7. Нормативна основа правоохоронної діяльності

Мультимедійна презентація

Контрольні питання

Завдання для самостійної роботи

Додаткові завдання

Теми рефератів

Тестовий контроль знань

1. Соціальні норми: поняття, ознаки та види. Їх вплив на правоохоронну діяльність

2. Норма права та її структура

3. Система права як внутрішній вияв нормативної основи правоохоронної діяльності

4.  Система законодавства: поняття, ознаки та структура

5. Систематизація законодавства

6. Юридична техніка: поняття, види

Викладені у цій темі наукові положення допоможуть впевнено орієнтуватися в розгалуженій системі права й достатньо складній системі законодавства. У загальнотеоретичному аспекті розглянуто поняття та види правових норм як основи реалізації законодавства України. Визначено роль правової норми під час встановення та застосування її в діяльності уповноваженими суб'єктами з метою регулювання суспільних відносин, що позначаються на становленні суспільної правосвідомості й підтриманні правопорядку. Аргументовано, що для якісної реалізації норм законодавства юридична конструкція не повинна становити виняток із загальних юридичних положень, а має бути узгодженою з ними, а реалізація покладених на неї завдань є необхідним і логічним висновком. Формуванню або вдосконаленню вмінь та навичок безпосередньо сприяють знання системи права та системи законодавства.

1. Соціальні норми: поняття, ознаки та види. Їх вплив на правоохоронну діяльність

З метою забезпечення верховенства права, законності, безпеки держави та її громадян одним з пріорітетних завдань залишається вдосконалення правової системи й підвищення ефективності правового впорядкування суспільних відносин. Важливим кроком на шляху до його реалізації є ґрунтовне науково-теоретичне вивчення сутності й особливостей нормативного регулювання правоохоронної діяльності.

У цьому контексті розвиток сучасної цивілізації зумовив становлення та функціонування системи соціальних норм, що є необхідною умовою життєдіяльності суспільства, засобом суспільного управління та організації діяльності держави, об'єднань громадян й окремих індивідів шляхом узгодженої взаємодії людей. Регулювання, що здійснюється за допомогою соціальних норм, відображає досягнутий рівень економічного, соціально-політичного та духовного розвитку суспільства. Норми, що регулюють суспільні відносини, відображають і конкретизують дію об'єктивних законів, тенденцій суспільного прогресу, історично обумовлених закономірностей^[1].

У юридичній енциклопедичній літературі поняття "норма" потлумачено як міжгалузеву категорію, яку використовують для узагальнення певної сукупності людських знань про природу й суспільство. У природознавстві норму визначають як встановлену міру, середню величину або стан матеріального об'єкта. У суспільствознавстві норма означає порядок, правило, що встановлює певний спосіб поведінки людей і є продуктом творчості соціальних суб'єктів, зацікавлених у певній спрямованості людських дій^[2].

Упорядковуючи різні сфери життєдіяльності суспільства, норми, які набули чинності, здійснюють регулятивний вплив на нього. Їх поділяють на дві основі групи – соціальні й технічні.^[3]. Соціальні норми регулюють відносини між людьми та їх об'єднаннями з метою узгодження інтересів, установлення компромісу, тобто соціальне життя, а технічні норми – відносини людей із зовнішнім світом, тобто взаємодію з технічними та природними об'єктами. Це правила доцільного поводження з предметами природи, різними технічними засобами, знаряддями типу "людина і комп"ютер", "людина і виробництво".

Працюючи задля задоволення власних потреб й інтересів, людина вступає у відносини з іншими людьми. У процесі різносторонньої діяльності вона встановлює та осмислює необхідні зв'язки, відбуваються обмін інформацією, накопичується досвід, що передається від покоління до покоління. Через суспільні відносини відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється та формується спільність їх поглядів, думок, настроїв, досягають взаєморозуміння, формують звички, досягають згуртованості і солідарність. Без цих відносин людина не може існувати: для неї важливо не тільки задовольняти життєві потреби, а й перебувати у відносинах з іншими індивідами. Відтворення цих відносин згодом стає особливою потребою людей і перетворюється на порівняно самостійну сферу їх життєдіяльності. Цей процес має безперервний та систематичний характер, його підтримують спеціальними засобами – соціальними нормами. Саме вони регламентують діяльність учасників суспільних відносин, надаючи їм ознак логічності та впорядкованості^[4].

