15. Законність і правопорядок як мета та результат правоохоронної діяльності

Мультимедійна презентація

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Теми рефератів

1. Законність: поняття, ознаки, принципи та система гарантій

2. Поняття правопорядку, його ознаки, зміст, структура, функції та принципи

3. Роль і значення дисципліни у процесі реалізації службових повноважень працівника
поліції

На сучасному етапі розвитку держави Україна, особливе місце посідає вимога дотримання законності та правопорядку. Процес організації суспільно-політичного життя має базуватись на принципах верховенства права і закону, а також на засадах гласності, рівності та соціальної справедливості. Вони вирішують найбільш важливі для народу питання, гарантують реалізацію стратегічно запланованих політичних планів щодо поліпшення якості виконання державних завдань

1. Законність: поняття, ознаки, принципи та система гарантій

Законність відносять до одного з універсальних елементів механізму правового регулювання, оскільки вона "пронизує" всі стадії процесу правового регулювання і "проявляється" при характеристиці будь-якого з елементів його механізму.

Термін "законність" є похідним від терміна "закон" і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права – від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права та влади, права і держави, права та суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів – посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації). Законність характеризується поєднанням двох ознак: зовнішньої (формальної) – обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями; внутрішньої (сутнісної) – наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не лише додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення – додержання законів в ім'я проголошення свободи, справедливості. Законність – явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли "суворе додержання" в дійсності означало "суворе порушення" (наприклад, масові репресії за часів Другої світової війни). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була "правозаконність", чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати принципи права, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції в цілому.

Законність – явище багатоаспектне й може виступати як принцип, метод і режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі та беззаконня, припускає пов'язаність усіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Згідно ст. 19 Конституції України законність виступає принципом діяльності органів державної влади.

Разом з тим, з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

• органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;
• при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;
• при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які у свою чергу покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності є неодмінним елементом демократії тому, що без законності демократія може перетворитися на охлократію – владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може погрузнути в анархії та хаосі, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі. Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія – фактори побудови правової держави.

У широкому розумінні законність – це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

• державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;
• всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) в результаті однозначного розуміння та неухильного здійснення ними норм законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство – від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

Характеристика законності передбачає розгляд її принципів.

Принципи законності – це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин.

Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі. До них можна віднести:

• Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип передбачає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Усі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти – законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам – законам і підзаконним актам.
• Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.
• Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають у сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності та конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості та правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в межах закону та відповідно до нього.
• Недопустимість протиставлення законності та доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної тощо) тому, що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в межах закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності та діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим у конкретному випадку, з урахуванням тяжкості кримінального правопорушення, особи правопорушення. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку. Необхідність точного і неухильного виконання норм права незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.
• Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і здійснювати ефективну протидію їм. У цьому полягає реальність законності – досягнення фактичного виконання норм права в усіх видах діяльності та невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.
• Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання типів правового регулювання, про які йшлося вище.

Безперечно, на цьому характеристика законності не закінчується. Для повного уявлення про неї варто говорити про вимоги законності, її гарантії, зв'язок законності з іншими правовими явищами, серед яких важливе місце посідає правопорядок. Ці дві категорії (законність і правопорядок) супроводжують правове регулювання й є його ефективним завершенням. Адже виходячи з мети правового регулювання, можна з впевненістю констатувати, що в результаті його здійснення в державі встановлюється саме правопорядок і має місце режим законності. Особливої актуальності ця теза набуває в аспекті здійснення правоохоронної діяльності органами держави, серед яких особливе місце займає поліція. Адже саме вона, забезпечуючи захист та охорону прав та свобод людини і громадянина, повинна в своїй діяльності додержуватися вимог законів і підзаконних нормативно-правових актів, реалізуючи при цьому законність як принцип, режим і метод своєї роботи. Так, ст. 8 Закону України "Про Національну поліцію" якраз проголошує і закріплює принцип законності як один з основоположних в її роботі та в ній зазначається, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази. Накази, розпорядження та доручення вищих органів, керівників, посадових та службових осіб, службова, політична, економічна або інша доцільність не можуть бути підставою для порушення поліцейським Конституції та законів України.

