме єдність і диференціація дозволяють вивчати право в його державному забезпеченні, гарантуванні, а державу – в її правовому вираженні та юридичному закріпленні, не перешкоджаючи при цьому поглибленому і детальному аналізові як права, так і держави.

Таким чином, теорія держави та права в системі юридичних наук посідає ключове, центральне місце і відіграє провідну роль. Вона є світоглядною, фундаментальною та методологічною юридичною наукою, окреслює закономірності, тенденції і випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, генерує загальноправові принципи, методику осмислення окремих сфер правової реальності, розробляє юридичну термінологію загальнонаукового використання. З огляду на це, теорія держави та права є важливим джерелом правового прогресу, впливає на розвиток юридичного мислення і зростання правової активності як усього суспільства, так і кожної особи в ньому. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук визначають її об'єкт і предмет як істотні характеристики процесу наукового пізнання.

2. Об’єкт, предмет і структура теорії держави та права

Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження, які тісно взаємодіють і співвідносяться, але повністю не збігаються. Об'єкт пізнання – це все те, на що спрямована діяльність дослідника, яка протистоїть йому як об'єктивна реальність. Будь-яке явище дійсності може бути об'єктом вивчення різноманітних наук. Осмислюючи предмет конкретної науки, в об'єкті пізнання виокремлюють ту або іншу його частину, причому вона входить до предмета науки не цілком, а лише тією стороною, що визначається особливостями цієї науки, тоді як усі інші аспекти розглядаються як другорядні. Поняття "об'єкт науки" значно ширше за обсягом ніж поняття "предмет науки". Предмет будь-якої науки – це не просто явище або процес об'єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, що дає можливість виявити закономірності виникнення, трансформації та функціонування досліджуваного об'єкта, специфічні лише для цієї науки і ніякої іншої^[14].

В юридичній науці проблема розмежування об'єкта та предмета розглядається як методологічно важлива. Визнання об'єкта теорії держави та права в якості її самостійного елемента, відмінного від того, що розуміється під предметом цієї науки, має принципово істотне значення. Адже саме за допомогою цієї категорії визначається коло явищ і процесів об'єктивної дійсності, з осмислення яких розпочинається складний, суперечливий процес пізнання предмета науки. Звідси слідує, що пізнання – це шлях, який веде від об'єкта до предмета, від первинних (чуттєвих, емпіричних) знань про право і державу до теоретичного, науково-юридичного знання про ці явища суспільної дійсності.

Об'єкт теорії держави та права – це:

• правові та державні явища, а також інші пов'язані з ними суспільні феномени, що пізнаються через узагальнені про них уявлення та поза межами конкретного історичного періоду;
• правове життя як поліструктурне системне утворення, сфера загальносоціального життя, що опосередкована правом (світ права), якій притаманна двоїстість свідомого і природного, правомірного та протиправного, позитивного і негативного, та охоплює правову реальність (сучасність, сьогодення), правову історію (ретроспективу) і правове майбутнє (перспективу).

Правові та державні явища є об'єктом осмислення різних суспільних наук (філософії, історії, політології та інших), але останні вивчають право і державу не в цілому, а лише у прикладному плані, в тому обсязі, який їм необхідний для більш глибокого пізнання предмета своєї науки.

Як і кожна наука, теорія держави та права має свій предмет. Саме предмет визначає самостійність науки, її специфічні властивості та місце у сфері наукового пізнання дійсності. Водночас предмет теорії держави та права створюється фактично всією системою юридичних наук. Це пояснюється тим, що галузеві та інші юридичні науки вивчають лише окремі сфери, аспекти права і держави або історію правового життя та не можуть надати цілісного і повного уявлення про правову організацію суспільства. З огляду на те, що предмет дослідження будь-якої науки є основою розуміння її сутності, специфіки і призначення, його чітке визначення має бути одним з головних завдань, яке має виконувати та чи інша наука. Предмет теорії держави та права – це динамічна категорія, що постійно уточнюється, перебуває в постійному розвитку^[15].

У сучасній юридичній літературі має місце плюралізм наукових уявлень про предмет теорії держави та права на різних етапах її розвитку^[16]. На підставі опрацювання наявних позицій з цього приводу є всі підстави стверджувати, що предмет теорії держави та права – це істотні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, а також інших пов'язаних з ними суспільних феноменів.

Відповідно до цієї дефініції у структурі предмета теорії держави та права можна виокремити такі дві змістові складові:

• істотні властивості (природа, сутність) правових і державних явищ, а також інших пов'язаних з ними суспільних феноменів;
• найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) праводержавних явищ та інших пов'язаних з ними суспільних феноменів.

Першим елементом предмета, що вивчається загальнотеоретичною юридичною наукою, є сутність правових і державних явищ, а також інших пов'язаних з ними суспільних феноменів, наприклад, моралі, влади, громадянського суспільства, глобалізації тощо. Її становлять сукупність істотних властивостей, що відрізняють праводержавні явища від суміжних однорідних феноменів і зумовлені глибинними зв'язками й тенденціями їх розвитку (наприклад, право – від інших видів соціальних регуляторів, державу – від недержавних організацій влади). Для права такою властивістю є відповідність визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності, для держави – володіння державним суверенітетом. Уявлення про сутність права і держави забезпечують поглиблення та конкретизацію знань стосовно природи юридичних явищ і процесів і є відправними для виявлення та дослідження наявних у правовій сфері закономірностей, тенденцій і випадковостей.

Логічним вираженням сутності правових і державних явищ є юридичні поняття та категорії, що розробляються і формулюються теорією держави та права. Юридичне поняття – це одна з форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак правового та державного явища. Юридичне поняття являє собою єдність думок про зміст, обсяг і словесне позначення (термін, ім'я) певного праводержавного явища. У свою чергу юридична категорія – це граничне за рівнем узагальнення, фундаментальне, абстрактне юридичне поняття. Зовнішнім носієм юридичного поняття є юридичний термін (слово або словосполучення), що представляє поняття у відповідній знаковій формі. Поняття може бути піддано різним логічним операціям, наприклад, складанню, множенню та ін. З метою розкриття змісту та (або) встановлення обсягу юридичного поняття використовують таку логічну операцію як визначення. У зв'язку з останнім твердженням необхідно наголосити на таких моментах: по-перше, визначенню підлягають лише юридичні поняття, а не юридичні терміни; по-друге, слід розрізняти логічну операцію, у процесі якої розкривається зміст та (або) встановлюється обсяг юридичного поняття, називаючи цей процес визначенням поняття, і сформульований у стислій та явній формі основний зміст та (або) обсяг юридичного поняття – дефініцію.

Поняттєво-категоріальний апарат теорії держави та права – це система узгоджених і взаємозалежних юридичних понять і категорій, необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ та інших пов'язаних з ними суспільних феноменів. Поняттєво-категоріальний апарат теорії держави та права є засобом організації юридичних знань. Він виконує не лише логічну, пізнавальну, світоглядну, але й методологічну функції, тому що впливає на характер і зміст системи понять усіх інших юридичних наук, у тому числі галузевих^[17].

Переходячи до розгляду другої складової предмета теорії держави та права, слід зазначити, що праводержавні (юридичні) закономірності – це об'єктивні та стійкі, необхідні й суттєві зв'язки правових і державних явищ між собою та іншими суспільними феноменами, що випливають з їх природи, сутності. Ці зв'язки можуть існувати у вигляді: 1) зумовленості одного явища іншим (наприклад, особливості суспільних відносин, що впорядковуються правом, визначають метод правового регулювання); 2) взаємовпливу між різними явищами (приміром, право та мораль впливають одне на одного); 3) протиріч, що виникають між різними явищами (наприклад, суперечності між нормами певної релігії і права у світській державі) та ін.

