Навчальні матеріали

8. Правові відносини у сфері правоохоронної діяльності

  • Мультимедійна презентація
  • Контрольні питання
  • Завдання для самостійної роботи
  • Додаткові завдання
  • Теми рефератів
  • Тестовий контроль знань
  • 1. Поняття, ознаки та види правових відносин
  • 2. Структура правових відносин
  • 3. Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин у
    правоохоронній діяльності
  • 4. Презумпції, преюдиції, фікції та аксіоми у сфері правоохоронної діяльності

    • У суспільному житті люди постійно вступають між собою в різні відносини з приводу трудової діяльності, побутового обслуговування, торговлі, дозвілля, освіти, охорони здоров'я, державної служби тощо, тобто вони постійно підтримують між собою соціальні зв'язки. Такі зв'язки обумовлюються певними правилами, які встановлено правовими нормами. Правові відносини є різновидом соціальних зв'язків, які виникають між людьми на основі юридичних норм. Засвоєння основних положень цієї теми дасть змогу здобувачеві вищої освіти чітко розмежовувати класичні суспільні відносини від специфічних відносин, які виникають (чи будуть виникати), змінюються, припиняються в їх професійній діяльності


    1. Поняття, ознаки та види правових відносин

    Між людьми, їх об'єднаннями та спільнотами постійно виникає безліч відносин, які потребують урегулювання шляхом встановлення певних правил поведінки їх учасників. Суспільство виробило значну кількість таких правил поведінки (соціальних норм). Це норми моралі, звичаї, корпоративні норми, норми права та ін. Кожен вид соціальних норм спрямований на регламентацію певного кола суспільних відносин, які й одержують своє найменування відповідно до назви норм, що їх регулюють. Відповідно до цього відносини в суспільстві, що врегульовані нормами права, називаються правовими відносинами (далі – правовідносини) [1].

    В юридичній літературі виокремлюють два основних підходи до інтерпретації правовідносин: перший пов'язаний з інтерпретацією правовідносин через їх зв'язок з юридичним нормативом (нормою права); другий – це діяльнісний підхід до визначення правовідносин.

    Перший класичний підхід може бути представлений дефініцією, що правовідносини – це свідомі вольові суспільні відносини, що виникають і здійснюються на основі норм права, учасники яких пов'язані закріпленими в нормах права взаємними правами та обов'язками, реалізація яких забезпечується можливістю застосування державного примусу.

    Другий, діяльнісний підхід визначає правовідносини як правову форму соціальної взаємодії суб'єктів права з метою реалізації інтересів і досягнення результатів, що передбачені законом, або не суперечать закону чи іншим джерелам права.

    Правовідносинам притаманні такі суттєві ознаки, а саме:

    Правовідносини можуть виникнути лише за наявності необхідних передумов. Під передумовами виникнення, зміни і припинення правовідносин розуміють певний комплекс різних за змістом взаємопов'язаних юридичних явищ, взаємодія яких тягне за собою рух правовідносин. Виокремлюють загальні (матеріальні) та спеціальні (юридичні) передумови виникнення правовідносин.

    Загальні (матеріальні) передумови виникнення, зміни і припинення правовідносин:

    Спеціальні (юридичні) передумови виникнення правовідносин:

    Сучасне суспільство характеризується значною кількістю і складністю зв'язків, що виникають між людьми та їх об'єднаннями. Ці відносини мають різну спрямованість, вони різні за кількістю учасників, що обумовлює ті або інші особливості правових норм, які регулюють конкретні соціальні відносини. Різноманіття суспільних відносин і особливості норм права, що їх регламентують, обумовлюють виникнення правовідносин, які багато в чому відрізняються між собою.

    Правовідносини, залежно від певних ознак та критеріїв поділяють на види:

    За спеціально-юридичними функціями права:

    За рівнем індивідуалізації суб'єктів:

    За предметом правового регулювання:

    За кількістю суб'єктів:

    За розподілом прав і обов'язків між суб'єктами:

    За характером обов'язків:

    За характером волевиявлення сторін:

    За часом тривалості:

    За субординацією в правовому регулюванні:


    2. Структура правових відносин

    В юридичній літературі при розкритті будови правовідносин використовують терміни "структура", або "склад". Вживаючи термін "склад", зосереджують увагу на елементах правовідносин, а використання терміна "структура" дозволяє окрім окреслення елементів правовідносин підкресли також логічний взаємозв'язок між ними. Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру. Структура правовідносин – основні елементи правовідносин і спосіб юридичного зв'язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення будь-яких інтересів[2].