Соціальні норми виконують регулятивну роль, визначають еталони (зразки) поведінки особи. Тобто, обов'язковості нормам надає не стільки держава, скільки психолого-ментальна установка адресатів (носіїв) норми. Останні є засобом узгодження інтересів людей, їх груп і суспільства загалом. Норма може накладати конкретні обмеження на діяльність особи. Однак це стосується лише норм, що забороняють (так званих табу). Є також інші норми, що дозволяють певні види діяльності. Проте слово "певні" частково засвідчують про обмеження. Загалом одні соціальні норми спрямовані на обмеження конкретних дій, інші – на створення умов діяльності особи, бажаної для суспільства^[5].

До виникнення держави в суспільстві переважали норми-звичаї та норми-традиції, що регулювали суспільні відносини, відображали й конкретизували дію об'єктивних законів, тенденцій суспільного розвитку, тобто таких норм, які діють з природно-історичною необхідністю. Етапи розвитку суспільства позначаються на значущості певного різновиду соціальних норм. У державно-організованому суспільстві виникають нові правила соціальної регуляції, серед яких важливе місце посідають норми моралі та норми права.

Усвідомлення та сприйняття людиною соціальних норм можуть варіюватися залежно від рівня її освіти, виховання, особистісного розвитку тощо. Норми, які нав'язують чи впроваджують суспільство, держава, група людей, можуть відповідати або не відповідати інтересам, "внутрішнім" нормам індивіда, його світогляду, ціннісним орієнтирам, переконанням. Ці фактори позначаються на виконанні особою таких норм. Історія розвитку людства засвідчує, що панівні соціальні спільноти свої групові норми можуть видавати за загальнолюдські, обов'язкові для всіх членів суспільства. Інші ж верстви населення, обстоюючи специфічні інтереси, розробляють групові норми, якими вони керуються в житті. Однак, вони здебільшого не мають можливості перетворити їх на загальнообов'язкові правила.

Сучасна демократична система регулювання суспільно-соціальних відносин має визначати зміст соціальних норм, встановлених громадянським суспільством, відповідати за практичне їх виконання. Члени цього суспільства зобов'язані пізнати, оцінити, опанувати й виконувати соціальні норми, а за невиконання їх мають нести взаємну відповідальність, зокрема моральну.

Отже, соціальні норми – це зумовлені об'єктивними закономірностями загальні правила, що впорядковують поведінку людей у суспільстві, виражаючи волю певної частини або суспільства загалом, та забезпечувані різними засобами соціального впливу. Це не просто правила, оскільки правила діють і в несоціальних утвореннях, таких як граматика, математика, техніка тощо (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального спрямування, що є свідомим, вольовим і нормативним регулятором.

Ознаки соціальних норм:

• є об'єктивно зумовленими правилами, що регулюють можливу й необхідну поведінку суб'єктів суспільних відносин;
• відображають об'єктивні закономірності суспільного розвитку;
• мають надзвичайно важливе значення для суспільства, яке своєю чергою визначає ступінь їх обов'язковості;
• є результатом свідомо-вольової діяльності людей;
• мають загальне спрямування (нормативність), тобто поширюються на невизначене коло осіб і невизначену кількість випадків;
• гарантовані та забезпечувані певними засобами соціального впливу на поведінку людей (наприклад, звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом тощо).

У юридичній літературі виокремлюють такі основні функції соціальних норм:

• регулятивну – соціальні норми містять правила, що впорядковують поведінку людей у суспільстві, підтримуючи тим самим умови існування суспільства як єдиного цілісного організму;
• оцінну – соціальні норми в суспільній практиці є критеріями ставлення до певних дій, підставою для оцінювання поведінки конкретних суб'єктів (моральне – аморальне, правомірне – протиправне);
• трансляційну – у змісті соціальних норм сконцентровані досягнення людства в організації суспільного життя, а також сформована поколіннями культура відносин. Соціальні норми є засобом передання соціального досвіду, "спадщини" від одного покоління іншому^[6].