Юридичні закономірності (як і будь-які закономірності суспільної реальності) завжди мають ймовірний характер. Хоча зв'язки, що відображаються в юридичних закономірностях, і мають сталий характер, проте складність суспільного організму, істотна кількість чинників, які на нього впливає, може призводити до того, що в різних суспільствах певна закономірність буде виявлятися по-різному, а в деяких суспільствах не виявлятися взагалі. Приміром, можна стверджувати, що демократична держава існує в умовах ринкової економічної системи. Імовірність закономірності в цьому випадку виявляється в тому, що практично завжди ринкова економіка і демократичний державний режим не можуть існувати один без одного. Однак трапляються випадки коли ринкові механізми функціонують у державах, які не належать до демократичних (наприклад, Китайська Народна Республіка, Сінгапур тощо).

Праводержавні закономірності часто не можуть бути виражені в абсолютно точних якісних чи кількісних показниках. Показово в цьому сенсі, що індекси (індикатори, показники), які використовуються для вимірювання демократії, верховенства права, захисту прав людини, спираються як на певні кількісні та якісні показники (приміром, наявність конкретних конституційних механізмів стримування державної влади та їх якість), так і на експертні думки з цього приводу (наприклад, World Justice Project – міжнародна неурядова організація, що вимірює Індекс верховенства права в країнах світу, Transparency International – міжнародна антикорупційна організація, котра визначає Індекс сприйняття корупції та Глобальний корупційний барометр)^[18].

Імовірність юридичних (і загалом суспільних) закономірностей відрізняє останні від законів природи. Якщо, приміром, сполучивши певні речовини, ми здатні точно спрогнозувати наступну хімічну реакцію, а вивчивши кульовий отвір, – визначити місце, з якого був зроблений постріл, то стосовно права і держави йдеться лише про імовірні висновки, які можуть бути скореговані залежно від конкретних обставин. Так, адміністративна юстиція є потужним способом захисту прав людини і забезпечення верховенства права. Проте в умовах авторитарного державного режиму, а так само за високих корупційних ризиків цей інструмент може виявлятися цілковито неефективним.

Крім того, як правило, праводержавні закономірності є такими, що мають декілька варіантів розвитку (варіативними), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговане умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Зокрема значна соціальна напруга, що мала місце в розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., у деяких випадках призвела до революційної зміни державного ладу і правової системи (як у Російській імперії в 1917 р.), а в деяких – до прийняття законів, що запроваджували соціальний захист, подолання значного економічного розшарування в суспільстві та, врешті-решт, знайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, США тощо). Така варіативність призводить до того, що досить часто праводержавні закономірності можуть бути сформульовані в максимально загальному вигляді. Так, закономірним є світський характер держави, заснованої на верховенстві права, адже держава, яка переслідує будь-які релігійні цілі (охорону й просування певної релігії, переслідування єретиків), відчуває проблеми із забезпеченням юридичної рівності або деяких фундаментальних прав людини.

Зі змістового боку серед праводержавних закономірностей, що вивчаються теорією держави та права, слід виокремлювати:

• закономірності виникнення правових і державних явищ (наприклад, виникнення держави завжди зумовлює створення апарату публічної влади, на який покладається виконання функцій держави);
• закономірності перетворення правових і державних явищ (приміром, трансформація системи законодавства, збільшення кількості нормативно-правових актів обов'язково ставить перед законодавцем питання систематизації останніх);
• закономірності функціонування правових і державних явищ (наприклад, демократична правова держава завжди має забезпечувати підзвітність уряду населенню і закріплювати на рівні конституції та законів механізми забезпечення такої підзвітності)^[19].

Окрім того, у вітчизняній юридичній літературі існують різні підходи до інтерпретації та класифікації праводержавних закономірностей як основи предмета теорії держави та права^[20]. Так, вони, з одного боку, можуть бути загальними, оскільки властиві праву та державі як суспільним явищам, а з іншого – специфічними стосовно загальних закономірностей суспільства в цілому. Закономірності також можна диференціювати на ті, що одночасно притаманні праву та державі, або ті, що характерні тільки для права чи лише для держави. Перші розглядаються як спільні, а другі – як особливі.

Без розуміння юридичних закономірностей, властивих праву та державі, неможливо скласти не тільки цілісне уявлення про правове життя суспільства, а й достатньо глибоко дослідити окремі правові чи державні явища. Тому вивчення найбільш загальних закономірностей є неодмінним завданням теорії держави та права. Водночас відмова від пошуків зв'язків між різними правовими і державними явищами збіднює можливості загальнотеоретичного правознавства, перетворює його на довідник емпіричних даних. У свою чергу зведення функціонування правової системи лише до закономірних процесів не відповідає специфіці будь-якої суспільної системи, в тому числі правової, розвиток якої є не лише закономірним, а й таким, що супроводжується виникненням і зникненням певних тенденцій і випадковостей.

Юридична тенденція теж відображає зв'язки, що виникають між різними праводержавними явищами та іншими суспільними феноменами. Однак від закономірності тенденція відрізняється тим, що вона має не настільки стійкий характер і часто є тимчасовою. Якщо закономірність постійно і стабільно відтворюється усередині правової системи, то тенденція здатна виявлятися і зникати залежно від різних обставин. Прикладом юридичної тенденції може бути демократизація країн світу у ХХ ст., що мала хвилеподібний характер і супроводжувалася протилежними процесами авторитаризації. Різноманітність причин, з яких виникали і зникали демократичні режими, нерівномірність цього процесу, сталість існування багатьох автократій, що залишились, не дозволяють стверджувати про існування відповідної закономірності, але тенденція збільшення рівня демократії у світі, безумовно, наявна.

Вивчаючи юридичні закономірності або тенденції, можна також зустрічатися з випадковостями в розвитку правових і державних явищ^[21]. Під останніми розуміють непередбачуваний, нетиповий збіг обставин у сфері права і держави як правового інституту, що відбувається з малим ступенем імовірності й не зумовлений їх сутністю. Особливістю випадковості є те, що вона не набуває загального характеру і зазвичай не повторюється в аналогічних ситуаціях. Так, випадковостями є існування різноманітних нетипових форм державного правління (наприклад, виборна монархія, лівійська джамахірія та інші), нестандартних форм (джерел) права, незвичайних атрибутів держави (приміром, чотири державні мови у Швейцарії) тощо. Виникнення цих випадковостей не пов'язане з сутністю правових і державних явищ і зумовлене різноманітними неправовими чинниками (бажаннями зберегти або концентрувати політичну владу, особливостями суспільного ладу, історичним минулим тощо).

Осмислення теорією держави та права випадковостей зумовлено тим, що юридичні закономірності, тенденції і випадковості не існують окремо. Випадковості, за умови їх повторення, можуть набувати характеру тенденцій. У свою чергу тенденції здатні трансформуватися в закономірності. Наприклад, тенденція надання виборчого права жінкам поступово трансформувалася в міжнародний стандарт прав людини, тобто перетворилася на закономірність. Можливі й протилежні приклади. Так, рабство і можливість правочинів із продажу людини є реальністю для більшості систем стародавнього права. Однак в Європі через економічну неефективність рабської праці та християнські догмати рабство поступово занепадає і може розглядається як тенденція, а згодом і випадковість (приміром, рабство у США чи кріпацтво в Російській імперії)^[22].