Під гарантіями законності розуміють умови та засоби суспільного життя і заходи, які вживаються державою для забезпечення режиму законності та сприяють руху країни до демократії, правової держави.

Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні. Загальними є об'єктивні умови суспільного співжиття, в межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.

Об'єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв'язок з функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.

Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації норм права. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб'єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.

Політичні гарантії ґрунтуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, в тому числі й правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної протидії порушенням закону. Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб'єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс і гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. У свою чергу це гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його норм.

Ідеологічні гарантії формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної й тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання в необхідності усвідомленого виконання його норм. Політична культурна забезпечує переконання в демократичності державної влади, її суспільному та соціальному значенні, можливості забезпечити та гарантувати суб'єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих і реальних для виконання норм права, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.

Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб'єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується в перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує в повній мірі реалізацію загальносоціальних функцій держави. І тут важливо пам'ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності та впевненості населення не лише в завтрашньому дні, а й у гарантованості наданих прав і свобод.

Юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності та правопорядку, і є юридичними формами загальних гарантій. Окрім того, юридичні гарантії закріплюються, врегульовуються в чинному законодавстві, системі норм права, тож, по суті, вони є численними проявами самого права в тій його частині, яка покликана забезпечувати діяльність права в цілому. Сама специфіка права, притаманні йому механізми, а також робота юридичних органів спрямовані на те, щоб вимоги законності реально "працювали", фактично здійснювались. Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права та законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого значною мірою залежить міцність і стабільність режиму законності та правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, у них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві та законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює протидію злочинності. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності та правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, утілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, особливо поліції, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності та міцності правопорядку.

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою досить широкий спектр. Їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони. Значне значення серед правових гарантій законності та правопорядку мають конституційно-правові засоби – принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сферах законотворчості та правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України. Важливе місце серед правових гарантій законності та правопорядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права та свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту.

До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб'єктів правоустановлюючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів вагоме значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо). Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя – діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина всіх суб'єктів права. Правосуддя виконує й контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційним судом, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єктів – це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з іншого – заходи судового контролю. У забезпеченні законності та правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника. Зміцненню законності та правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи з відновлення порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб'єктів порушених прав за їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:

• примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків тощо);
• усунення перешкод у здійсненні права (скасування незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);
• відновлення попереднього стану, що існував до порушення права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди тощо).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції.

2. Поняття правопорядку, його ознаки, зміст, структура, функції та принципи

Із законністю тісно пов'язане інше правове явище – правопорядок (правовий порядок). Поняття "правопорядок" широко використовується в чинному законодавстві, охорона правопорядку – найважливіша функція держави.

Найбільшого поширення одержав погляд на правопорядок як на реалізовану законність, суспільний порядок, що встановлюється та охороняється державою на основі чинних норм права та в режимі законності. З цього погляду правопорядок є продуктом дії в суспільстві режиму законності. Від рівня законності залежить рівень правопорядку. Правопорядок – підсумок правового регулювання, його реалізована мета. Міцність правопорядку, його стабільність і непорушність забезпечується не формальною, а реальною законністю. У свою чергу правопорядок обумовлює зміст законотворчої діяльності, правовий характер законів. Правопорядок є важливою передумовою ефективного функціонування всієї системи соціальних відносин. Він є важливим структурним елементом громадського порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан всієї сукупності суспільних відносин.

Правопорядок – це заснована на праві та законності організація правового життя, що відображає якісний фактичний стан суспільних відносин, урегульованих правом.

Правопорядок варто відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища – громадського порядку, що як і правопорядок характеризується організованістю, впорядкованістю суспільних відносин. Однак на відміну від правопорядку громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін.