Складність суспільних відносин зумовлює різноманітність соціальних норм, які в наукових джерелах класифікують за такими основними критеріями:

1. За способом утворення (виникнення): стихійні норми – виникають несвідомо з природної потреби суспільства в упорядкуванні суспільних відносин; свідомі норми – формуються свідомо у зв'язку з необхідністю не лише впорядкування відносин, а й закріплення прав та обов'язків їх учасників.

2. За способом закріплення (об'єктивації): усні – наявні у свідомості суб'єктів, їх передають з покоління в покоління; письмові – мають документальну форму закріплення та визначений ступінь обов'язковості.

3. За суб'єктом прийняття та охорони: норми, які приймає та гарантує держава (правові, політичні); норми, які розробляють, приймають і гарантують громадські об'єднання (корпоративні, релігійні); норми, які розробляє, приймає та гарантує суспільство (норми-звичаї, норми-традиції).

4. За регулятивними особливостями або способом встановлення: норми-традиції, зумовлені звичкою, природністю формування та утвердження у свідомості людей певного типу поведінки; норми моралі – регулюють поведінку людей шляхом її оцінювання за категоріями добра і зла, справедливості та честі (мораль оцінює поведінку людини за допомогою понять "добрий" і "поганий". Норми моралі, переважно не зафіксовані документально, вони діють як ціннісні орієнтири у свідомості людей); норми-звичаї – це правила, що склалися історично й унаслідок тривалого, багаторазового повторювання стали звичкою людей, внутрішньою потребою їхньої психічної діяльності; норми права – обов'язкові, формально визначені правила загального спрямування, встановлені чи санкціоновані державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості й ними гарантовані, що передбачають можливість застосування примусу, з метою ефективного регулювання суспільних відносин; корпоративні норми – встановлювані та забезпечувані об'єднаннями громадян, трудовими колективами, комерційними корпораціями; соціально-технічні – правила необхідного, доцільного поводження людей з предметами природи, знаряддями праці й іншими технічними засобами.

5. За сферою дії: економічні – регулюють відносини, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання вироблених благ; політичні – упорядковують відносини між класами, націями, народностями, пов'язані з участю їх у боротьбі за державну владу та її здійсненні, з відносинами держави з іншими елементами політичної системи; релігійні – регулюють релігійні відносини, що виникають під час відправлення релігійних культів, задоволення релігійних потреб, визначають устрій церкви, відносини останньої з іншими організаціями та державою^[7]; естетичні – містять правила, що регулюють поведінку людей у сфері прекрасного (моди, мистецтва) відповідно до загальних законів творчого пізнання дійсності; екологічні – упорядковують відносини у сфері охорони довкілля; культурні – соціальні норми, що визначають правила культурної поведінки людей, відображають рівень розвитку цивілізації певного суспільства.

Усі соціальні норми тісно пов'язані та комплексно взаємодіють, тому що в суспільстві не може бути ізольованих сфер життя. Останні є лише аспектами цілісного процесу – соціальної діяльності людей^[8].

Соціальні норми впорядковують різні сфери діяльності людей, зокрема правоохоронну. Це вид соціальної діяльності, що має складну структуру, залежить від ступеня розвитку суспільства, рівня свідомості та правосвідомості людини, правових переконань. Соціальна необхідність правоохоронної діяльності зумовлена чинниками соціалізації та індивідуалізації людини, а також способом спільної життєдіяльності. Соціальна сутність правоохоронної діяльності надає можливість визначити її, з одного боку, як особливий вид соціальної діяльності, а з іншого – як специфічний державно-правовий різновид соціального управління^[9].

Протягом різних етапів історії становлення правоохоронних органів соціальні норми мали вплив на становлення нормативно-правових актів різної юридичної сили, зокрема регулювали діяльність працівників відомства виконання службових обов'язків та в повсякденному житті, встановлювали вимоги уважно й неупереджено ставитися до громадян незалежно від їхнього соціального стану, освітнього рівня, расової чи релігійної приналежності, громадянства, політичних та інших переконань, віку, статі; застосовуючи силу, керуватися гуманістичними принципами, передусім щодо найвищої цінності людського життя; в відносинах з колегами виявляти взаємоповагу, щирість, доброзичливість, товариську допомогу й вимогливість; своїми вчинками та поведінкою, способом життя утверджувати високі принципи чесності та скромності у громадському й особистому житті, нетерпимо ставитися до будь-яких аморальних виявів, активно боротися з цими явищами в колективах правоохоронної системи.