Водночас у процесі генезису науки зазнає змін і перетворень її предметне поле, адже саме життя висуває нові об'єкти пізнання та ліквідує те, що віджило. Традиційна проблематика будь-якої науки, в тому числі теорії держави та права, поповнюється новими напрямами досліджень, пов'язаних зі сферою інших галузей наукового знання. Практика свідчить, що інтеграція, злиття, об'єднання наук у комплексному дослідженні відповідних об'єктів має наслідком прогрес науки. При цьому сучасний розвиток теорії держави та права потрібно розглядати як процес усе більшої конкретизації наукового знання.

У ході генезису предмета теорії держави та права елемент новизни тісно пов'язаний з елементом наступності, адже нове виникає на основі попереднього як пізнавальна, більш глибока, змістовна й адекватна форма осягнення та розуміння правових і державних явищ. Будь-яку новизну не можна сприймати без глибокого осмислення і, навіть, критичності. Разом з тим, методологічне оновлення вітчизняної юриспруденції не має призвести до нехтування науковими розробками теорії держави та права минулих років, насамперед, тими усталеними напрацюваннями, що витримали випробування часом, а отже, підтвердили свою достовірність, корисність і практичну значущість.

Предмет теорії держави та права пізнається в певній послідовності – системі, яка складається з пов'язаних компонентів (частин), що утворюють структуру цієї юридичної науки. Під структурою теорії держави та права потрібно розуміти єдність елементів, їх властивостей і зв'язків між ними в межах певної системи. Проникнення в сутність структури теорії держави та права є необхідною передумовою пізнання предмета цієї юридичної науки.

У цьому контексті варто наголосити на тому, що серед сучасних правознавців не існує єдиного підходу щодо структури теорії держави та права. У наукових працях структура загальнотеоретичної юридичної науки визначається по-різному, залежно від кола наукових інтересів їхніх авторів. Так, керуючись "еталонними" ознаками, оптимальна структура теорії держави та права має включати такі компоненти: 1) склад теорії держави та права як науки; 2) теоретичні проблеми співвідношення суспільства, держави і права; 3) теорія держави; 4) теорія права; 5) теоретичні проблеми формування світового правопорядку^[23].

У навчальних джерелах обґрунтовується необхідність розгляду внутрішньої будови теорії держави та права в межах двох основних підходів: предметного і функціонального. Відповідно до предметного підходу структурування цієї юридичної науки передбачає такі складові: 1) загальнотеоретичні питання (метатеорія) юридичної науки; 2) теорія держави; 3) теорія права; 4) теорія прав людини; 5) теорія юридичної техніки, законодавчої стилістики, методів тлумачення права; 6) теорія правової системи (юридична компаративістика). У межах функціонального підходу виокремлюють юридичну догматику, юридичну техніку, філософію права, соціологію права^[24].

На підставі викладеного вище, можна зробити висновок про те, що розгляд структури теорії держави та права є дискусійним питанням. У зв'язку з цим, вважаємо, що в основі внутрішньої будови цієї загальнотеоретичної юридичної науки мають обов'язково знаходитися два визначальних компонента: теорія держави і теорія права, а всі інші складові повинні бути зорієнтовані лише на їх органічне доповнення в межах предмета теорії держави та права. Предметостворюючим для загальнотеоретичного правознавства, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права як самостійної соціокультурної цінності, вирішальне значення у формуванні та функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не тільки адресатом права, а його творцем і орієнтиром. Це зовсім не заперечує функціональних зв'язків права з державою, як і не суперечить самоцінності для народу України самої Української держави. Адже лише власна сильна, незалежна, заснована на вимогах верховенства права держава спроможна гарантувати справжню пошану людської гідності в усіх її проявах – забезпечити людське життя та здоров'я, недоторканність і безпеку, рівні можливості доступу до якісної освіти, охорони здоров'я, гідну оплату праці та соціальне забезпечення.

Таким чином, нині перед теорією держави та права стоїть важливе завдання постійного оновлення знання про правову реальність, орієнтуючись на загальновизнані зразки демократії, верховенства права та забезпечення прав і свобод людини. Потреба в переосмислені предмета теорії держави та права зумовлена не лише внутрішніми чинниками, але і зовнішніми, визначальне місце серед яких посідає стрімкий розвиток глобалізаційних процесів, які поряд з економічною, політичною, правовою сферами охоплюють також галузь науки й освіти.

3. Методологія теорії держави та права

Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як відповідність її результатів "реальному стану речей", що залежить від обрання і використання правильного шляху та найбільш адекватних засобів наукового дослідження. Саме тому питання методологічного забезпечення є першочерговим для теоретичного осмислення в будь-якій предметній сфері. Лише за умови озброєності сучасною методологією вітчизняна юридична наука зможе виконати поставлені перед нею завдання щодо розбудови засад правової, демократичної держави та формування національної правової системи.

У буквальному значенні слово "методологія" (від лат. methodus – метод, logos – вчення) означає вчення про метод. Протягом багатьох століть поняття "методологія" зазнало трансформації, що зумовило різні підходи до його тлумачення. Сучасне наукознавство теж не є винятком з цього правила. Одні автори розуміють методологію як її філософську, світоглядну сторону, інші ототожнюють методологію з діалектикою, історичним матеріалізмом, загальнотеоретичними проблемами будь-якої науки; треті вважають, що методологія – це самостійна галузь наукового знання, яка виходить за межі філософського аналізу і є вченням, наукою про метод і методику; четверті заперечують за методологією статус самостійної науки, розглядаючи її як систему принципів, методів і логічних прийомів наукового пізнання^[25].

У філософії під методологією розуміють сукупність підходів, способів, методів, прийомів і процедур, що застосовуються у процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Структурно методологія має кілька рівнів, основними з яких є такі: діалектико-світоглядний – визначає головні напрями та загальні принципи пізнання в цілому (вищий рівень); загальнонауковий (міждисциплінарний) – використовується під час пізнання особливої групи однотипних об'єктів (середній рівень); конкретнонауковий – застосовується у процесі пізнання специфіки окремого об'єкта (нижчий рівень); перехідний від пізнавально-теоретичної до практично-перетворюючої діяльності – розкриває загальні шляхи та форми впровадження результатів наукових досліджень у практику. Між цими рівнями методології існують органічний зв'язок, залежність, підпорядкованість і взаємопроникнення. У нашому випадку конкретнонауковою методологією є методологія юридичної науки, основою, ядром якої є методологія теорії держави та права.

Методологія теорії держави та права – це багаторівнева система принципів, підходів, методів та інших пізнавальних інструментів осмислення предмета загальнотеоретичного правознавства, а також вчення про цю систему.

Методологія теорії держави та права визначає взаємодію методів, забезпечує єдині підходи до вивчення предмета, науковість процесу пізнання; характеризує наукову діяльність як багатоаспектну, що здійснюється в межах чітко визначених етапів; забезпечує дослідження юридичних понять, категорій і конструкцій, характеризує їх призначення в суспільстві. Методологія сучасної теорії держави та права становить складне і багатопланове утворення, що охоплює:

• проблеми структури наукового знання взагалі й наукових правових теорій зокрема;
• закони виникнення, функціонування та зміни правових теорій;
• поняттєво-категоріальний апарат теорії держави та права;
• систему методів і принципів пізнання предмета теорії держави та права;
• аналіз її наукової мови, формальних і формалізованих методів дослідження (методики і процедури дослідницької діяльності), типології систем наукового загальнотеоретичного юридичного знання тощо.

