2. Поняття, походження та функціонування держави

Контрольні питання

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Теми рефератів

Тестовий контроль знань

1. Основні теорії походження держави

2. Поняття та ознаки держави

3. Поняття та види території

4. Поняття та склад державної території. Способи зміни території держави

5. Теоретичні аспекти державотворення

6. Громадянське суспільство та правова держава: взаємовплив і взаємодія

7. Функції держави: поняття, види, форми та методи забезпечення

8. Механізм держави. Роль правоохоронних органів у механізмі держави

Наукове пізнання держави будь-якого історичного типу обов'язково передбачає розгляд її функцій, які є важливими якісними характеристиками та орієнтирами не лише власне держави як особливої організації публічної влади, але й суспільства в цілому. Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти саме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у житті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст діяльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, слугує меті вдосконалення організаційної структури держави й якісного здійснення державного управління

1. Основні теорії походження держави

З давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляхами виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних теорій і доктрин. Тільки за останні три тисячі років науковою думкою було висловлено сотні різноманітних теорій, суперечливих припущень, походження держави. Із цього загалу сучасні науковці виокремлюють найбільш значимі – "класичні", до яких відносять: патріархальну, теологічну, суспільного договору, марксистську, теорію насильства тощо. Кожна із цих теорій мала на меті пояснити становлення держави як інституції, виходячи із певних критеріїв, які домінували у суспільній свідомості в той чи інший історичний період.

Разом з тим суперечки про природу держави, причини й умови її виникнення продовжуються і донині, що обумовлює виникнення нових поглядів.

Міфологічна теорія походження держави, що виникла в період формування первісного людського суспільства. Її основа – міф (давньогрец. μῦθος), що виступає своєрідним еквівалентом науки, первісною формою суспільної свідомості. У її межах можна виокремити:

• давньоіндійську теорію походження держави, згідно з якою Бог Індра встановив і підтримує космічний та земний порядки, закон (дхарму) і звичай (ріту);
• давньокитайську теорію походження держави, відповідно до якої за волею божественного Неба в Піднебесній з'явилися держава, її глава – імператор, син Неба, порядок, влада та правила поведінки;
• давньогрецьку теорію походження держави, що знайшла своє обґрунтування у працях Платона (427-347 до н. е.). Держава з'являється після перемоги Олімпійських богів над титанами. Вони, кинувши жереб, поділили землю. Боги Афіна та Гефест, яким випала Аттика, запровадили демократичний режим, Посейдон, отримавши Атлантиду, встановив монархічне спадкове правління.

Однією з перших теорій походження держави і права була теологічна (релігійна) теорія походження держави. Ще у XVIII ст. до н. е. в законах царя Хаммурапі стверджувалося божественне походження Вавилонської держави та царів. Так само пояснювали походження своїх держав і своєї влади правителі Стародавнього Китаю та Стародавнього Єгипту. В епоху Середньовіччя ідею богоствореності держави проповідували мислителі й учені Августин Блаженний (354-430) і Тома Аквінський (1225-1274). Ці ідеї підтримували й розвивали українські філософи та правники — Петро Могила, Феофан Прокопович, Стефан Яворський.

Теологічна (релігійна) теорія походження держави має своєю основою уявлення про надприродне божественне походження держави, влади, законів. Характерною рисою цієї теорії є відсутність розмежування понять "суспільство" та "держава".

В наукових колах виділяють класичну та сучасну теологічну теорії. Класична теологічна теорія (Аврелій Августин, Тома Аквінський) отримала широке розповсюдження за часів феодалізму. Її сутність полягає в тому, що держава є результатом прояву божественної волі, практичним втіленням влади бога на землі. Дана теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від божественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні організації ^[1], с. 29.

Сучасна теологічна теорія обґрунтована у ХХ ст. (Ж. Маритен, А. Ауер, Е. Вольф, Ф. Харст). Сутність теорії: причиною виникнення держави та права є Бог, який створив людину розумною, вольовою, творчою істотою, здатною до вдосконалення суспільного порядку.

На теперішній час теологічна концепція про державу є досить впливовою в католицькому світі, оскільки вважається офіційною доктриною Ватикану. В європейських та американських державах теологічна концепція сьогодні не дуже поширена. Інша ситуація в країнах ісламу, де теологічна теорія походження держави вважається основною, а священна книга – Коран – дотепер розглядається як головне джерело права і державної влади.

Патріархальна теорія походження держави (Аристотель, Р. Філмер). Згідно з цією теорією держава виникла внаслідок розростання патріархальної сім'ї. Так, Аристотель стверджував, що держава – найкраща форма людського спілкування, яка створюється з метою досягнення загального блага. Влада монарха – природне продовження влади батька (патріарха), який піклується про членів своєї сім'ї та забезпечує їхню покірність.

Найчіткіше виклав цю теорію англійський філософ Роберт Фільмер (XVII ст.). Із його точки зору, держава, точніше правитель держави, виконує на рівні суспільства ту ж роль, що й батько в сім'ї, будучи продовженням патріархальних традицій сім'ї. Тому правитель не підлягає критиці – адже батька діти повинні слухатися беззаперечно, – і не підлягає обранню або зміні – адже батька не вибирають, його влада існує за природою.

Патерналістична теорія Конфуція (патер – батько) має багато спільних рис з поглядами Аристотеля: влада глави держави тотожна владі голови родини, а держава – це велика родина, якою потрібно управляти на основі добра, турботи старших про молодших, відданості та поваги ^[2], с. 12.

Патримоніальна теорія (К. Галлер). Представники цієї теорії вважають, що держава є похідною від права власності на землю (патримоніум). Із права володіння землею влада автоматично розповсюджується й на людей, які на ній проживають ^[3], с. 30. Саме в такий спосіб обґрунтовується ідея феодального сюзеренітету.

Договірна теорія походження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо) має своєю основою ідею укладання угоди між людьми з метою забезпечення спільної користі – взаємної безпеки. На думку творців даної теорії, держава виникла в результаті укладання суспільного договору про правила спільного проживання. Вони зазначали, що був час, коли не було ні держави, ні права. У додержавний період в умовах "золотого віку" (Ж.-Ж. Руссо), або "війни всіх проти всіх" (Т. Гоббс), люди жили відповідно до своїх природних прав. Однак не існувало влади, здатної захистити людину, її честь, гідність, гарантувати її права на життя і власність. Для усунення такої соціальної "вади" люди об'єдналися та уклали між собою договір про те, що частину своїх прав, притаманних їм від народження, вони передають державі як органу, що представляє їхні спільні інтереси, а держава, зі свого боку, зобов'язується забезпечити природні права людини. У разі порушення умов договору народ має право на революцію та зміну правителя ^[4], с. 12-13.

Безперечно, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Теорія насильства виникла в XIX ст. (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський). Прихильники цієї теорії відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Вони стверджують, що держава виникла в результаті ведення війн, насильницького підкорення одними людьми інших, одного племені іншим. На їх переконання, держава більше необхідна слабким племенам, аніж сильним. Як інструмент організації та управлінського впливу завойовників, держава стає потужним засобом захисту завойованих від можливих посягань з боку інших сильних племен.

К. Каутський намагався довести, що за умови подальшого розвитку суспільства держава трансформується в інструмент загальної гармонії, орган захисту та забезпечення загального блага як сильних, так і слабких. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда).

У свою чергу Л. Гумплович вважав, що держава виникає внаслідок прагнення племені до розширення свого впливу та могутності. Це призводить до війн і, як наслідок – виникнення державного устрою та соціального розшарування. Причому держава завжди формувалася завдяки меншості завойовників, які були расою переможців.

Прихильником теорії внутрішнього насильства був Є. Дюрінг. Він відстоював ідею внутрішнього насильства однієї частини первісної соціальної групи над іншою. Цей первинний чинник зумовлює виникнення політичного ладу (держави), приватної власності та класів.

Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем – відіграла певну роль у створенні США ^[5].

Психологічна теорія походження держави (Г. Гард, Л. Петражицький), пояснює появу держави крізь вияв властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, психологічною залежністю від еліти первісного суспільства. Прибічники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитета вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і талантом керівництва. При цьому, Л. Петражицький наголошував на тому, що держава й офіційне законодавство є "проекціями" правових переживань, "фантазмів" психіки.

Органічна теорія походження держави (Й.-К. Блюнчлі, Г. Спенсер, Р. Вормс) виникла в XIX ст. у зв'язку з досягненнями природознавства, хоча деякі подібні ідеї висловлювалися значно раніше. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у тому числі Платон (IV–III ст. до н. е.), порівнювали державу з організмом, а закони держави — із процесами людської психіки. Поява дарвінізму призвела до того, що багато соціологів, а також юристів стали поширювати біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір) на соціальні процеси та державу ^[6], с. 30.

Органічна теорія ґрунтується на уявленні про державу як про живий організм, продукт соціальної еволюції. Так, Й.-К. Блюнчлі в державі вбачав органічну істоту, морально-духовний організм, здатний сприймати почуття і думки народів, висловлювати їх у законі.

Г. Спенсер також ототожнював процес виникнення та функціонування держави з біологічним організмом. Учений висловив думку про те, що держава – це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Згідно з цією теорію держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює визначену, лише їй притаманну функцію. Таким чином, утворюється система органів держави. І все це відбувається так, як у живому організмі, окремі частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого^[7], с. 31.

Марксистська (матеріалістична, класова, економічна) теорія походження держави (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ульянов (Ленін)). Її суть зводиться до того, що держава виникла внаслідок класової боротьби. Ця теорія є однією з найбільш розповсюджених та аргументованих у вітчизняній юридичній науці гіпотез (обґрунтованого припущення) про походження держави і права. Вона викладена в роботі Ф. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності та держави", підготовленій на основі аналізу історичного матеріалу щодо виникнення держав у Греції, стародавньому Римі та давніх германців. У найбільш загальному вигляді процес виникнення держави можна звести до положення про те, що держава існувала не завжди, а з'явилася на певному історичному етапі розвитку суспільства, коли здійснюється перехід до виробляючої економіки.

Передумовою виникнення держави є великий суспільний розподіл праці на види діяльності й виокремлення їх у самостійні напрями: а) землеробство; б) скотарство; в) ремесло; г) професійний обмін товарів (торгівля).

Спеціалізація суспільного виробництва супроводжується вдосконаленням знарядь праці, підвищенням її продуктивності та, як наслідок, – появою надлишкового продукту та приватної власності, значна частка якої накопичувалася в осіб, які здійснювали владні повноваження (вождів, старійшин, військових начальників). Зміни, що відбулися в характері розподілу матеріальних благ, які вироблялися в суспільстві, неминуче позначилися на соціальній структурі суспільства: воно розкололося на антагоністичні класи з непримиримими суперечностями. У зв'язку з цим виникла потреба в такій організації публічної влади, яка змогла б усунути суперечності, що виникли між цими класами. Саме такою організацією і виявилася держава ^[8], с. 14-15.

Іригаційна теорія (Карл Вітгофель) полягає у тому, що держава як соціальний інститут формувалася для розв'язання загальних для суспільства завдань, передусім, будівництва складних іригаційних систем для поливного землеробства. Іще в Давньому Єгипті необхідність будівництва каналів та інших гідравлічних споруд для ведення землеробства зумовило перехід до осілого життя. Іригаційні роботи вимагали загальної організації, створення відокремленого від усього населення управлінського апарату, формування спільноти ієрархічно підпорядкованих професійних жерців (які складали календарі сільськогосподарських робіт) та чиновників ^[9], с. 158; ^[10], с. 62. З часом вони стали першими державними службовцями, котрі уособлювали державний апарат.

Більшість наведених теорій походження держави передусім пояснюють становлення "первинних держав", тобто таких які виникали на основі розпаду родоплемінного устрою суспільства і формувалися у цілісну інституцію з притаманними їй ознаками (територія, населення, апарат управління та примусу і т.д.) через систему домінуючих чинників: патріархальна влада батька (глави держави), божественне втручання, підкорення однієї частини суспільства іншою, суспільний договір, формування майнової нерівності тощо. Ці теорії відносяться до "класичних" підходів походження держави.

В сучасній науковій думці сформувались й інші, неординарні, теорії походження держави. Серед них можна виокремити олігархічну, демографічну, расову, кризову, космічну, спортивну тощо.

Теорія інцесту (Клод Леві-Стросс). Згідно даної теорії, вихідним соціальним чинником у виокремленні людини зі світу природи, структуризації суспільства і виникнення держави виявилася існуюча в первісному суспільстві заборона інцесту, особливо на тому етапі розвитку родової общини, коли люди стали помічати, що від кровозмішення народжуються неповноцінні діти.

Для реалізації цієї заборони необхідно було створити спеціальні органи всередині родової общини, котрі здійснювали б контроль за дотриманням заборони, застосовували жорсткі заходи покарання до тих осіб, які її порушили, а також встановлювали б зв'язки з іншими общинами для обміну жінками. Ці контрольні органи з часом і трансформувалися в державний апарат (державу) ^[11].

Олігархічна теорія (Бернар Шантебу) визначає державу як продукт виділення в первісному суспільстві природної ієрархії. Олігархія з давньогрецької – влада небагатьох. Хід поетапного суспільного поділу праці призвів до виникнення суспільної групи професійних управлінців, які стають елітарною суспільною групою.

Згідно з цією теорією складається три види олігархічного походження держави:

• перший – аристократичний, коли до влади приходить родова аристократія – вожді родів і племен, представники знатних родів тощо;
• другий – військовий. Еліта виділяється з середовища воєнних вождів, найбільш мужніх і вдалих воїнів, які проявили себе в ході військових походів і захоплення здобичі;
• третій – плутократичний, коли еліта виділяється внаслідок формування управлінської еліти на підставі майнової переваги ^[12], 61-62; ^[13], с. 32.

Демографічна теорія походження держави (Томас Мальтус) наголошує на тому, що населення землі зростає у геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування – у арифметичній. Для того щоб прогодувати людство необхідні були суспільна організація, поділ праці, заходи з підвищення її ефективності. Згідно даної теорії основною причиною виникнення держави стало зростання чисельності населення, котре проживає на певній території, та необхідність управління ним. Безумовно, із сучасної точки зору, ця теорія є науково неспроможною, однак, вона продемонструвала науковій спільноті важливість демографічного чинника у процесах первинного державотворення ^[14], с. 63.

Расова теорія (французький соціолог Жозеф Артюр де Гобіно та німецький філософ Фрідріх Ніцше) відстоює ідею "вищої раси". Її основоположник Ж. де Гобіно вважав, що люди поділяються на дві раси: господарів, які створили державу, і рабів, котрі здатні лише підкорятися. В подальшому дана теорія стала важливим ідеологічним обґрунтуванням німецького нацизму ^[15], с. 63-64.

