14. Правове регулювання та його механізм

Мультимедійна презентація

Контрольні питання

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Теми рефератів

Тестовий контроль знань

1. Поняття правового впливу, його види та механізм

2. Правове регулювання: поняття, предмет, методи, способи, типи

3. Стадії правового регулювання та його механізм

4. Нормативне та індивідуальне правове регулювання: аспекти взаємодії

5. Особливості діяльності національної поліції в процесі правового регулювання

Правове регулювання в юридичній літературі розглядають як одне з центральних і всеохоплюючих правових явищ. Воно переслідує мету впорядкування та вдосконалення суспільних відносин, без чого в суспільстві неможливий правопорядок і законність, нормальний ритм життя та спокій громадян. Тому так важливо вивчати цю правову категорію, предмет, методи та засоби правового регулювання, його стадії та механізм як з наукової точки зору, так і з точки зору практики. Цю тему можна розглядати як узагальнюючу стосовно вивчення різних правових явищ, оскільки більшістю юристів підтримується думка про те, що чим більше правових явищ беруть участь у правовому регулюванні суспільних відносин, тим ефективніше його результат. Тому під час її вивчення кожен здобувач вищої освіти може перевірити свої знання з інших тем і поглибити їх за рахунок узагальнення в цій темі

1. Поняття правового впливу, його види та механізм

У сучасному суспільстві право відіграє провідну роль, адже впорядковує найважливіші відносини між людьми. У зв'язку з дією права на суспільні відносини необхідно розрізняти два явища – "правовий вплив" і "правове регулювання". Вони є близькими за змістом та взаємопов'язаними, але не тотожними.

Традиційно їх розрізняють за такими критеріями:

• за предметом регулювання. Предметом правового впливу є широке коло суспільних відносин, в тому числі й ті, що правом не регулюються, а предметом правового регулювання є лише конкретні суспільні відносини;
• за механізмом. Характеризуючи правовий вплив, необхідно зазначити, що тут задіяні неправові механізми – психологічний, виховний, інформаційний та інші. При здійсненні ж правового регулювання мають місце виключно правові засоби – норми права, правовідносини тощо;
• за наслідками. При здійсненні правового впливу на суспільні відносини правових наслідків може і не настати. Наприклад, якщо Ви знаєте про те, що Верховною Радою України 5 червня 2003 р. прийнято Закон України "Про іпотеку", це не означає, що ви обов'язково вступите в іпотечні відносини протягом свого життя. Ви просто залишаєтеся носієм цієї інформації. Чого не скажеш про правове регулювання. При його наявності завжди наступають правові наслідки у вигляді певних правовідносин.

Під правовим впливом потрібно розуміти дію права на свідомість і поведінку людей, а через них і на широке коло суспільних відносин за допомогою неправових (психологічних, ідеологічних, виховних та інших) засобів.

У зв'язку з цим механізм правового впливу є сукупністю специфічних правових засобів, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на свідомість і поведінку людей, метою якого є втілення змісту правових норм у можливу правомірну поведінку особи шляхом усвідомлення індивідом ціннісних орієнтацій про право та формування позитивних мотивів активної правової поведінки.

Елементи механізму правового впливу доречно розглядати в контексті його основних видів.

Правовий вплив на людей може бути:

1) інформаційно-психологічним – доведення позиції держави про дозволену, необхідну чи заборонену поведінку, правові стимули (заохочення) і правові обмеження (покарання). Інформаційна дія права полягає в тому, що право містить різноманітну інформацію правового змісту. Наприклад, за історичними пам'ятками права ми багато чого дізнаємось про життя наших пращурів. У свою чергу знання вчить і закликає до певних дій. Тому досить важливо, щоб закладена в праві інформація не була неправдивою, дезорієнтаційною, інакше через певний час право перестане діяти. У сучасному суспільстві інформація правового змісту передається через засоби масової інформації, білборди, юридичну літературу тощо. Так, у місті Києві часто зустрічаються білборди з інформацією щодо необхідності дотримання правил дорожнього руху, які мають на меті вплив на свідомість усіх учасників цього процесу з метою формування високого або принаймні належного рівня їх правової свідомості та правової культури;

2) виховним – виховання поваги до права, орієнтування людини на правові цінності, досягнуті людством, на необхідність їх сприйняття і розвитку (поділ влади, народний суверенітет, демократія, основоположні права і свободи людини, справедливе правосуддя тощо), формування настанов на правомірну поведінку;

3) соціальним – забезпечення взаємного зв'язку правових норм і соціального середовища їх дії, відображення в нормах права соціально корисної мети, врахування всіх факторів суспільного життя людини – як правових, так і економічних, політичних, соціально-культурних, моральних тощо.

Правовий вплив може відбуватися в двох формах: активній і пасивній. Активна форма передбачає безпосереднє використання засобів і методів правового регулювання у процесі соціальної життєдіяльності.

Цілі активного впливу полягають в удосконаленні та оптимізації усталених правових відносин; усуненні правопорушень; реалізації юридичної відповідальності стосовно правопорушників.

Пасивна форма передбачає опосередкований вплив права на суспільні відносини. Тому не відбувається безпосереднього правового втручання в суспільні відносини, але сам факт наявності права виступає в якості фактора, що спонукає суб'єктів діяти відповідно до юридично закріплених правил і утримуватися від вчинення дій протиправного характеру.

Цілями пасивного впливу є збереження усталеного на певному етапі соціального розвитку правопорядку; запобігання правопорушенням.

2. Правове регулювання: поняття, предмет, методи, способи, типи

Правове регулювання– це здійснюване громадянським суспільством або державою за допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.

Ознаки правового регулювання:

• є різновидом соціального регулювання;
• здійснюється громадянським суспільством або державою;
• має нормативно-результативний характер – здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної мети (результату);
• має організаційний характер – за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої або належної поведінки)
• має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів суб'єктів права;
• має конкретний характер – завжди пов'язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання – це конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються правом чи об'єктивно потребують правового регулювання.