Отже, громадський порядок – це стан урегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Громадський порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. З одного боку, найважливішою частиною громадського порядку є правопорядок, з іншого – стан громадського порядку зумовлює багато в чому стан правопорядку. Тривалий час різниця між законністю і правопорядком не проводилась і вони використовувались як рівнозначні поняття, але це неправильно. Законність – це засіб встановлення правопорядку, а правопорядок – результат здійснення права і законності. Міцність і ефективність правопорядку залежить від ступеня втілення вимог законності. Якщо законність виступає як причина, то правопорядок – як наслідок. Законність – це повнота реалізації правових норм, а правопорядок – їх фактичне втілення в життя. Законність – засіб підтримки правопорядку. Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму та структуру.

Основні ознаки правопорядку:

• закладається в нормах права у процесі правотворчості;
• спирається на принцип верховенства права та панування закону в галузі правових відносин;
• встановлюється в результаті реалізації норм права, тобто здійснення законності в діяльності з реалізації права;
• створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;
• припускає своєчасне та повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;
• вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;
• встановлює сувору громадську дисципліну;
• припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;
• створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;
• забезпечується всіма державними заходами, включаючи примус.

Принципи правопорядку – вихідні положення та ідеї, що визначають зміст правопорядку і забезпечують розуміння його природи та сутності.

За характером і значимістю принципи класифікують на: загальносоціальні, загальноправові та спеціальні.

Загальносоціальні принципи визначаються закономірностями і тенденціями суспільного розвитку та характеризують правопорядок як суспільну категорію, що функціонує в суспільстві та забезпечує його системність. Це принципи демократизму, гуманізму, справедливості, верховенства інтересів суспільства, які отримують правове закріплення та виявляються в існуючому правопорядку.

Загальноправові принципи характеризують усі правові реалії, забезпечуючи єдність права та відображаючи особливості окремих правових понять. Вони визначають правопорядок як політико-правове явище. Основними серед них є: рівність перед законом; обов'язковість закону для всіх суб'єктів; верховенство Конституції; законність, верховенство прав людини і громадянина; невідворотність відповідальності тощо.

Спеціальні принципи характеризують правопорядок як самостійну й якісно відокремлену структуру. Основними серед них є:

• принцип визначеності забезпечує закріплення вимог правопорядку та його функціонування на основі норм права. Це забезпечує визначеність суспільних відносин, що регулюються правом і сфери дії правопорядку;
• принцип системності забезпечує наявність системи відносин, що регламентуються правом, формуються та функціонують під впливом єдиних економічних, політичних і соціальних факторів, засновуються на єдиній сутності права та забезпечуються силою єдиної державної влади. Саме ці відносини і складають правопорядок;
• принцип стійкості правопорядку забезпечується державою шляхом закріплення його положень нормами права, створення умов щодо його реалізації, вимог правопорядку та діяльності правоохоронних органів зі стабілізації й охорони правопорядку;
• принцип єдності правопорядку забезпечується його заснованістю на єдиних політичних і правових принципах, гарантованістю єдиною державною волею і законністю, поширеністю правопорядку на територію всієї держави та взаємодією структурних його елементів;
• принцип конституційності означає, що правопорядок складають конституційно закріплені норми, реалізація правопорядку забезпечується законодавчо, а порушення його вимог тягне застосування нормативно закріплених засобів відповідальності;
• принцип законності зумовлює призначення законності як умови виникнення та функціонування правопорядку. Законність є основною юридичною характеристикою правопорядку, що зумовлює всі сторони його функціонування;
• принцип цілісності та структурності визначає правопорядок як складну динамічну систему, цілісний і складний механізм, що характеризується цілеспрямованою взаємодією багаточисленних структурних елементів. Цілісність і структурність виступають тими життєво необхідними властивостями правопорядку, що надають можливість звести воєдино існуючі нормативні акти і багаточисельних суб'єктів у одне цілісне утворення – суспільство;
• принцип субординації визначає чітке підпорядкування та ієрархічну субординацію елементів структури правопорядку, взаємодію учасників за функціями, їх компетенцією, правами та обов'язками. Цей принцип характеризує зв'язки структури правопорядку по вертикалі з врахуванням ієрархічної субординації й по горизонталі як рівноцінні компоненти. Названий принцип забезпечує: субординацію органів держави, посадових осіб та організацій за соціальним призначенням, функціями та місцем у механізмі держави; підпорядкування нормативних актів за юридичною силою; підпорядкування актів реалізації права та їх відповідність нормам закону;
• принцип гарантованості правопорядку має декілька аспектів. По-перше, це гарантованість прав та інтересів людини, задоволення яких є підставою вступу суб'єктів у взаємодію у сфері права. По-друге, це гарантованість норм права, що забезпечується державою та правомірною поведінкою суб'єктів права; по-третє, гарантуються можливості бути учасником правопорядку шляхом використання суб'єктивних прав і добровільного виконання обов'язків. По-четверте, гарантується можливість досягнення правомірними засобами законного результату як основи стабільного правопорядку;
• принцип підконтрольності забезпечує нормальне функціонування правопорядку. Постійний, загальний та універсальний контроль здійснюється суспільством у процесі реалізації демократичних інститутів, державою – у процесі регулятивного впливу на суспільство та громадянами – у процесі реалізації ними прав з управління суспільством. Контроль правопорядку здійснюється шляхом перевірки якості законів, відповідності підзаконних актів, ефективності правореалізаційної практики; ступеня реалізації прав та свобод людини; добровільністю виконання юридичних обов'язків і ступенем досягнення мети правового регулювання.