Теорія неолітичної революції (англійський археолог Гордон Вір Чайлд та американські історики економіки Дуглас Норт і Роберт Томас) походження держави пов'язується з переходом людства від привласнювального господарства до відтворювального – від полювання і збирання до землеробства, скотарства та ремесла. Прихильники даної теорії сходяться на тому, що неолітична революція відбулася лише там, де демографічний тиск на природу перевищував її здатність надати їм прожиток традиційним шляхом полювання та збирання. Водночас у цих регіонах мали місце умови для виникнення землеробства і скотарства (помірний клімат, наявність видів тварин і рослин, придатних для одомашнення). Відтворювальне господарство не може функціонувати без відносин власності на природні ресурси, насамперед, землю та на вироблену продукцію. Без публічної суспільної влади, що стоїть над общиною, відносини власності є незахищеними від посягань. Як наслідок, виникла держава як охоронець відносин власності та виробництва ^[16], с. 58.

Космічна теорія виникнення держави (А.Л. Чижевський, В.І. Вернадський, Тейяр де Шарден). Дана теорія пов'язує створення держави з позаземними цивілізаціями ^[17], с. 32.

Однією із новітніх теорій виникнення держави є спортивна теорія походження держави (іспанський філософ ХХ століття Хосе Оргеги-і-Гассет) за якої виникнення держави пов'язано з походженням ігор, фізичних вправ, ініціацій і поступовим оформленням спеціальної авторитетної групи організаторів, які з часом отримують владні повноваження ^[18], с. 29-32.

Всі вищезгадані теорії по-різному пояснюють причини та умови виникнення держави, кожна з них розкриває одну з можливих сторін процесу виникнення держави. Проте загальну уяву про цю проблему можна отримати лише синтезувавши всі ці теорії (в більшій або меншій мірі довіряючи кожній з них) у загальну універсальну теорію держави, врахувавши при цьому цілий комплекс чинників, що впливають на розвиток і становлення такої інституції в суспільстві.

2. Поняття та ознаки держави

Держава як продукт суспільного розвитку є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато в чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава – це форма організації політичної влади, що покликана впорядкувати суспільні відносини на певній території. Держава, займаючи особливе місце в політичній системі громадянського суспільства, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникла на певному етапі розвитку людства і зберігається до теперішнього часу.

Пізнання ознак держави є складним, оскільки залежить від постійної зміни економічних, соціальних, класових, духовних, релігійних, національних та інших чинників, що визначають її сутність і зміст^[19].

Визначення держави зустрічаємо вже в мислителів стародавніх часів. Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників^[20]. Основоположник утопічного соціалізму Т. Мор стверджував, що держава – це змова багатих проти бідних^[21]. У свою чергу Т. Гоббс назвав державу "природним тілом"^[22]. І. Кант вважав, що держава – це об'єднання людей, підвладних правовим законам^[23]. Г. Гегель писав про державу як про "ходу Бога у світі"^[24].

З часом характеристики держави поглиблюються, стають ширшими і точнішими. Відомий історик права М.Ф. Владимирський-Буданов визначив державу як союз осіб, які займають певну територію й якими управляє одна верховна влада^[25]. Своє визначення держави запропонував Б.О. Кістяківський: держава є правовою організацією народу, що повинна діяти відповідно до соціальних інституцій та регуляторних процедур і правил^[26].

У радянській юридичній літературі панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася 'як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим", "організація економічно пануючого класу" тощо.

Уже в 60-і роки радянським політикам і юристам стає зрозуміло, що необхідні нові підходи до розуміння та визначення держави. У СРСР з'являється й обґрунтовується ідея загальнонародної держави, яку ніяк не можна було вважати "машиною для підтримання панування". Було вирішено, що характеристика держави як "машини" належить лише до експлуататорських держав і частково до держави диктатури пролетаріату^[27].

Сучасний період розвитку держави характеризується тим, що її метою є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Усе це знаходить своє відображення в сучасних державах – правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Так, С.С. Алексєєв розглядає державу через діяльність апарату політичної влади та його належне функціонування в епоху цивілізації. У таких умовах суспільство існує як окремий інститут, в якому розвиваються демократія, політичні та економічні свободи людини^[28].

Необхідно зазначити, що держава повністю не зливається з суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби та інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є розуміння держави як особливої форми організації суспільства.

Отже, держава – це суверенна, незалежна, політико-територіальна організація влади неоднорідного (поліетнічного) суспільства, яка виражає, узгоджує і забезпечує інтереси населення шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління та правового примусу, вирішує загальносуспільні справи і виступає повноправним суб'єктом міжнародно-правових відносин^{[29] [30]}.

До основних суттєвих ознак поняття "держава" відносять такі:

1) наявність території, під якою традиційно розуміють простір, у межах якого здійснюється державна влада.

У складі території держави необхідно розрізняти: а) реальну, фактичну територію, межі якої чітко визначені міжнародними договорами і внутрішнім законодавством; б) квазітериторію (уявну територію), що постійно змінює свої розміри й конфігурацію.

Реальна територія містить у собі: а) сухопутний простір; б) водний простір (акваторія) – територіальне море й внутрішні води; в) повітряний простір (аероторія), розташований над сухопутним і водним просторами: г) надра, що розташовуються під сухопутним і водним просторами (дивись Закон України "Про державний кордон України № 1777-XII від 04.11.91) ^[31].

До квазітериторії відносять:

• військові кораблі й літальні апарати, а також морські й повітряні судна, що перебувають на некомерційній державній службі, незалежно від їхнього місцезнаходження;
• торговельні морські й повітряні судна під прапором певної держави, що перебувають у відкритому морі або в повітряному просторі над відкритим морем;
• космічні об'єкти, що належать державі;
• трубопроводи й підводні кабелі;
• нафтові й інші добувні вишки у відкритому морі;
• території дипломатичних представництв і консульств;

2) населення – пов'язана однаковим походженням і мовою культурна спільність людей, яка знаходиться під юрисдикцією держави та на котру поширює свій вплив національне законодавство;

3) суверенітет, тобто політико-правова властивість влади, що закріплена нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину.

У Декларації про Державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:^[32]

• верховенство – відсутність іншої державної влади на території країни;
• самостійність – можливість самостійно приймати рішення всередині країни і зовні при дотриманні норм національного і міжнародного права;
• повнота – поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;
• неподільність влади держави в межах її території – єдність влади в цілому і тільки функціональний її поділ на галузі влади: законодавчу, виконавчу, судову;
• незалежність у зовнішніх відносинах – можливість самостійно приймати рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права і повазі суверенітету інших країн;
• рівноправність у зовнішніх відносинах – наявність у міжнародних зв'язках таких прав і обов'язків, як і в інших держав.

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від величини їхньої території, кількості населення, форми правління і устрою. Державний суверенітет є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження в Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах;

4) наявність системи органів та інших організацій, які створюються державою для виконання її завдань і здійснення функцій і охоплюються поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

5) здатність розробляти загальнообов'язкові правила поведінки, що визначаються як норми права. За допомогою норм об'єктивного права держава визначає зміст прав і обов'язків учасників суспільних відносин, а також забезпечує обов'язковість своїх рішень;

6) державна влада як здатність і можливість здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою різних засобів (авторитету, права, примусу тощо).

До факультативних суттєвих ознак категорії "держава" відносять такі:

• наявність Конституції;
• наявність державних символів (прапор, герб, гімн, а для держави, що за формою правління є монархією, додатковим символом вважається монарх);
• наявність громадянства;
• наявність грошової одиниці;
• участь держави в міжнародних органах і організаціях тощо^[33].

Необхідно зазначити, що у вітчизняній юридичні науці термін "сучасна держава" використовується в таких значеннях:

• держава, яка існує в теперішніх умовах;
• держава, що відповідає певним вимогам, які прийняті міжнародним співтовариством, а саме: принципам демократії, верховенства права, поділу влади, політичного та ідеологічного плюралізму, соціальної справедливості тощо.

Серед ознак сучасної держави також виокремлюється її визнання світовим співтовариством. Усі разом ознаки утворюють своєрідну нормативну оцінку держави, через призму забезпечення прав людини, створення умов для ефективного контролю за здійсненням державної влади, забезпечення цілісності цивілізованого і культурного розвитку особи та суспільства.

Так, у сучасному світі існує 252 країни, але є серед них: 195 незалежних держав, з яких 193 держави-члени ООН, дві держави-спостерігача (Святий Престол, Палестина); 10 держав із невизначеним статусом, тобто які офіційно визнані однією чи декількома державами-членами ООН або визнані частково; 46 володінь, що мають постійне, корінне населення і власне громадянство, але не є незалежними чи мають особливий статус^[34]. Окрім того, поза межами цих держав є більш як 30 територій, які не мають постійного населення; або є спірними чи нейтральними територіями і таке інше^[35].

Специфіку існування сучасної держави неможливо розкрити без використання геополітики^[36] як поєднання територіальних особливостей держави з формами та методами реалізації державної влади. При цьому просторове буття сучасної держави не може обмежуватися лише власною територією. Необхідно взяти до уваги географічні, історичні, політичні та інші фактори, що впливають на стратегічний потенціал держави.

Сучасна геополітика є системою відносин взаємозалежності, де національна безпека стає вже не стільки як військова, але і як економічна, екологічна, культурна проблема. Таким чином, сучасна держава – це результат зміни менталітету людей, сприйняття ними не лише колишніх традицій державності, але й використання загальнолюдських цінностей, урахування змін, що відбуваються у світі.

Вихідною для загальнотеоретичної характеристики поняття "держави" є категорія "сутність", під якою розуміють відносно стійку сукупність глибинних, необхідних, внутрішніх властивостей, зв'язків і відносин об'єкта.

Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність, і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави. Сутність держави виявляється у процесі її дослідження як юридичної категорії, що використовується всіма юридичними науками, та її сприйнятті як феномена.

Сутність держави розглядається через її властивості, які полягають у тому, що вона:

• всеохоплююча організація – об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства (більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами підданства або громадянства), відображує та забезпечує як загальносуспільні інтереси і потреби, так і інтереси й потреби його членів (усі інші соціальні організації – політичні партії, професійні та молодіжні спілки, трудові колективи тощо – охоплюють лише окремі верстви населення);
• територіальна – об'єднує членів суспільства (своїх громадян) за територіально ознакою, територія визначає просторові межі поширення її компетенції;
• офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені як усередині держави, так і за її межами;
• універсальна організація – об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя;
• верховна (суверенна) організація – є вищою за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;
• централізована організація – державні організації мають ієрархічну структурну побудову, тобто нижчестоящі організаційні структури (регіональні (місцеві) органи державної влади, державні підприємства і установи) підпорядковані вищестоящим – загальнодержавним органам державної влади (парламенту, президенту, уряду);
• володіє спеціальним апаратом публічної влади, повноваження якого поширюються на все суспільство, а також іншими державними організаціями, що безпосередньо забезпечують вирішення загальносуспільних справ;
• здатна надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер, що забезпечуються можливістю застосування державного примусу;
• пов'язана з правом – організовує життя на правових засадах; право юридично оформлює державу та державну владу та тим самим робить їх легітимними, тобто законними; держава здійснює свої функції в правових формах;
• встановлює та збирає податки і збори – це обов'язкові платежі грошима, які стягуються державою. Разом податки та збори формують державну скарбницю, з якої фінансується сама держава та фінансується виконання державою її функцій (освітніх, медичних тощо), надає матеріальну підтримку в межах міжнародного співробітництва економічно слаборозвинутим державам чи постраждалим від природних катаклізмів тощо ^[37].

3. Поняття та види території

Термін "територія" походить від латинського слова terra, що в перекладі означає – земля, суша.

У науковій літературі можна зустріти різні погляди науковців на сутність та зміст поняття "територія". Це зумовлено перш за все тим, що дана категорія досліджується у різних галузях та сферах: фізиці, економіці, географії, соціології, політології, юриспруденції тощо. Відповідно, кожен науковець, з огляду предмета свого дослідження вкладає в сутність поняття "територія" свої характерні властивості. Так, в енциклопедичній літературі територія розглядається здебільшого в географічному аспекті і являє собою простір земної кулі, включаючи її суходіл, водні, повітряні й космічні складові, а також надра Землі ^[38], с. 558.

В науковій літературі з огляду напряму дослідження висловлюються різні підходи щодо розуміння поняття "територія":

• в географічному сенсі територія здебільшого розглядається як частина географічного простору і простору загалом;
• у соціальному контексті територія розглядається як складова суспільної організації: "Суспільство – сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалася історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів" ^[39], с. 559. При цьому, соціальний простір як продукт людської діяльності та сукупність об'єктивних взаємин між індивідами не є тотожним території, хоча він реалізується через фізичний простір і тому має певні територіальні ознаки ^[40], с. 55; ^[41], с. 5-6.
• соціологічний підхід – територія розглядається з позиції соціального простору, колективної ідентичності, становленням ідеального громадянського суспільства;
• політологічний підхід до розуміння території вказують на те, що територія тісно пов'язана із державою, її політико-територіальним устроєм та правовим статусом, територіальною формою влади;
• з точки зору геополітики, територія – це геостратегічний простір — світовий простір, де можуть виділятися райони (регіони, зони) життєво важливих національних інтересів тієї чи іншої держави. Політологічний підхід акцентує увагу на території не у географічному розумінні, а у контексті територіальної форми організації публічної влади (внутрішнього устрою держави).
• з позиції державного управління під територією розуміється "багатофункціональна соціально-економічна система, яка має просторове розташування та відносну відокремленість від зовнішнього середовища, складається з кількох компонентів, серед яких: групи елементів, зв'язки та відносини між ними, а також процеси, що відбуваються шляхом реалізації різних комбінацій їх взаємодії" ^[42], с. 11. Таке розуміння території вказує на її системний характер, наявність зв'язків та взаємодії елементів в межах певного простору.

Територія, як державно-правова категорія юриспруденції, у різні історичні періоди розумілася по-різному в залежності від її статусу і основного призначення, під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, в залежності від розвитку правової системи (міжнародного і національного права).

В цілому, становлення поняття державної території відбувалося одночасно зі становленням і розвитком держав. Уже з появою перших держав поставала потреба у визначенні просторових меж та закріпленні правового статусу їх територій. Так, у рабовласницький період, де суверенітет був тотожній земельній власності, важливим було визначення меж територій держав. В свою чергу у феодальній державі її суверенітет здебільшого ототожнювали із земельним власником. Відповідно розміри феодальної держави безпосередньо залежали від її земельної власності.

Дещо змінилась ситуація у державах, де значно зросла роль саме державної влади. У таких державах державна територія сприймалась як простір у межах якого існує держава, а монарх здійснює владу.

Як владу держави розглядали державну територію і науковці радянського періоду. Так, в енциклопедії держави і права 1925 року (під редакцією П. Стучка) територія (державна) визначалась як та область, на яку розповсюджується верховна влада держави.

Концепт "територія" у працях класиків юриспруденції трактується як територіальна основа будь-якої держави, невідчужуваний елемент "особистості" держави та місце її розвитку. Класично територія сприймається як невід'ємний атрибут держави як на теоретико-юридичному, так і на законодавчому рівні: сучасна держава не мислиться без території ^[43], с. 16.