Реформа органів внутрішніх справ 2015 року, була, напевно, головною ланкою в комплексі заходів з реформування правоохоронних органів України, унаслідок чого було утворено Національну поліцію – центральний орган виконавчої влади в системі Міністерства внутрішніх справ України, що реалізує державну політику у сфері протидії злочинності та забезпечення публічного порядку. Вагому роль наразі відіграють норми Закону України "Про Національну поліцію" від 2 липня 2015 року^[10], Закону України "Про Дисциплінарний статут Національної поліції України" від 15 березня 2018 року^[11], Про затвердження Порядку складання Присяги працівниками Національної поліції, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2015 року №1453^[12], Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2016 року №1179^[13] тощо, які також зобов'язують керуватися в службовій діяльності й повсякденному житті та поведінці важливими етичними нормами.

Зокрема, Закон України "Про Національну поліцію" закріплює основоположні правові засади діяльності Національної поліції України як центрального органу виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки та порядку^[14]. У зазначеному нормативно-правовому акті увагу приділено принципам діяльності поліції, серед яких: верховенство права, дотримання прав та свобод людини, законність, відкритість і прозорість, політична нейтральність тощо.

У ст. 64 Закону України "Про Національну поліцію" закріплено, що, особа, яка вступає на службу в поліцію, складає Присягу на вірність Українському народові, а саме: "…усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов'язки"^[15].

Важливість Присяги працівника поліції, пов'язана з тим, що "…це передусім документ, який формально підтверджує перехід особи, пересічного громадянина, у статус повноправного працівника відповідного органу, тобто, вступаючи на службу до Національної поліції України, людина урочисто клянеться виконувати покладені на неї обов'язки …"^[16].

Порядок складання Присяги працівниками Національної поліції нормативно визначений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2015 року^[17]. З метою усунення колізій у чинному законодавстві й підвищення авторитету публічної служби загалом, а також однозначного розуміння щодо виконання обов'язків, передбачених у змісті Присяги, доцільно на законодавчому рівні визначити єдиний підхід до порядку її складання та юридичну відповідальність за її порушення.

Обов'язковість дотримання працівником Національної поліції етичних норм є врегульованою на нормативно-правовому рівні. Правила етичної поведінки поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 листопада 2016 року, № 1179 є "…узагальненим зібранням професійно-етичних вимог щодо правил поведінки поліцейських та спрямовані на забезпечення служіння поліції суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку на засадах етики та загальнолюдських цінностей"^[18]; "…поширюються на всіх поліцейських, які проходять службу в Національній поліції України"^[19] та їх дотримання "…є обов'язком для кожного поліцейського незалежно від займаної посади, спеціального звання та місцеперебування"^[20].

2. Норма права та її структура

Норма права є однією з найважливіших правових категорій юридичної науки. Правові норми регулюють основні суспільні відносини, і від того, як і в якій формі їх викладено, безпосередньо залежить можливість реалізації соціально значущих завдань, для чого створено відповідні норми. У правовій державі впорядкування суспільних відносин здійснюють насамперед за допомогою норм права, адже позаправові регулятори соціальної поведінки людини ніколи не були достатніми для врегулювання та примирення людських інтересів, утримання людини в межах вимог, встановлених суспільством. Саме тому в системі соціальних норм норми права відіграють надзвичайно важливу роль. Поняття, структура та види норм права, співвідношення категорій "правова норма", "юридична норма" й "норма права" донині залишаються дискусійними у вітчизняній та іноземній юридичній доктрині. З'ясування чіткої структури норми права необхідне як для теорії права, так і для юридичної практики, передусім для практики нормотворчості та правореалізації^[21].

Здебільшого норму права тлумачать як формально визначене правило загального характеру, що встановлене чи санкціоноване державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості з метою регулювання чи охорони суспільних відносин, яке забезпечують можливістю застосування примусу.