Властивості предмету правового регулювання:

Правове регулювання охоплює:

• специфічну діяльність держави (її нормотворчих органів) або громадянського суспільства, пов'язану з виробленням норм права і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У цьому аспекті змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов'язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, що об'єктивно необхідні у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;
• діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук і використання засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з нормами права (їх принципами, цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-культурної сфери, зокрема національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Метод правового регулювання – це сукупність способів і прийомів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини визначеного виду.

В юридичній літературі, зазвичай, виділяють такіосновні методи правового регулювання:

• централізоване регулювання (метод субординації або імперативний метод) – впорядкування здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей метод використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання є нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він передбачає встановлення заборон, обов'язків, покарань;
• децентралізоване регулювання (метод координації або диспозитивний метод) – на хід і процес такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання договорів, здійснення односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод використовується в цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання є індивідуальні акти^[1].

Способи або ж шляхи регулювання відносин державою розкривають специфіку методів регулювання і отримують свій особливий вираз в нормах права.

Способи правового регулювання :

• дозвіл – це надання особі права на її власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка норма права, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Для самозахисту українцям дозволено купувати газові пістолети та балончики, а представникам окремих професій – зброю під гумову кулю (порядок видання дозволів регламентовано відповідною Інструкцією, що затверджена Наказом МВС України). Дозвіл превалює в основному в галузях, що належать до сфери приватного права;
• зобов'язання (веління) – покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист (ч.1 ст. 47 КПК);
• заборона – це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона примушування давати показання (ст. 373 КК), позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК). Більшість норм особливої частини Кримінального кодексу України фактично і є заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють.

У правовому регулюванні використовуються різноманітні комбінації цих способів. На основі норм права, що містять зобов'язання складаються правовідносини активного типу, а на основі норм, що містять заборону – правовідносини пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл – як активного, так і пасивного типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та зобов'язання, а при децентралізованому – дозвіл.

Трьом способам правового регулювання (дозволу, зобов'язанню, забороні) відповідають безпосередні форми реалізації норм права: використання, виконання, дотримання.

Тип правового регулювання – це особливий порядок правового регулювання, що виражається в певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб'єкта права.

Види типів правового регулювання:

• загальнодозвільний – ґрунтується на загальному дозволі, в межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі – дозволено все, що прямо не заборонено законом. У контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі).
• загальнозабороняючий–ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі – заборонено все, що прямо не дозволено законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо (у відповідності зі ст. 46 Закону України "Про Національну поліцію", поліцейський має одинадцять підстав для застосування вогнепальної зброї, дванадцятої не існує!).

Основні напрями правового регулювання в Україні:

• закріплення та охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні на конституційному рівні закріплені право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу, авторства тощо;
• заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання на конституційний лад, шлюб між родичами, заснування комерційних банків посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових формуваннях та ін.;
• зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, поряд з обов'язками держави у сфері охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина у Конституції України (ст. 55) визначено, що кожний має право будь-якими способами, не забороненими законом засобами, захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із таких способів є приватна охоронна діяльність;
• стимулювання розвитку певних суспільних відносин, наприклад, стимулювання державою участі в охороні громадського порядку і державного кордону громадян, у ст. 18 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" передбачено заходи заохочення громадян за участь в охороні громадського порядку і державного кордону;
• сприяння (за допомогою нових норм права) виникненню та формуванню нових відносин і суспільних явищ.^[2].

3. Стадії правового регулювання та його механізм

Використання в певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта – нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Наприклад, ст. 35 Конституції України закріплює право особи на свободу світогляду та віросповідання і кожна особа сама вирішує яку релігію їй сповідувати чи не сповідувати ніякої.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один з яких – нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта – правомірної чи неправомірної.

Стадії правового регулювання:

• стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості).
• виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).
• є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншими сферами механізму соціального регулювання, переплітається з ними;
• будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:
• засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правозастосовні акти (акти застосування норм права);
• способи (дозвіл, зобов'язання, заборона);
• форми (використання, виконання, додержання, застосування);
• становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як механізм годинника), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і на результат функціонування механізму в цілому;
• є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається у стадіях правового регулювання, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи суспільства, забезпеченні їх "роботи". Від механізму залежать ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників правових відносин розпорядженням норм права, їх рух до задоволення своїх інтересів;
• результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві.

Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вищу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.

Дія механізму щодо отримання вищої освіти починається з подачі у вищий навчальний заклад заяви і документів, проходження конкурсного відбору та винесення рішення щодо зарахування на навчання на основі загальної норми права.

Винесення індивідуального розпорядження про зарахування особи у вищий навчальний заклад означає індивідуалізацію загальної норми права стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і об'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про зарахування на навчання (індивідуально-правовий акт) особа вступає у правовідносини щодо реалізації свого суб'єктивного права на вищу освіту, а вищий навчальний заклад набуває юридичного обов'язку створити належні умови для здобуття нею вищої освіти. З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права особи на вищу освіту є її одержання, а реалізацією юридичного обов'язку вищого навчального закладу - належна організація навчального процесу.

У разі правомірної поведінки суб'єктів правовідносин правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

Застосування санкцій норми права – виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона – правопорушники – за вчинені правопорушення зазнає втрат державно-владного характеру (вступає в дію механізм накладення юридичної відповідальності). Наприклад, під час здобуття вищої освіти курсант за академічну неуспішність (тобто не виконання своїх обов'язків щодо навчання) може бути відрахований з навчального закладу.