Найбільш повний і детальний аналіз території в юридичній науці був здійснений юристами-міжнародниками. Зокрема, у широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому ^[44], с. 143; ^[45], с. 254. Деякі вчені дo території включають також штучні об'єкти та споруди (космічні об'єкти, стаціонарні морські платформи й ін.) ^[46], с. 127. Відповідно, термін "територія" використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття "правовий статус" і "правовий режим" використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнародників ототожнюють ці поняття, Вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення.

Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.).

Правовий режим виступає у виді визнаних міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як: - внутрішні морські води - територіальні води (територіальне море), В категорії міжнародних просторів: - відкрите море, - морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря.

Уся територія Землі відповідно до її правового режиму може бути класифікована на такі категорії:

1) державна територія, тобто територія, яка розташова на в межах державних кордонів тієї чи іншої держави і на яку поширюється повна та виключна влада цієї держави;

2) території з міжнародним режимом — території, які не входять до складу державної території: водні простори за межами виключних економічних зон прибережних держав, Міжнародний район морського дна, Антарктика, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.

3) території зі змішаним режимом — це території, на які одночасно поширюється дія норм і міжнародного, і національного права.

До них належать, по-перше, прилеглі та виключні економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, які не входять до їх території, і, по-друге, міжнародні річки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальним морем прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

4) території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (до них належать, зокрема, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Додеканезькі острови, острів Пантеллерія, Панамський та Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла).

Демілітаризована територія — це така частина державної території, у відношенні якої держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу ^[47], С. 145-146.

За ознакою суверенності на нашій планеті виділяють території таких видів:

• суверенні держави(на сьогодні у світі існує понад 190 суверенних держав, які володіють територією, що обмежується сухопутними та морськими кордонами; де створено системи законодавчої, виконавчої та судової влади, валютно-грошову систему, митну службу, органи безпеки, національні збройні сили тощо);
• залежні країни й території, що під політичним чи військовим контролем однієї з суверенних держав і мають різний статус (колонії, протекторати, підопічні території);
• невизнані держави(вони мають всі необхідні атрибути державної влади, економічну самостійність, але не признані світовим співтовариством: Придністровська Молдавська республіка, Абхазія, Нагірний Карабах, Турецька Республіка Північного Кіпру);
• спірні території–території, на які претендують кілька держав (У світі існує понад 300 ділянок і територій, що є спірними. Серед причин спорів – несправедливі або нав'язані силою договори про кордони; поділ території, на якій мешкає один етнос; складність встановлення кордонів по природних об'єктах. Серед найвідоміших спірних територій – Палестина, Західна Сахара, Фолклендські (Мальвінські) острови, штат Джамму і Кашмір, прикордонна смуга в басейні Амазонки між Еквадором і Перу тощо.);
• води відкритого моря(перебувають у загальному користуванні всіх, серед них і внутрішньоконтинентальних держав; поза кордонами територіальних вод усі держави мають право на вільне судноплавство, вільний переліт над морем, вилов риби тощо);
• Антарктида і Антарктика(згідно міжнародного договору від 01.12.1959 року – нейтральну демілітаризовану територію, на якій діє принцип вільних наукових досліджень) ^[48].

4. Поняття та склад державної території. Способи зміни території держави

Сучасне розуміння державної території сформувалось на основі вчення про національний та народний суверенітет.

Національний суверенітет – це повновладдя нації та її реальна можливість самостійно вирішувати власні питання, можливість реалізації своїх прав, у т. ч. право утворювати національну державу.

Народний суверенітет – верховенство народу як джерела і носія влади, його здатність до організації економічного, політичного та культурного буття, його право безпосередньо або через представницькі органи здійснювати управління державою.

Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід'ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території — вона залишається у складі держави ^[49]. Саме в епоху Просвітництва виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ.

У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Отож, компетенція держави відносно її території визначається, насамперед, поняттям територіального суверенітету як здійснення державою вищої й неподільної влади в межах її території.

Територіальний суверенітет — це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави в межах власної території. Ця влада здійснюється цілою системою державних органів. Повнота державної влади полягає в тому, що їй належить вся законодавча, виконавча та судова діяльність. Виключність державної влади полягає у тому, що над нею не має і не може бути ніякої іншої влади, а також на території держави виключається діяльність будь-якої іншої публічної влади. Державній владі підпорядковуються всі особи та організації в межах держаної території.

Територіальне верховенство передбачає:

1) право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статтю 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

2) визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково відповідно з прямим волевиявленням народу, згодою держави і в рамках міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим подальшим затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів відповідно до статті 33 Статуту ООН ^[50] і чинними міжнародними угодами;

3) право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини. Як територіальний суверен держава одноосібно вирішує всі питання, пов'язані з адміністративно-територіальним поділом, установленням національного правопорядку, визначенням правового режиму кожної частини своєї території. Тільки від волі держави залежить існування і діяльність будь-якого іноземного елемента в межах її території (статус іноземців, іноземних транспортних засобів, дипломатичних представників);

4) виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою.

На території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави (лат. іmреrіum – влада, панування) здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах. Закони, постанови уряду, судові рішення поширюються на всіх фізичних та юридичних осіб, які перебувають у межах території даної держави;

5) невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб;

6) визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію;

7) наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

8) право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами;

9) виключне право (лат. dотіпiuт – володіння) держави самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами й ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, усіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддями і засобами розвідки, розробки та експлуатації цих ресурсів.

Держава як територіальний суверен є їхнім повноправним господарем. Усі ці положення дістали своє підтвердження у низці резолюцій Генеральної Асамблеї ООН – у Декларації 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам та народам^[51]; у спеціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою "Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами" ^[52]; ^[53]. Ніхто не має права насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена;

10) виключне право територіального суверена на надання дозволу з використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами, а також здійснення безпосереднього контролю за цим.

Однією з юридичних форм надання дозволу на експлуатацію природних ресурсів є концесійні угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право вести конкретну виробничо-економічну діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним сувереном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні й фізичні особи наділяються обмеженими правами користування на певний строк і за певну плату ^[54], с. 256-257.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Так, юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі.

Державна територія – це геофізичний та політико-правовий простір земної кулі який відповідно до норм міжнародного та національного права знаходиться під суверенітетом певної держави.

Відповідною дефініцією підкреслюється подвійний характер державної території: в природньому значенні як об'єкта права власності та в просторовому аспекті, як просторової межі реалізації державної влади.

Основні характеристики державної території можна розподілити на:

1. Геофізичні, які характеризують топологічні, геометричні, чи географічні властивості території, а саме: розмір і форма, географічні координати, природні умови, надра, материкове або острівне положення, тип природного ландшафту та ін.
2. Соціокультурні – чисельність, щільність та розподіл населення по регіонах, на суспільні групи і прошарки, його динаміка, віковий та статевий склад, національно-етнічний склад і характер занять населення, урбанізованість території, промислова розвиненість, ступінь господарського освоєння, використання природних ресурсів та ін.
3. Політико-правові – цілісність та недоторканість державної території, особливості адміністративно-територіального та політико-правового поділу, особливості правового режиму території.

Основною ознакою, яка відрізняє державу від усіх соціальних явищ є територія, яка визначається державним кордоном. Зазвичай до складу державної території входять: суша і води (внутрішні і територіальні) у межах державних кордонів, повітряний простір над сушею і водами (тропосфера, стратосфера, іоносфера та значна частина простору, що знаходиться вище), надра, що знаходяться під ними (до доступної глибини), а також дипломатичні представництва, торгові, пасажирські й військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати ^[55], с. 57.

Сухопутною територією держави вважається той об'єм суші, який знаходиться в межах державних кордонів. Вона включає як материкову частину суші, так і острови, а також надра під сушею і водами на фактично будь-яку глибину.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року острів – це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч. І статті 121) ^[56].

За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону.

Анклав – частина території однієї держави, що оточена територією іншої держави. Так, наприклад, іспанський анклав Плівія у Франції, на території Швейцарії розташований анклави Бюзінген (ФРН), на території Нідерландів – Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, – Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів та ін.

Право доступу до анклав регулюється спеціальними угодами між державами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається як напіванклав, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря) ^[57], с. 40.

Водну територію держави утворюють внутрішні води, а також територіальне море.

До внутрішніх вод відносяться: ріки, озера, водосховища, канали, які розташовані в межах сухопутних кордонів держави.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року внутрішніми морськими водами є: морські води, в тому числі й води держав-архіпелагів, які розташовані в сторону берегу від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; води портів; води заток, берега яких належать одній державі, якщо їх ширина не перевищує 24 морські милі; а також історичні моря й затоки ( напр., море Лаптєвих). Наприклад, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії України історично належать Бузький чи Дніпровський лимани.

До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

Закон України "Про державний кордон України" від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, що найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морські милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

5) обмежену лінією державного кордону частину вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6) ^[58].

Територіальним морем є полоса прибережних морських вод шириною не більше 12 миль від лінії найбільшого відпливу чи від прямих вихідних ліній.

Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

У відповідності зі статтею 13 Закону України "Про державний кордон України" мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море ^[59].

Повітряна територія держави – це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів.

В цілому межі висоти повітряної території конвенційно не визначені. У законодавстві України це питання також чітко не урегульоване. Так, згідно п. 81 ч.1 ст. 1 Повітряного кодексу України повітряний простір України – частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, у тому числі над її територіальними водами (територіальним морем), і обмежена вертикальною поверхнею, що проходить по лінії державного кордону України ^[60].

Правовий режим повітряного простору установлюється винятково державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Важливою частиною державної території є також надра, які знаходяться під сухопутною й водною територією, а також надра континентального шельфу. Надра у міжнародному та внутрішньо національному праві не мають будь-яких обмежень по глибині.

Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України ^[61] і Кодексом України про надра 1994 року ^[62]. Надра, згідно ст. 4 Кодексу України про надра, є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради ^[63].

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, а також наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони.

Умовна (квазі) територія держави включає території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, військові кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з'єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.

Аналіз поняття та складових державної території вказує на те, що остання представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами – сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов'язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

Підстави зміни статусу державної території – це факти (події і дії), внаслідок яких державна територія змінює свій статус, тобто переходить із володіння однієї держави до володіння іншої.

Підстави зміни державної території поділяються на:

а) первинні підстави – пов'язанні із встановленням територіального верховенства певної держави над територією, яка раніше взагалі не належала жодній державі.

До таких підстав належать:

• символічна анексія, тобто відкриття та встановлення територіального суверенітету над раніше невідомою територією;
• ефективна окупація, тобто встановлення територіального верховенства над територією, яка хоча й була відома раніше, але не використовувалася жодною державою.

У зв'язку з тим, що на Земній кулі практично не залишилося невідкритих та не використовуваних жодною державою територій, такі підстави слід розглядати лише як історичні.

б) похідні (деривативні) підстави – пов'язані з переходом права на певну територію від однієї держави до іншої.

До таких підстав належать:

• поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або декількох держав (наприклад, входження Туви в 1944р. до складу СРСР, Сіккіма – до складу Індії в 1975р);
• національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення (на підставі волевиявлення народу у 1965 році Сінгапур вийшов із Федерації Малайзії й утворив самостійну державу; розпад Чехословаччини в 1992р. із проголошенням двох держав – Чехії та Словаччини).

Дана підстава ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначенні народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту ООН ^[64], а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966р. ^[65]; ^[66].

Як організовані форми дійсного і безпосереднього виявлення і врахування волі населення міжнародна практика та правова доктрина висунули плебісцит (референдум), тобто народне голосування або опитування населення з питання про передачу території. За допомогою плебісциту (референдуму) можуть бути вирішені питання про відокремлення і самостійне державне існування нації та про передачу будь-якої території від однієї держави іншій.

• обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території);
• застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР);
• цесії — укладення відповідного договору стосовно території та ін.

Однак, як свідчить історія, не завжди зміна території та кордонів держав здійснювалась мирним шляхом на основі укладених договорів. Нерідко територіальні межі змінюються шляхом завоювання, захоплення території держави чи її частини тощо.

Вищенаведене дає підстави класифікувати способи зміни державної території та її кордонів на:

1. правомірні;
2. неправомірні.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.

До правомірних способів територіальних змін відносять:

1) давнина володіння. Претензії, пов’язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань з боку інших держав. При цьому, немає якого-небудь універсального строку набувальної давності. Загальновизнано, що, якщо дії, які породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

2) повернення незаконно забраної території. Прикладом такого способу територіальних змін є рішення Ялтинської конференції союзних держав СРСР за яким був повернутий Південний Сахалін, відторгнутий у Росії в результаті російсько-японської війни 1904-1905 рр.

3) покарання держави за агресію. Наприклад, за розв’язування та ведення агресивної війни від Німеччини відповідно до Потсдамських угод була відторгнута територія Східної Пруссії, яка була розділена між СРСР і Польщею. Японія, за рішенням союзних держав, також була позбавлена всіх прав на ряд територій, у тому числі на Курильські острови.

4) ефективна окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius).

Нічийною землею (terra nullius) визнавалася сухопутна територія, що не належить жодній державі, заволодіти якою, однак, могла будь-яка держава з дотриманням спочатку правил фіктивної, а пізніше ефективної окупації.

Правила фіктивної окупації нічийної землі зводилися до того, що її відкриття представниками будь-якої держави й залишення на ній символічних знаків – королівських штандартів, хрестів з написами про належність відкритої землі відповідному монархові, давали титул на цю землю.

У зв'язку зі значними труднощами у визначенні пріоритету у відкритті тієї або іншої землі замість правил фіктивної окупації terra nullius були вироблені правила ефективної окупації.

Ефективна окупаціяможлива в тих випадках, коли держава не має договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо нічийних територій (terra nullius), а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунтування державою свого права на територію має бути пов'язане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території ^{[* 67]}, с. 103.

У сучасному світі ефективна окупація втратила значення як підстава для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів.

5) сецесія – відділення частини території від певної держави за рішенням її населення або компетентних органів; вихід із держави будь-якої її адміністративно-територіальної одиниці, в т.ч. суб'єкта федерації, за рішенням населення цієї одиниці, прийнятому на референдумі, або за рішенням компетентних органів цієї одиниці.

Більшість сучасних зарубіжних конституцій не допускають можливості сецесії, тому, як правило, вона здійснюється в результаті здійснення права націй на самовизначення.

Безумовними підставами відділення народу як реалізації його права на самовизначення визнаються:

• дискримінація цього народу з боку держави;
• порушення державою основних прав і свобод людини і громадянина;
• незабезпечення права цього народу на участь в управлінні державою.

Часто сецесія має місце під час або в результаті національно-визвольної боротьби певного народу, прикладом чого можуть бути вихід республік зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, відділення провінції Еритрея від Ефіопії тощо.

6) цесія (поступка права на територію) – передача території від однієї держави до іншої за угодою між ними.