Основною "структурною" одиницею методології є метод. Термін "метод" (від лат. methodus – прийом, спосіб, метод) незалежно від конкретної науки, галузі знань чи навчальної дисципліни означає спосіб (підхід), за допомогою якого з'ясовується предмет цієї науки, досягається певна мета та вирішуються відповідні завдання. Метод як засіб пізнання – це спосіб відображення та відтворення в мисленні предмета, що вивчається. На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на запитання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за допомогою яких способів, засобів і прийомів це відбувається. У науці метод – це шлях, що веде до раціональної, а відтак – зрозумілої та контрольованої відповіді на питання теоретичного пізнання або практичного досвіду, або пошуку меж цього пізнання.

Поняття методу ввели в науковий обіг стародавні греки, інтерпретуючи його як шлях дослідження, теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Найвідоміші вчені надавали методам пізнання важливе значення. Так, загальновідомим є вислів англійського філософа ХVІІ ст. Френсіса Бекона, який порівнював метод з ліхтарем, що освітлює шлях ученому, вважаючи, що навіть кульгавий, який йде дорогою з ліхтарем, випередить того, хто біжить у темряві по бездоріжжю^[26].

Метод – категорія ідеальна, він є результатом інтелектуальної діяльності та належить до світу знань. Переходячи зі світу знань до практики, метод проявляється не сам по собі, а у вигляді певних раціональних прийомів, способів дії. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою набуття нових достовірних наукових знань. Головні елементи методу такі: принципи, правила, прийоми, способи, засоби та операції. З урахуванням зазначених вище міркувань, метод теорії держави та права – це сукупність прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння правової реальності, за допомогою яких пізнаються правові та державні явища у процесі їх виникнення, перетворення та функціонування^[27].

При цьому стосовно питання про систему методів юриспруденції взагалі й теорії держави та права зокрема єдності серед учених-юристів немає. На підставі осмислення різних позиції з цього приводу, можна зробити висновок про те, що система методів теорії держави та права включає такі складові: 1) загальні методи мислення; 2) філософські методи; 3) загальнонаукові методи; 4) конкретнонаукові (неюридичні та власне юридичні) методи.

Загальні методи мислення – це способи дослідження, що притаманні як науковому (теоретичному) пізнанню, так і практичній та буденній діяльності (практичному пізнанню). До загальних методів мислення, що застосовуються під час опрацювання предмета теорії держави та права, належать:

• аналіз – це уявний розподіл предмета на складові частини (ознаки, властивості, аспекти, елементи) з метою вивчення кожної з них окремо. Так, за допомогою аналізу виявляється внутрішня "конструкція" права або держави, створюються відповідні умови для утворення їх понять;
• синтез – це уявне поєднання частин предмета, розподіленого аналізом, у єдине ціле. Аналіз і синтез перебувають у нерозривній єдності, вони взаємообумовлені: аналіз завжди допускає синтез, а синтез – аналіз. Завдяки синтезу формується загальне уявлення про суттєві ознаки, зміст та обсяг понять права і держави та їх структурних частин;
• абстрагування – це уявне виокремлення істотних ознак предмета та їх відокремлення від множини інших властивостей. Результат абстрагування називається абстракцією. Будь-яке поняття є абстракцією. Широке використання цього методу в теорії держави та права є цілком обґрунтованим, оскільки одним з головних завдань останньої є формування поняттєво-категоріального апарату юриспруденції;
• узагальнення – це такий логічний спосіб, завдяки якому здійснюється уявний перехід від одиничного до загального через об'єднання однорідних предметів, зокрема права і держави, в типи (види) на основі їх спільних ознак;
• індукція – це метод дослідження та спосіб мислення, в якому загальний висновок формується на основі конкретних посилань. Так, вивчаючи норми права, що формально (нормативно) закріплюють форму державного правління певної країни, можна визначити (індуктивно), якою вона є – монархічною або республіканською;
• дедукція – це метод дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого із загальних посилань з необхідністю слідує висновок конкретного характеру. Наприклад, осмислюючи юридичну природу певної галузі права, можна попередньо з'ясувати особливості її окремих норм права;
• аналогія – це метод дослідження, згідно з яким на основі подібності об'єктів дійсності, в тому числі права і держави, за деякими ознаками робиться висновок про схожість цих явищ й за іншими рисами^[28].

У свою чергу філософські методи – це вищий рівень пізнання, система "м'яких" принципів, операцій, прийомів, що розташовані на найвищих "поверхах" абстрагування. Будучи універсальними за своїм змістом, вони визначають лише найзагальніші орієнтири дослідження, його генеральну стратегію. Через складність філософського знання класифікація методів його пізнання багато в чому залежить від характеристики філософських теорій і концепцій, кожній з яких зазвичай притаманний власний метод пізнавальної діяльності (герменевтичний, феноменологічний, аксіологічний, антропологічний тощо). Серед філософських методів як найбільш загальних і універсальних методів пізнання предмета теорії держави та права виокремлюють:

• діалектичний метод – це універсальний метод, в основі якого лежить діалектика, тобто вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. Діалектика становить цілісну систему категорій, законів і принципів мислення та діяльності, які відображають єдність і цілісність загальних характеристик реального світу, що розвивається. Вона дає можливість охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед множини інших, її зв'язку з ними тощо. Відповідно до вимог діалектичного методу всі правові та державні явища мають розглядатися у взаємному зв'язку між собою та суспільним життям. Вони вивчаються не у статиці, а в динаміці, на основі відповідних законів діалектики: а) закон єдності та боротьби протилежностей (наприклад, аналіз правомірної поведінки та правопорушення в межах юридично значущої поведінки); б) закон про перехід кількісних змін у якісні (приміром, розширення та звуження сфери державного соціального забезпечення фактично сприяють зміні історичної сутності держави); в) закон заперечення заперечення (наприклад, у правовій системі сучасної України присутні елементи нової та минулої систем). Водночас категорії діалектики – це гранично абстрактні поняття, що відображають найбільш загальні й суттєві властивості, сторони, зв'язки і відносини реальності та пізнання. Для теоретичного осмислення правових і державних явищ такими категоріями є: причина та наслідок, зміст і форма, сутність і явище, загальне й одиничне, абстрактне та конкретне тощо;
• метафізичний метод – це універсальний метод, в основі якого знаходиться метафізика, тобто філософське вчення про надпочуттєві принципи буття, з притаманним йому способом мислення, який розглядає речі та явища як незмінні й незалежні одне від одного. Метафізичний метод протилежний діалектичному і виходить з кількісного розуміння розвитку, заперечує саморозвиток, ототожнює пізнання та дійсність, абсолютизує окремі форми, етапи пізнавального процесу. Так, метафізичний спосіб пізнання правової реальності має справу з ноуменальним, вічним і абсолютним смислом правових феноменів, що проступають крізь зримі форми останніх, наприклад, право є втіленням справедливості, свободи і рівності. Цей метод дозволяє бачити в нормах і цінностях природного права символи надособистісних енергій, що беруть участь у творенні земного правопорядку^[29].

