5. Загальне вчення про право

Мультимедійна презентація

Контрольні питання

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Тестовий контроль знань

1. Сучасні підходи до розуміння права

2. Поняття, сутність і цінність права

3. Принципи права як основа діяльності поліції

4. Функції та структура права

Динамічне правотворення, що протягом останніх десятиліть відбувається в Україні, характеризується як складний і суперечливий процес. На теперішній час є всі підстави стверджувати, що утвердження та забезпечення в Україні демократії, верховенства права, прав і свобод людини виявилися набагато складнішими, ніж попередньо передбачалося. Тому подальше реформування правової системи та підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин залишається одним з першочергових завдань. Важливим кроком на шляху до його розв'язання є поглиблене осмислення сучасних підходів до розуміння права як особливого соціокультурного феномена. Ґрунтовного вивчення потребує природа об'єктивного права, насамперед, сутність і цінність, ознаки та принципи, функції і структура останнього

1. Сучасні підходи до розуміння права

Право є унікальним, складним і багатогранним феноменом, в якому тісно переплітаються духовні, культурні та етичні засади, внутрішньодержавні й міжнародні, цивілізаційні та загальнолюдські аспекти, наукова істина і цінності добра й справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституційно-нормативні утворення і правові відносини^[1].

Упродовж багатовікової історії генезису права науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки – постійно зростає. Це підтверджується винятковою увагою, яка виявляється до права на початку цього тисячоліття, коли останнє почало набувати нових, принципово відмінних властивостей, зумовлених швидким розвитком інтеграційних і глобалізаційних процесів. Такі масштабні зміни поставили низку нових завдань перед людством. Від їх вирішення значною мірою залежить суспільний поступ усіх країн світу, в тому числі й України.

Нові цивілізаційні виклики породжують необхідність забезпечення належного рівня правового порядку, збереження і зміцнення фундаментальних правових цінностей, максимально повного використання різноманіття правової культури, всіх набутих людством досягнень у сфері юридичних гарантій та засобів, механізмів і конструкцій, потрібних для реалізації правових ідеалів. У цьому контексті питання праворозуміння, формування правосвідомості належать до найважливіших. Адже кожна людина на етапах свого особистісного становлення, соціалізації та громадянської самоідентифікації відкриває у праві нові якості, прояви, аспекти його співвідношення з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму.

Праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. У межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. При цьому розуміння права завжди спиралося на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи та суспільства. Проблема розуміння права без перебільшення відноситься до переліку "вічних". Починаючи з виникнення професійної юридичної діяльності й до теперішнього часу, не було й немає, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням що таке право і не намагався відповісти на нього. Тим більше зросла увага до цього питання із зародженням теоретичних знань про право. Сотні й тисячі років мислителі різних народів – філософи, соціологи і правознавці – намагалися з'ясувати його. Проте проблема праворозуміння й нині залишається центральною для юриспруденції^[2].

В юридичній літературі наводяться різні доктринальні дефініції поняття "праворозуміння", зокрема як:

• усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій, тобто форма пізнання сутності та ролі права в регулюванні суспільних відносин (Ю.С. Шемшученко);
• відображення в людській свідомості за посередництвом поняття "право" (чи будь-яким іншим однозначним з ним словом або символом) того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існування й розвитку певного суб'єкта, або ж безпосередньо цих потреб. Інакше кажучи, це роз'яснення (інтепретація) того, які саме зі згаданих явищ відображаються поняттям, позначеним словом "право" (П.М. Рабінович);
• процес і результат осмислення природи права, який здійснюється через визначення поняття та формування певної концепції права (С.І. Максимов);
• інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування (О.Ф. Скакун).

Беручи до уваги зазначені вище позиції, а також судження, що ставлення людей до права, його осмислення й оцінка визначаються не тільки і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними установками та уявленнями, є всі підстави стверджувати, що праворозуміння (розуміння права) – це процес і результат цілеспрямованого пізнання та сприйняття сутності та змісту права як особливого соціокультурного явища, його функціонування і призначення в житті людини, суспільства та держави.

Ознаки праворозуміння:

• пізнавальний характер – праворозуміння являє собою процес пізнання та результат усвідомлення сутності та змісту, функціонування і призначення права в житті людини, суспільства та держави на рівні буденних уявлень або наукових чи професійних знань;
• загальноправовий характер – змістом праворозуміння виступають знання про сутність і зміст права, його функціонування та призначення в житті людини, суспільства та держави;
• теоретичний характер – праворозуміння має теоретичну природу, тобто спрямоване не на отримання фактів, а на виявлення внутрішніх зв'язків, найбільш загальних закономірностей, тенденцій і випадковостей розвитку правової реальності;
• інтегративний (синтетичний) характер – праворозуміння є одночасно процесом і результатом пізнання сутності права, характеристикою та оцінкою відношення до образу права в суспільній правосвідомості.

Праворозуміння як науково-теоретична конструкція (абстрактна модель) включає такі елементи:

• суб'єкт праворозуміння – певна людина (громадянин, іноземець, юрист-практик, учений-правознавець), наукове співтовариство, суспільство загалом;
• об'єкт праворозуміння – право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, окремі складові права;
• зміст (результат) праворозуміння – загальні уявлення, знання (ідеї, концепції, доктрини, вчення, теорії) про право, здобуті в ході пізнавальної діяльності суб'єкта^[3].

Таким чином, праворозуміння може розглядатися як інтелектуальна діяльність людини (суб'єкта праворозуміння), спрямована на пізнання природи права (об'єкта праворозуміння), та як елемент пізнавально-правової діяльності, що призводить до розуміння сутності та змісту права, його функціонування і призначення в житті людини, суспільства і держави (результат праворозуміння).

Функції праворозуміння:

• світоглядна – праворозуміння є сукупністю ідей, концепцій, поглядів, які дають уявлення про сутність і зміст права, його функціонування та призначення в житті людини, суспільства і держави;
• аксіологічна – виявляється в систематизації правових цінностей, перевірці їх об'єктивної істинності в контексті наявних способів пізнання;
• евристична – полягає в тому, що праворозуміння слугує основою розвитку правознавства, досягнення нового рівня пізнання правової реальності;
• організаторська – праворозуміння виступає підґрунтям для вироблення основ практичної юридичної діяльності та забезпечення правового порядку;
• прогностична – праворозуміння передбачає усвідомлення не лише фактичної правової реальності, а й правових моделей майбутнього^[4].

Залежно від рівня правової культури, методологічної забезпеченості суб'єкта та вибору предмета вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним чи викривленим, позитивним або негативним, професійним чи непрофесійним, науковим або позанауковим. Окрім того, в юридичній літературі виокремлюють такі рівні праворозуміння: буденний (буденно-емпіричний), професійний (практичний), науковий (теоретичний) і філософський.

Багатоманітність підходів до праворозуміння, множина різних за своїм змістом і спрямованістю концепцій, доктрин, шкіл і вчень права як в історії правової думки, так і в сучасній юриспруденції має не лише світоглядні та методологічні причини, але й обумовлена в першу чергу плюралізмом тієї правової реальності, що мала місце та існує в різних країнах світу. Право є явищем, яке нерозривно пов'язане з простором і часом, тобто з конкретним людським буттям. Воно функціонує в глибинах життя, рухається в часі та змінюється разом з ним під впливом значної кількості суспільних і природних факторів. Залежно від умов місця та часу в якості права виступає то одна, то інша матерія, то в одній, то в іншій її формі. І хоч у праві втілюються "вічні" цінності – ідеали справедливості, свободи, рівності та гуманізму, їхній зміст із плином часу також зазнає змін: з'являються нові аспекти, зв'язки, прояви, виміри, які потребують поглибленого осмислення.

У певних просторово-темпоральних координатах більш рельєфними проявляються ті або інші властивості права. Динамічно розвивається також низка чинників, які впливають на праворозуміння – цивілізаційні, ідеологічні, релігійні, моральні, національні, міжнародні, економічні, політичні тощо. При цьому плюралізм підходів до права, розмаїтість моделей розуміння права (типів праворозуміння) цілком адекватні сучасному розвитку соціогуманітарних наук і не є ознакою кризи або особливістю юриспруденції. Наприклад, таке ж різноманіття точок зору має місце і в питаннях про поняття суспільства, політики, культури в політології, соціології, культурології тощо.

Підхід до розуміння права (тип праворозуміння) – це зумовлений світоглядною позицією суб'єкта пізнання певний образ (спосіб бачення, "кут зору") права, що відображає його сутність і зміст, функціонування та призначення в житті людини, суспільства і держави. Підхід до розуміння права характеризується сукупністю найбільш загальних сутнісних властивостей права (теоретична складова) та ознак ціннісного ставлення до нього (практична складова). До вихідних ідей, що характеризують різноманітні сучасні підходи до розуміння права слід віднести: по-перше, заперечення абсолютного зв'язку між правом і державою; по-друге, визнання багатогранності права; по-третє, осмислення права як соціальної цінності, вирішальне значення у формуванні та функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не лише адресатом права, а його творцем і орієнтиром.

Багатоманітність точок зору на природу права зумовлює множинність критеріїв виокремлення підходів до його розуміння. Той чи інший тип праворозуміння окреслює можливе коло питань, способів їх постановки і дає метод їх дослідження й вирішення. Право взагалі неможливо розглядати без паралельного теоретичного усвідомлення шляхів його пізнання, адже суб'єкт праворозуміння завжди отримує таке право, залежно від того, якими методами він його відкрив і розробив. Інші методи – інше право, інша теорія пізнання – інша теорія права, скільки гносеологічних концепцій – стільки й концепцій права.

Так, на основі співвідношення права та закону здійснюється розрізнення таких типів праворозуміння як: легістське, природно-правове і лібертарно-юридичне праворозуміння; залежно від світоглядної позиції – матеріалістичне та ідеалістичне праворозуміння; залежно від використання надбань інших галузей знань під час осмислення права – феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний типи праворозуміння; залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій – європейський (християнський), ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський типи праворозуміння; залежно від ототожнення та розмежування права і закону – легістський та юридичний, або також позитивістський і непозитивістський; залежно від форм буття права – природно-правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи праворозуміння; залежно від історичних епох – праворозуміння епохи модерну, або класичне праворозуміння, й праворозуміння епохи постмодерну, або постнекласичне праворозуміння, чи класичне і некласичне праворозуміння^[5].