Відмінна риса правового регулювання полягає в тому, що воно має специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання використовується в теорії держави та права для розкриття взаємодії різних елементів правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Механізм правового регулювання – це узята в єдності система правових засобів, способів, форм, за допомогою яких здійснюється результативне врегулювання суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок ("належне" у праві стає "сущим").

Основні ознаки механізму правового регулювання такі:

• Механізм правового регулювання складають елементи, що є обов'язковими на окремих його стадіях.
• Отже,доосновних елементів механізму правового регулювання слід відносити:

Норма права в механізмі правового регулювання.

Норма права – це первинний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання. Норма права являє собою загальне обов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки – суб'єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки – суб'єктивні юридичні обов'язки або заборони. Специфічна функція норм права полягає в нормативній регламентації суспільних відносин. Це означає, що за допомогою норм права програмуються певні відносини і вся сукупність юридичних засобів, що використовуються для здійснення державної волі. Безпосереднім фактором виникнення норм права є правотворча діяльність держави.

Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання полягає в тому, щоб:

• визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою дію;
• встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб'єкта), а також
• об'єкти правовідносин;
• визначити обставини, в яких особа повинна керуватися цим правилом поведінки;
• розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов'язки учасників відносин, що регулюються, характер їх зв'язку між собою, а також державно-примусові заходи, що застосовуються до осіб у разі невиконання ними юридичних обов'язків^[3].

Норма права набуває зовнішнього вираження в нормативно-правовому акті, який забезпечує її дієвість.

Нормативно-правові акти обслуговують нормативну основу механізму правового регулювання. Функції нормативно-правових актів полягають головним чином у тому, щоб вводити в правову систему нові норми права, забезпечити їх зміну або скасування, підвищити ефективність їх дії.

До нормативно-правових актів (законів, підзаконних актів) приєднуються акти тлумачення норм права (інтерпретаційні акти). Дані акти є засобом, що забезпечує однакове розуміння і застосування чинних норм права. Чіткість і ефективність механізму правового регулювання залежать від правильного тлумачення норм права.

Юридичні факти в механізмі правового регулювання.

Особлива роль юридичних фактів в механізмі правового регулювання обумовлена тим, що в них виражається специфіка методу правового регулювання, яка властива певній галузі права.

Для кримінального права, характерний імперативний метод правового регулювання. В цілому слід зазначити, що цей метод правового регулювання є характерним і для всієї сфери правоохоронної діяльності. Він обумовлює такі особливості юридичних фактів, що породжують кримінальні правовідносини:

• по-перше, підставою виникнення кримінальних правовідносин є протиправні дії – кримінальні правопорушення, склади яких закріплені в нормах Особливої частини КК;
• по-друге, фактично загальний юридичний факт, що породжує будь-які кримінальні правовідносини, сформульований у ст. 2 КК, у відповідності з якою підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК^[4]. Це загальна гіпотеза для всіх норм кримінального права, що містяться в Особливій частині КК.

Для цивільного права, навпаки, характерна перевага диспозитивного методу регулювання. Тобто учасникам цивільних правовідносин законодавець надає право на здійснення активних дій. Це полягає в тому, до числа юридичних фактів, що породжують цивільні правовідносини, законодавець відносить: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Враховуючи вимоги ст. 11 ЦК перелік підстав виникнення цивільних прав та обов'язків може бути і не передбачений актами цивільного законодавства, але цивільні права та обов'язки можуть виникати за аналогією^[5].

Правовідносини в механізмі правового регулювання.

За допомогою правовідносин відбувається індивідуалізація положень відповідної норми права, конкретизуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження та міра можливої юридичної відповідальності за неправомірні дії.

Зміст прав, обов'язків, повноважень і відповідальності (а звідси й особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру регулюючого впливу норм права, в результаті якого складаються різні види правовідносин – регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.

Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання відповідають за переведення загальних приписів норм права в суб'єктивні права і юридичні обов'язки, визначають повноваження та міру юридичної відповідальності для конкретних осіб, сприяють реалізації їх волі, та задоволенню інтересів суб'єктів.

При цьому центром загальних юридичних зв'язків, що складають основу правовідносин, є правовий статус особи.

Правовідносини в механізмі правового регулювання виконують такі функції:

• визначають конкретне коло осіб, на яких поширюється дія норм права в цей момент;
• закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть додержуватися особи;
• виступають умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів (прокуратурою, судом, поліцією) з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності.

Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання – це засіб "переведення" загальних правил норм права у площину суб'єктивних прав і юридичних обов'язків для даних суб'єктів.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків у механізмі правового регулювання.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків – це фактична поведінка суб'єктів права пов'язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов'язків.

Така реалізація може здійснюватись двома способами:

• активний – вчинення дій, що дозволяються чи до яких зобов'язують (використання суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків. Наприклад, брати участь у виборах органів влади або сплачувати податки);
• пасивний – утримання від заборонених дій (додержання заборон. Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадяни не вчиняють протиправних дій).

Таким чином, акти безпосередньої реалізації втілюються в життя у формах використання наданих нормами права можливостей, виконання обов'язків, додержання заборон. Саме з їх допомогою відбувається "переведення" розпоряджень норм права (спочатку виражених у правах і обов'язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин, на що і було спрямоване правове регулювання.

Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.

Більшість науковців схиляється до думки, що у процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта – акта застосування норм права, що забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів, вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов'язки, а також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від імені держави як вимога, що може бути у разі необхідності виконана і примусово.

Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання використовуються в таких випадках:

1) коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і обов'язків здійснюється органами держави, посадовими особами, а не учасниками відносин. Якщо суб'єкти права не в змозі самі реалізувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки, держава в особі компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад, стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя);

2) коли суб'єкти відносин, що регулюються, поводяться неправомірно: порушують права, не виконують обов'язки. У цьому разі актом застосування норм права індивідуалізується юридична відповідальність, передбачена нормами права за їх порушення, тобто встановлюється персональна відповідальність правопорушників. Саме за таких умов акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав і обов'язків завершують правове регулювання.