Аналіз правопорядку зумовлює необхідність його визначення як системного утворення, що характеризується наявністю взаємодіючих елементів, які мають своєрідні властивості, співвідносяться між собою на основі статичної та динамічної впорядкованості. Елементи правопорядку характеризуються відносною залежністю, автономністю, підсистемністю. Наявність структури характеризує правопорядок як якісно цілісну категорію, що має зовнішні зв'язки, які забезпечують взаємодію з оточуючим середовищем, та внутрішні зв'язки, що забезпечують взаємодію структурних елементів правопорядку. Їх упорядкованість має юридичні характеристики, засновується на нормативності та притаманна всім елементам правопорядку.

Елементами структури правопорядку є:

1. Правова структура суспільства, яка отримує правове закріплення, елементами якої є держава, державні органи, установи та організації; недержавні об'єднання, соціальні групи, громадяни, які є суб'єктами права. Їх особливостями є чітке визначення компетенції, повноважень, функціонального призначення та сфер можливої взаємодії. Учасники правопорядку визначаються конституційно, вони повинні бути офіційно оформленими, мати визначений правовий стан і правовий статус. Суб'єкти суспільних відносин визнаються учасниками правопорядку лише державою. Саме вона визначає перелік учасників, їх субординацію; забезпечує правову процедуру взаємозв'язків між учасниками та обирає правові методи, форми їх регулювання. Правова структура закріпляє фактичну будову суспільства, що забезпечується організаційними і правовими засобами.

2. Правові відносини та зв'язки є найбільш динамічним елементом правопорядку. Вони характеризуються послідовністю виникнення, розвитку, зміни, припинення та отримують відображення в нормах процесуального законодавства. До відносин і зв'язків включаються: реалізованість прав та обов'язків, свобода та відповідальність особи, правова обґрунтованість дій суб'єктів та їх гарантованість; законність і справедливість відносин і зв'язків. Правовідносини являють собою систему взаємозв'язків, що характеризуються ієрархічною підпорядкованістю, організованістю та упорядкованістю. Необхідною умовою їх розвитку є послідовність, черговість та етапність.

3. Атрибутивні елементи правопорядку виявляються в упорядкуванні елементів структури. Як правило, вони закріпляються в розпорядженнях, регламентах, протоколах і визначають урегульованість учасників та їх відносин; зв'язки та властивості; методи впливу на поведінку суб'єктів; процедури виникнення і розвитку елементів. Акти, що регламентують процеси та розвиток, мають юридичну форму, значний ступінь формальності, нормативний характер, ієрархічне підпорядкування, юридичну силу та засновані на вимогах законності.