Найпоширенішою підставою для виокремлення підходів до розуміння права є юридико-світоглядний (онтологічний) критерій, тобто вихідні концептуальні ідеї (наддержавно-природні, державні чи реально-життєві), які відображають справжні аспекти права як соціокультурного феномена. На науковому (теоретичному) рівні сформувалися такі основні (класичні) підходи до розуміння права:

1. Природно-правовий (юснатуралістичний, ідеологічний) підхід до розуміння права бере свій початок у Стародавніх Греції та Римі, пов'язаний з поглядами Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, грецьких і римських стоїків, М.Т. Цицерона, Ульпіана та інших давньоримських юристів. В епоху Середньовіччя основні ідеї цього підходу були розвинуті у працях Т. Аквінського, а в період Нового часу – Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Вольтера, Ш.Л. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, О.М. Радищева та ін. Починаючи з Нового часу і Просвітництва моральна вимога природного права втілюється в ідеї прав людини. Сучасні теорії природного права (так званого відродженого природного права) ґрунтуються на ідеях божественного порядку буття (неопротестантизм), самореалізації вищого об'єктивного розуму (неогегельянство), апріорних цінностей (феноменалізм), природи речей (неокантіанство), існування абстрактної людини (екзистенціалізм), історичного праворозуміння (герменевтика) тощо^[6].

Природно-правовий підхід до розуміння права основний акцент робить на праві як духовному, надпозитивному (надюридичному) феномені, ідеалах справедливості, моральності, індивідуальної свободи, рівності, невідчужуваних правах людини, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право просто немислиме. Вихідна форма буття права – суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою якого є природні, невідчужувані права людини. Природне право є вічним і незмінним, воно супроводжує людство з моменту його виникнення. Природне право – це вимоги, породжені самим людським буттям – право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не посягай на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддай кожному своє та ін. Свобода і справедливість, а не норма – ключові поняття природно-правового підходу. Свобода – це можливість діяти на власний розсуд, не порушуючи прав інших людей. З нею тісно пов'язана справедливість, що розуміється як стримування людського егоїзму задля рівноваги в суспільних відносинах.

Головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі, розмежування права та закону. У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Мораль – не просто бажана властивість, яку потрібно запровадити у право, а радше суттєвий елемент права, яким воно є насправді^[7]. Головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Природні права належать людині від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх.

Традиційне чисте природно-правове поняття права отримується в разі, якщо робиться акцент на правильності змісту й не надається значення належному встановленню та соціальній дієвості. Таке "жорстке" природне право резюмується у вислові Т. Аквінського: "несправедливий закон не є законом узагалі". Проте за сучасних умов більш поширеним є "м'яке" природно-правове праворозуміння: правова система в цілому має демонструвати прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми позитивного права можуть втрачати правовий характер лише у випадку, коли вони є вочевидь несправедливими. Така позиція має назву "непозитивізм" (Р. Алексі).

Природно-правовий спосіб мислення, в силу закладеної в ньому критичної настанови, набуває особливої соціальної значущості в перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризуються загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними прагненнями і старим позитивним правом, або, інакше кажучи, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди соціальних зрушень, реформ як вимога гуманізації правопорядку.

Основні ідеї природно-правового підходу до розуміння права не втрачають свого актуального звучання й на теперішній час. Властиве їм прагнення до справедливості та захисту прав людини і всього народу продовжує бути одним з головних напрямів обґрунтування побудови правової держави. Водночас категоричне протиставлення права та закону не сприяє зміцненню законності та правового порядку в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового змісту.

2. Позитивістський (нормативістський, юридико-позитивістський, етатистський) підхід до розуміння права виник на ґрунті класичного позитивізму, тобто філософського напряму, що проголошує єдиним джерелом справжнього (позитивного) знання конкретні (емпіричні) науки, заперечуючи значення філософії як загального методу пізнання. Представниками юридичного позитивізму були Дж. Остін та його послідовники (так звана аналітична школа), К. Бергбом, П. Лабанд, Ж.П. Есмен, Г.Ф. Шершеневич. Право розглядається ними як позитивний факт (догма), що не вимагає аксіологічного осмислення. Право не пов'язане з іншими соціальними явищами (мораллю, релігією тощо). У ХХ ст. юридичний позитивізм набув форми нормативізму, засновником якого був Г. Кельзен.

Класичний позитивізм визначає право як наказ суверена й пояснює обов'язковість права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам. Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість права з існуванням правила визнання, що визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати різних форм. Наприклад, статус певних правил як правових норм може бути пов'язаний з тим фактом, що їх видав уповноважений нормотворчий орган, або з їх давнім існуванням у формі звичаю, або їх зв'язком з судовими рішеннями. Спираючись на це, позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на норми права, зумовлює їх обов'язковість. У сучасному аналітичному позитивізмі виокремлюють два основні напрями: "м'який позитивізм" і "жорсткий позитивізм". "М'які" позитивісти (Г.Л.А. Гарт) допускають можливість існування традиції вважати правом ті правила, які відповідають моралі, але якщо така можливість зафіксована в позитивному праві, насамперед, у конституції (Дж. Коулмен). "Жорсткі" позитивісти (Є. Булигін, Дж. Раз) наполягають на тому, що мораль за жодних обставин не може бути критерієм юридичної чинності норми права^[8].

Позитивістський напрям праворозуміння ґрунтується на тому, що необхідного зв'язку між правом і мораллю не існує, закон і право ототожнюються, владна примусовість ідентифікується в якості визначальної ознаки права. Тому правило поведінки будь-якого довільного змісту може бути правовим, а його несправедливість не є підставою для заперечення його правового характеру. Вихідна форма буття права – норма права. При цьому права людини розглядаються як такі, що даровані державою, тобто людина ставиться у пряму залежність від останньої. Предметом юридичної науки є "право у власному розумінні", позитивне право, незалежно від того, справедливе воно чи несправедливе. Позитивне право – це чинне в певному суспільстві право, що розглядається в аспекті його конкретно визначених змісту та форми, тобто таким, яким воно безпосередньо виступає як регулятор суспільних відносин. Позитивістський підхід до пізнання права зосереджує увагу на нормативно-інституційних аспектах природи права, без яких такі його вимоги як формальна визначеність, точність, передбачуваність, упорядкованість, однозначність, стабільність є недосяжними. Проте некритичне ставлення до закону гальмує розвиток права. З позицій цього підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом. Найважливішими напрямами розвитку права юридичний позитивізм розглядає його об'єктивацію, деідеологізацію, систематизацію, класифікацію, а також тлумачення.

3. Соціологічний підхід до розуміння права концептуально сформувався у другій половині XIX ст. у межах школи "вільного права". Основоположниками соціологічного типу праворозуміння вважають Р. Єринга, Є. Ерліха, О.В. Холмса, Р. Паунда, Л. Дюгі, Ф. Жені та ін. Прихильники цього підходу до розуміння права представляють різні його напрями: "вільне" право, соціологічну юриспруденцію, правовий реалізм тощо. Проте всі вони вважають, що не слід змішувати правову можливість із правовою дійсністю, підкреслюють контраст між формальним правом (правом у нормативно-правових актах, судових прецедентах тощо) та реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує суспільство, "живим правом"). Саме тому, на їхню думку, пошук права здійснюється шляхом дослідження не лише формальних джерел, а й суспільних відносин, судових рішень.

Соціологічний підхід до розуміння права ґрунтується на тому, що право існує в нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які й є об'єктом правового регулювання, а тому норми права слід аналізувати спільно з усіма соціальними умовами, що склалися і в яких діє певна правова система^[9]. Вихідна форма буття права – суспільні відносини, відносини, що складаються у сфері правореалізації та правозастосування. Лише право в дії є "живим правом", право ж у тексті норм закону – "мертве". Право являється тим, що фактично здійснюється судами й іншими суб'єктами у сфері правозастосування. Право ж, яке міститься на папері (писане право), є тільки ймовірним правом: його норми лише допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу. Право – це тільки прогноз, як діятимуть судді. Писане право не може передбачити всього, оскільки лише юридична практика здатна наповнити це право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним. Право – це частина життя, що змінюється разом з навколишньою дійсністю, тому право може існувати поза буквою закону.

Для соціологічного напряму характерне прагматичне розуміння права як засобу досягнення конкретних соціальних, економічних та етичних цілей шляхом балансування різних інтересів і цінностей, пошуку розумного компромісу. Оскільки право виступає результатом боротьби конкретних життєвих інтересів, соціологічний підхід до розуміння права зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як аналітичний юридичний позитивізм), не на встановленні зв'язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, оцінюванні інтересів і потреб, з'ясуванні різноманітних економічних, соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Прихильники соціологічного підходу до інтерпретації права переносять акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юридичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом.

Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і юридично значущою поведінкою. При цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної та протиправної поведінки. Перенесення всієї ваги правотворчості на осіб, які застосовують право (судді, адміністратори), ставить під сумнів поділ державної влади, підвищує небезпеку адміністративного й суддівського свавілля.

4. Інтегративний (інтегральний) підхід до розуміння права виник на основі полілогу всіх шкіл і течій у сучасному правознавстві як західних, так і східних. Цей підхід до праворозуміння полягає не в механічному поєднанні суперечливих, еклектичних позицій, а в синтезуванні теоретично значущих аспектів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом на новий рівень їх узагальнення та осмислення. Такими формами буття права, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (природно-правовий підхід), норма права (позитивістський підхід), правовідносини (соціологічний підхід)^[10].

Засновником інтегративної юриспруденції вважається американський юрист і філософ права Дж. Холл, який намагався поєднати положення теорії природного права, юридичного позитивізму та соціологічного розумінням права на засадах як теоретичного пізнання, так і практичного досвіду. Право для вченого як норма і право, як процес її реалізації не повинні аналізуватися окремо, натомість вони становлять одне ціле та мають розглядатися в тісному взаємозв'язку. Правом є і нормативн0-правовий акт, і конкретна дія офіційної особи, і правова свідомість. Саме інтегративна юриспруденція, на його переконання, покликана стати найбільш "адекватною юриспруденцією", яка буде осередком переосмислених головних ідей, сумісних з багатьма правовими теоріями, концепціями, кожна з яких має власний доробок. Як підсумок інтегративна юриспруденція виступає синтезом таких класичних підрозділів правової думки як правова онтологія, правова аксіологія, соціологія права й формальна юридична наука.

У межах цього підходу стверджується, що сучасна юриспруденція потребує переосмислення своїх теоретичних підвалин у напрямі їх інтегральності, тобто адекватності цілісній природі права, системній єдності форм його виявлення. Центральною ланкою такої концептуалізації праворозуміння пропонується визнати ідею, згідно з якою природа права полягає не в його наперед заданості в організації самої дійсності чи осмислюючого її людського розуму, а в постійному "самостворенні" права в процесі інтерактивності його суб'єктів^[11]. Серед некласичних концепцій інтегративного типу праворозуміння заслуговують на увагу комунікативна концепція (Ю. Габермас, Р. Алексі), згідно з якою право мислиться як таке, що констатується (обґрунтовується, існує, відтворюється) в комунікації через аргументацію в дискурсі або навіть ототожнюється з комунікативною взаємодією; феноменологічна концепція (А. Райнах, Г. Гуссерль), у межах якої право є полем чистих правових закономірностей, які в усіх сенсах існують незалежно від природи: людського пізнання, організації людини, фактичного розвитку світу. Таким чином, інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння правової реальності, що базується на комплексному використанні досягнень різних підходів до осмислення права, які у своїй гармонійно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, цінності та призначення в житті окремої людини, суспільства і держави в цілому.