Загальнонаукові методи – це наукові методи, що використовуються переважною більшістю або всіма науками. Вони є опосередковуючою ланкою між філософськими методами (фундаментальними складовими юридичних наук) і конкретнонауковими методами. До загальнонаукових методів, що застосовуються під час пізнання предмета теорії держави та права, належать:

• історичний метод – це загальнонауковий метод, що передбачає пізнання певного об'єкта через призму структурних і функціональних процесів його виникнення та розвитку в історичному вимірі. Цей метод відіграє важливу роль у пізнанні права і держави, оскільки поза історичним контекстом, що пов'язує явища сучасності з тими явищами, які їм передували, та тими, що виникнуть на їх основі в перспективі, неможливо пізнати сучасність. Використання історичного методу дає змогу прослідкувати логіку змін у процесі генезису правових і державних явищ, еволюцію правового регулювання, з'ясувати, під впливом яких факторів з'являлися конкретні форми (джерела) права;
• системний метод – це загальнонауковий метод, що використовується при дослідженні та конструюванні складних і надскладних об'єктів. У сучасній науці під поняттям "система" розуміється сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія; множинна взаємопов'язаних елементів, які у своїй органічній єдності утворюють нову якість. Застосування системного методу припускає розгляд правових і державних явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових), що взаємодіють між собою та навколишнім середовищем^[30];
• функціональний метод – один з базових у теорії держави та права. Його сутність відображається у виокремленні форм взаємодії різноманітних суб'єктів або елементів і з'ясуванні їх місця та значення (функції). За допомогою цього методу можна простежити не стільки дію всієї системи, скільки функціонування її окремих ланок у їх зв'язку та залежності, а також визначити "провідну" ланку в державному механізмі, правовому регулюванні і, навпаки, побачити ділянку менш "напружену", недосконалу, що потребує змін. Функціональний метод передбачає не тільки встановлення елементів системи, а й вивчення цих складових у розвитку. Такий метод надає змогу виявити перетворення, що відбуваються в механізмі держави, правовій системі тощо;
• синергетичний метод – це такий метод, за якого події та явища навколишньої дійсності розглядаються з позиції синергетики, тобто галузі знань, що базується на нелінійному мисленні та міждисциплінарних дослідженнях проблем самоорганізації у природі. За допомогою пізнавального потенціалу синергетичного методу правові та державні явища вивчаються як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтується на випадкових процесах, особливо в їх нестабільних, кризових станах. Поняттєвий апарат цього методу утворюють поняття нерівноваги, кризи, еволюції, відхилення, самоорганізації, нелінійності, ймовірності випадку тощо^[31];
• структурний метод – це спосіб пізнання, що властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об'єктом яких є структура суспільних, правових і державних явищ, а також їх елементів. За допомогою структурного методу з'ясовується внутрішня будова праводержавних явищ шляхом встановлення сутнісних, відносно стійких зв'язків між їх елементами при частковому або повному абстрагуванні від якісних характеристик цих елементів (наприклад, структура правового статусу людини, норми права, правової системи, механізму держави);
• інституціональний метод – орієнтований на вивчення сталих форм організації та регулювання життя суспільства. Соціальну поведінку людей досліджують у тісному зв'язку з існуючою системою соціальних нормативів та інститутів, що забезпечують свідоме впорядкування та організацію діяльності соціальних суб'єктів, відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, навичок, традицій. Кожний соціальний інститут входить до певної соціальної структури, організовується для виконання тих або інших суспільно значущих цілей і функцій. Тим самим загальнотеоретичне дослідження передбачає вивчення правових і державних інститутів: форм (джерел) права, інститутів права, органів держави, державного устрою тощо^[32].

Конкретнонаукові (приватнонаукові) методи – застосовуються конкретними науками або їх окремими групами. Вони є сукупністю, комбінацією частини пізнавальних прийомів, набір яких залежить від природи об'єкта та умов процесу пізнання. Конкретнонаукові методи теорії держави та права поділяються на дві підгрупи: неюридичні та юридичні (власні).

Так, ускладнення і розширення предмета дослідження, нові запити практики змушують теорію держави та права використовувати неюридичні конкретнонаукові методи, які розроблені в межах інших наук (наприклад, соціології, математики тощо). Водночас проникнення в теорію держави та права методів дослідження, притаманних іншим наукам, не є суто формальним, механічним процесом, а супроводжується їх відповідною перебудовою, трансформацією до специфіки явищ правової реальності. До підгрупи неюридичних конкретнонаукових методів загальнотеоретичного правознавства належать:

• соціологічний метод – виражається в осмисленні права та держави не на рівні абстрактних понять, а на основі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил та інституцій. Цей метод включає такі прийоми як анкетування, опитування, інтерв'ювання, соціальний експеримент, аналіз документів, вивчення та збирання статистичних даних. Соціологічний метод використовується для визначення ефективності дії правових і державних інститутів на суспільні відносини, виявлення протиріч між законодавством і потребами суспільного розвитку. У цілому соціологічний метод підвищує науковий потенціал теорії держави та права, дієвість її впливу на суспільні відносини;
• статистичний метод – передбачає опрацювання кількісних показників, що об'єктивно відображають стан, динаміку і тенденції розвитку правових і державних явищ у наукових чи практичних цілях. Цей науковий метод набуває особливого значення під час вивчення масових явищ, приміром, злочинності, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів та ін. Статистичні дослідження праводержавних явищ охоплюють три стадії: збирання статистичного матеріалу, зведення його за єдиним критерієм та опрацювання;
• кібернетичний метод – це сукупність прийомів, що дозволяють за допомогою системи понять, законів і технічних засобів кібернетики (загальна наука про управління) вивчити правові та державні явища. Можливості кібернетики не зводяться лише до технічних засобів (комп'ютерів, програмного забезпечення). Глибше пізнати юридичні закономірності можна й під час застосування системи понять кібернетики (управління, інформація, прямий і зворотній зв'язки, оптимальність тощо) і теоретичних ідей (закон необхідної різноманітності та інші). Кібернетичний метод використовується для розробки автоматизованих систем отримання, обробки, зберігання та пошуку правової інформації; створення, впровадження і використання технологій штучного інтелекту у правовій сфері та юридичній практиці (наприклад, смарт-контрактів, чатботів, онлайн-сервісів, електронного правосуддя) тощо.

У свою чергу юридичні конкретнонаукові методи – це способи пізнання, що напрацьовані певною юридичною наукою та використовуються для вирішення конкретних завдань у межах правознавства. До юридичних (власних) конкретнонаукових методів теорії держави та права належать:

• формально-юридичний метод – це конкретнонауковий спосіб пізнання, зміст якого полягає в описі явищ правової реальності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб'єктів з погляду юридичних моделей поведінки, з позиції правомірного або протиправного, обов'язкового або можливого. У ході використання цього методу здійснюється реконструкція фактів та явищ правової реальності, їх юридична оцінка, виявляються тенденції і закономірності юридичної практики, а також удосконалюється юридична термінологія. Користуючись цим інструментом, можна з'ясувати, з яких елементів складається норма права, як повинна конструюватися її санкція, які складові є обов'язковими для нормативно-правового акта тощо;
• теоретико-юридичний метод – це конкретнонауковий спосіб мислення, під час якого використовуються наявні юридичні теорії, поняття і категорії, що відображають основний зміст правової реальності, її структуру та закономірності розвитку. Властивий правовим теоріям, поняттям і категоріям внутрішній логічний зв'язок дає можливість здійснювати теоретичний аналіз об'єкта дослідження без безпосереднього звернення до нього. У дослідницькому процесі виокремлення власне об'єкта вивчення досягається тільки на основі його теоретичного осмислення, виокремлення серед елементів соціальної дійсності лише тих, що стосуються предмета пізнання. Цей метод використовується для формування нових юридичних понять і категорій, їх класифікації, типологізації правових і державних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо;
• порівняльно-правовий (компаративний) метод – це зіставлення правових і державних явищ за конкретними подібними властивостями, в результаті якого виявляють спільне та відмінне (всезагальне, загальне, різне й унікальне) між цими явищами. Метод порівняння має науковий характер лише тоді, коли зіставляють не випадковості, а закономірні й типові факти правової реальності, що мають достатній ступінь достовірності. У теорії держави та права порівняльно-правовий метод спрямований на з'ясування подібних і відмінних ознак між правовими, державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей їх виникнення, розвитку та функціонування. У порівняльно-правових дослідженнях використовуються різні види правового порівняння. Наприклад, залежно від часового виміру прийнято виокремлювати такі парні види порівняння: синхронне й діахронне порівняння; ретроспективне і перспективне порівняння. Синхронне – це порівняння за принципом одночасності, збігу за часом, а діахронне – це порівняння за принципом різночасності, часової послідовності. Видами діахронного порівняння є ретроспективне та перспективне порівняння. Ретроспективне – це порівняння минулого досліджуваного явища, яке дозволяє моделювати джерело еволюції, причини, що її породжують, а перспективне – це порівняння перспективи еволюції явищ, яке дає можливість передбачати, прогнозувати, моделювати її можливі результати^[33].

Кожен метод загальнотеоретичної юридичної науки має свою сферу застосування та відображає певний аспект дослідження. Відтак, методи можуть бути ефективними лише в сукупності, натомість необґрунтоване ігнорування якогось окремого способу теоретичного пошуку здатне привести до недостовірного наукового результату.

Розглянуті вище методи спрямовані на вивчення предмета теорії держави та права. Однак цього недостатньо для досягнення кінцевого результату, оскільки неврахованими залишаються принципи наукового пізнання предмета теорії держави та права. Своєю незаперечністю методологічні принципи покликані забезпечити концептуальність дослідження. До принципів, що мають сприяти осмисленню предмета загальнотеоретичного правознавства, належать:

• принцип науковості – передбачає пріоритетність об'єктивного наукового знання над певними тимчасовими кон'юнктурними інтересами тих або інших верств, соціальних груп чи окремих дослідників, адже наукова істина при аналізі та поясненні правових і державних явищ повинна перебувати вище всього;
• принцип історизму – вимагає розгляду правових і державних явищ у розвитку та історичному взаємозв'язку, а не тільки з точки зору їх сучасного стану. Важливими є питання щодо причин та умов виникнення права і держави, основних факторів їх становлення та генезису, а також аналіз останніх з урахуванням сучасного стану і майбутньої еволюції;
• принцип усебічності – передбачає пізнання якомога більшої кількості властивостей права та держави на основі їх взаємозв'язків і взаємодії з іншими суспільними явищами. Цей принцип вимагає вивчення права і держави не з якоїсь окремо взятої точки зору, а з урахуванням усіх аспектів, що формують загальне бачення цих явищ;
• принцип об'єктивності – передбачає достовірне відображення праводержавних явищ у науковому знанні, відтворення їх такими, якими вони існують реально. Теорія держави та права, даючи пояснення природи права і держави, має розкривати сутність останніх, формулювати найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості їх виникнення, перетворення і функціонування, в яких віддзеркалюється об'єктивна дійсність, реальні явища суспільного життя.

Водночас необхідно наголосити на тому, що в теорії держави та права поряд із класичною методологією дедалі ширше використовується сучасна (некласична і постнекласична) парадигма правового пізнання. Остання базується на ідеях інтерсуб'єктивності, додатковості, плюралізму та міждисциплінарності. В її основі лежать переконання про неможливість встановлення об'єктивно істинного знання про право, оскільки воно не є частиною об'єктивної реальності. І право, і знання про нього є сферами інтерпретацій, жодна з яких не може претендувати на істинність. Відповідно саме правове пізнання стає елементом правової реальності, фактором її функціонування.

На підставі викладеного вище можна дійти висновку, що необхідний для пізнання природи правових і державних явищ методологічний арсенал має різний характер і є багаторівневою системою відповідних методологічних знань. До того ж, ця система не є статичною ієрархією, що відображена в такому вигляді, насамперед, для наочності, а являється динамічною органічною системою, де її елементи вступають у зв'язки, відносини та взаємодію між собою: фундаментальні загальнотеоретичні концепції та пізнавальні принципи пронизують світогляд, загальні філософські закони й категорії слугують базою для загальнонаукових, конкретнонаукових методів, останні є певним джерелом збагачення та вдосконалення змісту вищих рівнів методологічних знань.

4. Функції теорії держави та права

Сутність і зміст теорії держави та права, її особливості, місце і роль у системі суспільних та юридичних наук найбільш повно, рельєфно і конкретизовано розкриваються через поняття та види функцій цієї юридичної науки, які вона виконує, впливаючи на правову реальність. Завдяки функціям можна простежити шляхи розвитку системи загальнотеоретичних юридичних знань, їх дію на сукупність суспільних відносин, наукове і практичне значення результатів наукових досліджень, завдання, що стоять перед теорією держави та права.

Термін "функція" (від лат. function – виконання, здійснення, завершення) означає напрям діяльності, спосіб діяння об'єкта, спрямований на досягнення певного результату. Кожна з юридичних наук, у тому числі й теорія держави та права, виконує характерні власне їй специфічні функції, що визначаються предметом цієї юридичної науки, а з іншого боку, – спираються на суспільне життя та практичну діяльність, взаємодіючи з іншими юридичними науками.

У навчальних і наукових працях представлені різні підходи до визначення поняття функцій теорії держави та права^[34]. Узагальнюючи наявні точки зору з цього приводу, можна зробити висновок, що функції теорії держави та права – це основні напрями її наукової та навчальної дії на правову реальність, що визначають і характеризують сутність, зміст, соціальне призначення, мету і завдання теорії держави та права в системі юридичних наук.

Ознаки функцій теорії держави та права:

• основні напрями наукової та навчальної дії стосовно пізнання предмета загальнотеоретичного правознавства, метою яких є отримання, систематизація знань про правові та державні явища, а також про інші пов'язані з ними суспільні феномени;
• напрями фундаментальної наукової діяльності, змістом якої є формування професійних компетентностей у майбутнього юриста та правоохоронця;
• вектори дії, що визначають і характеризують сутність, зміст, призначення, мету і завдання теорії держави та права як юридичної науки.

Варто погодитися з тим, що функції теорії держави та права як фундаментальної науки в системі правознавства забезпечують її повне та всебічне перетворення в надійну теоретичну та методологічну базу для вирішення актуальних праводержавних завдань у сфері науки і практики. Функції теорії держави та права характеризують соціальне призначення, визначають образ, характер цієї науки та її особливості як самостійного різновиду наукової діяльності.