    Правовідносини є конструкцією, що складається з таких елементів:

    Суб'єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які виступають носіями взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

    Види суб'єктів правових відносин:

    Люди, спільноти та їх об'єднання відповідно до норм права володіють правосуб'єктністю, тобто передбаченою нормами права здатністю бути учасниками правовідносин.

    Правосуб'єктність – здатність виступати суб'єктом правовідносин, що складається з правоздатності та дієздатності. Правосуб'єктність є соціально-юридичною властивістю особи: вона має дві сторони – соціальну та юридичну. Соціальна сторона правосуб'єктності виражається в тому, що ознаки суб'єктів права законодавець не може обирати довільно – вони визначаються як самим життям, так і інтересами, потребами та закономірностями суспільного розвитку. Юридична сторона – полягає в тому, що ознаки суб'єктів права обов'язково повинні бути закріплені в нормах права. У теорії права є достатньо обґрунтована точка зору, яка полягає в тому, що правосуб'єктність може розглядатися як свого роду суб'єктивне юридичне право – "право на право".

    Правосуб'єктність – це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов'язками. Вона свідчить про правову здатність особи бути носієм цих прав і обов'язків, тобто правосуб'єктність – не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а передумова, здатність здобувати і здійснювати суб'єктивні права.

    До соціально-юридичних властивостей правосуб'єктності відносять такі характеристики особи:

    Правоздатність – здатність особи мати суб'єктивні юридичні права та юридичні обов'язки.

    Розрізняють такі види правоздатності:

    Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід'ємна від особистості, її неможливо відібрати, вона не може нікому передаватися, але вона у визначених законом випадках може бути обмежена. Юридична особа здатна мати такі права і обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною.

    Дієздатність – здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Включає в себе правочиноздатність і деліктоздатність[3].

    Таким чином, на відміну від правоздатності, дієздатність характеризує можливості індивіда шляхом виконання певних дій оволодівати тими чи іншими правами й обов'язками, а також здатність індивіда своїми діями реалізовувати їх на практиці. Саме наявність дієздатності обумовлює можливість особи, яка досягла певного віку і має закінчену середню освіту, здійснювати певні дії, в результаті яких вона стає студентом вищого навчального закладу.

    Рівень дієздатності індивідів залежить від певних факторів:

    Враховуючи відповідні фактори дієздатності, в ЦК визначено такі рівні: часткова, неповна, повна, обмежена, недієздатність особи.

    Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років).

    Неповна дієздатність встановлюється для фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб).

    Повна дієздатність настає при досягненні фізичними особами 18 річного віку (повноліття), а також можливе набуття повної цивільної дієздатності в разі реєстрації за рішенням суду шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі яка: а) досягла 16 років і працює за трудовим договором; б) є неповнолітньою і яка записана матір'ю або батьком дитини; в) досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника та (або) органу опіки та піклування).

    Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

    Недієздатною фізична особа може бути визнана судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

    Правочиноздатність – здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями вчиняти правочини.

    Деліктоздатність – здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене нею правопорушення. Рівень деліктоздатності залежить від тих самих факторів, що й рівень дієздатності. Деліктоздатність фізичної особи залежить від осудності (здатності віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними) і досягнення певного віку. Вік настання адміністративної відповідальності складає в Україні 16 років, загальний вік настання кримінальної відповідальності встановлений на такому ж рівні, а знижений – на рівні 14 років.

    Слід зазначити, що серед суб'єктів правових відносин особливе місце посідають юридичні особи, якими відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створені і зареєстровані в установленому законом порядку, наділені цивільною правоздатністю і можливістю бути позивачем та відповідачем у суді. Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичної особи виникають одночасно, з моменту її держаної реєстрації і припиняються з її ліквідацією, яка фіксується виключенням юридичної особи з державного реєстру. Правосуб'єктність юридичної особи носить спеціальний характер. Вона має здійснювати тільки ті дії, які зафіксовані в її установчих документах. Наприклад, підприємство може виробляти певні матеріальні блага і не має здійснювати функції фінансової установи.