Поряд із проаналізованими вище основними підходами до праворозуміння юридичній науці відомі й інші напрями пізнання права, зокрема генетичний, системний, інструментальний, функціональний, марксистський, психологічний та ін. З метою комплексного висвітлення найбільш загальних закономірностей і тенденцій розвитку сучасного праворозуміння додатково охарактеризуємо останній підхід.

Так, психологічний підхід до розуміння права виник у XIX ст., а найбільшого поширення отримав на початку минулого століття. Його представниками були Л.Й. Петражицький, Є. Бірлінг, Г. Тард, Л. Кнапп, Ж. Гурвіч, М.А. Рейснер та ін. У межах психологічного підходу право розглядається як особлива форма (різновид) психічних переживань ('юридичних емоцій"), що мають імперативно-атрибутивний характер і виконують дві функції: дистрибутивну (розподіл предметів, котрі наділені певною економічною цінністю) та організаційну (наділення одних осіб правом наказувати іншим). Іншими словами, все те, що людина переживає у своїй свідомості як взаємні права та обов'язки, є правом. Мораль і право належать до єдиної категорії психічних переживань (емоцій). Однак відмінність між ними полягає в тому, що мораль – це сфера обов'язків, тоді як право – це сфера пов'язаних між собою прав та обов'язків. У межах цього підходу право як феномен психічного світу диференціюється на інтуїтивне і позитивне право, а також офіційне й неофіційне. Позитивне право (наприклад, закони, прецеденти, звичаї) пов'язане з існуванням у свідомості індивіда "нормативних фактів", тобто тих явищ, які сприймаються індивідом у його свідомості як "зовнішні правовстановлені факти". Інтуїтивне право являє собою ті імперативно-атрибутивні переживання (переконання), які не виводять свого авторитету з якихось зовнішньо встановлених фактів ("нормативних фактів"). Інакше кажучи, позитивне право має у свідомості людини гетерономний характер, тоді як інтуїтивне право є автономним. У свою чергу офіційне право – це те право, яке підтримується судами та іншими органами держави (тобто "офіційними" органами влади); тоді як неофіційне право – це те право, яке не користується визнанням і підтримкою держави та її органів. Психологічний підхід до розуміння права мав значний вплив на розвиток соціології права^[12].

Розглянуті вище підходи до розуміння права є свідченням його складної та багатоаспектної природи. Кожен з типів праворозуміння має свої переваги та недоліки, їх поява і розвиток зумовлені історичним поступом суспільства й засвідчують соціальну цінність права в житті людини. Підтримуючи зміст одних з цих підходів і відхиляючи інші, варто в кожному з них відшукати те раціональне зерно, яке допомагає краще осягнути сутність права та його соціальне призначення.

Таким чином, праворозуміння є ідейним фундаментом юридичної науки та практики. Засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ, належній правовій культурі, відповідній правосвідомості людей, праворозуміння у громадянському суспільстві та правовій державі зорієнтоване на гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації. Як складному соціальному явищу, праворозумінню, наділеному суб'єктивно-особистісним забарвленням і специфічними значеннєвими акцентами, властиве усвідомлення не лише фактичної правової реальності, а й правових моделей майбутнього. Як наслідок, прогностична спрямованість праворозуміння є рушійною силою правової реформи.

2. Поняття, сутність і цінність права

Передовсім право постає як явище, що виникає разом з соціальними формами життєдіяльності, функціонує в суспільстві, забезпечує його стабільність і розвиток, змінюється разом з тенденціями та напрямами суспільного поступу. У суспільстві з різноманіттям індивідуальних прагнень і соціальних відносин право набуває значимості універсального, найбільш придатного й ефективного засобу розмежування та узгодження суспільних інтересів, попередження і вирішення конфліктів. За умов демократії воно виступає необхідною складовою соціальної взаємодії, опосередкованою правилами поведінки, суб'єктивними правами та юридичними обов'язками учасників суспільних відносин, процедурами їх реалізації, діяльністю публічних інститутів стосовно забезпечення виконання правових норм. Право є саме таким способом організації та інтерпретації певних аспектів суспільного життя та буття людини, за відсутності якого розпадається сам соціальний світ.

В індоєвропейській мовній сім'ї слово "право" має такі первинні значення як "справедливість" (лат. jus) та "прямий" – (лат. directus, dirigo – вирівнювати, випрямляти, направляти, визначати). Такий підхід до розуміння права став основою для формування сучасної юридичної термінології – юриспруденція, юрист, юрисдикція, юстиція тощо. Звідси і більшість слів, що позначають право в мовах різних країн: diritto (італ.), droit (франц.), recht (нім.), right (англ.). Тісно спорідненими з розумінням правості (правильності), правди та справедливості є й давньоруське "правъ". Нині слово "право", маючи значний культурологічний потенціал, широко вживається в різноманітних сферах суспільного життя, застосовується в різних значеннях. Серед них основними є: наявність власного інтересу ("моє право"); свобода волевиявлення ("можливість"); гарантованість власної поведінки ("безперешкодність вчинку"); вимога до поведінки інших осіб ("забезпеченість обов'язком"); сукупність певних правил поведінки – "правил гри" ("об'єктивне право"), правильність, правдивість ("відповідність правилам поведінки"); справедливість, антипод свавілля ("порядок суспільних відносин") та ін.^[13]

Теорія держави та права як юридична наука вивчає насамперед позитивне (юридичне, спеціальносоціальне) право як таке, що створюється людьми та їх інститутами, існує як фактичне явище у формі різноманітних правових актів. Чинне в суспільстві позитивне право є формально визначеним та забезпечується державою. Цим позитивне право відрізняється від природного (загальносоціального) права, яке не залежить від держави. Природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське, тобто недержавне походження. Воно є продуктом нормальної життєдіяльності людини, а не держави, належить людству в цілому та кожній людині окремо. Саме природне право є основою невід'ємних, природних прав людини.

Подібне розмежування права існує з періоду античності. Так, у II ст. римський письменник і філолог Авл Геллій переклав латиною грецькі слова "за природою" та "за обдуманим рішенням (встановленням)" як naturalis (природне) та positivus (позитивне). З латинської мови вони перейшли в більшість європейських мов як назви двох видів права – природного та позитивного^[14]. Термін же "позитивне право" в його протиставленні праву природному, одним з перших застосував середньовічний католицький теолог П. Абеляр.

У свою чергу позитивне право розглядається у двох значеннях як:

• об'єктивне право – система загальнообов'язкових норм, дотримання та виконання яких забезпечуються державою. Має ключове значення в регулюванні суспільних відносин, забезпеченні правопорядку на національному та міжнародному рівнях. Слово "об'єктивне" означає, що норми права отримали об'єктивацію у формах (джерелах) права й тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі, розсуду) та свідомості суб'єкта права, існують як даність, позитивна реальність;
• суб'єктивне право – це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин, що передбачена нормами об'єктивного права. Суб'єктивне право інтерпретується як певні юридично визнані можливості (права та свободи) поведінки суб'єкта права з метою задоволення власного інтересу (потреби). Слово "суб'єктивне" означає, що наданими можливостями конкретний суб'єкт права на свій розсуд може скористатися або не скористатися залежно від власної волі та свідомості. Центральною ідеєю суб'єктивного права є визнання за людиною – суб'єктом соціальної активності – сфери індивідуальної свободи шляхом правового закріплення юридичних засобів реалізації її сутнісних потреб, відображених правовими можливостями. Таким чином, суб'єктивне право утворює той пласт правової матерії, який у природних засадах виступає витоком права як такого.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний взаємозв'язок. Об'єктивне право певною мірою відображає "статику" юридичної форми, а суб'єктивне – "динаміку", оскільки безпосередньо пов'язане з людською поведінкою (діяльністю). Так, мається на увазі об'єктивне право, коли вказується на те, що право щось дозволяє чи забороняє. Про суб'єктивне право йдеться, наприклад, у тому випадку, коли стверджується, що певна людина має право на освіту. Виокремлення права в об'єктивному та суб'єктивному значеннях існує в юридичній науці тривалий період, адже характерне ще римській юриспруденції, а згодом було запозичене більшістю європейських правових систем. Варто підкреслити, що в сучасних умовах призначення об'єктивного права полягає передусім у закріпленні, охороні та захисті суб'єктивного права.

Окрім того, словом "право" можуть позначатися природні права людини, які визнаються в сучасному світі невід'ємними і невідчужуваними від особи. Це передусім права на життя, гідність, безпеку і недоторканність, свободу пересування, належний рівень матеріального забезпечення та ін. Права людини закріплюються в міжнародних актах і національних конституціях, а на демократичну державу покладається обов'язок їх забезпечувати.

З огляду на те, що в загальнотеоретичному правознавстві об'єктивне право має винятково юридичний (універсальний, регулятивно-охоронний) зміст, саме це розуміння (значення) права стане предметом розгляду в межах цього та наступного питань теми.

Різноманіття підходів до розуміння права зумовлює існування різних його дефініцій, кожна з яких є результатом осмислення певного аспекту права й жодна з них не є перешкодою для можливості існування всіх інших. На підставі узагальнення різних точок зору можна запропонувати таку дефініцію: право – це загальнообов'язковий, свідомо-вольовий, формально визначений, нормативний регулятор суспільних відносин, що відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності, встановлений чи санкціонований державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості та забезпечується ними, включаючи можливість застосування державного примусу.