Цесія може бути: відплатною та безвідплатною. Як правило, цесія передбачає відповідну компенсацію, в основному в не грошовій формі. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Однак, необхідно звернути увагу на те, що сучасне міжнародне право допускає можливість передачі ділянок території однієї держави іншій лише за умови, що це не порушує права відповідного народу на самовизначення. Цесія також може бути: повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія не передбачає безповоротну втратою державою переданої території.

Цесія може бути здійснена у формі:

• купівлі-продажу. Протягом тривалого часу купівля-продаж державної території вважалася звичайним явищем (наприклад, договір продажу Російською імперією Аляски). У сучасній практиці вона зустрічається вкрай рідко ^[68], с. 102.
• дарування.Такі договори мали місце в давній історії, зокрема при укладанні шлюбних договорів між царюючими особами.

7) обмін. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.

Обмін територіями, як свідчить практика, є одним із прийнятних способів вирішення територіальних спорів. Наприклад, 1890 р. Велика Британія уступила Німеччині острів Гельголанд в обмін на німецькі колонії в Африці. Прикладом обміну територіями є і договір 1951р. між СРСР і Польщею щодо обміну ділянками своїх територій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, а також договір 1999р. про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить територією України.

Сучасним прикладом обміну територією є угода укладена Міністрами закордонних справ Нідерландів та Бельгії про корегування кордону між країнами від 28 листопада 2016 р. Угодою передбачено, що частина території, яка належала Нідерландам, перейде до Бельгії і навпаки. Нідерланди отримають острів площею 16 гектарів, тоді як бельгійці – 3 гектари території. Причиною коригування кордону, стала ситуація в районі річки Маасу яка розділяє територію Нідерландів та Бельгії. Внаслідок інженерних робіт на річці у 60-80-х роках ХХ ст. з'явилося кілька островів, один із яких став бельгійським островом. Цей острів став важкодоступним для правоохоронців Бельгії, які могли дістатися туди на човнах та з дозволу Нідерландів.

8) оренда. Оренда території є однією із поширених способів тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору.

Оренда, певною мірою, є специфічною зміною державної території, тому що держава-орендодавець на певний час втрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

Такий вид оренди служив засобом забезпечення довгострокової присутності великих держав у різних регіонах світу. Наприклад, Пекінським договором від 6 березня (22 березня) 1898 р. Німеччина отримала від Китаю на 99 років "обидві сторони входу до бухти Цзяочжоу". Крім цього, Китай вимушений був надати територію в оренду Росії за договором від 9 квітня (28 березня) 1898р., Великій Британії – за договором від 9 червня (28 травня) 1898р. У1997 р. вийшов строк оренди Гон-Конгу (Сяньганя), щодо якого Велика Британія здійснювала повний суверенітет з 1898 р. Останньою територією, умови оренди якої передбачають повний перехід суверенітету до орендатора, є Гуантанамо відповідно до договору між Кубою й США ^[69], с. 101.

9) ад'юдикація – передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових та арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для сторін. Наприклад, у спорі між Францією та Великобританією за рішенням Міжнародного суду ООН деякі маленькі острови у протоці Ла-Манш знаходяться під британським суверенітетом (1953). Також, рішенням країн антигітлерівської коаліції, на підставі Потсдамської декларації 1945 р., була ліквідована колишня німецька територія – Східна Пруссія (її північна частина передана СРСР, південна – Польщі) ^[70], с. 105-104.

10) акреція – збільшення державної території за рахунок природного або штучного утворення в її межах сухопутної території, у результаті чого може здійснюватися перенесення кордону територіальних вод. Наприклад, збільшення берегової частини території Нідерландів та Сінгапуру в результаті спорудження дамб і штучних насипів. Нідерланди за рахунок будівництва системи гідротехнічних споруд і дамб відокремили від моря майже 40 % своєї сучасної площі. Прикладом також є відвойовування Японією суходолу біля моря шляхом намивання території та створення так званих "сміттєвих островів" з утилізованих промислових і побутових відходів.

Неправомірним (протиправними) способами територіальних змін є:

1) анексія – насильницьке приєднання території чи частини території однієї держави до території іншої.

Протягом багатьох століть насильницьке приєднання територій були основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території.

2) військова окупація – тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адміністрації на захопленій території. Військова окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

5. Теоретичні аспекти державотворення

У вузькому розумінні державоутворення – це складний, комплексний довготривалий і багаторівневий процес утворення держави, зумовлений культурними, політичними, релігійними та іншими факторами.

У широкому розумінні державоутворення – це процес, спрямований на актуалізацію національної ідеї в галузі державного управління, вироблення та втілення ідеології державоутворення, створення й становлення держави як системи відносин та її інститутів, що мають забезпечити життєздатність і розвиток держави^[71].

Термін "державотворення" (англ. State-building) запровадив у 1975 р. американський соціолог Чарльз Тіллі (1929-2008) стосовно історії Західної Європи. Ч. Тіллі виходив з того, що з винайденням пороху, війни в Європі стали вимагати величезних затрат, а тому захистити себе могли лише великі народи, об'єднані сильними державами.

Термін державотворення вживається також для позначення міжнародних зусиль, спрямованих на відбудову, утворення й зміцнення слабких держав у післяконфліктні періоди, таких як план Маршала щодо Німеччини після Другої світової війни.

З проблемою державоутворення тісно пов'язане питання визнання. Як відзначав Ф. Мартенс (справж. Фромгольд Фрідріх, 1845-1909), міжнародне право "не може визнати, що певне суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права". Отже, відзначав він у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право як визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання – це односторонній добровільний акт держави, в якому вона:

• прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права та має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або
• про те, що вважає владу, яка утвердилася неконституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави.

За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання зокрема свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, яка визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду та форми визнання.

Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими та залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала в разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. На теперішній час вона виникає найчастіше при територіальних змінах: об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні).

Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави – наприклад, "Турецької Республіки Північного Кіпру").

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

• конститутивна;
• декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі – міжнародну правосуб'єктність, уряду – здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий аспект цієї теорії полягає в такому:

• по-перше, незрозуміло, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;
• по-друге, як свідчить практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої нині притримується значна кількість учених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і слугує засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф. Мартенс писав, що "держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження".

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: ст. 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності. Поширеною є думка, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії – у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія. З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з цього питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 р. об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці (ОАР), остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР – Україна і Білорусія – на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. Після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Уже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій тощо^[72].

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

• de facto;
• de jure;
• ad hoc.

Визнання de facto – це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що певна держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 р. СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure – це повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі та в усіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, тощо. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією СРСР у 1924 р.) або про відношення до міжнародних зобов'язань (зроблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 р.).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку ведуть мову про визнання ad hoc (у цій ситуації, конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 р. відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. В юридичній науці виокремлюють традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції, вигнанні).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав тощо. Основним критерієм визнання в цьому випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не лише законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено новоствореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або створені з порушенням принципу самовизначення.

6. Громадянське суспільство та правова держава: взаємовплив і взаємодія

У міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня політичної зрілості до вищого змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає демократичною (у ній забезпечуються народовладдя, економічна свобода, свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства утверджується політична система суспільства, зміцнюється державна влада.

Що таке суспільство? Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створюється на засадах взаємних інтересів і співпраці. Щоправда, не будь‑яка сукупність людей, об'єднаних загальними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також поєднує спільний інтерес, але це не суспільство, бо воно не є простою сукупністю індивідів.

Суспільство – це соціальна система, система взаємодії людей, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі ‑ юридичних)^[73].

У кожному суспільстві існує своя система відносин: економічних – форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.; соціальних – відносини між різними групами населення; політичних – ставлення груп населення до політичної влади, участь громадян і їх об'єднань у політиці, державоправотворенні ; ідеологічних (духовно‑культурних) – культура, характер світогляду – демократичний, недемократичний (тоталітарний, авторитарний); інформаційних – засобів масової інформації).

У кожному суспільстві є свої суб'єкти соціального спілкування: особа, сім'я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство – складна динамічна система взаємозв'язків людей, об'єднаних сімейними узами; груповими, становими, класовими, національними відносинами. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я.

Громадянське суспільство – система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, що добровільно сформувалися і перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім втручанням держави, призначеної створювати умови для реалізації належних їм прав і свобод^[74].

Генезис громадянського суспільства припадає на період усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом, початок розквіту вільного підприємництва і приватної ініціативи (XVI‑XVII ст.). Поступово воно розвивалося (його вдосконаленню сприяли своїми ціннісними ідеями видатні мислителі різних часів і народів – Дж. Локк, Т. Пейн, А. Токвіль, Г. Гегель та ін. – і й XX ст. з розвитком демократії набуло ознак відносно незалежного і автономного соціального утворення, відокремленого від держави і здатного реалізовувати виявлені потреби й інтереси громадян на основі самоорганізації. Нині громадянське суспільство співвідноситься з поняттям правової держави як умова її побудови.

Ознаки громадянського суспільства:

1) визнання автономної особи своїм головним суб'єктом, а її прав і свобод, честі й гідності – вищими соціальними цінностями;

2) самореалізація права вільних і рівноправних громадян через такі інститути, як сім'я, церква, різні об'єднання, засоби масової інформації тощо;

3) добровільне формування інститутів – громадських об'єднань (прибуткових і неприбуткових) на засадах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за наказом держави) та регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них;

4) взаємодія громадських об'єднань як вільних і рівноправних партнерів, що перебувають у відносинах конкуренції і солідарності;

5) задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людини та її добровільних об'єднань завдяки громадській співпраці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави;

6) діяльність автономних осіб і їх об'єднань у межах різних соціальних норм та принципів – моральних, релігійних, звичаєвих, передусім правових;

7) виступає носієм принципу верховенства права і безпосереднім середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення одних і тих самих суспільних відносин, що вимагають формального упорядкування, тобто виробляє стандарт поведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;

8) забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ (націю) – цілісний і повновладний суб'єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів;

9) слугує соціальним джерелом формування правової держави.

Структура громадянського суспільства є складною. Вона охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських спілок, політичних партій, профспілок, творчих асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів, волонтерство тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масової інформації тощо^[75].

Головнім суб'єктом громадянського суспільства є автономна особа, тобто:

• суб'єкт, що усвідомлює себе вільним членом суспільства згідно з розумінням свободи, прийнятими в цьому суспільстві;
• суб'єкт, вільний економічно, наділений економічними правами і свободами, у тому числі правом приватної власності ("суб'єкт‑ власник"), і має право вибору форм і видів трудової діяльності, зокрема підприємницької;
• суб'єкт, вільний ідеологічно і політично, тобто має можливість бути членом політичної партії чи об'єднання, опозиційного щодо існуючої державної влади; має право брати чи не брати участь у виборі органів державної влади і місцевого самоврядування;
• суб'єкт, що усвідомлює свою відповідальність перед суспільством;
• суб'єкт, захищений законом від прямого втручання і свавільних обмежень з боку держави.

Головною передумовою свободи людини і всього суспільства є власність в усьому розмаїтті форм і видів, насамперед приватна власність, що виконує соціальну функцію. Власність покликана: 1) забезпечити добробут усіх; 2) відкрити економічний простір для власного збагачення на основі зростання інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості.

Ринок у громадянському суспільстві є сферою товарного обміну між покупцями і продавцями – діє як саморегулююча система. Участь держави в цьому процесі виражається в тому, що вона допомагає налагоджувати й удосконалювати цю систему, створювати баланс між конкуруючими суб'єктами. Ринок відіграє вирішальну роль у розподілі ресурсів. На відміну від планової економіки, де прямі постачання за розпорядженням уряду стають нормою, у ринковій економіці рішення децентралізовані і регулюються ринком.

Вільна праця та її належні умови – неодмінний елемент громадянського суспільства. З розвитком ринку, громадянське суспільство стає роботодавцем нарівні з державою. Переставши бути єдиним власником засобів виробництва, держава позбавляється переваги бути єдиним гарантом одержання кожним громадянином роботи. Проте держава зберігає відповідальність за взаємини учасників ринку: вона не повинна допускати хаосу і права сильного. Співвідношення праці і різних форм власності в громадянському суспільстві має бути таким, щоб праця давала змогу створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя.

Громадянське суспільство виправдовує свою назву не тим, що складається з громадян, а тим, що створює належні умови для реалізації їх можливостей працювати, для розвитку економічних відносин. Переваження в державі так званого "середнього класу" – один з показників сформованого в ньому громадянського суспільства.

Громадянське суспільство передбачає наявність численних незалежних (прибуткових і неприбуткових) інститутів, що діють у межах права і служать бар'єром для встановлення монопольної влади держави.

Церква (релігійні організації: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства тощо) відокремлена від держави, є своєрідним елементом громадянського суспільства. Вона не втручається у справи держави, а займається лише питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян; служить їм духовною і моральною опорою; перебуває в партнерських відносинах з державою. Можна сказати, що існує триланкове співвідношення: релігійні інститути (організації) – держава – громадянське суспільство, у якому визнається автономність один одного, підтримується взаємна повага і взаємодія^[76].

Сім'я відіграє головну роль у громадянському суспільстві. У п. 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини^[77], прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948, зазначено: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави".

Об'єднання громадян неприбуткові (політичні партії, профспілки та ін.) і прибуткові (комерційні організації: банки, страхові компанії, підприємства, господарські товариства та ін.) посідають особливе місце у структурі громадянського суспільства: вони дають можливість людям спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти свої потреби, захищати інтереси у сферах політики, економіки, культури, громадського життя, бізнесу. Вони здатні протистояти необґрунтованому втручанню в громадське життя державних інститутів.

Засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення) – незалежні засоби виробництва і широкого поширення новин, інформації і розваг. Вони сприяють формуванню суспільної згоди, залученню людей до участі в суспільному житті, стимулюють розвиток громадянської позиції.

Місцеве самоврядування (територіальні громади, органи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення) здійснюється добровільно, на засадах самоорганізації, управління на місцях, розвиває ініціативу громадян, залучає їх до самодіяльності, самостійного вирішення питань місцевого значення в межах конституції і законів держави.

У громадянському суспільстві діють органи держави – тією мірою, якою вони забезпечують інтереси суспільства (судові, правоохоронні та ін.). Громадянське суспільство є способом організації політичної влади, що якісно відрізняється від державного способу організації влади.

Діалектика відносин громадянського суспільства і держави складна й суперечлива, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно‑управлінської праці. Громадянське суспільство як динамічна система завжди відчуває тиск з боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного формування громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава, окрім власних функцій, привласнює ще і функції громадянського суспільства, змушує його виконувати винятково державні рішення.

Держава і суспільство існують у вигляді суперечливих безупинних взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства та його інститутів. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави. Оптимальною умовою їх компромісу слугує встановлення гармонійного єднання приватних і публічних інтересів з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Взаємодія громадянського суспільства і правової держави виявляється в тому, що громадянське суспільство: 1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою; 2) розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм); 3) впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах (частина партій діє в межах держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої влади через консультативні комітети при уряді, його міністерствах – це так зване функціональне представництво); 4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; 5) використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права – нормативно‑правових актах, нормативно‑правових договорах, правових прецедентах тощо.