    Правосуб'єктність мають як суб'єкти права, так і суб'єкти (учасники) правовідносин, що дає певну підставу для їх ототожнення. Але коректніше розмежовувати ці поняття. По-перше, суб'єкти права є тільки потенційними учасниками правовідносин. По-друге, володіння правами та їх втілення в життя (реалізація) є можливими і поза правовідносинами (наприклад, це втілення в життя загальних норм, що встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єкта права, тобто безперешкодне використання суб'єктом юридичних прав та виконання суб'єктивних юридичних обов'язків – без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права). По-третє, суб'єкт права може володіти лише однією з перелічених характеристик, що складають правосуб'єктність, а саме правоздатністю (дитина, недієздатна особа), що є достатнім для володіння правами. Набуття прав та виконання юридичних обов'язків від імені таких осіб здійснюють їх законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни). Таким чином, поняття "суб'єкт права" і "суб'єкт правовідносин" співвідносяться як загальне та окреме явище. Суб'єкт правовідносин – це суб'єкт права, що є учасником правовідносин. Так само поняття "суб'єкт правовідносин" та "учасник правовідносин" співвідносяться як загальне та окреме явище. Усі суб'єкти правовідносин – це особи потенційно здатні бути учасниками правовідносин, а учасники правовідносин – це люди, спільноти, об'єднання, які беруть реальну участь у конкретних правовідносинах.

    Оскільки суб'єкт правовідносин – це завжди і суб'єкт права, то його загальну характеристику потрібно пов'язувати з правосуб'єктністю і правовим статусом. Різноманітні зв'язки права і людини можуть бути охарактеризовані через призму правового статусу. Правовий статус –це закріплене правове положення фізичних та юридичних осіб у певній системі суспільних відносин. Структура правового статусу включає:

    Законний інтерес – це усвідомлена суб'єктом права необхідність задоволення своїх потреб способом, що допускається, але прямо не передбачений чинним законодавством. Суб'єктивне право, юридичний обов'язок і законний інтерес є об'єктами правової охорони.

    Ознаки законного інтересу:

    У правовій доктрині аналізується значна кількість правових статусів, але їх узагальнення дозволяє виокремити основні три види, що співвідносяться між собою як загальне, особливе й одиничне:

    Відмінність у правовому статусі осіб полягає в розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки) та у розбіжностях, пов'язаних із юридичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).

    Суб'єкти права вступають у правові відносини з метою задоволення своїх інтересів і потреб. Інакше кажучи, для суб'єкта права правовідносини є юридично регламентованим способом досягнення певних соціальних благ. Ці матеріальні, духовні й інші соціальні блага, які слугують задоволенню інтересів і потреб суб'єктів, з приводу яких і заради досягнення яких вони вступають у правовідносини та наділяються взаємними суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, називаються об'єктами правовідносин.

    У правовій доктрині можна виокремити дві основні теорії відносно "об'єкта правовідносин". Так, моністична теорія (О.С. Іоффе) визнає об'єктом правовідносин лише поведінку людей. Плюралістична теорія (М.С. Шаргородський) визнає багатоманітність об'єктів правовідносин.

    Коло можливих об'єктів правовідносин визначається чинними нормативно-правовими актами. Усі можливі об'єкти правовідносин поділяють на такі види:

    У сучасній юриспруденції не визнається об'єктом правовідносин людина (яка може бути лише суб'єктом правовідносин). Разом з тим, історія людської цивілізації знає рабовласницькі відносини, при яких раб був об'єктом купівлі-продажу ("річчю, що говорить").

    Об'єкт правовідносин необхідно відрізняти від об'єкта права, під яким розуміють предмет правового регулювання, тобто соціальна сфера, що піддається правовому впливу.

    Правові відносини поєднують у собі фактичні відносини між людьми та юридичні норми, що регулюють ці відносини. Таким чином, зміст правовідносин складають права й обов'язки учасників правовідносин, закріплені у правових нормах, а також реальна поведінка учасників з реалізації цих прав і обов'язків та її результати. У зв'язку з цим розрізняютьюридичнийі фактичнийзміст правовідносин.

    Юридичний зміст правовідносин утворюють зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників (сторін).