Важливим для характеристики правопорядку є визначення його змісту.

Зміст правопорядку – це система правових і неправових процесів, властивостей та ознак, які визначають його сутність.

Розрізняють три аспекти змісту правопорядку:

• матеріальний зміст складають закономірності виникнення, функціонування та розвитку процесів, що складають структуру правопорядку у взаємозв'язку з економічною системою суспільства;
• державно-вольовий зміст складають аспекти вияву волі держави та інтересів усіх учасників правопорядку;
• юридичний зміст правопорядку характеризується ступенем реалізації права і законності; узгодженістю суб'єктивних прав та юридичних обов'язків; стан урегульованості та упорядкованості правових відносин та зв'язків.

Правопорядок виконує важливі з точки зору існування впорядкованих суспільних відносин функції, основні напрями формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

• функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства – економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища – економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок у свою чергу сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;
• функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне "буття" системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;
• функцію збереження і вдосконалення правопорядку – виражається в його непохитності та протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом тощо), збереженні та розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів тощо). Єдиним засобом виживання та розвитку правопорядку є його вдосконалення.

Нині правовий порядок демократичної держави необхідно розглядати не лише суто як правове явище, що обов'язково повинне забезпечуватися державою та силою державного примусу, але і як соціальне, оскільки людина, як компонент суспільства, є головним об'єктом і суб'єктом, який впливає на його формування, з усіма її потребами, які надають можливість для ефективного розвитку. Правопорядок охоплює ті сфери відносин між людьми, що пов'язані з найважливішими цінностями для людини й суспільства загалом: життя, свобода, здоров'я, власність та ін. Забезпечення впорядкованості відносин між людьми на основі правових принципів становить передумову безпечного буття людини, задоволення її найважливіших людських потреб. Для повноцінного фізичного й духовного життя людині необхідно створити умови для підтримання природних функцій організму, розвитку особистості. Забезпечувати, підтримувати та охороняти правопорядок безперечно повинна в першу чергу держава через надані їй владні повноваження та правоохоронну функцію.

Забезпечення правопорядку засобом ефективної правоохоронної діяльності – це одне з головних завдань кожної демократичної сучасної держави. І навіть демократія і свобода особи, права людини та громадянина залишаються порожніми словами доти, поки й оскільки відсутній надійний та ефективний механізм практичної реалізації та захисту цих прав і свобод. При всій значимості самоорганізації народу, ролі суспільних об'єднань тільки держава через спеціально створювані органи і структури здатна забезпечити всебічне реальне виконання завдань із захисту життя, честі, гідності своїх громадян, їхніх законних інтересів і власності.

Найвищою цінністю сучасного, цивілізаційного прогресу є людина, її права та свободи. У свою чергу це зумовлює об'єктивну необхідність внесення суттєвих уточнень у політику системних перетворень. Йдеться про істотне посилення соціальної спрямованості курсу ринкових реформ, перетворення соціального чинника у важливий інструмент прискорення економічного зростання, підвищення дієвості влади, досягнення в суспільстві взаєморозуміння та злагоди.

3. Роль і значення дисципліни у процесі реалізації службових повноважень
працівника поліції

На особливу увагу, при висвітленні діяльності поліції, заслуговує питання дисципліни. Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства та кожної людини. Від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в економічній діяльності, якість соціального обслуговування тощо.

У юридичному сенсі дисципліна – це підпорядкування обов'язкам, що містяться у правових актах (нормативних, правозастосовних, інтерпретаційних, договірних) або в інших соціальних і технічних приписах.

Основні ознаки дисципліни:

• дисципліна є формою соціального зв'язку суб'єктів, що створюється і реалізується у процесі тієї або іншої спільної діяльності (службової, трудової, навчальної тощо). Відомо, що спільна діяльність припускає певну узгодженість і організацію, що і досягається за допомогою дисципліни;
• дисципліна пов'язана з відношенням підпорядкування одного суб'єкта іншому, що передбачає певні владні або авторитетні вимоги, установки, орієнтири. Проте самі по собі стосунки підпорядкування похідні або від влади, або від авторитету.