Отже, саме завдяки акту застосування норм права встановлюються (змінюються або припиняються) права та обов'язки конкретних суб'єктів правовідносин або визначається міра юридичної відповідальності конкретної особи за вчинене нею правопорушення^[6].

Покращення функціонування механізму правового регулювання забезпечується законністю, державною дисципліною, які разом з правосвідомістю і правовою культурою є обов'язковими протягом усієї його дії.

Критерієм ефективності норм права (і права в цілому) є рівень досягнення результатів.

Цілями правового регулювання є:

• регламентація, за допомогою юридичних засобів, існуючих суспільних відносин;
• стимулювання розвитку існуючих суспільних відносин;
• створення умов для виникнення та розвитку нових типів і форм суспільних відносин;
• заборона та припинення дії суспільних відносин, що є суспільно небезпечними чи шкідливими.

Порівнюючи фактичні результати дії норм права з тими цілями, що ставилися при їх виданні можна зробити висновок про ефективність або неефективність норми права. Рівень досягнення цілей і буде визначати – рівень ефективності норми права.

До основних факторів, що впливають на ефективність правового регулювання відносяться такі:

• відповідність норм права рівню соціально-економічного розвитку суспільства. Створення норми права є продуктом свідомої діяльності людей, а тому економічні закономірності розвитку суспільства можуть або об'єктивно правильно визначатися і відбиватися в праві або спотворюватись (умисно чи неумисно). Останнє, призводить до появи норм, що не відповідають економічним вимогам певного етапу розвитку суспільства. Практика свідчить про те, що такі норми, як правило, з часом змінюються з метою забезпечення їх відповідності реальним вимогам соціально-економічного розвитку суспільства, або ж просто скасовуються;
• рівень досконалості законодавства. Чим досконаліше законодавство, тим швидше і повніше будуть досягатися цілі, що були визначені при виданні конкретних норм права. Удосконалення процесу правотворчості передбачає, що з урахуванням високого рівня законодавчої техніки, в нормах права найбільш повно закріплюються інтереси суспільства та закономірності, в межах яких вони будуть діяти. Від правильного вибору правових засобів залежить, в кінцевому рахунку, ступінь досягнення мети правового регулювання, а відповідно, і ефективність права в цілому. Недооцінка, неправильний вибір юридичних засобів, прийомів, закладених у нормативній основі правового регулювання, призводить до виникнення проблем при реалізації норм права та зниженню ефективності правового регулювання;
• рівень правової культури в суспільстві. Цей фактор впливає і на режим законності при правотворенні та правозастосуванні, і на рівень правосвідомості суб'єктів правозастосовної діяльності, а також на низку інших явищ. Сутність правової культури виявляється в тому, що всі учасники правових відносин зобов'язані знати зміст норм права, що регулюють ці відносини, чітко усвідомлювати свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки і неухильно дотримуватись останніх, а також уявляти наслідки додержання та недодержання правових вимог. Цілком зрозуміло, що не можуть бути ефективними правові вимоги, адресати яких, у потрібних масштабах, не інформовані про їх зміст, або ж зовсім не мають про них ніякого уявлення. Разом з тим, самі по собі, знання норм права учасниками правовідносин, ще не забезпечить їх ефективне виконання. Вся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності та їх практичну реалізацію. Законність це режим точного та неухильного здійснення норм права у результаті дотримання якого в суспільстві встановлюється правовий порядок^[7].

Пріоритетні напрями правового регулювання у сфері охорони суспільного порядку в сучасній Україні:

• охорона та захист прав і свобод людини та громадянина;
• попередження правопорушень; протидія злочинності^[8].

4. Нормативне та індивідуальне правове регулювання: аспекти взаємодії

Правове регулювання за "обсягом" суспільних відносин, на які воно розповсюджується поділяється на такі види:

• нормативне (загальне) – це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове використання за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним;
• індивідуальне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою правозастосовних актів, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу (наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії певному курсанту).

Взаємозв'язок нормативного та індивідуального регулювання проявляється в тому, що перше покликане забезпечити єдиний порядок і стабільність регулювання; а друге спрямоване на врахування конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації. Деякі індивідуальні акти, що не підлягають багаторазовому застосуванню, виконуються або тривалий час (як у разі призначення підвищеної стипендії певному курсанту), або одноразово (наприклад, притягнення до кримінальної відповідальності певної особи).

Проблема взаємодії нормативного та індивідуального правового регулювання є однією з найактуальніших і практично значущих у теорії правового регулювання. Нормативне та індивідуальне правове регулювання як два види правового регулювання не слід протиставляти один одному. Тільки при їх взаємодії і взаємозв'язку забезпечується ефективний вплив права на суспільні відносини.

Нормативне та індивідуальне правове регулювання - це два види і одночасно два рівні правового регулювання. Перехід від нормативного до індивідуального правового регулювання незалежно від форми відбувається в межах масштабного процесу, що називається "індивідуалізація у праві".

У аспекті індивідуального правового регулювання найбільший інтерес представляє така форма індивідуалізації як конкретизація у праві. Конкретизація права – це одна з форм конкретизації в цілому, що об'єктивно обумовлена, спрямована на підвищення точності та визначеності правового регулювання закономірну діяльність державних та інших уповноважених органів з переведення абстрактного змісту юридичних норм на конкретний рівень, результати якої фіксуються у правових актах^[9].