    Суб'єктивне право розуміється як встановлена нормами права міра можливої поведінки уповноваженої особи для задоволення її інтересів і потреб, яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

    Структура суб'єктивного права:

    Види суб'єктивних прав:

    Юридичний обов'язок – це покладена нормами права на зобов'язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

    Структура юридичного обов'язку включає:

    Аналіз положень Конституції України дозволяє виокремити наступні обов'язки громадян:

    Невиконання юридичного обов'язку є юридичним фактом для виникнення правоохоронних відносин, в межах яких реалізується юридична відповідальність.

    Таким чином, юридичний зміст правовідносин закріплений у нормах права своєрідним юридичним сценарієм правовідносин і визначає те, як вони повинні забезпечуватись у реальній дійсності.

    Фактичний зміст правовідносин – це рівень реального здійснення юридичних прав і обов'язків учасниками правовідносин[5].

    Фактичний зміст правовідносин показує, в якій мірі фактична поведінка їх учасників відповідає юридичному змісту правовідносин, тобто те, як вони відбуваються або відбулися у реальній дійсності. Виходячи з цього, можна стверджувати, що будь-яке правопорушення є результатом невідповідності фактичного змісту певних правовідносин його юридичному змісту.

    Розглянемо такі правовідносини, як навчальні заняття у вищому закладі освіти з точок зору деяких складових його юридичного та фактичного змісту.

    Елементом юридичного змісту цих правовідносин є обов'язок студентів своєчасно, без запізнень з'явитись в аудиторії для проведення заняття, якісно підготуватись до семінарських і практичних занять, не користуватись шпаргалками при написанні контрольних робіт та при підготовці до відповіді на екзаменах тощо.

    Те, наскільки своєчасно студенти з'являються в аудиторії, реальний рівень підготовки до занять та іспитів, реальна кількість студентів, які не користуються шпаргалками, утворюватимуть фактичний зміст даних правовідносин.

    Юридичний зміст є завжди типовим для певного виду правовідносин, а фактичний зміст – завжди унікальний, неповторний. Наприклад, всі покупці супермаркету здійснюють юридично однакові дії (оплачують ціну купленого товару), але фактична поведінка у кожного різна (різні товари, суми грошей, наявність або відсутність дисконтних карток тощо).


    3. Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин у
    правоохоронній діяльності

    Юридичний факт – це фрагмент соціальної ситуації (або не існуюча соціальна ситуація або припущення стосовно неї), що має значення для суб'єктів права в зв'язку з реалізацією їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, властивості якої описані у тексті нормативно-правового акта як знання про умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права.

    Наведене визначення дає можливість виділити матеріальну та нормативну складові юридичного факту.

    Ознаки матеріальної складової юридичних фактів є:

    1) конкретні, індивідуальні;

    2) несуть у собі інформацію про стан суспільних відносин, що 3) входять до предмета правового регулювання;

    4) певним чином виражений зовні;

    5) складаються з наявних або відсутніх визначених явищ матеріального світу.

    До ознак, що характеризують нормативну складову юридичного факту відносять обставини:

    1) безпосередньо або опосередковано передбачені нормою права;

    2) зафіксовані у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі. Більшість юридичних фактів мають правове значення, як правило, лише у тому випадку, коли вони належним чином оформлені і посвідчені (у вигляді документів, довідок, журнального запису тощо);

    3) викликають передбачені нормами права юридичні наслідки.

    Класифікація юридичних фактів також має як теоретичне, так і практичне значення. В теоретичному плані за допомогою класифікації юридичних фактів здійснюється вивчення правовідносин. З практичної сторони їх класифікація відіграє важливу роль для законодавців та практичних працівників органів, що застосовують норми права. У першому випадку вона сприяє точному і неухильному відбору та закріпленню юридичних фактів в нормах права, у другому - допомагає зрозуміти специфіку юридичних фактів, що є необхідною умовою для здійснення правозастосовної діяльності.

    Критерії класифікації юридичних фактів:

    За вольовим критеріємюридичні факти поділяються на:

    За відношенням до права:

    Наукою вироблена низка критеріїв поділу правомірних юридичних фактів діянь:

    Підставою для виникнення, зміни та припинення правовідносин є не тільки правомірні, але й протиправні діяння.