Ознаки права:

• відповідає визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності. У цьому відношенні істотною, глибинною для осмислення права є та обставина (вимога, критерій), що останнє обов'язково має ґрунтуватися на досягнутому суспільством рівні моралі та етики, який характеризує його духовно-ціннісний вимір^[15]. Право сприймається суспільством як належний соціальний регулятор тією мірою, якою воно забезпечує справедливість, свободу та рівність. Звідси справжня природа права визначається ступенем втілення в його сутності "вічних" цінностей – ідеалів справедливості, свободи та рівності;
• є регулятором суспільних відносин, тобто право зорієнтоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин, забезпечення стабільності їх функціонування, а також підтримку соціальних процесів у гармонійному стані. Право є одним з головних засобів організованості й порядку в суспільстві, створення умов для прогресивного розвитку кожної особи. При цьому варто усвідомити, що право – це універсальний регулятор, але не універсальна константа. В одних правових системах у певних просторово-темпоральних межах домінують одні ознаки права, в інших більш рельєфними є інші;
• має свідомо-вольовий характер, тобто право є формою суспільної свідомості та вираженням волі суб'єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади. Змістом волі є інтереси, зумовлені потребами людини та суспільства, соціально-економічним розвитком останнього. Уособлена в право воля є тією його властивістю, що визначає інші ознаки права та його загальний зміст. В ідеальному вигляді право повинно акумулювати в собі суспільну, групову й індивідуальну волю людей у їх гармонійному поєднанні;
• встановлюється чи санкціонується (офіційно схвалюється) державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості в чітко визначеному порядку. У демократичному суспільстві право приймається легітимним суб'єктом правотворчості (наприклад, народом, законодавчим органом, територіальною громадою, органом місцевого самоврядування) в межах його компетенції, в повній відповідності зі спеціальною процедурою. Створюючи право, суб'єкт правотворчості повинен ґрунтуватися на глибокому осмисленні правової реальності, тобто правових аспектах буття різних соціальних процесів. Вирішальне значення у формуванні та функціонуванні права відіграє не держава, а людина, яка є не лише його адресатом, а творцем і орієнтиром права. Встановлення права означає підготовку, розробку та прийняття суб'єктом правотворчості норм права. У свою чергу санкціонування права – це надання юридичних властивостей уже існуючим соціальним нормам (наприклад, звичаям, нормам моралі) та їх формальне закріплення у формах (джерелах) права^[16];
• має нормативний характер, тобто право як регулятор суспільних відносин складається з норм (правил поведінки), що є відображенням нормативних засад устрою та функціонування суспільства. Нормативність наділяє право певною змістовою послідовністю, що проявляється в нормах права, які системно впорядковані та спрямовані на регулювання відносин між членами суспільства. Прояв права через вираження правової нормативності і потенційне, і варіативне за своїм змістом. Адже норми, з яких складається право, не можуть не відображати об'єктивну нормативність буття, яка проявляється як повторюваність, стереотипність, нормованість, як потреба осягнути загальним правилом, загальною конструкцію (схемою) поведінку людей, яка підлягає такому впорядкуванню. Це виражається в потребі нормативності та впорядкованості як безумовної необхідності суспільного життя. Нормативність – це глибинна якість права, яка дозволяє відрізнити його від правосвідомості, суб'єктивного права та правовідносин^[17];
• має загальний характер, тобто право зводиться до неконкретності адресата (неперсоніфікованість права) та поширеності на невизначену кількість випадків (неоднократність, невичерпність права). Неперсоніфікованість – відсутність конкретного суб'єкта, що дозволяє нормам адресуватися не одній певній особі, а кожному, на кого поширюється їх дія. Так, чимало міжнародно-правових і конституційно-правових норм про права людини оперують займенниками "кожен", "усі", "ніхто" тощо. Ця характеристика права тісно пов'язана з іншою його властивістю – невичерпністю, яка передбачає можливість неодноразової реалізації правила, відображеного в нормі права;
• є формально визначеним. Категорія форми для пізнання права є досить важливою тому, що від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, ефективність регулювання суспільних відносин. Право не вичерпується формою, але воно завжди намагається виразитись у формі й відобразити в ній певні суспільні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Зміст норми права у формах (джерелах) права викладається у вигляді правила – нормативного положення, що виражає закінчену думку. Формально визначений характер права полягає в такому: а) однозначності та передбачуваності сприйняття суб'єктами права його змісту, що досягається точністю й ясністю мовної форми; б) закріпленні (об'єктивації) в певних формах (джерелах) права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб). Правова визначеність передбачає доступність з'ясування змісту норм права, забезпечує можливість скористатися своїм правом, впевненість і передбачуваність суб'єктів щодо правомірності та гарантованості своєї поведінки. Пошук змісту права за посередництвом аналізу його форм (джерел) занурює правову тематику в соціальний контекст і площину практичних питань правового регулювання, зокрема законотворчості та юридичної практики. Пріоритетність тієї чи іншої форми (джерела) права істотно впливає на характерні риси всієї правової системи, є одним із критеріїв класифікації національних правових систем на сім'ї: романо-германську, англо-американську, релігійну та традиційно-звичаєву;
• має обов'язковий характер, тобто незаперечність, безсумнівність стосовно реалізації права з боку всіх суб'єктів суспільних відносин, незалежно від їх суб'єктивного ставлення; необхідність узгодження власної поведінки із змістом права, відсутність виключень, що надають можливість не дотримуватися останнього. Звідси слідує, що в суспільстві ніхто не може перебувати поза правом. Обов'язковість підтримується різними засобами, серед яких насамперед виокремлюють суспільний авторитет і примус. Право має бути одночасно і авторитетним, і сильним. Визнання (легітимація) права авторитетним регулятором, його виправданість в очах суспільства породжують упевненість людей у необхідності реалізації його норм. Обов'язковий характер як ознака права закладає підвалини режиму законності та правового порядку в державі – інституції, що забезпечує та гарантує ефективну дію права;
• забезпечується державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості, включаючи можливість застосування примусу. У сучасних суспільствах примус є державною монополією. При цьому відбувається зміщення акценту з фізичного на психологічний примус: державна влада демонструє свою силу, проте передусім як загрозу, яку вона радше прагне не приводити у виконання. Водночас державний примус не можна ототожнювати зі свавіллям. Якщо суб'єкт правотворчості послідовно втілює ідеали справедливості, свободи та рівності, то державний примус щодо дотримання права буде виправданим і справедливим, якщо ж ні, то він перетворюється на свавілля. Можливість застосування державного примусу є гарантією дотримання права. Це дозволяє внести елемент стабільності та захищеності в життя людей;
• має системний характер, тобто право являється складним цілісним утворенням, первинним елементом якого є норма права. Право – це не просто сукупність норм права, а їх система, де всі елементи пов'язані й узгоджені та у своїй єдності утворюють чітку, ієрархічно нову якість. Норми права як вихідні елементи права пов'язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально й об'єднані у структурні підрозділи системи права – галузі, підгалузі та інститути^[18].

Питання сутності права пов'язано з проблемою праворозуміння, існуванням різноманітних напрямів юридичного знання і використанням відмінних методик пізнання права. У філософії під сутністю явища (предмета) розуміється сукупність найбільш важливих і стійких якостей, відносин або властивостей, що складають його основу, визначають глибинну природу та зв'язки, які впливають на всі інші характеристики.

Сутність права – це внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Вихідне розуміння сутності права пов'язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна – не держава створює людину, а людина державу. Людина є основною метою, засобом і сенсом права.

Сутність права полягає в тому, що воно одночасно є:

• універсальним регулятором суспільних відносин, засобом (інструментом) узгодження особистих, суспільних і державних інтересів, встановлення та забезпечення правового порядку;
• виразником міри справедливості, свободи та рівності в суспільстві відповідно до рівня його соціального, економічного та культурного розвитку, що уможливлює досягнення компромісів між суб'єктами права.

Сутність права багатоаспектна. Вона не може бути зведена до єдиного вузько спрямованого розуміння, а тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов і цілей наукового дослідження. Так, поряд з окресленим вище загальносоціальним аспектом сутності права в юридичній літературі виокремлюють також класовий, релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні класові, релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації правового життя суспільства.

На сутність права впливають особливості соціально-економічного ладу, політичної структури держави, а також культури, ідеології та традицій суспільства. Право побудоване на трьох "китах". Це – мораль, держава та економіка. Право виникає на ґрунті моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава надає праву офіційності, гарантованості, сили; економіка – основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, оскільки це сфера, де моральність як регулятор виявила свою недостатню спроможність^[19].

У сучасній юридичній науці під впливом такого напряму філософії як аксіологія (вчення про цінності) набуває популярності визначення права як цінності, його характеристика в якості безумовного соціального блага. Цінність є здатністю предметів, явищ своїми властивостями та засобами задовольняти певні потреби суб'єкта. Ціннісним змістом пронизане все людське життя. Цінності – серцевина світогляду людини, міра значущості речей, явищ і подій.

Цінність права – це здатність права завдяки притаманним йому змістовим і формальним властивостям задовольняти особисті, суспільні та державні потреби в упорядкованості, безпеці, свободі, справедливості тощо. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність – це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Цінність права в суспільстві безпосередньо зростає з поєднанням у його змісті інтересів особи, суспільства і держави загалом, що характеризує право як унікальний феномен, здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність і динамічність суспільних відносин.

Основні аспекти цінності права:

• власна цінність права – пов'язана з сутнісними характеристиками права, сприйняттям його як правильного регулятора. Право втілює міру справедливості, свободи і рівності, узгоджує права та обов'язки, надає свободу вибору, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, поєднує свободу та порядок – долає хаос і забезпечує розвиток й охорону порядку. Сенс права багато в чому полягає у виключенні з життя людей "права сили" і заміни його на "силу права". Право є ефективним засобом самореалізації, самотворення людини в історичних масштабах;
• інструментальна (службова) цінність права – зумовлена передусім його формальними властивостями. Завдяки своїм перевагам як універсального, обов'язкового, формально визначеного, гарантованого та примусового нормативного регулятора право виступає ефективним інструментом, засобом регламентації різних сфер життя суспільства. Право виявляється в цьому розумінні більш цінним, ніж мораль, оскільки його норми, на відміну від моралі, спираються не лише на внутрішнє переконання людини та громадську думку, але й на примус (чи загрозу примусу), що виявляється більш вагомим чинником;
• історико-культурна цінність права – полягає в тому, що воно належить до фундаментальних цінностей світової культури, створених людством у процесі поступу. У такому значенні право розглядається як атрибут цивілізації, втілення гуманістичних прагнень людства, результат боротьби народів за права та свободи, справедливість і демократію. Нині норми права минулих епох є багатим, а часом і єдиним джерелом пізнання певних історичних періодів, особливостей життя народу, специфіки суспільного та державного ладу. Саме завдяки тому, що в нормах права відображається життя людей, причому під кутом зору можливих конфліктів, юриспруденція завжди була тісно пов'язана з мистецтвом, літературою, театром. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між свободою та деспотизмом безпосередньо втілювались у трагедіях Есхіла й Софокла і виносилися на сцену давньогрецького театру, що був за тих часів популярним і авторитетним^[20].

Цінність права має специфіку стосовно різних суб'єктів, що дозволяє розглядати її в таких вимірах:

• загальнолюдський (світовий) вимір – віддзеркалює цінність права для людства в цілому як необхідної основи міжнародних відносин, засобу, який сприяє універсальному утвердженню прав людини, розв'язанню глобальних проблем сучасності, а також здатний забезпечити мир і безпеку на загальносвітовому рівні;
• соціальний (національний) вимір – дає змогу продемонструвати цінність права для конкретного суспільства, яка виявляється в тому, що право захищає його фундаментальні цінності, забезпечує нормальне існування та розвиток, гарантує впорядкованість суспільних відносин, цілісність, солідарність соціуму, сприяє реалізації прав його суб'єктів;
• особистісний вимір – визначає цінність права для окремої особи, право виступає надійним та ефективним засобом охорони і захисту життя, гідності, власності людини, а також забезпечує індивідуальну автономію, сприяє її всебічному розвитку та самореалізації.