Роль цивілізованої держави у розвитку громадянського суспільства:

1) слугує формою, що організовує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

2) є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

3) встановлює "правила гри", яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

4) не втручається в приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання можливе лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

5) не втручається в приватні (громадянські) правовідносини: у разі вступу в такі правовідносини втрачає можливість виявляти публічну владу, тобто зберігає всі ознаки публічновладної особи за межами приватних (громадянських) правовідносин;

6) надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки його суб'єктів;

7) виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

8) юридично забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

9) має межі регулювання відносин у суспільстві, що визначаються конституцією держави, міжнародними стандартами прав людини.

І громадянське суспільство, і правова держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Європейська традиція виходить не зі співвідношення інтересів людини і держави, а зі справедливого балансу інтересів особи та суспільства. Цей баланс розцінюється Європейським Судом з прав людини як гарантія правомірності відносин "людина ‑ держава".

Одна з головних цілей демократичних перетворень в Україні полягає в тому, щоб стимулювати розвиток громадянського суспільства. Основну роль у цьому має відіграти налагоджений механізм правового регулювання.

7. Функції держави: поняття, види, форми та методи забезпечення

Питання функцій держави має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Воно дає можливість розглянути державу не лише зі сторони її форми, внутрішньої будови та змісту, але й охопити її багатосторонню діяльність, функціонування як в суспільстві, так і у взаємодії з іншими державами. За допомогою функцій можна визначити характер діяльності держави, правильність вибору нею на тому чи іншому етапі розвитку пріоритетів, рівень її організованості та ефективності .

Саме тому пізнання функцій є: по-перше, передумовою пізнання головного та визначального в державі, виявлення її соціального змісту та сутності. По-друге, значення питання функцій держави зумовлено тим, що функції визначають її структуру, тобто способи, закономірності організації елементів держави як складної соціальної системи.

Функції держави традиційно визначають як основні напрями діяльності держави, що обумовлені її сутністю, змістом і соціальним призначенням, а також тими завданнями, які стоять перед нею на тому чи іншому етапі розвитку.

Зміст функцій держави проявляється в такому: 1) це наукова абстракція, за допомогою якої єдина державна діяльність поділяється на види. Вони відрізняються характером об'єкта, метою, матеріально-технічними засобами, методами та інше; 2) функції не є видами діяльності, що притаманні тільки державі. Поряд з державою аналогічну діяльність можуть здійснювати також і недержавні організації; 3) специфіка функцій держави полягає в тому, що вона в якості органу політичної влади надає їм загальнообов'язковий характер; 4) функції держави характеризуються відносною постійністю; 5) через функції держава реалізує своє соціальне призначення; 6) державам різних історичних типів притаманні аналогічні з організаційно-технічної точки зору функції; 7) кожна функція держави повинна розглядатись як елемент єдиної системи функцій, поза системою поняття функції не має значення^[78].

За своїм характером функції держави не можуть бути нейтральними, через них завжди відображається та реальна, соціально зумовлена роль, яку відіграє держава в процесі вирішення завдань соціально-економічного розвитку суспільства. Саме це знайшло своє втілення, наприклад, у теорії "держави нічного сторожа", яка полягає в ідеї повного, або принаймні мінімального втручання держави в економіку, а згодом – у "теорії загального благоденства", що є символом посилення ролі держави у вирішенні питань економіки на благо суспільства.

Таким чином, функції держави – це основні напрями її діяльності з управління суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів, в яких знаходить свій прояв її сутність і соціальне призначення^[79].

Необхідно наголосити на тому, що в сучасній юридичній літературі запропоноване визначення функцій держави не тільки як напрямів її діяльності, а й механізму державного впливу на суспільні процеси. І це є природно, оскільки виконуючи певні функції в тих чи інших сферах суспільного життя, держава, разом з проведенням необхідних реформ, різного роду перетворень, правового регулювання суспільних відносин впливає на стан суспільних процесів. Здійснення конкретних функцій може як стабілізувати умови розвитку суспільства, так і посилити його кризовий стан.

Так, в умовах війни, коли перед державою та суспільством стоїть завдання захисту країни від нападу ззовні, на перший план виходить функція оборони. Її пріоритетність у цей період безсумнівна. У період економічної кризи, коли вирішуються завдання стабілізації економіки та її росту, на перший план виступає економічна функція в силу об'єктивних причин.

Ознаки функцій держави:

• вони є соціально значущими напрямами її внутрішньої або зовнішньої діяльності;
• у функціях держави знаходить своє вираження та конкретизацію її історична сутність і соціальне призначення;
• функції держави мають чітко визначений предмет, що означає їх постійний характер на довгому періоді існування держави;
• реалізація функцій держави здійснюється притаманними їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства;
• у функціях держави проявляються та об'єктивуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства.

Сутність держави та її соціальне призначення є вирішальними факторами у визначенні спрямованості діяльності держави, постановці її мети та завдань на відповідному етапі розвитку суспільства.

Функції держави є багатоплановими, їх формування відбувається в процесі становлення та розвитку держави. Послідовність виникнення функцій залежить від черговості завдань, які постають перед суспільством у його історичному розвитку та кінцевої мети. Ці завдання та мета не є довільними. Вони залежать від низки умов, найважливішими з яких є: економічні можливості суспільства, потреби та інтереси населення, окремих соціальних груп і прошарків, можливостей партнерства між ними, морального та культурного рівня суспільства, професіоналізму державних структур.

Кожна функція має відповідний зміст, оскільки передбачає діяльність держави в конкретній сфері суспільного життя. За своїм змістом функції держави є сукупністю однорідних напрямів її діяльності, що характеризуються внутрішньою єдністю та істотною відмінністю їх від інших напрямів. Зміст функцій показує що робить держава, чим займаються її органи, які питання фони вирішують. Наприклад, економічна функція охоплює діяльність держави в різних галузях національної економіки, соціальна функція "розщеплюється" залежно від соціальних потреб особистості та суспільства (охорона здоров'я, соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство), культурна функція є сукупністю напрямів у сферах духовного життя (освіта, наука, культура тощо).

За своєю зовнішньою формою функції держави – це сукупність основних видів державної діяльності, які іноді називають державним керівництвом, чи державним управлінням (у широкому значенні цього слова). Наприклад, економічна функція – це державне управління (керування) економікою, культурна функція – управління в галузі культури.

Вивчення функцій держави неможливе без правильної та науково обґрунтованої класифікації. У наукових і практичних цілях функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями: часом дії, об'єктом, принципом поділу влади, ступенем значущості, походженням, сферою політичної спрямованості.

Стосовно основних критеріїв класифікації функцій сучасної держави в юридичній літературі виокремлюють такі:

1) відповідно до сфер діяльності держави:

• зовнішні – це напрями діяльності держави за її межами, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому, та вирішенням інших цілей і задач, які стоять перед нею на міжнародній арені. Такі функції не можуть бути однаковими для всіх держав і державних утворень. Вони залежать від характеру політичного режиму в державі, взаємовідносин держав одна з одною та інше;
• внутрішні – це такі напрями діяльності держави, що здійснюються в межах цієї держави і в яких конкретизується внутрішня політика у сфері економічних, ідеологічних, політичних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства, що зумовлені необхідністю вирішення внутрішніх задач, які стоять перед державою.

Між внутрішніми та зовнішніми функціями існує тісний зв'язок, оскільки зовнішньополітична діяльність будь-якої держави перебуває у взаємозв'язку з внутрішньою політикою та умовами існування держави, які насамперед визначаються економічними умовами.

До зовнішніх функцій держави відносяться:

1. оборона країни – полягає в захисті економічними, дипломатичними та воєнними засобами державного суверенітету та території;
2. економічна – встановлення та здійснення торгово-економічних відносин з іноземними державами та їх об'єднаннями; інтеграція у світову економіку;
3. підтримка міжнародного миру та світового правопорядку – запобігання виникненню міжнаціональних і міждержавних конфліктів та участь в їх урегулюванні (наприклад, перебування українських миротворчих сил в країнах, де тривають конфлікти); боротьба з міжнародним тероризмом;
4. дипломатична – встановлення і підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами;
5. культурна – встановлення і розвиток культурних зв'язків з іншими державами; участь у збереженні пам'яток світової культури;
6. інформаційна – участь у розвитку світового інформаційного простору з метою забезпечення вільного обміну інформацією між країнами, народами й окремими громадянами.

Наступна класифікація є як традиційною, так і спірною. Ще в 60-х роках у вітчизняній літературі держави обговорювалося питання що ж таке основні та неосновні функції і чим вони відрізняються одна від одної? Деякі автори взагалі відкидали такий поділ. Але з часом, з розвитком вітчизняної та зарубіжної юридичної науки, дослідники, які займались проблемами державно-правової теорії та практики, прийшли до висновку, що класифікація функцій на основні та неосновні не лише бажана, але й об'єктивно необхідна. Оскільки в реальному житті функції держави як основні напрями її діяльності є нерівнозначними.

Наприклад, є природним, що в умовах ведення війни на першому місці в системі функцій держави опиняється функція оборони, поряд з економічною та іншими функціями, а в умовах екологічної катастрофи – екологічна та інші відповідні функції. Класифікація функцій за ступенем їх соціальної значущості на основні та неосновні об'єктивно необхідна для їх пізнання та сприяє не тільки розвитку теорії їх вивчення, але й практиці їх застосування. Основними і неосновними можуть бути як внутрішні, так й зовнішні функції – краще зробити окрему класифікацію.

Внутрішні функції держави поділяються на:

• основні (головні) функції – це найбільш важливі напрями діяльності держави, які виражають сутнісні риси певного типу держави та охоплюють низку окремих однорідних напрямів державної роботи.

Так, М. М. Марченко до основних (головних) функцій сучасної держави відносить:

1. політичні – напрями діяльності держави (її органів) пов'язані із створенням умов для формування та функціонування державної влади на засадах демократії;
2. соціальні – створення належних умов для реалізації громадянам права на працю, достатній життєвий рівень, охорону здоров'я, пенсійне забезпечення тощо;
3. економічні – це такі напрями діяльності держави (її органів), пов'язані з впливом на сферу економічних відносин шляхом створення сприятливих умов для сучасного виробництва, підтримки і сприяння розвитку всіх форм власності тощо;
4. оподаткування та фінансового контролю – запровадження і забезпечення функціонування системи оподаткування і контролю за законністю прибутків індивідів та організацій, а також і за використанням податків;
5. екологічна – охорона і забезпечення раціонального використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки суспільства;
6. культурна – забезпечення консолідації нації, формування загальної для всієї країни культури і водночас сприяння розвитку культури всіх народів, що проживають на території держави; заохочення науки, освіти; охорона культурної спадщини;
7. правоохоронна – контроль за неухильним дотриманням конституції та законів, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності винних у їх порушеннях;
8. забезпечення реалізації і захисту прав та свобод людини й громадянина – створення найсприятливіших умов для реалізації суб'єктивних прав і свобод, а також ефективних засобів їх охорони, захисту та поновлення^[80];

• неосновні (додаткові, похідні) функції – характеризуються тим, що діяльність держави стосується лише певної сторони суспільного життя, а тому вона виконується не всією системою державного механізму, а лише окремими її ланками.

Неосновні функції держави є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. Вони мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер (наприклад, функція оподаткування та фінансового контролю щодо економічної та соціальної функції держави). Необхідно зазначити, що поняття "основні функції" та "неосновні функції" є певною мірою умовними, що допомагають виокремити з усієї сукупності функцій держави такі, що є більш або менш широкими за своїм обсягом.

Отже, неосновні функції являють собою напрями діяльності держави з виконання її завдань у визначеній, вузькій сфері суспільних відносин. Їх здійснення забезпечується відповідною діяльністю окремих ланок державного апарату, а не державою в цілому;

2) залежно від часу реалізації або від тривалості в часі функції держави поділяються на:

• постійні (наповнення Державного бюджету);
• тимчасові (Програма підготовки та проведення в Україні Євробачення 2023).

Через зв'язок із сутністю, соціальним призначенням, формами держави у змісті функцій будь-якої держави можна побачити як загальносоціальні, так і національні ознаки.

До загальносоціального змісту функції держави, управлінню суспільними справами відноситься все те, що спрямоване на вирішення основних економічних, соціальних, політичних та інших завдань з метою забезпечення інтересів суспільства на відповідному історичному етапі його життєдіяльності. Основні загальносоціальні функції забезпечують існування, добробут і виживання самого суспільства. Саме в цьому державна організація суспільства набуває найбільшого значення. Загальносоціальні функції характеризують динамічну сторону держави. Невиконання або неякісне виконання цих функцій призводило та призводить держави до занепаду та розпаду.

Важливе значення в життєдіяльності держави, особливо останнім часом, відіграє й національний зміст функцій. Ця характеристика пов'язана з тією діяльністю держави, яка спрямована на збереження та розвиток національної культури, мови, традицій, самого існування етносу, який і виступає в державно-організованій формі.

Національний зміст функцій держави близький до загальносоціального, але не співпадає з ним. Досить часто державна діяльність повинна забезпечувати саме національні інтереси етносу, який формує державу, відповідно до геополітичних інтересів, захисту співвітчизників, які в силу різних обставин перебувають на території інших держав, розвитку національної свідомості, релігійного відродження тощо. Сюди ж можна віднести і гармонізацію інтересів етносу та етнічних меншин всередині держави, якщо населення має багатонаціональний склад.

Національна характеристика функцій держави охоплює не тільки їх зміст, спрямованість, але й те, як цей зміст реалізується, тобто в яких формах, за допомогою яких засобів ці функції здійснюються: в демократичних чи авторитарних, політичних чи насильницьких формах. Аналіз національного змісту функцій держави вказує і на соціальну цінність держави, ефективність існування етносу в державно-організованій формі. Цей аналіз показує, чому розпад чи зникнення держави є національною катастрофою. Однак, як свідчить історичний досвід, часто постає питання про соціальну ціну, яку платить народ при здійсненні національно-функціональної діяльності держави, особливо в сучасних умовах, коли тісно поєднані національні, політичні, територіальні та інші інтереси, коли існує безліч силових засобів для вирішення міжнаціональних та етнічних конфліктів.

Форми і методи забезпечення функцій держави.

Функціональна характеристика держави охоплює не лише зміст її функцій, але й форми і методи їх реалізації. Під формами здійснення функцій держави потрібно розуміти їх зовнішній прояв. Питання форм є перш за все питанням щодо специфіки видів державної діяльності.

Здійснення функцій сучасної держави відбувається в процесі її діяльності та виражається в правових і організаційних (фактичних) формах.