Ознаки норми права:

• є вольовим правилом (встановлює необхідний або допустимий шаблон поведінки), адже відображає волю суб'єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади, що гармонійно акумулює суспільну, групову й індивідуальну волю громадян;
• встановлюється чи санкціонується державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості в чітко визначеному порядку, тобто ухвалюється уповноваженим на те суб'єктом правотворчості в межах його компетенції відповідно до встановленої процедури;
• є формально визначеною, оскільки: а) фіксована в писаних джерелах права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб); б) полягає в однозначності сприйняття суб'єктами права її змісту, чого досягають завдяки точності та ясності певної мовної форми;
• має загальний характер, що зводиться до неконкретності (неперсоніфікованості) адресата й поширеності на невизначену кількість випадків чи осіб;
• забезпечується державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості, що охоплює можливість застосування примусу;
• має регулятивний характер – врегульовує (впорядковує) та охороняє суспільні відносини.

Важливе значення для з'ясування змісту, функцій, ролі норм права як правового феномену, окреслення місця в системі права та їх взаємозв'язку в механізмі правового регулювання має висвітлення їх плюралізму за допомогою класифікації за певним критерієм (ознакою).

Класифікація норм права:

1. За суб'єктами правотворчості: норми права як результат прямого волевиявлення народу; норми законодавчої влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування, територіальних громад тощо.

2. За предметом правового регулювання: норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального, екологічного права; норми права соціального забезпечення; норми міжнародного права тощо.

3. За методом правового регулювання (за способом встановлення диспозиції):

• імперативні норми права (зобов'язувальні та заборонні) – категоричні (абсолютно визначені) правила, що чітко й однозначно визначають поведінку суб'єктів суспільних відносин;
• диспозитивні норми права ("заповнювальні") – надають можливість суб'єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки (надають свободу вибору поведінки);
• рекомендаційні норми права – встановлюють варіанти бажаної поведінки з позиції суб'єкта правотворчості з метою врегулювання суспільних відносин (конкретизовані в локальних правових актах для подальшої реалізації);
• заохочувальні норми права – визначають форму та міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки (навіть у кримінальному законодавстві міститься чимало заохочувальних норм). Особливість цих норм полягає в тому, що вони не встановлюють правило поведінки, а шляхом надання суб'єктам певної свободи вибору закликають до активної правомірної поведінки^[22].

4. За способом правового регулювання або характером диспозиції регулятивних (правовстановлювальних) норм права:

• уповноважувальні (дозвільні) норми права – наділяють суб'єктів певними правами (містять у тексті слова "має право", "може") і вказують на наявність певних можливостей у суб'єктів вчиняти позитивні дії у власних інтересах (подати позов до суду, розпоряджатися майном, одержувати пенсію);
• зобов'язувальні норми права – засвідчують необхідність здійснювати певні дії (містять у тексті слова "зобов'язаний", "повинен"), покладають на суб'єктів конкретні обов'язки (заповнити і вчасно подати декларацію про доходи; подати митниці необхідні для митного контролю документи тощо);
• заборонні норми права – вказують на необхідність утриматися (містять у тексті слова "забороняється", "не допускається", "не може", "не вправі") від вчинення дій, встановлюють заборони (не створювати організаційні структури політичних партій у військових формуваннях; не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення).

5. За функціональним призначенням (спеціалізацією) в механізмі правового регулювання:

• регулятивні (правовстановлювальні) – спрямовані на впорядкування суспільних відносин шляхом встановлення прав та обов'язків учасників правовідносин (становлять більшість юридичних норм);
• охоронні (правоохоронні) норми права – регламентують засоби державнопримусової форми реалізації юридичної відповідальності за недотримання встановлених у регулятивних (правовстановлювальних) нормах права прав й обов'язків учасників правовідносин. Спрямовані на конфліктні ситуації, що загрожують реалізації регулятивних норм, мають обвинувальний характер, передбачають примус (є вторинними стосовно регулятивних норм);
• спеціалізовані (нетипові) норми права – це обов'язкові, формально визначені, цілісні, логічно завершені правила підвищеного рівня загальності, що відповідають визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості, встановлені чи санкціоновані та гарантовані державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості з метою субсидіарного (допоміжного) впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності й одноманітності дії механізму правового регулювання^[23]. Наприклад, спеціалізовані норми кримінального права охоплюють такі види норм: узагальнювальні; декларативні; дефінітивні; оперативні^[24] та виконують специфічні функції^[25].