Якщо результати конкретизації закріплені в нормативно-правовому акті, то йдеться про правотворчу конкретизацію (наприклад, Розділ 2 Конституції України конкретизує положення ст. 3 Конституції України, що утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави), а коли результати конкретизації закріплені в індивідуальному правовому акті, в наявності індивідуальне правове регулювання (наприклад, громадянин, що має власність, має право нею розпоряджатися, оформивши заповіт або уклавши договір купівлі-продажу, або іншим дозволеним законом способом. Наявність такого права – невід'ємний елемент його правосуб'єктності. Проте лише після реалізації цього права шляхом здійснення односторонньої угоди або укладення договору можна говорити про індивідуальне правове регулювання).

Створення необхідних умов для втілення норми права в конкретні акти поведінки:

• виникнення ситуації, що підпадає під дію цієї норми права;
• необхідний суб'єктний склад;
• наявність юридичного факту (чи фактичного складу), з яким пов'язано виникнення цих правовідносин;
• дотримання необхідної процедури (якщо така встановлена).

За наявності названих умов виникають конкретні правовідносини, а правове регулювання з рівня нормативного регулювання переходить на рівень індивідуального правового регулювання.

При правозастосовній конкретизації відбувається переведення нормативного припису в індивідуальний. Як зазначає С.Л. Вильховска, індивідуальне регулювання, здійснюване в процесі застосування права, вирішує в основному завдання конкретизації.

Правозастосовну конкретизацію називають також простою формою конкретизації. Крім того, цю форму пропонують називати "індивідуальна конкретизація", що здійснюється за допомогою правозастосовної діяльності.

Доречно підкреслити, що "конкретизація" і "тлумачення норм права" не є тотожними поняттями. Конкретизація права може проходити в різних формах, у тому числі і в процесі тлумачення права. У той же час тлумачення права як інтерпретаційна діяльність може здійснюватися і без конкретизації змісту норми права (наприклад, при буквальному тлумаченні).

Суть тлумачення норм права полягає в тому, що в ході цього процесу загальні та абстрактні норми поведінки перекладаються на мову більш конкретних висловлювань, що не викликають сумніву про віднесення норми, що тлумачиться саме до цієї ситуації, що підлягає юридичному вирішенню. Важливо зазначити, що це одна з форм взаємодії нормативного та індивідуального правового регулювання, спосіб переходу від нормативного правового регулювання до індивідуального.

5. Особливості діяльності національної поліції в процесі правового регулювання

У правовому регулюванні можна виділити три рівні.

Перший рівень – суспільний. На рівні суспільства правове регулювання здійснюється опосередковано, шляхом закріплення і підтримання певних умов життєдіяльності людей, насамперед, встановленням та закріпленням суспільного ладу. Для розуміння механізму правового регулювання на цьому рівні важлива не сфера дії свідомості та внутрішньої мотивації, а соціальний статус індивіда, соціальні позиції індивіда у сфері виробництва, суспільно-політичному житті, сфері культури, побуту і споживання.

На другому рівні (його можна назвати статусним) відбувається визначення правового стану – правового статусу громадян, установ, організацій, підприємств, органів держави. Встановлюючи структуру органів держави, підприємств та установ, цілі та порядок їх діяльності, правове положення особи тощо, право забезпечує регулювання суспільних відносин у певних межах, достатніх для нормального функціонування суб'єктів права.

На третьому рівні (індивідуальний рівень) правове регулювання має дещо інші особливості. Норми права прямо і безпосередньо адресовані певному суб'єкту. Вони зобов'язують, забороняють чи дозволяють певні форми поведінки. Поведінка індивіда визначається складною взаємодією зовнішніх і внутрішніх впливів, причому залежно від ситуації ті або інші її варіанти домінують. Правове регулювання пов'язане, насамперед, із зовнішнім впливом на поведінку людини. У процесі цього впливу реалізуються можливості, закладені в правовій системі та в організації діяльності державних органів, спрямованої на реалізацію норм права (інформування суб'єктів права, тлумачення норм права, контроль за їх виконанням, профілактика, застосування санкцій тощо)^[10].

У випадку внутрішнього впливу неабиякого значення набувають сфера дії свідомості людини та її внутрішні мотивації. Мораль є внутрішнім регулятором поведінки людей. Моральні норми відображають вищі ідеали людини, заради яких потрібно жити, визначають її вчинки, спонукаючи до того чи іншого способу дії. Ефективність будь-якого нормативного регулювання багато в чому залежить від того, якою мірою відповідні норми стали частиною внутрішнього світу людини. Бути свідомим означає не лише мати здатність усвідомлювати зовнішній світ, а й діяти за велінням совісті, честі, обов'язку, сприймати і в теорії, і на практиці моральні цінності суспільства.

Право по-справжньому дієве тоді, коли його норми реалізуються за внутрішнім переконанням – свідомо, і не потребують зовнішнього примусу. Мораль набуває в праві особливої форми свого існування. Тому дотримання всіх без винятку норм права (безвідносно до їх змісту) стає вимогою моралі. Проблема співвідношення моральних цінностей і права має не лише теоретичне, а й практичне значення, стосується гуманістичної спрямованості права, його доцільності та ефективності. В юридичній літературі підкреслюється, що норма права не може бути ефективною, якщо суперечить вимогам моралі.

Первинний рівень правового регулювання утворюється такими елементами: соціальними суб'єктами, що беруть участь в процесі правового регулювання, правовими засобами і методами, що використовуються в такому регулюванні, а також формами праворегулятивної діяльності.

Соціальні суб'єкти, що беруть участь в процесі правового регулювання поділяються на суб'єктів юридичної діяльності і суб'єктів правореалізації. Поліція та її працівники в процесі правового регулювання в більшості випадків виступають суб'єктами правоохоронної системи – носіями державно-владних повноважень. У той же час вони є учасниками внутрішньоорганізаційних трудових і службових правовідносин, а тому виступають суб'єктами правореалізації.

Діяльність поліції – державно-владна діяльність служб та підрозділів поліції, що спрямована на виконання завдань і функцій покладених на них суспільством.