До функцій теорії держави та права як фундаментальної юридичної науки належать такі:

• онтологічна (від лат. ontos – суще, logos – вчення) – виявлення, фіксація сутності явищ і процесів правового життя суспільства, об'єктивних умов їх існування. Теорія держави та права не лише вивчає в узагальненій формі природу праводержавних явищ, а й пояснює об'єктивні процеси їх розвитку, з'ясовує, які юридичні закономірності, тенденції та випадковості знаходяться в основі цих процесів;
• гносеологічна (від лат. gnoseos – знання, logos – вчення) – теоретичне пізнання, відображення права та держави на рівні їх закономірностей, тенденції і випадковостей виникнення, трансфорації та функціонування; формування загальних уявлень про окремі правові та державні інститути; констатація сучасного стану генезису правової реальності. Процес пізнання права і держави є безперервним, оскільки протягом історії людства ці явища перманентно розвиваються, що вимагає постійного оновлення уявлень про правове життя. Особливість цієї функції полягає в тому, що вона виконується наукою для свого розвитку. Теорія держави та права є своєрідним ключем для опанування юридичними знаннями про правові та державні явища;
• евристична (від лат. heurisko – знаходжу; евристика – мистецтво знаходження істини, нових відкриттів) – виражається в тому, що теорії держави та права притаманна певна система логічних прийомів і методологічних правил дослідження, які дозволяють їй не тільки пізнавати "наявність" буття, його тенденції, але й відкривати нові закономірності, тенденцій і випадковості в розвитку права та держави. Реалізація евристичної функції є свідченням поступу як теорії держави та права, так і юридичної науки в цілому, гарантією від зайвої догматизації;
• прогностична (від лат. prognosis – передбачення, пророкування) – наукове передбачення подальшого розвитку правових і державних явищ на основі адекватного відображення їх об'єктивних закономірностей; визначення перспектив генезису правової реальності шляхом висунення гіпотез і прогнозів, аналізу альтернатив. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави та права, перевіряється практикою. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачення, теорія держави та права виявляє проблеми, що постануть перед правом і державою в майбутньому, аби скорегувати еволюцію цих явищ у потрібному для суспільства напрямі. Водночас варто звернути увагу й на інший бік проблеми. Прогностична функція може реально виявлятися лише за умови фактичного сприйняття її висновків і пропозицій юридичною практикою. Це, так би мовити, дорога з двостороннім рухом<^[35];
• аксіологічна (від лат. ахіа – цінність, logos – вчення) – оцінювання фактів (явищ і процесів) правового життя суспільства, співвідношення права і моралі, міри гуманності. Ця функція теорії держави та права зводиться до виявлення цінності права як міри справедливості, свободи, рівності, правової оцінки чинного законодавства, діяльності держави;
• методологічна (від лат. metodos – шлях дослідження, logos – вчення) – виражається у формуванні поняттєво-категоріального апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що реально забезпечує одноманітність у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права. Особливості методологічної функції полягають також у тому, що теорія держави та права надає юридичного змісту загальнонауковим методам, створює систему спеціальних методів, використовує галузеві методи, сприяє обміну інформацією між юридичними науками щодо методологічних знань^[36];
• ідеологічна (від лат. idea – поняття, ідея, logos – вчення) – означає вироблення фундаментальних ідей про шляхи прогресивного поступу права та держави, що впливають на правову свідомість людини і суспільства. Ідеологічна функція безпосередньо пов'язана зі світоглядним значенням теорії держави та права, що полягає в розробці основоположних ідей, концепцій правової реформи та правової політики. Спираючись на певні засади, теоретичне мислення в системі юридичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають правову реальність і покликані обслуговувати правотворчу, правореалізаційну та правоохоронну практику. Ідеї – продукт теоретичного мислення – реалізують себе як необхідний матеріал для творчо-перетворюючої діяльності у сфері правового життя. Вони відображають цілі правової активності, тому стають засобом їх досягнення^[37];
• виховна – сприяє підвищенню рівня правової культури населення, оскільки надає знання про закономірності, сутність і соціальне призначення права та держави в сучасному суспільстві, обґрунтовує необхідність і доречність неухильного дотримання та виконання норм права, активної участі у справах громадянського суспільства. Виховна функція, впливаючи на волю, свідомість і поведінку суб'єктів права, поряд з формуванням правової свідомості та правової культури виробляє почуття правомірної поведінки, що є важливою гарантією забезпечення законності та правопорядку. У цілому теорія держави та права спрямована на виховання законослухняних людей, а відтак, і на побудову громадянського суспільства та правової держави;
• комунікативна (лат. commūnico – роблю спільним; повідомляю; з'єдную) – забезпечує передачу нових знань із сфери загальнотеоретичних юридичних наук галузевим і, навпаки, дотримання оптимальних темпів приросту та вдосконалення юридичних знань, запобігання дублюванню наукових досліджень та утворенню прогалин в юридичних знаннях. Ця функція теорії держави та права, по-перше, сприяє запозиченню юридичною наукою новітніх досягнень інших галузей знання та їх адаптації до її потреб; по-друге, створює умови для найкращої циркуляції інформативних потоків між різними галузями юридичної науки з метою їх взаємодії та взаємозбагачення^[38];
• прикладна (практична, науково-прикладна, практично-прикладна, практико-орієнтуюча) – полягає у виробленні рекомендацій для практичного вирішення складних завдань правового розвитку; реалізується через розробку проєктів нормативно-правових актів, концепцій реформування правових і державних інститутів, аналіз та узагальнення юридичної практики. Ця функція зорієнтована на розв'язання практичних питань не тільки з позицій спеціальних, а й загальнотеоретичних уявлень, слугує використанню теоретичних положень як засобу пізнання правової реальності в усій багатоманітності її проявів, мінімізації можливості юридичних помилок, підвищенню ефективності дії державних, зокрема правоохоронних, органів;
• інтеграційна (системоутворююча) – виявляється в тому, що теорія держави та права об'єднує всі юридичні науки у злагоджену, гармонійну пізнавальну систему і визначає її єдність. У процесі реалізації цієї функції відбувається інтеграція юридичних явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні поняття, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх дефініції, визначаються основні риси та закономірності, тенденції і випадковості виникнення, перетворення та функціонування праводержавних явищ. Ці юридичні поняття та їх доктринальні дефініції становлять каркас усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі генерують спільні, істотні ознаки правових і державних явищ.

Окрім розглянутих вище основних напрямів дії теорії держави та права, в юридичній літературі додатково виокремлюють політичну (політико-управлінську), інтерпретаційну, пропедевтичну, навчальну й інформаційну функції^[39].

Отже, є всі підстави стверджувати, що предмет теорії держави та права тісно пов'язаний і відповідним чином обумовлений функціями, які виконує ця юридична наука. Усі функції теорії держави та права взаємопов'язані між собою і можуть забезпечити позитивний результат лише за умови, що будуть здійснені в єдності, комплексі. Теорія держави та права виконує окреслені вище функції щодо свого предмета, використовуючи як власний доробок, так і напрацювання інших суспільних та юридичних наук.

5. Роль теорії держави та права в підготовці працівників правоохоронної діяльності

Кожна галузь людських знань існує у двох іпостасях – як наука й навчальна дисципліна. Наука теорії держави та права є базовою для інших юридичних наук. Вона використовує найбільш сучасні, ефективні дослідницькі можливості, які містяться в новітній науковій методології для постійного розширення знань, пошуку нових проявів, виявлених раніше, та відкриття невідомих юридичних закономірностей, тенденцій і випадковостей, розширення, вдосконалення й уточнення поняттєво-категоріального апарату, здійснення наукового прогнозування. Наукова складова теорії держави та права перебуває в постійному пошуку, закладає основи юридичної доктрини тієї правової системи, в якій вона розвивається й функціонує. Проте для формування професійної особистості майбутнього правоохоронця важливим є використання знань, набутих наукою теорії держави та права й викладених у межах навчальної дисципліни теорії держави та права. Навчальна дисципліна відрізняється від наукової спеціальності (і це притаманно всім без винятку наукам, незважаючи на їхнє галузеве спрямування) більш спрощеним викладом матеріалу, уникненням дискусійних положень і суперечностей, а за змістом – метою, що і зумовлює надання навчальній дисципліні певних дидактичних властивостей (тобто здатності бути сприйнятою здобувачами вищої освіти й засвоєною в освітньому процесі). Таким чином, мета науки – збільшення знань, їх поглиблення та систематизація, а ціль навчальної дисципліни – перенесення вже усталених, базових знань до свідомості й інтелекту особи, яка опановує ту чи іншу професію. У цьому контексті теорію держави та права необхідно розглядати не лише як юридичну науку, а й в якості навчальної дисципліни^[40].