Таким чином, право є способом людського життя, одним з найпотужніших засобів самоорганізації суспільства. Воно виступає чинником збереження цілісності й консолідації соціуму, оберігаючи його від хаосу. Право зорієнтоване на регламентацію функціонування та розвитку суспільства й одночасно на відособлення особи, забезпечення кожній людині простору для задоволення її інтересів, розвитку власних здібностей, що потрібно як для повноцінного життя, так і для ефективного використання цього потенціалу суспільством. Право гармонізує інтереси особи і суспільства, різних соціальних груп, приводить їх до оптимальної рівноваги та створює умови для плідної співпраці.

3. Принципи права як основа діяльності поліції

Однією з визначальних характеристик, що свідчить про своєрідність права в певних заданих координатах часу та простору, є принципи права. Уже за часів античності зверталась увага на те, що принцип є найважливішою частиною всього (principium est potissima pars cuiuquc rei). Поза всяким сумнівом, це твердження є істинним стосовно права. Принципи права мають безпосередній зв'язок з переважною більшістю ключових загальнотеоретичних питань як-от: сутність права, норма права, правовий акт, правове регулювання, правова система тощо. Вони пов'язують право з політикою, економікою, духовним життям суспільства, забезпечують єдність різних правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, поняттєво-категоріальних рядів^[21].

У теорії держави та права традиційно використовується етимологічне значення слова "принцип" (від лат. principium – первісне, визначальне, те, від чого походить усе інше) – засада, основа, керівна ідея, вихідне положення будь-якого явища (учення, організації, діяльності тощо). Категорія "принципи права" має використовуватися в усіх випадках, коли йдеться про відправні засади та ідеї, що належать юриспруденції.

Принципи права – це найбільш загальні та стабільні засади, що сприяють утвердженню і забезпеченню суспільних цінностей, виражають сутність права та визначають напрями його подальшого розвитку.

Ознаки принципів права:

• спрямовані на утвердження і забезпечення суспільних цінностей, тобто принципи права дозволяють відтворити загальнолюдські цінності (людську гідність, особисту автономію, солідарність, довіру тощо) при формуванні та дії права. Вони символізують дух права, пов'язують право з мораллю, релігією, політикою й економікою, переводять на мову правових категорій і репрезентують суспільні інтелектуально-ціннісні настанови і тенденції. Принципи права в концентрованій формі виражають сутність і соціальне призначення права, закріплюють основи суспільного ладу. Принципи права відіграють роль "сполучної ланки", що з'єднує в епоху реформ дух права з його буквою;
• найбільш загальний, абстрактний характер, тобто принципи права є нормативними узагальненнями найвищого рівня, свого роду згустками правової матерії. Перед суб'єктами правотворчості та правозастосування постає важливе завдання – наповнити принципи як загальні ідеї нормативним змістом. Таке наповнення відбувається у процесі практичної діяльності різних органів державної влади, зокрема поліції, в наслідок цього принципи права перетворюються на сукупність конкретних правових вимог. Загальність принципів права полягає як у поширеності на дії всіх суб'єктів права, визначаючи загальну лінію їх поведінки, так і в ціннісній пріоритетності перед нормами права^[22];
• визначають зміст системи права та її структурних елементів, а також напрями їх подальшого розвитку. Принципи права, будучи своєрідними "нервовими центрами", "орієнтирами", виконують функцію стрижнів системи права, сприяють її єдності та стабільності, об'єднують і цементують галузі, підгалузі та інститути права. Крім того, принципи права, відображуючись у засадах правосвідомості, правоутворення, правотворчості (законотворчості та нормотворчості), правореалізації (правозастосування), тлумачення норм права, правоохорони, визначають напрями розвитку всієї правової системи;
• пріоритетність (примат) над нормами права, тобто останні формулюються під впливом певного принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Принципи мовби розчинені в праві, пронизують практично всі або майже всі його норми, інститути та галузі. Норми права зазвичай є виявами дії принципів, засобами їх конкретизації. Принципи права є гарантом правильності, безпомилковості реалізації норм права. У зв'язку з цим принципи права характеризуються універсальністю, раціональністю та значущістю;
• підвищена стабільність і стійкість, тобто принципи права залишаються незмінними протягом тривалого часу, оскільки об'єктивно зумовлені найбільш загальними закономірностями розвитку суспільства. Це означає, що історичні умови поступу суспільства і держави висувають відповідні принципи: вони такі, якою є епоха, люди та їх потреби, спосіб життя, суспільні відносини. Принципи права концентрують результат розвитку права, в них втілюється нерозривний зв'язок минулого, сьогодення та майбутнього. Однак підвищена стійкість не заважає принципам права еволюціонувати разом з суспільством. Таким чином, триває постійний процес внутрішнього розвитку, внаслідок якого вони, як у живому організмі, набувають життєвих сил і отримують імпульс для засвоєння нових сфер свого застосування;
• закріплюються зазвичай у формах (джерелах) права, тобто залежно від форми викладення виокремлюють принципи, що безпосередньо сформульовані у формах (джерелах) права, і принципи, які виводяться зі змісту форм (джерел) права в непрямій формі, або, користуючись іншою термінологією, принципи, що набули текстуальної матеріалізації (норми-принципи), та принципи, що мають змістове закріплення. При цьому під час реалізації засад деяких принципів права (насамперед основоположних і загальних) не завжди обов'язково посилатися на конкретну форму (джерело) права. Саме тому ці принципи часто розглядають як самостійну форму (джерело) права в міжнародному та європейському праві, а також у правових системах романо-германської правової сім'ї^[23]. Це дає можливість судам застосовувати право в умовах існування прогалин і суперечностей законодавства, дозволяє уникнути ототожнення права із законами, запобігає створенню та застосуванню несправедливих, свавільних законів. У певній ситуації суд може діяти поза законом або всупереч законові, тобто приймати рішення extra legem (за межами закону), але завдяки його узгодженню з принципами – intra jus (у межах права).

У сучасній юридичній науці виокремлюють такі види принципів права:

1. За формою нормативного вираження:

• принципи права, що закріплені в міжнародних і внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і чинному законодавстві;

2. За змістом (функціональним призначенням):

• загальносоціальні (соціально-правові) – відображають систему цінностей, що властиві суспільству та мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення. Наприклад, принципи пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими; єдності суспільних і особистих інтересів; верховенство громадянського суспільства над державою; різноманітності та рівноправності різних форм власності та інші;
• спеціальноюридичні (спеціальноправові) – узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Наприклад, принципи верховенства права; взаємної відповідальності держави та особи; верховенства закону; юридичної рівності перед законом і судом; точного та неухильного дотримання конституції, міжнародних договорів і законів та інші^[24];

3. За сферою дії (ступенем, сферою поширеності):