    Питання про протиправні діяння завжди викликало великий науковий та практичний інтерес. В. Ісаков пропонує класифікувати неправомірні діяння за такими ознаками:

    За характером наслідків вчені-цивілісти поділяють юридичні факти на такі що:

    За характером дії юридичні факти поділяються на:

    У правовій літературі класифікацію фактів-станів за системою ознак особистості наводить А. Костюков, виділяючи наступні стани, що характеризують:

    За складом:

    Вбачається за доцільне детальніше зупинитися на такому виді складних юридичних фактів як фактичний склад.

    В юридичній літературі існує значна кількість визначень фактичного складу. Разом з тим, слід прийняти за основу визначення фактичного складу В. Ісакова як системи юридичних фактів, передбачених нормами права, як підстави для настання правових наслідків (виникнення, зміни, припинення правовідносин). А також урахувати висновки зроблені С. Зінченко - юридичні (фактичні) склади як такі не утворюються в якості окремих ланок механізму правового регулювання. Зведені в механічну сукупність, вони неминуче розпадаються на цілком самостійні правові засоби, що відіграють певну роль в процесі руху права.

    На нашу думку, викладене свідчить про те, що науковці вживають поняття юридичний склад та фактичний склад як синоніми. Тому в подальшому ми будемо використовувати поняття юридичний (фактичний) склад.

    Інша важлива риса юридичного (фактичного) складу полягає у тому, що соціальні ситуації, які входять до нього, утворюють цілісну систему.

    за характером зв'язку елементів юридичні (фактичні) склади поділяють:

    За своїм об'ємом юридичні (фактичні) склади поділяються:

    За формою прояву:

    Класифікація юридичних фактів на позитивні і негативні має значення для вирішення деяких питань в процесуальних галузях права, що пов'язані з процесом доказування.

    Так, наявність вини особи, що завдала шкоди, як і наявність вини особи, що вчинила злочин, є однією з підстав відповідних правовідносин по відшкодуванню шкоди і кримінальних правовідносин з призначення покарання. Наявність вини - позитивний юридичний факт.

    Тільки в кримінальному праві необхідно довести наявність цього юридичного факту (до його встановлення судом особа в силу ст. 62 Конституції України вважається невинуватою), а в цивільному процесі, навпаки, особа, що завдала шкоди повинна довести відсутність вини (так як наявність вини особи, що завдала шкоди презумується ч. 2 ст. 1166 ЦК).

    За властивістю до збереження об'єктивної форми вираження:

    У правовій літературі існує точка зору, яку ми підтримуємо, що юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин можуть бути поділені і за суб'єктами здійснення правоохоронної діяльності. Так, типовими юридичними фактами виникнення зміни і припинення конкретних правовідносин суб'єктів правоохоронної системи, зокрема поліції, є:

    Узагальнюючі юридичні факти як підстави виникнення правоохоронних відносин слід зробити висновок, що основними підставами є:

    Що ж стосується неправомірних дій (правопорушень, деліктів) як юридичних фактів, то вони характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках - такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.


    4. Презумпції, преюдиції, фікції та аксіоми у сфері правоохоронної діяльності

    Правовою презумпцією називають закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може призвести до певних юридичних наслідків.

    Види презумпцій:

    За вірогідністю припущення:

    За сферою обігу:

    За ступенем обов'язковості:

    За субординацією в правовому регулюванні:

    Окремо слід наголосити на "наборі" презумпцій, що існують у сфері правоохоронної діяльності (презумпція знання закону; презумпція невинуватості; презумпція добропорядності громадянина; презумпція нерозуміння суспільної небезпеки свого діяння особою, що не досягла на момент вчинення злочину віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; презумпція цивільно-правової дієздатності дорослої фізичної особи; презумпція об'єктивності суб'єкта правозастосування тощо).

    Своєрідним юридичними фактами є і юридичні фікції. Юридична фікція була відома ще римському праву (fictio – вигадка). Р. Ієрінг характеризував її як юридичну неправду, освячену необхідністю; вона дозволяє уникати труднощів, замість того, щоб переборювати їх, і являє собою свого роду "технічний обман".