Не дивлячись на те, що традиційно її відносять до діяльності правоохоронної, що обумовлено загальною функціональною спрямованістю в правовому регулюванні (обслуговуванням механізму правозабезпечення), вона органічно поєднує в собі різні види юридичної діяльності, що виділяється за різними підставами.

У процесі діяльності поліції має місце складне переплетення різних видів юридичної діяльності, а також взаємні переходи з однієї форми в іншу (з організаційно-розпорядчої в контрольну, з контрольної – в правозастосовну, з адміністративно-юрисдикційної – в кримінально-процесуальну і тому подібне).

Найбільш високоорганізований, рівень правового регулювання утворюється трьома соціально-правовими механізмами: праворегламентація, правозабезпечення і правова саморегуляція.

Процес правової регламентації суспільних відносин забезпечується за допомогою правотворчої (законотворчої та підзаконно-нормотворчої), правосистематизуючої та інтерпритаційної діяльностей, що і складають єдиний механізм правової регламентації.

Значення правотворчої діяльності поліції зумовлюється тією обставиною, що від її рівня та якості, залежить досконалість правової бази діяльності поліції, наявність якої – це неодмінна умова ефективної роботи служб і підрозділів поліції з виконання покладених на них завдань щодо захисту прав та основоположних свобод людини і громадянина, охорони правопорядку і протидії злочинності.

У змістовому плані правотворча діяльність поліції пов'язана з виданням відомчих нормативно-правових актів і включає чотири основні стадії:

• виявлення потреби у правовій регламентації;
• розробка проекту нормативно-правового акта;
• проведення правової (юридичної) експертизи проекту нормативно-правового акта;
• прийняття нормативно-правового акта.

Пріоритетними напрямами участі поліції у правотворчому процесі виступають:

• забезпечення захисту конституційного ладу і територіальної цілісності держави;
• забезпечення особистої безпеки громадян, охорона їх прав, свобод і законних інтересів;
• протидія корупції та тіньовій економіці;
• підвищення ефективності роботи щодо розкриття і розслідування кримінальних правопорушень (проступків);
• протидія незаконному обороту спирту і алкогольної продукції, наркотичних засобів;
• посилення контролю за обігом зброї, приватною охоронною діяльністю;
• вдосконалення організаційно-правового положення поліції.

Механізм забезпечення процесу правомірної реалізації норм права їх безпосередніми адресатами – явище більш складне. Забезпечити – означає зробити можливим, здійсненим. Це – головна мета юридичної діяльності на даному етапі правового регулювання. Вона, у свою чергу, поділяється на більш конкретні цілі:

• створення необхідних юридичних умов, передумов для реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків;
• здійснення контролю за правомірністю процесу реалізації норм права;
• усунення перешкод, що виникають при реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: захист і відновлення порушених права, в необхідних випадках – застосовувати заходи примусу щодо виконання покладених на суб'єкта юридичних обов'язків.

Належна реалізація норм права, забезпечується в процесі організаційно-розпорядчого, реєстраційного, засвідчувального і дозвільного видів юридичної діяльності

У разі виявлення порушень за допомогою контрольної діяльності виникає необхідність в усуненні перешкод у правореалізаційному процесі (припинення правопорушень, захисту і відновлення порушених прав) і в притягненні правопорушників до відповідальності. У цьому випадку в правове регулювання включаються охоронні види юридичної діяльності (правозахисна, правообмежувальна, правовиконавча). У межах процесуальних форм до відповідних суб'єктів застосовуються заходи державного примусу, і забезпечується правомірна реалізація суб'єктивних прав і юридичних обов'язків безпосередніми адресатами норм права. Основними суб'єктами цих різновидів юридичної діяльності виступають державні органи, що утворюють правоохоронну підсистему держави (суди, прокуратура, поліція, служба виконання покарань та ін.), то можуть застосовувати правові засоби охоронного типу.

Таким чином, механізм правозабезпечення складають ті види юридичної діяльності, в процесі та за допомогою яких, здійснюється піднормативне регулювання і охорона суспільних відносин, забезпечується нормальний процес реалізації норм права їх безпосередніми адресатами: організаційно-розпорядча, реєстраційна, засвідчувальна, дозвільна, правозастосовна, контрольна, правообмежувальна, правозахисна, правовідновлююча та правовиконавча.

Правоохоронна діяльність охоплює такі основні напрями:

• виявлення, запобігання й розслідування кримінальних правопорушень (проступків) та інших правопорушень;
• захист державної (національної) безпеки, державного кордону та правопорядку в Україні;
• забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Правоохоронна діяльність спрямована на запобігання виникненню умов і можливих причин та вчиненню суспільно небезпечних дій, припинення їх розвитку та ліквідацію наслідків. Різним видам правоохоронної діяльності властива одна спеціальна ознака. Вона полягає в тому, що охорона прав фізичної чи юридичної особи здійснюється шляхом застосування публічно встановлених процедур. Як охоронний інструмент держави, правоохоронна діяльність впливає на поведінку суб'єктів правовідносин за допомогою використання дозволів, приписів, заборон, контролю за їх додержанням та застосування юридичної відповідальності.

Правоохоронна діяльність, яку здійснюють правоохоронні органи, визначається правоохоронною функцією держави, що є об'єктивною потребою розвитку держави й суспільства та спрямована на забезпечення правопорядку. Забезпечення правопорядку може відбуватися лише в межах законності.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні державні органи (зокрема, поліцію), для яких діяльність із запобігання правопорушенням, дізнання та розслідування кримінальних правопорушень (проступків) є обов'язковою й полягає в невідкладному та відповідному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог норм права з боку юридичних або фізичних осіб.

Державне регулювання всієї правоохоронної діяльності здійснюється шляхом правового визначення конституційних та інших законодавчих засад цієї діяльності, її стратегії, основних напрямків i завдань на певний період, забезпечення реальної координації зусиль усіх державних структур, зокрема правоохоронних органів, а також відповідних громадських формувань та органів місцевого самоврядування, які мають свою компетенцію з питань підтримки правопорядку на території обслуговування^[11].