Види спеціалізованих норм права:

• норми-засади (загальнозакріпні) – це різновид спеціалізованих норм права, що закріплюють первинні основи суспільного й державного ладу, відображаючи в узагальненому вигляді певні елементи регульованих відносин, що конкретизовані в інших нормах. Наприклад, у ст. 2 Конституції України встановлено, що "Україна є унітарною державою. Територія України в межах наявного кордону є цілісною і недоторканною"^[26]. Загальнозакріплювальні норми іноді збігаються з установчими;
• норми-декларації (декларації) – це різновид спеціалізованих норм права найвищого рівня загальності, що висвітлюють завдання, предмет і напрям правового регулювання певної сукупності норм права (галузі чи інституту), а також інші інформаційно-ціннісні положення, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності й одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, ч. 1 ст. 1 КК визначає, що "Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням"^[27];
• норми-принципи (установчі) – це різновид спеціалізованих норм, що виражають засадничі, фундаментальні положення сутнісного характеру, вирізняються універсальністю, раціональністю, імперативністю, підвищеним рівнем загальності, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, ч. 3 ст. 2 КК визначає, що "ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за те саме кримінальне правопорушення більше одного разу", а також конституційний принцип прямої дії^[28]. Слід зауважити, що "…саме нормами-принципами здебільшого наповнений зміст Основного Закону. Суд після встановлення фактичних обставин справи досліджує правові наслідки таких фактів, виокремлює юридично значущі обставини, унаслідок чого формує правову основу справи на підставі чинних норм галузевого законодавства, "підтягуючи" їх певним чином до конституційного розуміння змісту норми. Таке відбувається саме завдяки системному зв'язку між нормою галузевого закону та конституційним принципом, у чому полягає опосередковане застосування норм Конституції"^[29];
• норми-дефініції (дефінітивні) – це різновид спеціалізованих норм права, що містять визначення правових категорій і понять, тобто відображають зміст і (або) встановлюють обсяг правових понять шляхом висвітлення їх основних юридично важливих ознак та (або) сукупності предметів, мислимих у цих поняттях права, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, у ст. 1 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що Національна поліція України – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку"^[30]. Спеціалізовані норми права в механізмі правового регулювання є об'єктом уваги представників як загальної теорії права, так і різногалузевих юридичних наук^[31];
• норми-цілі (прогностичні) – це різновид спеціалізованих норм права, що містять прогнози розвитку правової системи, завдання галузей та інститутів права. Наприклад, у ст. 1 Закону України "Про Конституційний Суд України" встановлено, що завданням Суду є забезпечення верховенства Конституції України, вирішення питання про відповідність Конституції України законів України та в передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснювати офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України^[32];
• норми-інструменти (оперативні) – це різновид спеціалізованих норм права, що виконують допоміжну роль, установлюють час набрання (зміни, припинення) чинності нормативно-правового акта, його поширення на відповідне коло суспільних відносин, продовження дії на певний строк (регулює рух нормативно-правового акта);
• норми-арбітри (колізійні) – це різновид спеціалізованих норм права, що регулюють вибір нормативно-правового припису за наявності колізій суперечностей або розбіжностей між приписами нормативно-правових актів, що регулюють однакові правовідносини й виявляються в процесі їх застосування компетентними органами та вповноваженими посадовими особами (здебільшого є типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм).

Серед спеціалізованих норм права слід також виокремити й стратегічні норми^[33], преюдиції, презумпції, фікції.

6. За рівнем правового регулювання:

• матеріальні – норми, які закріплюють (визначають зміст) права й обов'язки суб'єктів права, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин (на підставі яких можна вирішувати справу по суті);
• процесуальні – норми, які регламентують порядок, форми та методи реалізації прав й обов'язків, передбачених у нормах матеріального права (порядок розслідування кримінального правопорушення, порядок виклику свідків у суд).

7. За терміном дії в часі:

• постійні – норми невизначеної в часі дії (діють до їх скасування);
• тимчасові – норми визначеної в часі дії (з певним строком дії);
• зворотні – норми зі зворотною силою дії.

8. За сферою територіальної дії (дією в просторі):

• загальні – поширюються на територію всієї країни;
• місцеві – поширюються на територію певної адміністративно-територіальної одиниці.