У правових формах відображається взаємозв'язок держави та права, підкреслюється необхідність держави діяти при реалізації своїх функцій у межах права. У правових формах, їх існуванні та рівні розвиненості відображається бажання держави до використання чи навпаки до невикористання правових засобів у своїй діяльності. У науковій і навчальній юридичній літературі виокремлюють три правові форми реалізації функцій держави.

Правові форми здійснення функцій держави – це управлінська чи регулятивна діяльність державних органів, що полягає у вчиненні юридично значимих дій з виконання державних функцій у порядку, визначеному законом, і має правові наслідки.

До правових форм реалізації функцій держави відносяться правотворча, правозастосовна, правоохоронна, правореалізаційна діяльність.

Правотворча діяльність – це діяльність компетентних органів і посадових осіб, спрямована на видання або санкціонування, зміну або скасування норм права, що завершується оприлюдненням нормативно-правових актів, а також їх систематизацією.

Правотворча діяльність є процесом постійної зміни та оновлення чинного права, при цьому сама ця діяльність (її форми, процедури, суб'єкти та їх повноваження) також урегульована правом і вдосконалюється разом із розвитком правової та політичної культури суспільства.

Створення комплексу нормативно-правових актів неможливо лише на одному будь-якому рівні державної діяльності (наприклад, тільки в центрі чи на місцях), або лише за допомогою одних державних органів (приміром, законодавчих). Причому необхідною є нормотворча активність державних органів усіх рівнів і створення такої системи нормативно-правових актів, яка повинна включати не тільки закони, але й підзаконні нормативно-правові акти. Наприклад, для реалізації такої функції як зовнішньоекономічне співробітництво та залучення іноземних інвестицій, необхідним є прийняття низки нормативних актів на рівні законів парламенту та постанов уряду. Так, для успішної реалізації цієї функції потрібно в законодавчому порядку вирішити коло питань, що стосуються принципів та умов зовнішньоекономічного співробітництва та іноземних інвестицій, проблем прикордонного контролю та оподаткування, гарантій іноземних інвестицій, що пов'язані з економічним та політичних ризиком, зміною законодавства, що може суттєво змінити права інвесторів та ін.

Правозастосовна діяльність – це діяльність компетентних державних органів із виконання законів і підзаконних нормативних-правових актів шляхом прийняття правозастосовного акта. Суб'єкти правозастосовної діяльності – державні органи та посадові особи. Необхідність цієї форми зумовлена тим, що від неї залежить не тільки ступінь реалізації правових вимог, але й рівень здійснення самих функцій держави. Від того, наскільки ефективно виконуються правові вимоги, настільки ж ефективно буде і здійснення державних функцій.

Уся діяльність держави (її органів і посадових осіб) має характер правореалізуючих дій. Навіть правотворча діяльність є формою реалізації повноважень відповідних державних органів і посадових осіб на видання у встановленому порядку відповідних нормативно-правових актів та ін. У формі реалізації права відбувається також і виконавчо-розпорядча та правозахисна діяльність.

Правоохоронна діяльність – це діяльність, сутність якої полягає в забезпеченні безпосереднього реагування на вчиненні правопорушення у сфері здійснення державних функцій, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності осіб, які їх вчинили.

Відповідно основний тягар із здійснення цієї форми лягає на систему правоохоронних органів, суди та прокуратуру. Хоча для усунення негативних наслідків порушення законності, правопорядку, конституційності, послаблення гарантій прав і свобод громадян важливе значення набуває цілеспрямована діяльність не тільки правоохоронних, але й законодавчих і виконавчих органів держави.

У результаті правоохоронної діяльності видаються акти застосування норм права (постанови слідчих, протести прокурорів, вироки та рішення судів). Специфіка цих актів полягає в тому, що вони відповідають цілям профілактики (попередження) злочинів та інших правопорушень, сприяють відновленню порушеного права, реалізації юридичної відповідальності особи, яка скоїла правопорушення у сфері реалізації функцій держави. Важливим аспектом правоохоронної діяльності є боротьба із правопорушеннями та злочинністю, здійснення відповідних профілактичних заходів. Здійснення правозахисної функції є одним з обов'язків держави. У межах цієї форми реалізації функцій держави визначальне значення має послідовне дотримання нею гарантій у сфері прав та свобод людини і громадянина.

Останнім часом, у зв'язку з розвитком ринкових відносин деякі автори виділяють і четверту форму – договірну форму здійснення державних функцій.

Договірна форма поширюється не лише на економічну сферу реалізації державних функцій, але й на інші сфери життя суспільства. На договірних основах побудовані відносини, що виникають у сфері освіти, медичного обслуговування, надання юридичних послуг та ін.

Використання договірної форми надає можливість широкого залучення до державної діяльності не тільки державних органів та організацій, але й приватних, комерційних фірм і громадських організацій. Здійснюється вона завдяки тому, що договірна форма передбачає не примусовість, а добровільність у своїй основі. Договірні відносини виникають на основі уповноважуючих, а не зобов'язуючих норм права.

Коли ми ведемо мову про правові форми реалізації функцій держави, їх не можна ототожнювати, з одного боку, з самими функціями, а з іншого – з конкретними видами державної діяльності чи сферами управління.

Поряд із правовими формами функції держави здійснюються також і в неправових формах.

Організаційні (неправові) форми здійснення функцій держави – це специфічні види організаційної чи іншої діяльності державних органів та організацій, що спрямовані на реалізацію функцій держави, які не тягнуть правових наслідків.

Види організаційних (фактичних) форм здійснення функцій держави:

• організаційно-регламентуюча форма – підбір, розміщення, виховання і визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій (кадрова робота, підготовка документів);
• організаційно-економічна форма – це організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій;
• організаційно-контрольна форма – це організація недержавного контролю в сфері здійснення державних функцій;
• організаційно-виховна форма – це організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення в сфері здійснення державних функцій.

Функції держави характеризуються не тільки своїми особливими формами, але й методами реалізації. Під методами здійснення державних функцій розуміють способи та засоби діяльності державних і недержавних органів та організацій, що спрямовані на вирішення завдань, що постають перед державою на певному етапі її розвитку.

Методи діяльності державних органів є досить різноманітними. Так, у процесі здійснення правоохоронної діяльності державних органів широко застосовуються методи переконання та примусу. Вони відносяться перш за все до таких державних функцій як охорона правопорядку, прав та свобод громадян та ін. При здійсненні функцій держави, що відносяться до сфери економіки та фінансів, широко застосовуються методи матеріального стимулювання, планування, прогнозування тощо.

Під час здійснення своїх функцій держава за допомогою державних органів та їх посадових осіб застосовує низку методів:

• метод переконання – здійснюється шляхом заохочення суб'єктів суспільних відносин до певної діяльності чи дій, що відповідають їх волі без застосування силового тиску, таким чином забезпечуючи свободу вибору. Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби як суб'єктивні права, законні інтереси, пільги;
• методи рекомендації і заохочення – мають місце тоді, коли держава орієнтує й спонукає суб'єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним з її точки зору. Використовуючи ці методи, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності;
• метод примусу – полягає в застосуванні до суб'єктів, які вчинили правопорушення у сфері здійснення державних функцій, передбачених нормами права заходів покарання, перевиховання та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, заподіяної такою поведінкою.

8. Механізм держави. Роль правоохоронних органів у механізмі держави

На відміну від таких базових категорій теорії держави та права як "форма держави" та "функції держави" поняття механізму держави ще й досі потребує фундаментального науково-юридичного осмислення. Утім, необхідно визначити ті причини та фактори, які роблять його актуальним для сучасної теорії держави та права.

Перш за все, це "практична реалізація завдань держава, що передбачає функціонування спеціально утвореного для цього механізм… механізм держави є атрибутом держави і відображає інституціональний аспект державності"^[81].

По-друге, слід звернути увагу на те, що сучасне переосмислення ролі та місця держави в суспільному житті змушує піддавати ревізії й усталені погляди щодо функціонування державного механізму. Оскільки сучасна теорія соціальної держави передбачає змістовне переосмислення як ролі механізму держави, так і тих цілей і функцій, яким він повинен сприяти. "Функціональний аспект розвитку держави виявляється не менш, а подекуди і більш значимим, ніж її структурна організація… у зв'язку з чим, у сучасній юридичній науці набуває особливого значення дослідження як системи функцій держави в цілому, так і окремих її функцій, що пов'язані з тією чи іншою сферою державної діяльності"^[82].

По-третє, необхідно зазначити, що попри свою фундаментальність для теорії держави та права поняття "механізм держави" в частині визначення свого змісту досі є предметом науково-юридичних дискусій.

У науковій і навчальній літературі питання щодо співвідношення поняття державного механізму та державного апарату вирішується наступним чином. Державний механізм розглядають як сукупність різних державних органів, організацій, військових сил, державних засобів масової інформації, матеріальних засобів державної влади, а державний апарат обмежується лише системою державних органів (А.С. Піголкін). Поряд з цією точкою зору існує позиція, згідно з якою "механізм держави" та "державний апарат" є тотожними поняттями за обсягом і змістом. У випадку під апаратом держави розуміють усі органи держави у статиці, а під механізмом – ті самі органи, але в динаміці. Утім, порівняно з поняттям "державний апарат", поняття "механізм держави" включає в себе не тільки систему органів державної влади, які виконують управлінські функції, а так звані "матеріальні додатки держави" (збройні сили, поліція, виправно-виховні установи тощо).

У сучасні теорії держави та права було вказано на можливості подальшого розширення змісту поняття механізму держави, яке по суті спричинило формування принципово нового методологічного підходу до аналізу цієї категорії. Так, юрист і дослідник Ю.О. Тихомиров, для якого механізм держави – це така специфічна структура, що включає в себе державні органи та організації, публічні служби та корпорації, а також такі два важливі елементи як ресурсне забезпечення і процедури прийняття державних рішень. Подібне ускладнення механізму держави він пояснює процесом неухильного ускладнення функцій держави, механізмів визначення цілей, розробки та прийняття рішень.

Не заперечуючи, що механізм держави характеризує організацію державної влади (а не публічної влади в цілому), слід визнати, що його невід'ємною частиною є ті інститути, які дозволяють державі взаємодіяти з суспільством, і що найважливіше – брати громадянам та їх об'єднанням участь у державному управлінні.

Окремої аргументації потребують саме "додаткові" елементи механізму держави. Отже, говорячи про публічні служби як один з елементів механізму держави, мають на увазі три групи служб, без яких не може існувати практично жодна сучасна держава.

По-перше, це спеціальні органи та інститути, які покликані гарантувати правопорядок, законність, безпеку, обороноздатність країни тощо. Тобто маються на увазі: армія, поліція, прикордонні війська тощо. Діяльність усіх цих органів регулюється законодавством.

По-друге, це чисельні служби, які покликані забезпечувати нормальну життєдіяльність суспільства в енергетичній, інформаційній, транспортній, електронній сферах, а також у галузі зв'язку. Вони є в усіх без виключення сучасних державах і, як правило, існують у формі державних агенцій. Як приклад, можна навести Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України (Держенергоефективності України) – центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сферах ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива.

По-третє, це державні корпорації, які поєднують у собі функції самостійних господарюючих суб'єктів і державного управління. Наявність цього елементу пояснюється зміною фундаментальних уявлень про роль і потреби діяльності держави в процесі забезпечення економічного розвитку, а також про її функції у сфері господарювання.

Наступним елементом у механізмі держави є процедура прийняття державних рішень. Усього виокремлюють п'ять таких процедур, а саме: а) вибори та референдуми; б) самостійна процедура прийняття рішень державними органами на основі чинного законодавства; в) спільне прийняття рішень декількома суб'єктами, що утворюють механізм держави; г) узгоджене прийняття рішень; ґ) прийняття рішень відповідно до норм міжнародного права, або актів міждержавних об'єднань.

І останнім елементом є система ресурсного забезпечення, яка включає в себе: управління державною власністю; регулювання бюджетно-фінансових і податкових відносин; використання природних ресурсів; матеріально-технічне забезпечення механізму держави; режим використання людських ресурсів відповідно до законодавства про працю та зайнятість^[83].

Держаний апарат. У сучасній юридичній літературі відсутнє єдине розуміння державного апарату. Так, у широкому розумінні державний апарат – це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються на можливість застосування примусу. В іншому, більш вузькому розумінні, державний апарат характеризується як апарат виконавчої влади; та в широкому – як сукупність владних структур, збройних сил, поліції, дипломатичних представництв тощо. У номінальному розумінні державний апарат характеризується як система органів, що здійснюють державну владу, а у структурно-функціональному – як сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада. Деякі джерела взагалі не вміщують поняття державного апарату, замінюючи його механізмом держави.

Державний апарат – це конституційно передбачена система державно-владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького, управлінського та судового характеру.

Державний апарат є структурованою категорією. Структура державного апарату знаходить свій вияв через його внутрішню будову, а також через порядок взаємодії та співвідношення складових його елементів. Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного управління; система судових органів. Кожна з цих систем є носієм відповідної державної влади.

В юридичній літературі до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, поліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу та контрольну владу. Це у свою чергу суттєво розширює поняття державного апарату й не забезпечує можливість відокремлення категорій "державний апарат" і "механізм державної влади". Ототожнюючи категорії "механізм" та "апарат" у межах вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне значення категорії "державний апарат", можемо виокремити такі його особливі ознаки:

• це система створених державою структур, що мають форму органу держави;
• наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;
• наявність чиновників, які реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;
• наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);
• зв'язаність із державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;
• фінансування з бюджету;
• забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;
• система органів, розподілених відповідно за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;
• система органів наділених матеріально-технічними та організаційними засобами.

Отже, наведені ознаки категорії "державний апарат" надають можливість відокремити її від таких категорій як:

• політична система суспільства, яка розуміється як комплекс різноманітних державних і недержавних структур, що реалізують політичну владу та забезпечують політичні інтереси;
• механізм держави як сукупність різноманітних державних структур, що забезпечують економічні, соціальні, політичні та правоохоронні функції;
• орган держави як колектив службовців, чиновників, який є структурним елементом державного апарату^[84].

Державні органи. Незалежно від змісту, який ми вкладаємо в поняття державного апарату його основними та невід'ємними частинами є саме державні органи.

Державний орган є складовою частиною механізму держави, що має відповідно до закону власну структуру, чітко визначені повноваження з управління конкретною сферою суспільного життя та органічно взаємодіють з іншими частинами державного механізму.

Державний орган також можна визначити як організовану відповідним чином групу людей, які діють у певній сфері, в межах своєї компетенції та беруть участь у реалізації відповідних державних функцій.

Кожен державний орган є відносно самостійною, структурно незалежною ланкою апарату, що створюється державою для здійснення чітко визначеного виду діяльності. Кожна така ланка наділена відповідною компетенцією та в процесі реалізації своїх функцій покладається на організаційну, матеріальну та примусову силу держави.