• основоположні (загальнолюдські; універсальні) принципи права – найбільш важливі, фундаментальні засади, що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, на яких ґрунтується право як соціальний регулятор. Ці принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної ідентичності народів і представляють собою одне з найкращих досягнень людства. Вони закріплені в міжнародно-правових документах і внутрішньодержавному законодавстві більшості країн світу. До основоположних принципів права належать такі:
  • принцип справедливості – передбачає загальнолюдський вимір права як регулятора суспільних відносин, тобто спрямованість на іншу особу, сувору обов'язковість і точну рівновагу між тим, що має належати, і тим, що надається. Справедливість від античності до сьогодення розглядається як провідна ідея, обов'язковий елемент права. Вона найбільш яскраво виражає дух права, забезпечує його змістову легітимацію, визначає розуміння "правильного" і "неправильного", є дороговказом при встановленні межі між дозволеним і недозволеним. Ідея справедливості втілюється у праві шляхом імплементації до правової реальності окремих її аспектів: об'єктивного і суб'єктивного; загального й індивідуального; формального, змістового та процедурного;
  • принцип свободи – передбачає можливість автономії суб'єкта, тобто звільнення його від обов'язкових дій ззовні та самостійність у прийнятті рішень щодо вчинення власних дій. Право має виступати як легітимована міра свободи, тобто якісно визначений рівень свободи на певному етапі існування соціуму, що відображає інтереси і волю суб'єктів суспільних відносин. Природно, що зі збігом часу і залежно від інтенсивності тих чи інших суспільних процесів ця міра змінюється, що має відобразитися у праві. Визначення міри свободи для її закріплення у формах (джерелах) права передусім передбачає формулювання переліку дозволеної та забороненої поведінки, що утворюють у праві відповідно зону свободи і несвободи. Зміст свободи зумовлює такі вимоги, що мають бути втілені у праві: принцип "дозволено все, що не заборонено законом", який сприяє більш повній реалізації особою власної свободи; принцип поваги і непорушності прав і свобод людини; принцип автономії; принцип плюралізму; принцип толерантності; принцип субсидіарності^[25];
  • принцип рівності – передбачає вимогу поводитися в однакових випадках однаково, а у відмінних – неоднаково та забороняє дискримінацію. В основі сучасного розуміння принципу рівності лежить ідея справедливої рівності можливостей, згідно з якою членам суспільства мають бути створені реальні можливості конкурувати з іншими його членами, причому з достатніми шансами на успіх. Принцип рівності поєднує в собі вимоги формальної та фактичної (реальної) рівності. Так, вимога формальної рівності можливостей реалізується у праві за допомогою чотирьох пов'язаних між собою загальних принципів: 1) принципу рівності перед законом; 2) принципу рівності перед судом; 3) принципу рівності прав і свобод людини та громадянина; 4) принципу рівності обов'язків людини і громадянина. У свою чергу ідея фактичної (реальної) рівності можливостей втілюється у праві за допомогою двох основних принципів: 1) принципу диференціації правового регулювання; 2) принципу позитивної дискримінації. Саме послідовна реалізація принципу недискримінації у правоохоронній діяльності є основним фактором, що свідчить про наявність у правовій системі справедливого балансу між вимогами формальної та фактичної рівності можливостей. Відповідно до ч. 5 ст. 7 Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 р. у діяльності поліції забороняються будь-які привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовною або іншими ознаками;
  • принцип гуманізму – основоположний принцип права, що являє собою систему світоглядних соціально-правових цінностей, антропологічною основою яких є людська гідність, яка виявляється в основних правах і свободах людини. Сутністю гуманізму є людина, її потреби та інтереси, що розглядаються крізь призму самоцінності людського життя. Цей принцип права відображає ставлення до людини як найвищої соціальної цінності, повагу до гідності кожної особи, її права на життя, вільний розвиток, реалізацію своїх здібностей і прагнення досягти щастя^[26]. Згідно з ч. 4 ст. 7 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейським за будь-яких обставин заборонено сприяти, здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. У разі виявлення таких дій кожен поліцейський зобов'язаний негайно вжити всіх можливих заходів щодо їх припинення та обов'язково доповісти безпосередньому керівництву про факти катування та наміри їх застосування. У разі приховування фактів катування або інших видів неналежного поводження поліцейськими керівник органу протягом доби з моменту отримання відомостей про такі факти зобов'язаний ініціювати проведення службового розслідування та притягнення винних до відповідальності. У разі виявлення таких дій поліцейський зобов'язаний повідомити про це орган досудового розслідування, уповноважений на розслідування відповідних кримінальних правопорушень, вчинених поліцейськими;
• загальні (загальноправові, основні) принципи права – це засади, що притаманні праву в цілому, пронизують усі його галузі та інститути. Вони надають правовому порядку необхідний аксіологічний вимір, указуючи на цінності, які визначають право в цілому, утворюють моральну основу права, його духовний фундамент. Загальні принципи права формують підвалини не лише тлумачення та реалізації норм права, а й самого процесу правотворчості, є віддзеркаленням основоположних принципів, на основі яких вони забезпечують єдність права. До загальних принципів права належать:
  • принцип верховенства права – загальний принцип права, основним змістом якого є забезпечення панування права над політичною владою держави та іншими суспільними нормативними регуляторами, унеможливлення прояву свавілля державної влади, забезпечення дотримання вимог справедливості, а також реалізації прав і свобод людини та їх відповідних гарантій. У будь-якому випадку принцип верховенства права (анг. thе rule of law), або принцип правовладдя, не може бути ототожнений із принципом верховенства нормативно-правових актів держави (законів), він передбачає активну роль судової влади й не може розглядатися лише абстрактно, тобто окремо від діяльності судової влади та інших органів державної влади, зокрема поліції, стосовно застосування цієї засади права. Принцип верховенства права є одним із провідних елементів загальних засад конституційного ладу будь-якої демократичної, правової держави, являючи собою похідну всіх загальних засад права. За своєю сутністю становить основоположний і спільний європейський стандарт – скеровувати та стримувати здійснення демократичної влади. Виходячи з аналізу доктринальних джерел і юридичної практики конституційних судів та Європейського суду з прав людини, до основних характеристик принципу верховенства права належать такі: 1) відображає спосіб організації життя суспільства на правових засадах, на відміну від анархії, а також є засобом унеможливлення свавільного та антидемократичного правління, й у цьому сенсі він збігається із визначенням конституціоналізму; 2) втілює моральні основи права, тобто є проявом природного права в сучасних правових системах разом із принципами справедливості, пропорційності, рівності, цілеспрямованості, розумності тощо, й у цьому сенсі є основним критерієм визнання законів неправовими та слугує своєрідним гарантом справедливості правових актів держави; 3) є засобом організації належної правової системи (принцип правової визначеності, стабільності та довіри до права, принцип "немає покарання без закону", принцип законності, заборона неправомірної дискреції та зворотної дії нормативно-правових актів, незалежна судова влада та судовий контроль, принцип єдності судової практики та rеs judicata тощо); 4) слугує основою процесу обмеження і "зв'язування" держави правами та свободами людини. В українських реаліях принцип верховенства права – це самостійний правовий механізм, що отримав офіційне юридичне закріплення і практичне втілення та має на меті забезпечення прав і свобод людини, виходячи із засад справедливості, свободи, рівності та гуманізму. Принцип верховенства права разом з демократією та повагою прав і свобод людини – це ключові, основоположні ціннісні орієнтири європейської доктрини праворозуміння. В Україні принцип верховенства права закріплений на конституційному рівні в ч. 1 ст. 8 Основного Закону України від 28 червня 1996 р. Окремо на ньому наголошено в Законі України "Про Національну поліцію". Згідно зі ст. 6 цього Закону поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини^[27];
  • принцип правової визначеності – один із загальних принципів права, що формулює вимоги до нормативно-правових актів. Він є невід'ємною складовою принципу верховенства права, що забезпечує передбачуваність нормативно-правових актів у контексті наслідків реалізації та застосування норм права. Сутність цього принципу становить концепція передбачуваності, згідно з якою суб'єктам права має бути забезпечена можливість планувати свої дії з упевненістю, що вони знають про правові наслідки своїх дій^[28]. Принцип правової визначеності складається з таких елементів: 1) чіткість змісту норм права (вони мають бути гармонічно пов'язані між собою, не суперечити одна одній, а в разі протиріччя має існувати механізм розв'язання конфлікту між нормами права; з'ясування змісту норм права повинно здійснюватися шляхом їх тлумачення); 2) чіткість у підпорядкуванні праву (право як система норм передбачає обов'язкову їх реалізацію, відсутність цього механізму, як, наприклад, невиконання судових рішень, призводить до руйнування самої ідеї права); 3) стабільність норм права (відносна незмінюваність протягом певного достатньо тривалого періоду); 4) чітка інституційна відповідальність (приміром, ефективна взаємодія між законодавчою та судовою гілками влади в ході конкретизації законів). Цей принцип права вимагає, щоб нормативно-правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, точними, чіткими, стабільними та несуперечливими. Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 9 Закону України "Про Національну поліцію" нормативно-правові акти, що регламентують діяльність поліції, обов'язково оприлюднюються на веб-порталі центрального органу управління поліції. Нормативно-правові акти з обмеженим доступом оприлюднюються у випадках та в порядку, визначених законом. Проекти нормативно-правових актів, що стосуються прав та свобод людини, обов'язково проходять громадське обговорення в порядку, визначеному Міністром внутрішніх справ України;
  • принцип пропорційності – спрямований на забезпечення у правовому регулюванні співмірності, розумного балансу особистих, суспільних і державних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав і свобод людини повинні бути істотними, а засоби їх досягнення – обґрунтованими та мінімально обтяжливими для осіб, чиї права та свободи обмежуються. Він вимагає, щоб вжитий захід був пропорційним поставленій меті. Цей загальний принцип права походить із принципу верховенства права та загалом з концепції ліберальної демократичної держави і спрямований на захист інтересів громадян vis-à-vis державної влади, вимагаючи, аби регуляторне втручання відповідало своїй меті. Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 7 Закону України "Про Національну поліцію" обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування;
  • принцип добросовісності – передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів права при здійсненні суб'єктивних прав і виконанні ними своїх юридичних обов'язків. Принцип добросовісності містить вимоги, які допомагають усунути або пом'якшити недоліки абстрактної й формальної природи норм права, наблизити їх до ідеалів справедливості, свободи, рівності та гуманізму. Цей принцип права покладено в основу механізмів самозахисту правової системи, які забезпечують повагу до її кінцевих цілей і дозволяють їй корегувати відхилення, що викликані використанням юридичних правил у тих випадках, коли під час правотворчості, правозастосування, реалізації чи тлумачення норм права має місце порушення "духу" права при відповідності його "букві". Він виступає як безпосередній регулятор прав і обов'язків суб'єктів права, знаходиться в основі важливих юридичних презумпцій (приміром, презумпція добросовісності поведінки приватної особи, презумпція добросовісності законодавця, презумпція правоти поліцейського). У принципі добросовісності слід виокремити два аспекти: 1) добросовісність при реалізації прав і повноважень, що втілюється в концепціях неприпустимості зловживання правом, добросовісної помилки тощо; 2) добросовісність при виконанні обов'язків, яка стосується як договірних, так і недоговірних зобов'язань^[29];
  • принцип розумності – загальний принцип права, який має на меті захист правової системи від явно нерозумних моделей поведінки. Він вимагає обґрунтованості та послідовності поведінки суб'єктів права (в тому числі суб'єктів владних повноважень), установлює необхідність їх розсудливості та обачності. Суб'єкти права, зокрема поліцейські, мають зважувати власні дії з урахуванням їх значення та наслідків, аби визначити шкоду, яку вони можуть завдати, зіставляти власну оцінку з позицією інших. Принцип розумності вимагає перевіряти дії суб'єктів права на відповідність здоровому глузду. Зміст принципу розумності становлять вимоги, які знаходять своє втілення на стадіях правотворчості та правозастосування: обґрунтованість, послідовність, розсудливість, обачність (відповідність розумним очікуванням), ефективність, доцільність. Застосування принципу розумності до правотворчої та правозастосовної практики здійснюється через закріплення розумності в оціночних поняттях, що є основою для утворення юридичних стандартів оцінки: "розумні строки", "поза розумним сумнівом", "обґрунтована підстава", "розумні очікування", 'явна необґрунтованість";
• міжгалузеві принципи права – це засади, що притаманні декільком спорідненим галузям права, визначають їх характер і напрями подальшого розвитку. Міжгалузевим принципам права притаманні всі ознаки принципів права. Специфіка міжгалузевих принципів права полягає в тому, що вони не поширюють свою дію на право в цілому, але при цьому виходять за межі однієї галузі права. Вони є спільними для декількох (двох або більше) галузей права, як правило, об'єднаних належністю до однієї підсистеми права (публічного або приватного права, матеріального чи процесуального). Це пояснюється тим, що до предмета регулювання відповідних галузей права входять схожі відносини, які потребують однакових підходів до їх упорядкування. Наприклад, процесуальні галузі права мають такі спільні принципи як змагальність сторін, гласність судового процесу, незалежність суду, розумність строків та ін. Ці принципи поширюють свою дію на близькі за своїм змістом відносини, пов'язані зі здійсненням правосуддя, і мають спільну спрямованість – забезпечити справедливість судового процесу, встановити гарантії належного розгляду справи, незалежно від того, про яке судочинство йдеться – цивільне, адміністративне, господарське, кримінальне. При цьому їх роль у кожній із галузей права є неоднаковою, оскільки один і той самий міжгалузевий принцип може виявлятися по-різному залежно від завдань, специфічних для відповідної галузі права^[30];
• галузеві принципи права – це засади, що притаманні певній галузі права, визначають її характер і вектори подальшого розвитку. Для галузевих принципів права є характерними всі ознаки принципів права. Особливою ознакою, яка зумовлює їх специфіку, є дія в межах однієї галузі права: галузеві принципи утворюються на основі загальних принципів права, вони розвивають і конкретизують їх зміст щодо суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання відповідної галузі права. Усі принципи відповідної галузі права утворюють цілісну систему, в якій зміст і значення кожного принципу зумовлено функціонуванням усієї системи в цілому. У галузевих принципах права найбільш яскраво знаходить прояв сутність відповідної галузі права, в них відображено найбільш істотні риси змісту правового регулювання суспільних відносин, які становлять її предмет. Такі принципи визначають соціальне призначення та склад норм права, слугують орієнтиром для правотворчої, правотлумачної і правозастосовної діяльності, досягнення одноманітності в судовій практиці. До галузевих принципів звертаються насамперед за потреби застосування аналогії права. Так, до принципів кримінального права серед інших належать: відповідальність лише за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого законом; відповідальність тільки за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання. Серед принципів цивільного права виокремлюють такі: свобода договору, свобода підприємницької діяльності, судовий захист цивільного права та інтересу тощо;
• принципи інститутів права – це засади, що покладені в основу побудови певного інституту права та визначають його особливості. Так, наприклад, серед принципів конституційного права виділяють принципи, які поширюються тільки на інститут громадянства. Це такі принципи як: 1) єдиного громадянства України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина України громадянства; 4) неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства; 5) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України; 6) збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України; 7) визнання права громадянина на зміну громадянства; 8) захисту і піклування про громадян України, що перебувають за межами України; 9) невидачі громадян України іноземній державі. Водночас інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних і галузевих принципів права, зокрема: визначеність покарання у вироку суду, обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку, індивідуалізація покарання тощо. У свою чергу інститут апеляції в кримінальному процесуальному праві ґрунтується на принципах розгляду справи в межах апеляційної скарги, недопустимості погіршення правового становища обвинуваченого та ін.