Теорія держави та права як навчальна дисципліна – це фундаментальна, методологічна навчальна юридична дисципліна в системі вищої освіти, що має за мету підготувати правоохоронців високої кваліфікації, сформувати в них гуманістичне правове мислення, здатність професійно забезпечувати реалізацію, охорону та захист прав і свобод людини, проявляти активність в утвердженні в Україні принципу верховенства права, розбудові демократичної, соціальної та правової держави.

Теорія держави та права супроводжує майбутнього правоохоронця протягом усього терміну його підготовки і майбутньої практичної діяльності. Успішно опанувавши впродовж першого року цю фундаментальну навчальну дисципліну, в подальшому навчанні курсанти (слухачі) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання постійно стикаються з тим, як положення загальнотеоретичного правознавства втілюються в галузевих, міжгалузевих і прикладних юридичних науках. При цьому теорія держави та права – одна з небагатьох навчальних юридичних дисциплін, що безпосередньо пов'язана з формуванням професійної правосвідомості в курсантів (слухачів) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання. Саме з вивчення теорії держави та права розпочинається закладання фундаменту індивідуальної правової культури працівника правоохоронної діяльності, формування в нього наукової основи правового світогляду та поваги до права як соціокультурної цінності.

Під час викладання теорії держави та права передаються основні досягнення правової думки, система понять, що дозволяє вільно орієнтуватися в юридичній сфері. Теорія держави та права надає здобувачам вищої освіти первинне уявлення про основні поняття юриспруденції, без яких неможливо усвідомити конкретні знання галузевих та інших юридичних дисциплін^[41]. Саме на теорію держави та права як загальнометодологічну навчальну юридичну дисципліну покладаються важливі завдання з формування в курсантів (слухачів) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання відповідних знань, умінь, навичок і компетентностей нормотворчого, правореалізаційного та правоохоронного характеру.

Роль теорії держави та права у фаховій підготовці працівників правоохоронної діяльності полягає в такому:

• виступає в якості загальнотеоретичної юридичної науки та навчальної дисципліни, що знайомить курсантів (слухачів) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання з вихідними поняттями та категоріями юридичної науки, навчаючи їх аргументованого, системного та критичного мислення, "мислення охоронця права";
• сприяє правовому вихованню кваліфікованих працівників правоохоронної діяльності, формуванню їх високої професійної правосвідомості та правової культури, стимулюванню активної правомірної поведінки. Адже лише ерудований правоохоронець, який має глибокі правові та інші професійні знання, зорієнтований на утвердження верховенства права та забезпечення прав і свобод людини;
• формує у здобувачів вищої освіти основи методологічного осмислення природи правових і державних явищ, прищеплює їм навички використання юридичних конструкцій, теоретичних моделей і класифікацій праводержавних явищ для більш точної інтерпретації та узагальнення фактів з багатоаспектного правового життя;
• на основі узагальнення історичного позитивного досвіду правового розвитку в конкретних країнах формулює науково обґрунтовані рекомендації про напрями подальшого підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин і вдосконалення діяльності державних органів, зокрема правоохоронних;
• "озброює" курсантів (слухачів) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання науково обґрунтованими формами і методами нормотворчої діяльності, здійснення систематизації чинного законодавства, правореалізаційної діяльності, узагальнення юридичної практики, проведення профілактичної, оперативно-розшукової, виховної роботи та інших практичних дій;
• забезпечує сприйняття права як універсального регулятора суспільних відносин, за допомогою якого потрібно розв'язувати конфлікти, досягати компромісів, реалізувати права і свободи людини, притягувати винних осіб до юридичної відповідальності;
• надає знання про загальні поняття, ознаки, структуру, зміст, суб'єкти, об'єкти, підстави класифікації, групи, прийоми юридичної техніки, тлумачення норм права, методи наукових досліджень та інші характеристики правових і державних явищ, що потрібні працівникам правоохоронних органів у їх повсякденній діяльності;
• вивчає правоохоронну діяльність і розробляє загальні висновки та практичні пропозиції, рекомендації стосовно вдосконалення законодавства і практики його застосування в цій сфері правового життя;
• виробляє науково обґрунтовані механізми реалізації прав і свобод людини, методику правового виховання населення, забезпечує працівників правоохоронної діяльності цими й іншими засобами зміцнення законності та правового порядку^[42].

Якісне і ґрунтовне знання істотних властивостей, найбільш загальних закономірностей, тенденцій і випадковостей виникнення, перетворення та функціонування правових і державних явищ дозволяє курсантам (слухачам) закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання на практиці правильно кваліфікувати юридичні дії, з наукової позиції давати обґрунтовану оцінку складним праводержавним явищам, розуміти їх соціальне призначення. Водночас прогалини у знаннях з теорії держави та права досить істотно позначаються на рівні підготовки здобувачів вищої освіти. У цьому контексті можна навести твердження французького філософа-просвітника ХVІІІ ст. К.А. Гельвеція про те, що знання загальних принципів легко компенсує незнання конкретних фактів^[43]. Так, наприклад, незнання певної норми права чинного нормативно-правового акта можна швидко виправити, опрацювавши її зміст, але незнання правових ідей, принципів, юридичних понять і конструкцій, низький рівень правової культури не усуваються так оперативно.

Таким чином, сучасна Україна суперечливо та болісно рухається шляхом реформ, долаючи тягар пострадянського спадку. Європейський вибір Українського народу оплачений найвищою ціною. Так стверджується визнання на практиці людини як найвищої соціальної цінності, її пріоритетність у суспільних відносинах, долається прищеплений ще з імперських і радянських часів державний етатизм (зверхність держави над людиною та суспільством). Людина перестає бути "гвинтиком" у механізмі держави, а отже, закладаються основи верховенства права, правової держави і громадянського суспільства. Усвідомлення цих цінностей, гуманістичне спрямування права, його існування як міри справедливості, свободи і рівності здійснюються під час вивчення й опанування предмета теорії держави та права в закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання. Реформування в Україні відбувається передусім у правовій сфері. Перетворення суду, судової системи та судочинства, перехід прокуратури до європейського правового статусу, підтримка правозахисних громадських організацій, розширення адвокатської діяльності та запровадження безоплатної правової допомоги, реформування правоохоронної системи тощо – все це є проявами прогресивних перетворень у правовій сфері. Якість і результативність реформ обумовлюються гуманістичним правовим світоглядом, правовою свідомістю та правовою культурою всіх без винятку учасників процесів, які в найбільш узагальненому вигляді можна назвати юридичною практикою. Усе розглянуте вище зобов'язує віднести теорію держави та права до класу важливих навчальних дисциплін у підготовці сучасних працівників правоохоронної діяльності.