    Юридична фікція – це засіб юридичної техніки, за допомогою якого конструюється явно не існуюче положення (відношення або стан), що визнається існуючим та володіє імперативністю, який відіграє роль відсутнього юридичного факту в ситуації незаповнюваної невідомості, що закріплене нормою права. Приклад юридичної фікції наведений в ч. 3 ст. 46 ЦК, яка встановлює: "Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це". Визнання громадянина безвісно відсутнім, померлим, неосудним та інші схожі обставини – це юридичні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. І будь-яка невизначеність в їх наявності або відсутності недопустима.

    Фікції виконують двояку функцію в правовому регулюванні. З одного боку, вони – юридичні факти, а з іншого – регулятори суспільних відносин. Тому фіктивне законодавче встановлення та закріплення таких положень є не тільки виправданим, але і необхідним.

    Види юридичних фікцій:

    За метою використання, застосування:

    1. породжені реаліями юридичної науки:

    2. породжені антропогенними факторами (наприклад, особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи).

    за галузевою ознакою:

    1. матеріальні:

    2. процесуальні:

    За джерелом виникнення:

    Разом з тим, юридичні фікції виникають не тільки на рівні національного законодавства, тому, на нашу думку, доречно виокремити також фікції, що містяться в міжнародно-правових актах (наприклад, фікція загальної волі держави або фікції державоподібних утворень).

    Правові презумпції та фікції явища схожі в окремих моментах, навіть за певних обставин можуть сполучатися одна з одною, але в той же час досить різнопорядкові, щоб ототожнювати їх. Так, З.М. Черніловський у своїй статті приводить досить цікавий приклад подібного сполучення з французького права, в якому передбачається, що у випадку одночасної загибелі чоловіка та дружини в авіаційній або автомобільній катастрофі, чоловік вважається померлим першим, його майно переходить до дружини, а від неї – до її родичів. Таким чином, заснована на медичній статистиці презумпція більшої тривалості життя жінок перетворюється в цьому випадку в юридичну фікцію.

    Правові аксіоми представляють собою самоочевидні інститути, що не потребують доказів. За своєю соціальною природою вони відображають достовірні знання, що вироблені людством і зафіксовані в нормах права, або такі, що витікають з їх змісту. Це найпростіші юридичні судження емпіричного рівня, що склалися в результаті багатовікового досвіду соціальних відносин і взаємодії людини з навколишнім середовищем. Аксіома в сфері юриспруденції, на наш погляд, це припущення про фрагменти дійсності (об'єктивно-реального буття світу) в часі, просторі, русі, їх адекватності гіпотезам норм права (юридичним фактам).

    Соціальна цінність аксіом полягає у тому, що вони використовуються не тільки як докази, але і впливають на долю інших юридичних фактів в їх складних складах.

    Теорія та правозастосовна практика опираються на аксіоми як на докази, вихідні засади. Окремо взяті або в сукупності вони виступають юридичними фактами, породжуючи відповідні наслідки (будь-які сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого або платника податків; закон зворотної сили не має; що не заборонено, те дозволено; один свідок – не свідок тощо).

    Правові аксіоми повинні містити знання про:

    Завдання юридичної науки – здійснити добір таких правових аксіом, додержання яких виключало б розбіжність поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики – впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця.

    Правові аксіоми відрізняються від правових презумпцій тим, що, по-перше, аксіоми неспростовні, а презумпції навпаки, можуть бути спростовані, по-друге, аксіома містить стверджувальні або заперечувальні судження, являючи собою очевидні та достовірні знання, а презумпція таких властивостей не має – це лише приблизне узагальнення, що підтверджує (спростовує) знання про клас фактів, про нові знання, наукове передбачення.

    Також, розглядаючи специфічні юридичні факти слід згадати про преюдиції. Преюдиція – виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган уже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) й закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доказування. Як справедливо зазначає В.С. Ковальський, у правоохоронній діяльності досить поширеним є правило преюдиційності, за яким встановлені уповноваженою особою юридичні факти або правовідносини апріорі є істинними. Ці юридичні факти можуть бути переглянуті лише при додержані певних процедурних правил (слідчі документи – за вмотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката тощо).

    Таким чином, правові презумпції, юридичні фікції, преюдиційні факти та правові аксіоми, будучи юридичними фактами, не лише створюють сприятливу обстановку в правотворчості та правозастосовній практиці, але і є підставами складних правовідносин із захисту та охорони прав та законних інтересів особи, суспільства і держави, в чому і полягає їх соціальна цінність.