Істотними гарантіями регулювання діяльності поліції є різні форми державного контролю та нагляду, які дозволяють своєчасно вносити відповідні корективи до організації діяльності її підрозділів і на підставі інформації про фактичні ситуації, явища чи зміни застосовувати заходи до усунення недоліків. Ефективність контролю забезпечується багатьма чинниками, і насамперед його спрямованістю, систематичністю, усеосяжним характером, дієвістю здійснюваних заходів і надійною правовою базою.

Природно, що безпосередня практична діяльність служб та підрозділів поліції є об'єктом внутрішньовідомчого контролю з боку МВС України та його відповідних структур чи підрозділів. Але важливим є і контроль з боку судових органів та нагляд за діяльністю поліції органів прокуратури. Певним чином на ефективність діяльності поліції впливають різні види громадського контролю, а також думка територіальних громад, ураховувати яку важливо в організації діяльності з метою подальшого розвитку партнерських відносин поліції з населенням.

У нових умовах розвитку суспільства основними напрямами правового регулювання діяльності поліції є:

• розгляд поліції як організації з надання сервісних (адміністративних) послуг населенню та діяльність якої спрямована на забезпечення (охорону та захист) прав і основоположних свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави;
• розширення повноважень місцевого самоврядування (об'єднаних територіальних громад) щодо створення підрозділів превентивної поліції (поліції в освітньому середовищі тощо);
• надання поліції статусу власне правоохоронного органу, що передбачає необхідність зведення до мінімуму функцій поліції, що безпосередньо не пов'язані з попередженням, припиненням і розкриттям кримінальних правопорушень (проступків);
• забезпечення балансу обов'язків і прав поліції, створення ефективних механізмів контролю за їх виконанням та гарантій їх реалізації;
• зміцнення кадрів поліції, поліпшення роботи з персоналом (створення резерву кадрів), посилення правового та соціального захисту її працівників, їх реабілітації (супроводження);
• підвищення рівня правового регулювання організації та діяльності поліції шляхом визначення головних аспектів її функціонування на законодавчому рівні.

Правові обмеження, стимули та заохочення як засоби правового регулювання.

Правове обмеження – це правове стримування протиправного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб'єкта і суспільних інтересів по охороні та захисту.

Загальні ознаки реалізації правових обмежень:

• вони пов'язані з несприятливими умовами (загроза або позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб'єкта, бо направлені на їх заборону і одночасно на задоволення інтересів іншої сторони і суспільних інтересів по охороні та захисту;
• повідомляють про зменшення об'єму можливостей, свобод чи прав особи, що досягається за допомогою обов'язків, заборон, покарань і т.п.;
• позначають собою негативну правову мотивацію;
• припускають зниження негативної активності;
• направлені на захист суспільних відносин, виконують функцію їх охорони.

Види правових обмежень:

Залежно від елементу структури норми права виділяють:

• юридичний факт – обмеження (гіпотеза);
• юридичний факт – обов'язок, заборону, припинення (диспозиція);
• юридичний факт – покарання (санкція).

Залежно від предмету правового регулювання виділяють:

• конституційні обмеження (до досягнення певного віку обиратися на посаду президента);
• цивільні обмеження (заборона особі, яка зловживає наркотичними засобами, алкоголем, психотропними речовинами бути опікуном чи всиновлювати дитину);
• екологічні обмеження (заборона вилову риби під час нересту) тощо.

Залежно від обсягу виділяють:

• повні обмеження (обмеження дієздатності дітей);
• часткові обмеження (обмеження дієздатності неповнолітніх у віці від 14 до 18 років).

Залежно від часу дії виділяють:

• постійні обмеження (встановлені законом виборчі обмеження);
• тимчасові обмеження (позначені в акті про надзвичайне положення).

Залежно від змісту виділяють:

• матеріально-правові обмеження (позбавлення премії);
• морально-правові обмеження (догана).

Правовий стимул – це правове спонукання до законослухняної поведінки, що створює режим сприяння для задоволення власних інтересів суб'єкта.

Загальні ознаки реалізації правових стимулів:

• вони пов'язані із сприятливими умовами для здійснення власних інтересів особи, оскільки виражаються в обіцянці або наданні цінностей, а іноді у відміні або зниженні міри позбавлення цінностей (наприклад, відміна або зниження міри покарання є стимул);
• повідомляють про розширення обсягу можливостей, свободи, бо формами прояву правових стимулів виступають суб'єктивні права, законні інтереси, пільги, заохочення;
• визначають позитивну правову мотивацію,
• припускають підвищення позитивної активності;
• направлені на впорядковану зміну суспільних відносин, виконують функцію розвитку соціальних зв'язків.

Види правових стимулів:

Залежно від елементу структури норми права виділяють:

• юридичний факт – стимул (гіпотеза);
• юридичний факт – суб'єктивне право, законний інтерес, пільгу (диспозиція);
• юридичний факт – заохочення (санкція).

Залежно від предмету правового регулювання виділяють:

• конституційні стимули;
• адміністративні стимули;
• цивільні стимули;
• екологічні та інші стимули;

Залежно від обсягу виділяють:

• основні стимули (суб'єктивне право);
• часткові стимули (законний інтерес);
• додаткові стимули (пільга) стимули.

Залежно від часу дії виділяють:

• постійні стимули (право на власність);
• тимчасові стимули (разова премія).

Залежно від змісту виділяють:

• матеріально-правові стимули (зарплата);
• морально-правові стимули (подяка).

Правові заохочення – це форма і міра юридичного схвалення добровільної, заслуженої поведінки, внаслідок чого суб'єкт винагороджується, для нього наступають сприятливі наслідки.