Дисциплінованість характеризує суб'єктивні якості окремого індивіда і є результатом виховання, соціалізації людини. Дисциплінованість не зводиться тільки до слухняності, а й включає необхідність свідомої ініціативи з боку людини. Високий рівень свідомості дозволяє людині програмувати свою поведінку та діяльність, ставити найближчі перспективні завдання, цілі та сприяти їх досягненню, що дає можливість контролювати свої думки і справи, передбачати їх наслідки, давати їх аналіз, оцінку, співвідносити їх зі справами і вчинками інших людей та з вимогами соціальних норм.

Одна з основних властивостей дисципліни – її єдність, оскільки вона втілює суспільні інтереси, не може діяти вибірково, витікає з єдності обов'язків. Утілюючи суспільні інтереси, дисципліна повинна логічно забезпечуватися правовою політикою держави, основною ідеєю якої є не лише забезпечення надійних гарантій захисту конституційних прав і основоположних свобод людини та громадянина, але й виконання ними обов'язків по відношенню до суспільства і держави.

Дисципліну, залежно від того, які відносини регулюються і якими нормами стверджується порядок поведінки людей поділяють на такі види:

• державну – виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;
• трудову – обов'язкове дотримання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;
• військову – дотримання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;
• договірну – дотримання суб'єктами права договірних зобов'язань;
• фінансову – дотримання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших правил;
• технологічну – дотримання технологічних правил у процесі виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна – це режим верховенства закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, заснований на вимогах до кожного суб'єкту виконувати свої обов'язки, не перевищувати свої повноваження, не зазіхати на права інших, проявляти ініціативу та відповідальність за доручену справу. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну властивість демократії.

Державна дисципліна, законність і правопорядок пов'язані між собою тому, що державна дисципліна неможлива без дотримання та виконання норм права та свідомого позитивного відношення державних службовців до встановленого порядку.

Але між законністю та дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання:

• з точки зору права законність виступає основою дисципліни, але дисципліна – не тільки правове, але і соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає чітке та неухильне дотримання норм права, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу у роботі;
• державна дисципліна ширше ніж поняття законності, оскільки забезпечується як нормами права, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни знаходиться виконавча дисципліна, сумлінне відношення посадових осіб до виконання покладених на них обов'язків.
• дисципліна та законність мають різні результати дії. Результат законності – правопорядок. Результат дисципліни – суспільний порядок.
• державна дисципліна реалізується у сфері здійснення функцій держави, її органів, установ, підприємств. Її різновидами є планова, фінансова, службова та ін.

У службово-професійній діяльності працівників поліції, окрім законності, суттєву роль відіграє дисципліна. Службова дисципліна в поліції – це система суспільних відносин, суб'єктами яких є працівники, які суворо і точно виконують згідно з порядком і правилами, встановленими законодавством України, присягою, статутами, нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України і наказами начальників, що видаються в межах їх повноважень та дотримуються обмежень у процесі своєї професійної діяльності^[1].

В умовах морально-психологічного перевантаження, деградації моральних цінностей у суспільстві, постійного зростання рівня злочинності, політичного протистояння суттєву роль відіграє дисципліна особового складу служб і підрозділів поліції, яка фактично є основою функціонування системи і забезпечення стабільності в державі. Складність процесів соціальної трансформації, що відбуваються в державі, певним чином позначається на дисципліні особового складу поліції.

Службова дисципліна є одним з видів державної дисципліни, містить особливі форми зв'язків і стосунків між начальниками та підлеглими, фахівцями різних служб і підрозділів, між підрозділами (стосунки координації та субординації), а також способи діяльності керівників, підлеглих, засновані на правових і моральних вимогах і спрямовані на підтримання правопорядку як в поліції, так і суспільстві в цілому. Дисципліна – це сполучний ланцюг між законністю і правопорядком. Висока організація та дисципліна – важливий стабілізуючий фактор правопорядку.