Таким чином, принципи права є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, практичною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових і державних явищ. Вони визначають правотворчу, правореалізаційну, правозастосовну та правоохоронну діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, виступають критеріями оцінки правомірності дій соціальних суб'єктів, формують правове мислення і правову культуру, цементують систему та структуру права. З огляду на це, правову реформу в Україні, від якої значною мірою залежить побудова правової держави і громадянського суспільства, необхідно проводити, ґрунтуючись на принципах права^[31]. Водночас до найбільш пріоритетних завдань розвитку та підвищення ефективності функціонування вітчизняної правоохоронної системи належить закріплення і забезпечення належної реалізації принципів права в діяльності поліції, працівники якої, як вартові демократії, у справі підтримки правового порядку перебувають на передньому рубежі охорони та захисту прав і свобод людини.

4. Функції та структура права

Роль права в суспільному житті розкривається через притаманні йому функції. Категорія "функція" є однією з центральних категорій теоретичної науки, за допомогою якої в літературі розглядаються питання сутності, соціального призначення явищ, висвітлюється спрямованість їхнього впливу. У філософії інтерес до категорії "функція" зростав з поширенням у різних галузях науки функціонального методу дослідження. Функція – це філософська категорія, що виражає призначення певного елемента в межах цілого. Загалом функція висвітлює всі існуючі взаємовідносини та забезпечує їх динаміку^[32].

Функціональний аспект завжди наявний у характеристиці таких глобальних явищ як право, держава, правова система, політична система суспільства, а також під час висвітлення інших явищ, таких як апарат держави, орган державної влади, юридична відповідальність та ін. Без функціонального аспекту система уявлень стосовно об'єкта вивчення була б не такою яскравою, повноцінною, а навпаки – збіднілою й урізаною. У теорії держави та права питання функції висвітлюється, як правило, через поняття основних напрямів, що в цілому відображає стан і рівень наукових уявлень стосовно пізнання соціальної ролі, функціонального призначення того чи іншого правового та державного явища.

Функції права – це основні напрями дії права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, що визначаються його сутністю та соціальним призначенням.

Ознаки функцій права:

• відображають основні напрями цілеспрямованої дії права на суспільні відносини з метою їх упорядкування, з якими пов'язана необхідність існування права як соціокультурного феномена. Функції права – це свого роду фокуси його дії, які об'єднують, синтезують численні шляхи, форми і способи правового регулювання та правового впливу;
• визначаються сутністю та соціальним призначенням права як універсального регулятора суспільних відносин і виразника міри справедливості, свободи, рівності та гуманізму в суспільстві;
• виражають найбільш істотні, іманентні властивості права, спрямовані на здійснення найважливіших завдань, які стоять перед правом на певному етапі його поступу. При цьому спостерігається чітка залежність між статусом і значущістю права в суспільному та державному житті з тим, як саме воно функціонує й сприймається в суспільстві;
• виникають і змінюються об'єктивно на кожному етапі розвитку суспільства, тобто функції права – це такі необхідні напрями його впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може повноцінно існувати (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин);
• характеризуються безперервністю, тривалістю дії та водночас гнучкою зміною свого змісту залежно від розвитку суспільних відносин. Функції права є досить динамічними правовими явищами, в яких відображаються протилежні тенденції – або до стабілізації, або до зміни правового життя залежно від потреб соціального генезису. Змінюються, підвищуються ці потреби – змінюються та розширюються функції права. Зменшення суспільних потреб теж відповідним чином відбивається у функціях права, їх системі^[33].
• складають єдину цілісну систему, тобто функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов'язані. Трансформація однієї функцій права обов'язково спричиняє зміни й у інших функціях.

У суспільстві право виконує найрізноманітніші функції. В юридичній літературі за сферами дії права на суспільні відносини виокремлюють такі види функцій права:

• загальносоціальні (соціальні) функції права – це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як поєднання змісту і форми, характеризують соціальну дію права на суспільне життя, не використовуючи спеціальних юридичних засобів;
• спеціальноюридичні (спеціальносоціальні, юридичні, спеціальні) функції права – це напрями власне правової дії на суспільні відносини, характеризують призначення права як юридичного інструмента стосовно наявних і бажаних моделей поведінки соціальних суб'єктів.

До загальносоціальних функцій права відносяться такі:

• культурна функція права – право є засобом закріплення та передачі від покоління до покоління важливих соціально-культурних цінностей та ідей, зумовлює дії та вчинки членів певного суспільства, визначаючи їх переконання. За допомогою цієї функції відбувається відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності (наступності) у праві;
• виховна функція права – зорієнтована на правову свідомість і правову поведінку індивідів та їх груп, реалізується через укорінення в суспільній свідомості певних загальноприйнятних і передбачених правом форм і моделей поведінки, вироблення навичок і знань, які забезпечують правомірну поведінку всіх суб'єктів права. Ця функція є проявом виховних можливостей права, має своїм безпосереднім об'єктом правосвідомість усіх верств суспільства, опосередковано впливає на суспільно важливу поведінку індивідів шляхом виховання поваги до права;
• ідеологічна функція права – спрямована на ідеологічні відносини в суспільстві та виражається в дії права на формування правової ідеології, а також на визначення, закріплення й охорону певного типу ідеологічних відносин. У межах цієї функції право виправдовує (легітимує) наявний суспільний порядок, формує у членів суспільства світогляд, правову ідеологію, сприяє визнанню ними цінності та важливості справедливості, свободи, рівності, гуманізму, демократії, толерантності тощо. Дія права на ідеологічні відносини в демократичній і правовій державі ґрунтується на фундаментальному принципі ідеологічного плюралізму;
• інформаційна функція права – сфокусована на інформування суб'єкта права про дозволені та заборонені форми і моделі суспільної поведінки, права та обов'язки, а також пізнання змісту права з метою орієнтування суб'єкта в оточуючій його правовій реальності та включення у правове життя соціуму. Ця функція пов'язана із значенням права як засобу збереження та передавання суспільної інформації, зокрема стосовно стандартів людської поведінки;
• комунікативна функція права – право як універсальний засіб комунікації сприяє порозумінню між людьми, зміцненню суспільної довіри, формує повагу до позиції інших. Ця функція права зорієнтована на встановлення зв'язків між учасниками суспільних відносин, забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності соціальної системи^[34].

Поряд з розглянутими вище, в навчальних і наукових працях виокремлюють додатково такі загальносоціальні функції права як політична, економічна, гуманістична, аксіологічна, онтологічна та ін.

У свою чергу до спеціальноюридичних функцій права належать такі:

• регулятивна функція права – це генеральний напрям дії права на суспільні відносини, завдяки якому окреслюються чіткі правила поведінки різних суб'єктів права при однозначному закріпленні меж державного втручання у сферу прав і свобод людини, встановлюються юридичні права та взаємні обов'язки учасників суспільних відносин з метою забезпечення верховенства права, пріоритету прав і свобод людини, забезпечення загальносуспільних потреб та інтересів. Найважливішими ознаками регулятивної функції права у правовій та демократичній державі є її дія як на суспільство, так і на державу, забезпечення чіткого встановлення меж державного втручання у сферу автономного існування індивідів і громадянського суспільства, стабільність правового регулювання в частині дотримання принципів права. У регулятивній функції права виокремлюють такі вектори: 1) забезпечення юридичного компромісу та досягнення справедливого балансу інтересів; 2) організація поведінки суб'єктів права; 3) закріплення правових статусів і правової структури; 4) встановлення засобів і процедур розв'язання юридичних конфліктів. Основними механізмами забезпечення регулятивної функції права є інституціоналізація та моделювання суспільних відносин, які зумовлюють виокремлення в її межах двох різновидів (підфункцій):
  • регулятивна статична функція права – це напрям регулятивної дії права на суспільні відносини шляхом закріплення в нормах права вже наявних, сталих відносин, гарантуючи в такий спосіб їх стабільність, визначеність. Зміст цього різновиду регулятивної функції полягає в дії права на суспільні відносини через закріплення порядку утворення та компетенції державних органів та їх посадових осіб, поділу державної влади, форм власності, основних прав і свобод людини. Саме в цьому проявляється одне з основних завдань правового регулювання;
  • регулятивна динамічна функція права – це напрям регулятивної дії права на суспільні відносини з метою стимулювання, заохочення їх розвитку шляхом активної поведінки суб'єктів права. Ця функція полягає в окресленні нормами права майбутньої поведінки людей. Правило поведінки спочатку формулюється суб'єктом правотворчості в нормі права, а вже згодом реалізується, тобто втілюється в життя. Наявність цих жорстких (формалізованих і підкріплених можливим застосуванням сили) моделей дозволяє соціальним суб'єктам планувати власну тактичну та стратегічну поведінку на основі уявлень про запрограмовані дії інших суб'єктів права. Переважна частина регулятивної дії права на суспільні відносини здійснюється саме через цей вектор^[35];
• охоронна функція права – це напрям дії права на суспільні відносини, за допомогою якого здійснюється їх охорона, запобігання правопорушенням. Охоронна функція проявляється у встановленні діянь, які є забороненими, застосуванні санкцій за їх вчинення. Необхідність в охороні суспільних відносин була завжди й існуватиме доти, поки буде існувати суспільство. Ця функція розкриває важливий аспект призначення права, пов'язаний з охороною правомірної поведінки. Така охорона здійснюється шляхом забезпечення додержання тих правил, що встановлюються в порядку виконання регулятивної функції права. З цією метою створюються охоронні норми, в яких закріплюються підстави та заходи юридичної відповідальності. Тим самим запроваджуються додаткові гарантії ефективного здійснення правом його регулятивної функції. В охоронній функції права виокремлюють такі важливі напрями: 1) відновлення порушених прав і компенсація понесених витрат; 2) відплата за правопорушення; 3) попередження можливих правопорушень. Водночас специфікою реалізації охоронної функції в демократичній і правовій державі є: по-перше, урівноваження в ній карального і превентивного аспектів (з розвитком правової держави та утвердженням її принципів роль останнього з цих аспектів постійно зростає); по-друге, суспільна легітимність і гуманність механізмів і засобів впливу на тих суб'єктів, які вчинили правопорушення.