Заслуга є підставою для правового заохочення і однією з головних його ознак.

Заслуга – це добросовісний, правомірний вчинок, який пов'язаний із значним перевиконанням суб'єктом своїх обов'язків або з досягненням їм загальновизнаного корисного результату і таким, що є підставою для застосування заохочення.

Заслуга характеризується наступними рисами:

• пов'язана з соціально-активною поведінкою, із здійсненням позитивних обов'язків;
• це добросовісне відношення особи до виконання свого обов'язку;
• це правомірна поведінка, що не суперечить юридичним нормам;
• вона пов'язана із значним перевиконанням особою своїх обов'язків або з досягненням їм загальновизнаного корисного результату (перевиконання означає поведінку, що втілюється в суспільно корисному діянні, що перевершує по своїх масштабах підсумки звичайних дій);
• є підставою для застосування заохочувальних заходів точно так, як і підставою для застосування заходів покарання виступають правопорушення (більш того, характер і ступінь заслуг визначають вид заохочення).

Правові пільги, привілеї, імунітети

Як виняткові засоби правового регулювання виступають правові пільги, привілеї, імунітети.

Правові пільги – правомірне полегшення становища суб'єкта права через надання будь-яких переваг або часткового звільнення від виконання встановлених загальних правил і обов'язків.

Ознаки правових пільг:

• виражаються в створенні сприятливішого режиму для задоволення інтересів суб'єкта права;
• доповнюють основні права і свободи суб'єкта права специфічними можливостями юридичного характеру, створюють його спеціальний статус;
• фіксуються в нормативних актах відповідно до демократичних процедур правотворчості як правомірні винятки (законні вилучення).

Правові пільги встановлюються, як правило, для осіб:

1) інтереси яких не можуть одержати необхідного забезпечення (реалізації, охорони і захисту) у межах загальних правил (стан здоров'я, специфіка праці – у шкідливих умовах та ін.);

2) у корисній діяльності яких зацікавлені суспільство і держава.

Правові пільги виконують функції:

• компенсаційну – формує приблизно рівні можливості для розвитку осіб, які перебувають в нерівних умовах у силу біологічних і соціальних причин. Наприклад, створення особливих умов праці для сліпих; надання пільг інвалідам і учасникам Великої Вітчизняної війни; поліпшення умов праці вагітним жінкам тощо;
• стимулюючу – спрямована на суспільно-корисну діяльність, створює сприятливі умови для задоволення власних інтересів особи. Наприклад, податкові пільги, встановлювані з метою розвитку підприємництва, виробництва, фермерства, інвестиційної діяльності та ін. Стимулююча функція у пільг є більшою, ніж у дозволів, але меншою, ніж у заохочень. Компенсаційна і стимулююча функції правових пільг тісно взаємозалежні.

Правові привілеї – спеціальні (виняткові) правові пільги, встановлені для конкретних суб'єктів вищого ешелону влади, необхідні для повного і якісного здійснення ними обов'язків. У певних випадках правові привілеї встановлюються для громадян, підприємств, установ, організацій. Наприклад, надання відстрочки від призову на військову службу окремим категоріям громадян.

Відмінність правових привілеїв від правових пільг: Привілеїв не може бути багато, у противному випадку вони істотно послабляють значимість розуміння права як справедливої і рівної міри свободи. Пільги мають більш широку сферу застосування.

• привілеї встановлюються в спеціальних статусах особливої категорії осіб або однієї особи (дипломатів, депутатів, міністрів, президента тощо), тоді як правові пільги характеризують спеціальний статус відповідних груп населення (інвалідів, пенсіонерів, студентів, матерів одинаків та ін.);
• привілеї є більш персоніфікованими правовими засобами, ніж правові пільги, співвідносяться з ними як "окреме" з "особливим";
• привілеями виділяється категорія осіб, якій вони необхідні для повноцінного здійснення функціональних непростих обов'язків і тим самим відшкодовуються "управлінські" витрати цих людей, тоді як за допомогою пільг "вирівнюється" фактична нерівність ряду соціальних категорій осіб.

Важливо, щоб привілеї не встановлювалися пануючою елітою в обхід закону.

Імунітети – особливі пільги і привілеї, пов'язані зі звільненням осіб від певних обов'язків і відповідальності, що конкретно встановлені в нормах міжнародного і національного права. Наприклад, імунітет дипломатичних представників.

Відмінність імунітетів від правових пільг і привілеїв:

• імунітети виявляються у вигляді негативних пільг (звільнення від сплати податків, звільнення від відповідальності та ін.), тоді як правові привілеї виражаються в позитивних пільгах, перевагах;
• імунітети мають на меті забезпечити виконання міжнародних, державних і суспільних функцій, офіційних службових обов'язків, тоді як правові привілеї є пільгами для владних органів і посадових осіб;
• імунітети поширюються на коло осіб, чітко визначених у нормах міжнародного права, конституціях та інших законах (в Україні – дипломатичний і консульський корпус, Президент, депутати, зареєстровані кандидати в депутати, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, члени виборчих комісій із правом вирішального голосу, члени комісій по проведенню референдуму з правом вирішального голосу, Голова Рахункової палати та ін.). Що стосується правових пільг і привілеїв, то їх носії не так чітко і певно названі в законодавстві.

Види імунітетів:

• Залежно від територіальної сфери дії: міждержавні; внутрішньодержавні.
• Залежно від субординації норм у правовому регулюванні: матеріальні (право безмитного ввозу особистого майна при первісному занятті дипломатичної посади та ін.); процесуально-правові (імунітет суддів, недоторканність депутатів, імунітет контролюючих органів та ін.).
• Залежно від об'єкта, забезпечуваного імунітетом: імунітет на особисту недоторканність; імунітет на недоторканність службових і житлових приміщень; недоторканність службового листування; недоторканність майна і т. д.