Специфічними ознаками, що відрізняють державні органи від недержавних, є такі:

• створення їх відповідно до закону за волею держави та здійснення ними своїх функцій від імені держави за принципом "дозволено лише те, що прямо передбачено законом";
• формування з однієї особи або групи людей, які здійснюють управління суспільством на професійній основі;
• виконання кожним державним органом чітко визначених, законодавчо встановлених видів і форм діяльності;
• наявність у кожного державного органу юридично закріпленої: організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце та роль у державному апараті, а також порядку взаємовідносин з іншими державними органами та організаціями;
• наявність у державних органів державно-владних повноважень.

Саме наявність останньої ознаки надає можливість чітко розрізняти державні органи, з одного боку, і державні організації (підприємства та установи) та недержавні органи та організації з іншого.

З метою належного виконання завдань і функцій держави, органи держави організовані відповідно до системи принципів, які визначають основні підходи до їх формування та функціонування:

• принцип пріоритетності прав і свобод людини – передбачає обов'язок для державних органів і службовців визнавати, реалізовувати та охороняти права та свободи людини;
• принцип демократизму – втілюється в широкому залученні громадян до формування та організації діяльності державних органів, він включає в себе:
  • принцип народовладдя – передбачає, що джерелом влади в Україні є народ;
  • принцип поділу влади – передбачає структурний і функціональний принцип раціональної організації влади;
  • принцип взаємної відповідальності особи та держави – передбачає обмеження державної влади правами і свободами людини та громадянина;
• принцип законності – передбачає точне і неухильне дотримання та виконання норм права всіма громадянами, державними органами та іншими суб'єктами права;
• принцип професіоналізму та компетентності – забезпечує умови для залучення кваліфікованих і професійних кадрів до діяльності в органах державної влади;
• принцип гласності – передбачає відкритість діяльності державних органів, право кожного на отримання інформації, яка стосується його прав і законних інтересів^[85].

Серед науковців, що займаються проблематикою державної влади, відсутня єдина думка щодо того, яким повинен бути державний апарат, як повинні співвідноситись між собою різні гілки державної влади, а відповідно і їх носії – державні органи. Чи вони повинні бути рівними між собою чи повинна існувати їх субординація?

За однією точкою зору всі гілки державної влади та їх носії повинні перебувати в цілком однаковому положенні, врівноважувати одна одну. В країнах з тоталітарним чи авторитарним режимом поширена ідея про те, що носій виконавчої влади, як сама виконавча влада, повинен домінувати в структурі державного апарату. Однак, як свідчить історичний досвід, реалізація цієї концепції призводить до диктатури, а не до демократії. Адже ще в середині ХVIII ст. відомий представник французького просвітництва Ш. Л. Монтеск'є попереджував у зв'язку з цим у своїй роботі "Про дух законів" (1748 р.), що коли одній і тій самій особі чи одному й тому ж складу посадових осіб надана і законодавча і виконавча влада, тоді відсутня свобода, і є вірогідність того, що монарх, або сенат будуть створювати тиранічні закони, а потім тиранічно їх виконувати. Відсутня також свобода, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої чи виконавчої.

Інше рішення цієї проблеми співвідношення влади та її носіїв передбачає, що на перший план виступає державна, джерелом якої є народ. У сучасних демократичних країнах ця концепція отримала загальне визнання.

Політична практика визнала життєздатність цієї концепції, яка була розвинена ще в ХVII ст. англійським філософом-матеріалістом Дж. Локком. У своїй праці "Два трактати про правління" (1690 р.) Дж. Локк зазначав, що заради збереження суспільства, може існувати всього одна гілка – верховна влада, а саме законодавча, якій усі решта повинні підкорятись, але й вона є лише насправді тільки довіреною владою, яка повинна діяти задля відповідної мети, і тому в народу завжди залишається верховна влада заміняти чи усувати законодавчий орган.

На теперішній час в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожен державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави.

Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже і з діяльністю всього державного апарату. У свою чергу функції реалізуються через компетенцію. Функції та компетенція будь-якого державного органу перебувають у тісному зв'язку між собою. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюють у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) і територію дії (територіальну підвідомчість).

Компетенція являє собою юридично встановлену "систему координат", за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до "сфери володарювання" певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити висновок про "належність", правомочність владного органу в конкретних публічних правовідносинах. "Належність" органу визначається двома чинниками: підвідомчістю та повноваженнями. Саме ці два юридичні явища і є елементами компетенції органів публічної влади.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінності у підвідомчості. Водночас предмети відання деяких органів частково перетинаються (приміром, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), проте повноваження цих органів у "спільних" сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої "конкуренції компетенцій" не відбувається.

Повноваження державного органу є його "правообов'язками", оскільки за наявності необхідних юридичних факторів орган не може не реалізувати свої повноваження, виступаючи як носій суб'єктивного права стосовно підвладного суб'єкта. Адже сама форма надає можливість найбільш точно висвітлити "двоїсту" сутність зазначених повноважень: вказати права органу, водночас дати зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі що орган є правозобов'язаним не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином, що знайшло своє відображення у ст. 3 Конституції України від 28 червня 1996 р.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни "підвідомчість", "предмети відання" і "коло підвідомчих справ" використовуються як рівнозначні. Однак зміст цих термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість – це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб'єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Однак точність такої вказівки може бути досягнута лише шляхом визначення якісної (змістової) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин саме і являє собою предмети відання, але сама по собі дана вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального "перехрещення" повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Територіальний показник використовується законодавцем як один із засобів для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб'єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах.

Органи держави як складові частини державного апарату відрізняються один від одного за порядком утворення, видами діяльності, що ними виконується, характером та обсягом компетенції, особливостями виконання покладених на них повноважень, формами та методами здійснення ними державних функцій. Отже, класифікувати їх можна за такими критеріями:

1. За місцем у системі державного апарату:

• первинні – виникають у порядку наслідування (монарх) або формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер (президент, парламент);
• вторинні – формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм (уряд, центральні органи виконавчої влади).

2. За порядком утворення:

• виборні – органи, що обираються на певний строк населенням чи представницькими органами (наприклад, глава держави переважно у президентських республіках обирається народом, а в парламентських – парламентом);
• призначувальні – органи, що призначаються главою держави чи вищестоящим за підлеглістю органом (наприклад, відповідно ст. 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України; половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення);
• успадковані – органи, що успадковуються в Україні відсутні, але як приклад посада глави держави за монархічної форми правління.

3. За порядком прийняття рішень:

• колегіальні – ті, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (наприклад, відповідно до ст. 84 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування);
• єдиноначальні – рішення від імені яких приймаються керівниками особисто (наприклад, ст. 41 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.).

4. За часом функціонування:

• постійні – створюються на невизначений строк (без обмеження терміну дії), але їх склад оновлюється через законодавчо визначений термін (наприклад, представницькі органи держави, суд);
• тимчасові – створені в умовах надзвичайного стану або для виконання певного завдання (наприклад, Верховна Рада України може формувати тимчасові спеціальні комісії для підготовки та попереднього розгляду питань або тимчасові слідчі комісії для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес).

5. За територією дії:

• загальнодержавні – повноваження яких поширюється на всю територію держави (наприклад, глава держави);
• місцеві – діють у межах території адміністративно-територіальної одиниці (наприклад, місцеві суди).

6. За характером та формами реалізації державної влади:

Законодавча влада. Парламент – це повністю або частково виборний вищий законодавчий і колегіальний представницький орган держави. Ступінь демократичності та реальна роль парламенту в системі державних органів визначаються цілою низкою факторів і можуть бути різними в різних країнах^[86].

Парламенти відіграють важливу роль в управлінні країною, формуванні її державної політики. Щоб виконувати такі важливі функції, сам парламент повинен бути дієздатним і раціонально організованим, а саме: 1) бути налаштованим до ефективного функціонування, уникнення внутрішніх конфліктів і чіткого дотримання власного регламенту; 2) володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що й виконавча влада; 3) мати допоміжні структури, які б забезпечували постійні комітети та парламентарів аналітичними матеріалами з різних проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, науки тощо.

Парламенти країн світу є однопалатними та двопалатними. Однопалатний парламент є природним для унітарних держав, а двопалатний – як правило для федеративних держав. Вважається що верхня палата представляє інтереси суб'єктів федерації. Проте є також унітарні держави з двопалатним парламентом. У них верхня палата традиційно є поміркованою і стримує революційні рішення нижньої палати.

Виділяючи особливу роль парламентів у політичному житті суспільства та держави, конституції деяких країн спеціально наголошують не тільки на тому, що парламент є вищим органом державної влади, але й на тому, що він є єдиним законодавчим органом держави.

Конституції ж інших країн з цією метою звертають увагу на те, які норми та правила мають міститись у законах, що приймаються парламентом. Так, чинна Конституція Франції встановлює, що в законах можуть міститись правила, що стосуються "громадянських прав та основних гарантій, що надаються громадянам для користування публічними свободами", "обов'язків, що покладаються національною обороною особисто на громадян та їх майно", "визначення злочинів та правопорушень, а також покарання за них" та ін. З огляду на норму ст. 75 Конституції України, де закріплена сучасна конституційна доктрина наявності в державі єдиного органу законодавчої влади – Верховної Ради України, вітчизняне законодавство характеризується перевагою порівняно з підходами до відповідної проблеми низки основних законів деяких держав, які відносять до суб'єктів, наділених правом, прийняття законів, крім парламентів, також інші органи. Як зазначав В.Ф. Погорілко, "… наша Конституція вважає пріоритетною саме законодавчу функцію Верховної Ради, проголошуючи парламент насамперед ... законодавчим органом". Законодавча функція є засадничою в діяльності цього представницького органу. Її здійснення дає змогу парламенту істотно впливати на всі політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Таке розширення має здійснюватися щодо надання представницькому органу права приймати закони з будь-яких питань загального значення, а не лише тих, що вичерпно визначені в Конституції^[87].

Іншою особливістю сучасних парламентів є те, що не в усіх країнах законодавча влада є виключним привілеєм парламентарів. Так, у Великобританії повноваженнями на видання нормативних актів Парламентом наділяються міністри корони, органи місцевого управління, англіканська церква, незалежні корпорації. Кожен з цих органів та організацій має право приймати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти тільки з санкції – за дорученням чи з дозволу – Парламенту. Таким чином, підтримується суверенітет вищого законодавчого органу в правовій сфері.

Стосовно України, то необхідно підкреслити, що Конституція України 1996 р. уперше в конституційній правотворчості України впровадила доктрину абсолютно обмеженої компетенції Верховної Ради України, акумульовану в ст. 92 Основного Закону. Вона встановлює закритий перелік питань, які Верховна Рада України вирішує шляхом прийняття законів. Тим самим конституційно закріплюється обмеження сфери законодавчої діяльності парламенту, оскільки Верховна Рада України не має права схвалювати закони з питань, не включених у цей перелік. Таким чином, Конституція України утворила механізм, який відкрив простір для первинної нормотворчості Президента України та інших органів виконавчої влади шляхом прийняття підзаконних актів з питань, які не входять у перелік, закріплений ст. 92 Основного Закону. Зазначене дає всі підстави стверджувати, що доктрина абсолютно обмеженої компетенції Верховної Ради України конфліктує з її визначенням єдиним законодавчим органом, заперечуючи та впливаючи на таке визначення.

Що ж до президентських республік, то в них парламент у формально-юридичному плані є більш незалежним. Він, як правило, не може бути розпущений президентом. Законодавча ініціатива належить перш за все депутатам. Однак навіть за таких умов виконавча влада в особі президента має багато шляхів впливу на парламент.

Виконавча влада. Система органів виконавчої влади здійснює в державі виконавчо-розпорядчу діяльність. Систему органів виконавчої влади, наприклад, в Україні становлять: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації. Виконавча діяльність органів державного управління виявляється в тому, що вони виступають як безпосередньо виконавці вимог, що містяться в актах органів державної влади та вищестоящих актах органів державного управління. Розпорядча діяльність цих органів виражається в тому, що вони приймають заходи та забезпечують шляхом видання своїх власних актів (розпоряджень) виконання підпорядкованими органами та організаціями даних вимог. Уся діяльність органів державного управління базується на основі законів і покликана виконувати закони.

У межах власної компетенції органи державного управління наділені необхідною для їх функціонування оперативною самостійністю. На них покладені завдання з правового регулювання та керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства та держави. Ці завдання, місце та роль органів управління в державному апараті закріплюються в конституціях і поточних актах.

Залежно від складності завдань і територіального масштабу діяльності органи державного управління поділяються на центральні та місцеві. До центральних відносяться ті органи державного управління, діяльність яких поширюється на всю територію країни чи на територію держав – суб'єктів федерації. До місцевих органів державного управління належать органи, діяльність яких обмежується територією однією чи декількох адміністративно-територіальних одиниць. До їх числа входять виконкоми місцевих органів влади, адміністрації підприємств та установ.

Залежно від організаційно-правових форм розрізняють: а) уряди; б) ради міністрів, що мають статус уряду; в) міністерства; г) державні комітети; д) служби; е) головні управління, управління; ж) інспекції; з) агентства; і) департаменти; к) адміністрації. Форми органів виконавчої влади самі по собі не завжди визначають їх місце, призначення, характер компетенції, принципи діяльності. Часто ці критерії закріплені в нормативно-правових актах, що встановлюють правових статус тих чи інших органів.

За порядком вирішення підвідомчих питань розрізняють колегіальні та одноособові органи. Колегіальні органи – організаційно та юридично об'єднані групи осіб, яким надається перевага при прийняття рішень з усіх питань компетенції цих органів. У колегіальних органах рішення приймаються більшістю їх членів. Колегіальність надає можливість найбільш правильно вирішувати складні питання за участю спеціалістів. Одноособові органи – це органи, в яких вирішальна влада з усіх питань їх компетенції належить керівнику, котрий очолює цей орган. Одноособовість забезпечує оперативність керівництва, використання індивідуальних здібностей і досвіду керівника, що підвищує їх індивідуальну відповідальність за результати роботи органу.

Залежно від характеру, обсягу та змісту повноважень органи державного управління поділяють на органи загальної, галузевої та спеціальної компетенції.

Провідну роль у системі органів державного управління виконують уряди. Фони є вищими виконавчими та розпорядчими органами держави та очолюють усю систему органів державного управління. Відповідного до законодавства на уряди покладається завдання із загального керівництва економікою та соціально-культурним господарством країни, розробці та здійсненню державних бюджетів, захисту інтересів держави, охороні власності та суспільного порядку, забезпечення та захисту прав та свобод громадян, забезпечення державної безпеки та ін.

Глава держави. Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Глава держави – це особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з її вищих органів.

Інститут глави держави виник і сформувався в період становлення сучасної державності. Його статус залежить від форми державного правління, прийнятій у тій чи іншій країні. Реальна роль глави держави у здійсненні влади багато в чому зумовлена й існуючим політичним режимом.

У країнах з монархічними формами правління главою держави є монарх, з республіканськими – президент.