Варто зауважити, що поділ функцій права на регулятивну та охоронну є в певній мірі умовним, оскільки між регулюванням та охороною суспільних відносин не можна провести чітку межу. Як регулятивна, так і охоронна функції права покликані реалізувати основне соціальне призначення права – впорядкування суспільних відносин, забезпечення стабільності та правопорядку в суспільстві. Крім того, в юридичній літературі поряд з регулятивною та охоронною виокремлюють додатково інші спеціальноюридичні функції права, зокрема захисну, компенсаційну, обмежувальну, поновлювальну, стимулюючу та ін.

Функції права реалізуються через систему права (галузі, інститути, норми права), форми (джерела) права, а також шляхом відповідної діяльності органів державної влади, зокрема поліції, та інших уповноважених суб'єктів. Забезпечення ефективності функціонування права включає два основних напрями: по-перше, розвиток та вдосконалення права і правової системи, формування загальносуспільної атмосфери поваги до права і до базових правових і праволюдинних цінностей, підвищення рівня правової культури в усіх сферах суспільних відносин; по-друге, реформування діяльності держави та її органів, що покликане забезпечити нормативний розвиток права, сприяти реалізації як окремих функцій права, так і системи функцій права в цілому, гарантувати дієвість та ефективність правового регулювання суспільних відносин, підтримувати на належному рівні правопорядок^[36].

Вивчення функцій права передбачає звернення до його структурної характеристики. Якщо це співвідношення відтворити у філософських термінах, функція виступатиме змістовою, структура – формальною характеристикою права. За змістом право є чинником (типом, способом) соціального регулювання. Це підтверджується не тільки історичною реальністю, а й відповідними теоретичними висновками: право завжди розумілося як чинник, що спрямовує людську поведінку і впорядковує суспільство. За своєю природою, генезисом, порядком здійснення правове регулювання не є ні раціональним, ні доцільним; воно є об'єктивною, внутрішньою реакцією суспільства на ускладнення його організації, накопичення суперечливих відносин і зв'язків між його внутрішніми елементами. Від інших типів соціального регулювання право відрізняється саме функціональним навантаженням, яке полягає в організації відносин між людьми та групами як між рівними, взаємовідповідальними суб'єктами, причому взаємна відповідальність забезпечується зовнішнім відносно цих суб'єктів примусовим впливом. Поняття "функція" разом з поняттям "структура" належить до найбільш розроблених категорій поняттєвого апарату аналізу суспільних систем. Право – багатовимірне явище, яке має складну внутрішню будову, між її елементами існують генетичні, функціональні та ієрархічні зв'язки.

Структура права – це внутрішня будова права, спосіб закономірного зв'язку між його взаємозумовленими та взаємодіючими елементами. У структурі права виокремлюють такі елементи:

За методом правового регулювання:

• приватне право – це сукупність норм (підсистема) права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації приватних (особистих) інтересів суб'єктів права за допомогою диспозитивного методу. Ознаками приватного права є: забезпечення приватних інтересів; використання диспозитивного методу правового регулювання; сторонами відносин, що регламентуються приватним правом, є фізичні та юридичні особи; впорядкування відносин між суб'єктами здійснюється на засадах рівності; можливість використання договірної форми відносин; переважно складається з норм права, що спрямовані на встановлення суб'єктивного права та забезпечення горизонтальних (координаційних) відносин між суб'єктами; предметом регулювання є статус суб'єктів права, договірні відносини, власність і спадкування тощо. До приватного права належать такі галузі права: цивільне право, сімейне право, авторське право, трудове право, житлове право, земельне право та інші^[37];
• публічне право – це сукупність норм (підсистема) права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (суспільних і державних) інтересів суб'єктів права за допомогою імперативного методу. Ознаками публічного права є: забезпечення публічних інтересів, а також умов взаємодії між державою, іншими суб'єктами владних повноважень і приватними суб'єктами; використання імперативного методу правового регулювання; сторонами відносин, які регламентуються публічним правом, є держава, інші суб'єкти владних повноважень і фізичні, юридичні особи; регулює відносини між органами публічної влади (органами державної влади та місцевого самоврядування) або між приватними суб'єктами й органами публічної влади; здебільшого складається з норм загального характеру, що розраховані на субординацію, нерівність суб'єктів суспільних відносин; предметом регулювання є публічні відносини, публічна влада, діяльність апарату держави, функціонування органів місцевого самоврядування, питання державної служби, адміністративні відносини та діяльність держави як суб'єкта міжнародного права. До публічного права відносяться такі галузі права: конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове право, адміністративне процесуальне право, кримінальне процесуальне право та ін. Приватне та публічне право традиційно вважаються наскрізними лініями правового розвитку романо-германської правової сім'ї. При цьому забезпечення ефективного правового регулювання, правопорядку передбачає обов'язкову взаємодію галузей та інститутів приватного і публічного права. Взаємопроникнення режимів правового регулювання з публічних сфер у приватні й навпаки – одна з істотних ознак їх еволюції в сучасних умовах. Межі між цими сферами постійно змінюються, що зумовлено складними і суперечливими процесами, що відбуваються в реальному житті.

За функціональним призначенням:

• регулятивне право – це сукупність норм (підсистема) права, що впорядковують поведінку суб'єктів права шляхом розподілу між ними суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Це певна структурно-функціональна організація норм, які належать до різних галузей права, але всі вони спрямовані на впорядкування суспільних відносин шляхом встановлення певних правил поведінки. Предметом регулятивного права є суспільні відносини, що виникають як правомірні та не розраховані на застосування санкцій. Регулятивне право фіксує стан суспільних відносин, в якому вони мають функціонувати, що у свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій. Регулятивне право спрямоване на реалізацію регулятивної функції права та забезпечення правопорядку. До регулятивного права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, сімейне право, трудове право, житлове право та інші^[38];
• охоронне право – це сукупність норм (підсистема) права, що охороняють урегульовані правом суспільні відносини від будь-яких посягань і поновлюють порядок їхнього функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу, зокрема примусу. Охоронне право зорієнтоване на забезпечення поведінки, що встановлена регулятивним правом, від можливих порушень. Охоронне право визначає міру юридичної відповідальності та спеціальні засоби державної охорони та захисту суб'єктивних прав. Значення охоронного права полягає у встановленні засобів державного впливу та можливості виникнення правовідносин стосовно їх реалізації. Охоронне право націлене на втілення в життя охоронної функції права та забезпечення правового порядку в суспільстві. До охоронного права відносяться такі галузі права: кримінальне право, адміністративне право та ін.

За субординацією у правовому регулюванні:

• матеріальне право – це сукупність норм (підсистема) права, що безпосередньо регулюють відносини в різних сферах суспільного життя, встановлюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників, визначають відповідальність за правопорушення. Основна мета матеріального права полягає в установленні бажаних зразків (моделей) поведінки суб'єктів права в тих або інших суспільних відносинах. Норми матеріального права закріплюють форми власності (юридичний стан майна), визначають порядок утворення та структуру державних органів, органів місцевого самоврядування, правовий статус фізичних та юридичних осіб, права та обов'язки за різними угодами (дарування, купівлі-продажу) тощо. Поділ права на матеріальне та процесуальне є характерним як для романо-германської правової сім'ї, так і для сім'ї загального права. Частина норм матеріального права може бути реалізована в будь-якому порядку, без будь-яких додаткових передумов і не потребуючи свого забезпечення з боку норм процесуального права. Такі норми переважають у галузях приватного права, де учасники відповідних відносин наділені свободою самостійно визначати порядок реалізації гарантованих прав або покладених обов'язків. Проте в деяких випадках порядок дій має важливе значення: права та обов'язки суб'єктів, передбачені нормами матеріального права, можуть бути реалізовані лише з дотриманням певних процедур. Загальною закономірністю правового регулювання є те, що потреба в супроводженні норм матеріального права відповідними процедурами є тим більшою, чим вищою є наявність публічного інтересу у відповідних відносинах (а отже, і участь у них представників органів публічної влади). До матеріального права належать такі галузі права: конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, фінансове право та інші^[39];
• процесуальне право – це сукупність норм (підсистема) права, що впорядковують процедуру (послідовність дій) встановлення та реалізації норм матеріального права. Ознаками процесуального права є: визначає процедуру встановлення і реалізації норм матеріального права; втілюється в життя у формі юридичного процесу; має похідний характер від норм матеріального права, оскільки визначає процедуру їх встановлення та реалізації; переважно використовує імперативний метод правового регулювання. У складі процесуального права виокремлюють норми, що регламентують процедуру правотворчості, правозастосування, здійснення інших правових форм діяльності, безпосередньої реалізації права. Якщо матеріальне право відповідає на питання "Що можна або що необхідно робити?", то процесуальне – "В якому порядку реалізується або забезпечується відповідне правило поведінки? В якій послідовності вчиняти дії, щоб досягти належного результату?". Вважається, що вперше поділ права на матеріальне і процесуальне був запропонований В. Блекстоуном, який у своїй відомій праці "Коментарі до законів Англії" (1765 р.) провів розмежування між матеріальним правом і процедурними механізмами припинення неправомірної поведінки. На першість у введенні поділу системи права на дві підсистеми – матеріального та процесуального – претендував також Дж. Бентам. У своїй роботі "Про закони взагалі" (1782 р.) він позначав процесуальне право як несамостійне, залежне, підпорядковане право (анг. аdjесtіvе law). Процесуальне право відіграє важливу роль у становленні громадянського суспільства і правової держави, оскільки за його допомогою здійснюється охорона суспільних відносин, захист порушених, невизнаних або оскаржуваних прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави. До процесуального права відносяться такі галузі права: конституційне процесуальне право, цивільне процесуальне право, кримінальне процесуальне право, адміністративне процесуальне право та ін. Критерієм розмежування природи процесуальних норм права не може бути сформованість чи несформованість процесуальних галузей права. Кожна галузь права є системою норм як матеріального, так і процесуального характеру. Той факт, що виокремлюються процесуальні галузі, не заперечує можливості існування процесуальних норм поза ними. Певна система норм може тривалий час функціонувати в межах тієї чи іншої галузі права або мати міжгалузевий характер. І лише на певному етапі свого розвитку, з накопиченням нормативного матеріалу і визріванням у суспільстві усвідомлення особливого значення вказаної системи для врегулювання тієї чи іншої групи відносин, що з огляду на свою специфіку вже виокремилися серед інших відносин і здобули самостійне значення, може виникати галузь процесуального права.

Таким чином, у ході проведення правової реформи необхідно підвищити ефективність функціонування права та вдосконалити його структуру. При цьому правова реформа, що запланована як прогресивна зміна у змісті норм права, здійснюється за схемою, заданою об'єктивною, непідвладною суб'єкту реформування будовою права. Більше того, життєздатність нового багато в чому залежить від сумісності з уже визначеними функціями та структурою права, їх здатністю озброїти наміри реформаторів необхідним правовим інструментарієм.