Для дисципліни характерні такі функції:

• організаційно-управлінська, вона об'єктивно притаманна всім системам, елементи якої взаємодіють між собою i між ними icнyє чітка ієрархія та субординація;
• дисциплінарно-стройова, вона виражається в чіткому та суворому виконанні вимог присяги, статутів, нормативно-правових актів, дотримання статутів, субординації та етикету;
• виховна, вона формує позитивне ставлення до соціальної ролі та статусу в суспільстві, справляє відчутний вплив на особовий склад, на корекцію його поведінки i культури, на свідомо відповідальне ставлення до виконання покладених на нього обов'язків. Суттєву роль вона відіграє у функціонуванні інституту заохочення та покарання працівників поліції;
• виконавчо-розпорядча, полягає у своєчасному й оперативному виконанні наказів i розпоряджень керівництва, реагуванні працівниками поліції на заяви та скарги громадян, сумлінному виконанні своїх службових обов'язків;
• етико-психологічна функція вказує на те, що на дотриманні законності та дисципліни серед особового складу поліції істотно позначається морально-психологічний стан колективів, тобто так звана "внутрішня дисципліна". Іншими словами, це внутрішня морально-психологічна готовність, що ґрунтується на високому усвідомленні великої відповідальності за неухильне виконання службового i громадянського обов'язку, необхідності підпорядкування свого "я" волі керівника.

Особлива відповідальність за дотримання дисципліни серед особового складу покладається на керівника – начальника органу чи підрозділу поліції. Дисципліна може існувати тільки тоді, – наголошував єпископ Збройних сил Франції монсеньйор Мішель Дюбост, – коли командир є щирою людиною, вірить в те, що робить, i живе цим: дисципліна не можлива без особистого прикладу начальника^[2]. Службова дисципліна в поліції базується на принципі єдиноначальності, сутність якого в тому, що в одній особі повновладного керівника сконцентровані майже всі функції управління. Він виступає повновладним організатором підбору, розстановки і виховання кадрів, несе персональну відповідальність за стан законності та дисципліни своїх підлеглих тощо. Я. Кондратьєв зазначав, що справжньому керівнику, властиві такі моральні риси, як дисциплінованість, порядність, чесність, здатність сприймати нове, прислухатися до критики, любити людей^[3]. Вимогливість начальника-керівника буде найбільш ефективною, якщо вона систематична і поширюється на всіх без винятку підлеглих. При цьому керівник обов'язково повинен бути тактовним, не допускати грубості, приниження гідності підлеглих, поєднувати вимогливість з піклуванням про них. Проблема вимогливості та піклування виступає як єдність двох протилежностей, що відграє важливу роль у профілактиці правопорушень серед особового складу служб і підрозділів поліції.

Дисципліна як соціально-правове явище має свою структуру, зміст, форму і принципи. Основними принципами дотримання службової дисципліни працівниками поліції є принципи: відповідальності, системності, послідовності та обов'язковості. Аналіз стану законності та дисципліни в діяльності поліції повинен спиратися на певні принципи:

• принцип об'єктивності орієнтує на правдиве відображення існуючих явищ у правовій сфері. Це означає, що стан законності та дисципліни в службах і підрозділах МВС України слід аналізувати і давати їм оцінку такими, якими вони є реально, без будь-якого спрощення і штучного ускладнення;
• принцип науковості вимагає, спираючись на принцип об'єктивності, вивчати соціально-правові явища в їх взаємозв'язку та взаємовпливі. Це допомагає розкривати внутрішні суттєві зв'язки і відношення, їх вплив на стан законності та дисципліни, вплив об'єктивних і суб'єктивних факторів, що зумовлюють причини і умови їх порушень працівниками поліції;
• принцип послідовності полягає у дотриманні чіткої систематизації при класифікації стану, законності та дисципліни в поліції. Він вимагає, щоб при аналізі правопорушень усі факти були тісно і послідовно пов'язані між собою;
• принцип єдності історичного і логічного відіграє суттєву роль в аналізі процесів і явищ у сфері правоохоронної діяльності, дозволяє встановити зв'язки між минулим і сучасним, виокремити основні тенденції розвитку, обробити вже накопичений досвід, сформулювати пропозиції щодо поліпшення діяльності правоохоронних органів. Тільки гармонійний взаємозв'язок історичного і логічного в процесі пізнання дає можливість одержання історико-правових знань про сутність і специфіку функціонування права, стану законності, організації та дисципліни у правоохоронних структурах як минулого, так і сучасного в найбільш розвинутих країнах світу;
• принцип єдності теорії і практики вказує на те, що їх взаємодія і нерозривна єдність є гарантією історичного пізнання соціально-правових явищ. Практичні потреби в регулюванні соціально-правових відносин у суспільстві визначають, які проблеми, перш за все, повинна вирішувати наука. Так, актуальність проблеми законності та профілактики правопорушень у поліції вимагає комплексного наукового дослідження, вироблення науково обґрунтованих рекомендацій та реалізацію їх на практиці.

Стан дисципліни та законності в службах і підрозділах поліції слід аналізувати, спираючись на статистику і соціологічну інформацію, що дозволяє типізувати працівників поліції, залежно від їх ставлення до законності та дисципліни:

• перший – працівники, які дотримуються законності та дисципліни і досягли значних успіхів у своїй службовій діяльності;
• другий – працівники, які добросовісно виконують покладені на них службові обов'язки;
• третій – працівники, які допускають незначні помилки у своїй службовій діяльності;
• четвертий – працівники, які ухиляються від виконання покладених на них обов'язків, ігнорують заборони й обмеження;
• п'ятий – працівники, які грубо порушують вимоги законності та дисципліни у своїй службовій діяльності.

Цікаву класифікацію "професійної особистості" поліцейського США запропонував Джон Бродерик:

• "охоронник", для нього головною метою є підтримування порядку на вулицях, здійснення значної кількості арештів, надання допомоги громадянам, разом з тим він не високо цінує права та свободи людини і громадянина;
• "ідеаліст", головною метою службової діяльності вважає підтримання громадського порядку, щиро вірить у справедливість права і законів, суворо дотримується кодексу професійної честі; його характеризує упевненість у здатності законів, кримінального процесу, правил департаменту вирішити проблеми злочинності; поважає конституційні права всіх громадян, у тому числі і злочинців;
• "реаліст", не обмежує свої функції тільки підтриманням порядку, приділяє порівняно менше уваги власне поліцейській роботі; йому притаманні цинізм і сумніви щодо системи кримінального правопорядку;
• "оптиміст", вважає, що протидія злочинності та допомога людям здатні поліпшити засади суспільства; робота приносить йому відчуття внутрішнього задоволення, вважає протидію злочинності своїм важливим завданням, пріоритет віддає допомозі, послугам населенню, служінню громадськості^[4].

Факти порушення законності і дисципліни працівниками поліції можна поділити на три групи:

• ті, які спричинили небезпеку для життя, завдали шкоди здоров'ю чи гідності особи, істотно порушили важливі державні інтереси;
• ті, які хоч і не потягли за собою таких серйозних наслідків, але негативно вплинули на діяльність фізичних чи юридичних осіб;
• ті, які створюють у адміністративній діяльності негативний морально-психологічний клімат, породжують адміністративні проступки, конфлікти між поліцією та громадянами.

Особливо небезпечними є правопорушення, що вчиняються вищими посадовими особами, державними службовцями, в тому числі працівниками апарату МВС України. Згідно із законом наслідування Г. Тарда, вся гідність людини, її переконання, віра, мова, її знання, манери – результат наслідування. Протиправні дії, які є психологічним проявом, що поширюється по вертикалі, особливо небезпечні тоді, коли вчиняються тими, хто стоїть на нижній соціальній драбині, наслідують тих, хто має вищий соціальний статус.