Особливості конституційного статусу глав держав визначають і характер їх повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними повноваженнями. Тут президент є головною ланкою в державному механізмі та відіграє чи не найважливішу роль у державно-політичному житті. Зазначене вище стосується і глав держав у деяких країнах зі змішаною республіканською формою правління. У парламентських республіках президент отримує мандат від парламенту, і його влада є похідною від нього. Тому він, як правило, не має суттєвих владних повноважень і реалізує свою компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента в цілому аналогічний статусу глави держави в парламентській монархії.

Для розуміння представницької сутності інституту президента важливе значення має його функціональна характеристика. Оскільки існує низка функцій, які випливають із самої природи глави держави як органу, котрий є уособленням єдності законодавчої, виконавчої та судової влади в державі, що представляє її як всередині країни, так і за її межами. Функціональний статус президента, на думку деяких дослідників, випливає із структурного, тобто місця і ролі глави держави у системі державних органів, що визначаються його функціями, компетенцією та відповідальністю.

Так, представницька функція складається з п'яти груп повноважень: 1) політичні: представляє єдність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, впливає на їх формування та функціонування, а також у випадку виникнення суперечностей між ними здійснює верховний (формальний і неформальний) арбітраж, участь у законотворчому процесі (у межах цього процесу Президент України має право законодавчої ініціативи, навіть більше, він має право надавати законопроектам невідкладного статусу. Це наслідок минулого, коли Україна розвивалась як президентська республіка, адже такі прерогативи притаманні суто президентським республікам. Право законодавчої ініціативи дозволяє Президенту України порушувати питання щодо реалізації конституційних положень, приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України. Президент України користується виключним правом подавати до Верховної Ради України законопроект про внесення змін до розділів 1, 3, 13 Конституції України (ст. 156 Конституції України) та призначати всеукраїнський референдум для затвердження цих змін (п. 6 ст. 106 Конституції України). Крім участі в законотворчості, глава нашої держави може видавати власні нормативно-правові акти, проголошувати референдум за народною ініціативою, здійснювати скасування актів Кабінету Міністрів України та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим); 2) дипломатичні: саме Президент здебільшого реалізовує зовнішньополітичну функцію в Україні, представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори від імені України, він приймає рішення про визнання Україною інших іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; 3) кадрові: здійснення істотного впливу на формування органів державної влади. Передусім необхідно звернути увагу на здатність Президента України впливати на початок виборів до парламенту та розпускати його. Зокрема Президент України, згідно з ст. 106 Конституції України, має право призначити позачергові вибори до Верховної Ради України (п. 7), а також припиняє її повноваження, якщо протягом тридцяти днів однієї сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (п. 8); 4) церемоніальні: глава держави нагороджує спеціальними відзнаками (орденами та медалями), присуджує почесні звання, вирішує питання щодо громадянства; 5) організаційно-ідеологічні (послання до народу чи парламенту, в яких визначаються заходи внутрішньої політики держави). Президент не лише подає парламенту інформацію про стан справ, але й пропонує до його уваги заходи, проведення яких він вважає необхідним і доцільним. Так, Президент України, згідно з п. 2 ст. 106 Конституції України звертається із щорічними та позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України. Отже, в Конституції України інституціоналізовано розподіл загальнодержавної політики на дві: на зовнішню політику і політику оборони та безпеки, яка проводиться Президентом як найвищим представником^[88].

Аналізуючи вплив глави держави на функціонування органів виконавчої влади, слід мати на увазі, що в деяких випадках він бере участь у роботі уряду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 113 Конституції України, уряд несе відповідальність перед Президентом України. Така деталізація не характерна для конституцій європейських країн, адже в більшості з них процедура висування кандидата у прем'єри не прописана так, як в Україні. Але навіть якщо за президентом і залишається формальне право вибору кандидата в прем'єри, на практиці його ініціатива обмежена. Не буває випадків, коли б глава держави не запропонував сформувати уряд лідеру партії або чітко оформленої коаліції, що має більшість місць у парламенті. Можливості для більшої ініціативи відкриваються лише тоді, коли в парламентських партій виникають труднощі при формуванні коаліції. Але і в такому випадку президенти поводять себе як модератори, а не як господарі країни, які бажають сформувати кабінет під себе. Таке їх самообмеження викликане простою обставиною – у країнах Європейського Союзу тільки парламент, а не президент може відправити уряд у відставку. Виняток становить Португалія, але й там це право не є абсолютним.

Досліджуючи вплив глави держави на формування органів судової влади, слід мати на увазі, що саме йому надана прерогатива призначати суддів і прокурорів. Зокрема в Україні фактично існує потрійна система організації судової влади: Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції та прокуратура (остання не є формально частиною судової системи, проте вирішує численні завдання судової гілки влади). Щодо загальних судів, то Президент України, згідно з ч. 1 ст. 128 Конституції, здійснює перше призначення професійних суддів. Крім того, в Україні діє Вища рада юстиції, котра відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 131 Конституції України вносить подання на призначення суддів на посади. Президент України, згідно з ч. 2 ст. 131 Конституції України, призначає трьох членів цієї Ради. Крім того, до неї за посадою входять призначений Президентом України Генеральний прокурор України, а також призначений Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України Міністр юстиції України (ч. 3 ст. 131 Конституції). Досить потужним є також право Президента України, згідно з п. 23 ст. 106 Конституції України, утворювати суди у визначеному законом порядку. Відносно Конституційного Суду України, то Президент України, згідно з ч. 2 ст. 148 Конституції України, призначає шість його суддів. Крім того, Президент України, згідно з ч. 1 ст. 122 Конституції України, призначає Генерального прокурора за згодою Верховної Ради України, хоча звільняє його з посади самостійно.

Аналізуючи вплив глави держави на функціонування судових органів влади, бачимо, що найбільш продуктивним варіантом такого впливу є звернення глави держави до суду. Зокрема Президент України, згідно з ч. 2 ст. 150 Конституції України, може здійснювати звернення до Конституційного Суду України про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України та актів самого глави держави. Крім того, він має право звертатись до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України. Відповідно до ч. 1 ст. 151 Конституції України, глава держави може здійснювати звернення до Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України, а також тих договорів, що вносяться до Верховної Ради України^[89].

Отже, можна стверджувати, що характерною особливістю функціонування сучасної України є те, що глава держави виступає насамперед як арбітр, зазвичай забезпечуючи узгоджену діяльність державних органів, що сьогодні вкрай важливо для подальшого демократичного розвитку України. Ідеї президентського арбітражу були втілені і на українському ґрунті. Конституція України визначила юридичну незалежність Президента України від інших державних органів, що зумовлена легітимацією президентської влади безпосередньо народом. Повноваження Президента України мають бути спрямовані на забезпечення взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади. Так, в офіційному проекті Конституції України від 24 лютого 1996 р. зазначалося: "Президент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування".

Судова влада. Важливе місце в механізмі держави займає система судових органів, основною соціальною функцією яких є здійснення правосуддя.

Термін "судова влада" вживається в різних значеннях. Можна стверджувати, що судова влада – це суд, система відповідних установ, або всі суди. Конституція України містить розділ "Правосуддя", де закріплено норми, що визначають не лише компетенцію різних судів, але й основи побудови судової системи, правове положення суддів, принципи судової діяльності.

Судова влада – це вид влади, яку здійснюють відповідні органи. Влада це не тільки ті чи інші установи, посадові особи, але й ті функції, які їм належать, здійснення цих функцій та їх реалізація. Аналізуючи поняття судової влади було б неправильно вести мову про неї як про державний орган, влада це те, що цей орган може зробити в силу своїх можливостей, це повноваження, функція, але не її виконавець. І тому, говорячи про будь-яку владу необхідно вести мову не про орган чи систему органів, що її здійснюють, а про право, засновану на праві можливість цих органів виконувати відповідні дії та саме виконання цих дій.

Судова влада здійснюється шляхом конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства. Судочинство передбачає законодавче регулювання всього порядку діяльності суду шляхом встановлення процесуальної процедури, що гарантує права та свободи особи, законність і справедливість рішень суду.

Найважливішою функцією судової влади є – здійснення правосуддя. Правосуддя це виключна компетенція судової влади. Проте крім здійснення правосуддя судова влада має і низку інших, притаманних їй повноважень, до яких належать: конституційний контроль; контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових осіб і державних службовців у випадку їх оскарження в суді; контроль за законністю та обґрунтованістю арештів, що проводяться органами слідства; роз'яснення з приводу питань судової практики; участь у формуванні суддівського корпусу та низка інших.

Таким чином, судова влада – це надані спеціальним органам держави (судам) повноваження з вирішення питань, що віднесено до їх компетенції, виникають при застосуванні права, та реалізація цих повноважень шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та арбітражного судочинства з дотриманням процесуальних форм, що створюють гарантії законності та справедливості рішень, які приймаються судами.

Судова влада має низку особливостей, а саме: 1) це вид державної влади. Вона здійснюється державними органами, виражає волю держави, її змістом є державно-владні повноваження; 2) вона належить тільки судам – державним органам, що створюються у встановленому порядку, формуються з людей, які здатні на основі спеціальної підготовки та власних якостей здійснювати правосуддя та реалізовувати судову владу в інших формах. До складу суду крім суддів, які діють на професійній основі, можуть входити представники народу, котрі тимчасово виконують свої функції із здійснення правосуддя; 3) виключність судової влади. Судову владу здійснюють тільки суди. Ні законодавчі, ні виконавчі, ні інші державні органи, посадові особи, державні службовці, громадські організації не мають права володіти повноваженнями, що належать лише суду або перебирати на себе ці повноваження; 4) незалежність і самостійність як характеристики судової влади при здійсненні своїх функцій судді підкоряються лише закону. Втручання в суддівську діяльність при вирішенні судових справ є злочином проти правосуддя та тягне за собою кримінальну відповідальність. Самостійність судової влади означає, що судові функції суд не розділяє з іншими державними органами, а рішення суду не потребують будь-яких санкцій чи підтвердження; 5) процесуальний порядок діяльності значить, що тільки законом встановлюються правила діяльності суду та прийняття ним рішення в конкретних справах. Він встановлює процесуальну форму як судових дій, так і судових рішень та документів; 6) здійснення повноважень шляхом судочинства. Судочинство це діяльність, яка починається за наявності передбачених законом підстав (невизначеність у конституційності нормативного акта та відповідне звернення до Конституційного Суду; спір, що виник з цивільних правовідносин та звернення до суду за захистом права чи законного інтересу; факт адміністративного правопорушення; виявлення ознак злочину; економічний спір, що виник у сфері управління та звернення в арбітражний суд).

Органи прокуратури. Важливе значення в державному механізмі відіграє система органів прокуратури. Вона була та залишається одним з основних правоохоронних органів України, який відіграє істотну роль у механізмі стримувань і противаг та захисті прав людини.

Метою прокурорської діяльності є захист прав і свобод людини, загальних інтересів держави та суспільства, що охоплює різні прояви діяльності в межах покладених на прокуратуру функцій щодо: 1) сприяння в реалізації таких прав і свобод; 2) недопущення їх порушень шляхом попередження останніх і нагляду за додержанням таких прав, свобод та інтересів з боку інших уповноважених органів; 3) відновлення прав та інтересів, порушених неправомірними діями; 4) притягнення до відповідальності винних у порушенні прав, свобод та інтересів.

Прокуратура України не належить до жодної гілки державної влади, що породжує політичні спекуляції та намагання підпорядкувати її іншим органам. Проте в сучасних умовах включити прокуратуру до якоїсь гілки державної влади не є можливим. На майбутнє необхідно вирішення питання щодо місця прокуратури серед гілок влади, оскільки її сучасне незалежне положення суперечить ст. 6 Конституції України, яка передбачає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Прокуратуру України втратила функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів, яка впродовж десятиліть залишалась основною функцією прокуратури. Також була позбавлена самостійного характеру координаційна діяльність прокуратури й обмежена лише сферою боротьби зі злочинністю. Разом з тим, прокуратура залишається поліфункціональним органом, який відіграє провідну роль у кримінальному провадженні та здійснює правозахисну представницьку діяльність за його межами.

Основними напрямами діяльності прокуратури, що безпосередньо виражають її сутність і призначення, є такі:

• нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Окрім цього, в межах реалізації цієї функції прокурори координують діяльність правоохоронних органів у сфері протидії злочинності. Регламентується ст. 25 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 р., ст. ст. 36, 37 КПК України від 13 квітня 2013 р. та ст. 14 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р.;
• підтримання державного обвинувачення в суді. Підтримання державного обвинувачення розглядається в єдності із наглядом за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Регламентується ст. 22 Закону України "Про прокуратуру" та КПК України;
• нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних із обмеженням особистої свободи громадян. Предметом є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, додержання встановлених законом порядку та умов тримання або відбування покарання особами в цих установах. Регламентується ст. 26 Закону України Про прокуратуру", ст. ст. 22, 24 КВК України від 11 липня 2003 р.;
• нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Виконується прокуратурою виключно у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді. Регламентується п. 5 ст. 121 Конституції України, п. 1 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру";
• представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави. Регламентується ст. ст. 23, 24 Закону України "Про прокуратуру", ст. ст. 45, 46 ЦПК України від 18 березня 2004 р., ст. ст. 36, 127 – 130 КПК України, ст. ст. 7, 12, 21 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Поліція. Правовий статус поліції полягає перш за все у визначенні її соціального призначення як органу держави. Одним з основних елементів статусу поліції є її компетенція, що включає функції поліції в державі та конкретні повноваження (права та обов'язки).

Фактично можна стверджувати, що роль поліції в забезпеченні правопорядку є досить значною. За умов демократичної держави положення поліцейського апарату в системі органів влади зумовлено розмежуванням компетенції та повноважень між судовою та виконавчою владою. Функції визначення вини та застосування репресивних заходів за порушення закону належать судовим інстанціям, тоді як поліція, будучи органом виконавчої влади, покликана забезпечити для цього належні умови.

Поліцейська діяльність у сучасній європейській державі визначається двома основними моделями її організації: "англо-саксонської" та "континентально-європейської". У Великобританії та багатьох штатах США діяння, що мають ознаки складу злочину, розслідуються поліцією, яка за наявності достатніх підстав самостійно висуває обвинувачення та передає справу на розгляд до суду. В країнах континентальної Європи поліція повинна доповідати про злочин спеціальній посадовій особі – судовому слідчому, який проводить слідство самостійно або за допомогою поліцейських співробітників. Після цього матеріали надаються в прокуратуру для порушення кримінальної справи. Нормативно діяльність поліції цих держав поділяється на два види: судову та адміністративну. Так, судова поліція сприяє судам при встановленні порушень норм кримінального законодавства, займається пошуком і наданням необхідних доказів, розшуком і передачею осіб, винних у скоєнні злочину. У свою чергу адміністративна поліція здійснює превентивні заходи для того, щоб діяння приватних осіб не спричиняли шкоду суспільству.

Саме таке розмежування судової та адміністративної поліції на практиці має вагоме значення, оскільки визначає обсяг повноважень працівників поліцейського апарату у сфері відносин, що пов'язані із здійсненням правосуддя та кримінальним переслідуванням, де права громадян здебільшого обмежуються.