9. За колом суб'єктів, на яких норма поширює свою дію:

• загальні – поширюються на все населення або на всі органи й організації держави;
• спеціальні – поширюються на певне коло осіб;
• виняткові – регламентують винятки (вилучають) або усувають дію норми права щодо певних суб'єктів.

Розглянута вище класифікація норм права не є вичерпною, оскільки поділ норм права на види можна здійснювати й за іншими критеріями.

Особливу роль у з'ясуванні складної сутності норми права відіграє окреслення її структури.

Структура норми права – це сукупність чітко визначених елементів, що в процесі взаємодії, у межах єдності наявних між ними зв'язків забезпечують функціональну самостійність норми права. Тобто структура норми права – це внутрішня будова норми, поділ її на певні складові (елементи). Традиційно виокремлюють три елементи норми права: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Без диспозиції норма є неймовірною, без гіпотези – безглуздою, без санкції – неспроможною^[34].

Гіпотеза (припущення) – це елемент норми права (частина норми), що вказує на конкретні життєві обставини (умови), наявність або відсутність яких надає можливість суб'єктам права реалізувати закріплені в диспозиції права й обов'язки.

Гіпотези норм права класифікують за такими критеріями:

1) кількість обставин (умов), передбачених гіпотезою норми права:

• проста гіпотеза – передбачає наявність (відсутність) лише однієї обставини (умови), за наявності (відсутності) якої реалізується норма права;
• складна гіпотеза – охоплює дві або більше обставин (умов), одночасна наявність (відсутність) яких є обов'язковою умовою для початку дії норми права;
• альтернативна гіпотеза – охоплює кілька обставин (умов), за наявності (відсутності) принаймні однієї з яких норма права починає діяти;

2) форма вираження:

• абстрактна гіпотеза – визначає умови реалізації норми права загальними родовими ознаками, без глибокої деталізації, що надає можливість охопити, а також урегулювати значну кількість однорідних випадків;
• казуїстична гіпотеза – регламентує умови дії норми права, використовуючи вужчі, спеціальні, видові ознаки;

3) ступінь визначеності:

• абсолютно визначена гіпотеза – вичерпно охоплює обставини (умови), з наявністю або відсутністю яких пов'язують чинність (дію) норми права;
• не цілком визначена гіпотеза – містить формулювання в загальній формі типу "в необхідному випадку", а наявність або відсутність цієї потреби визначається відповідними суб'єктами;
• порівняно визначена гіпотеза – не містить достатньо повних відомостей про обставини дії норми права, обмежуючи умови застосування останньої колом формальних вимог.

Диспозиції норм права класифікують за такими критеріями:

1) кількість варіантів поведінки:

• безальтернативна диспозиція – суб'єкту права пропонують лише один варіант поведінки;
• альтернативна диспозиція – суб'єкту права надано декілька можливих варіантів поведінки;

2) склад (характер) варіантів поведінки:

• проста диспозиція – встановлює один конкретний варіант поведінки, що настає за наявності конкретних фактичних обставин, проте не розкриває його;
• складна диспозиція – передбачає декілька варіантів поведінки за одночасної наявності відповідних наслідків, що настають за певних фактичних обставин;

3) спосіб викладення правила поведінки (прав та обов'язків):

• описова диспозиція – окреслює всі істотні ознаки поведінки (права й обов'язки) суб'єкта права;
• відсильна диспозиція – містить усі правила поведінки (права й обов'язки), а відсилає для повного ознайомлення до інших норм права, які знаходяться в цьому самому нормативно-правовому акті;
• бланкетна диспозиція – це різновид відсильної диспозиції, що для висвітлення змісту прав та обов'язків суб'єкта спрямовує до іншого чинного нормативно-правового акта;
• змішана диспозиція – поєднує способи викладення прав та обов'язків, що притаманні іншим видам диспозиції, зокрема описовій, відсильній та бланкетній;

4) спосіб описання правила поведінки (прав та обов'язків):

• абстрактна диспозиція – права й (або) обов'язки суб'єкта викладено в загальному вигляді;
• конкретна диспозиція – права й (або) обов'язки суб'єкта сформульовано за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак;

5) ступінь визначеності:

• абсолютно визначена диспозиція – окреслює з вичерпною конкретністю та повнотою права й обов'язки суб'єкта права;
• не цілком визначена диспозиція – вказує лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права й обов'язки самостійно;
• відносно визначена диспозиція – встановлює права й обов'язки суб'єктів, водночас дає можливість для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

6) форма вираження (характер охоплених прав та обов'язків):

• уповноважувальна диспозиція – надає суб'єктам право на здійснення передбачених у них (правилах) позитивних дій, визначає певний варіант їх можливої, дозволеної поведінки;
• зобов'язувальна диспозиція – покладає на суб'єктів обов'язок здійснення певних позитивних дій, окреслює можливість певного варіанту зобов'язувальної поведінки;
• заборонна диспозиція – містить заборону здійснення відповідної протиправної дії або бездіяльності.

Санкція (стягнення) – це елемент норми права, що встановлює невигідні (негативні) наслідки на випадок порушення прав та обов'язків, визначених у диспозиції.

Призначення необхідного й достатнього покарання для виправлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, є запорукою реалізації поставлених перед покаранням завдань^[35].

Санкції норм права класифікують за такими критеріями:

1) галузева ознака (сфера застосування): конституційна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна, кримінальна санкції;

2) ступінь визначеності:

• абсолютно визначена санкція – визначає вид і міру впливу, що повинна бути застосована до особи в разі порушення нею прав та обов'язків;
• відносно визначена санкція – регламентує межі негативної юридичної відповідальності від мінімальної до максимальної;
• альтернативна санкція – передбачає кілька несприятливих наслідків, кожен з яких може бути застосовано окремо;

3) характер негативних наслідків:

• правовідновлювальна (компенсаційна) санкція – вказівка на міру державного примусу, який застосовують для:
  • примусового виконання невиконаного обов'язку й поновлення порушеного права;
  • ліквідації "уявних правовідносин", тобто тих, які виникли внаслідок незаконних дій;
  • скасування нормативно-правових актів, які суперечать закону;
• штрафна (каральна) санкція – заходи державного примусу, за допомогою яких здійснюють превенцію правопорушень, їх застосування не сприяє усуненню збитків, що завдані правопорушенням;

4) склад негативних наслідків:

• проста санкція – передбачає застосування лише одного негативного наслідку;
• складна санкція – передбачає застосування одночасно кількох негативних наслідків.

Отже, норма права – це вид соціальної норми, що має складну будову й передбачає чимало різновидів залежно від критеріїв класифікації.

3. Система права як внутрішній вияв нормативної основи правоохоронної діяльності

Однією з основних характеристик права, що є не хаотичним набором санкціонованих правил поведінки, а належно впорядкованою, внутрішньо узгодженою, структурованою сукупністю взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють, є його система. Увагу слід спрямувати на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв'язків системи, на процес (процедуру) об'єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності системи. Застосування цього підходу сприяло появі та розвитку таких юридичних категорій, як правова система, система права, система законодавства тощо.

Дослідження системи права в сучасній юридичній літературі здійснюють традиційно і навіть "шаблонно"^[36]. Науковці зауважують, що "…в англомовній літературі термін "system of law" фактично не використовують, натомість застосовують лексему "Legal System". Тож постає питання: наскільки наявна в межах українського правознавства теорія системи права відповідає сучасним уявленням про право та чи узгоджується із західними концептами, що імплементуються в національне право^[37].

Такі терміни юридичної науки, як "праворозуміння", "нормативно-правовий акт", "права і свободи людини і громадянина", "пересічний громадянин", "підгалузь права", "інститут права", "правотворчість як діяльність держави", "тлумачення права", "тлумачення норм права", "акт застосування норм права", "правова система", "правова свідомість", "правова культура" тощо, нині є складовою понятійного ряду правових систем держав пострадянського простору (у яких превалювало нормативістське розуміння права) і не є властивими західній правовій традиції, що розвивалася на положеннях природно-правової школи^[38].

Здебільшого систему права визначають як об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певного суспільства, що полягає в єдності й узгодженості всіх норм права, їх розподілі (диференціації) за галузями, підгалузями й інститутами.

Отже, системою права вважають певну форму організації норм права, що діють у державі, такий порядок їх побудови, за якого норми об'єктивного права знаходяться в єдності, узгодженості та взаємозв'язку та диференціюються на інститути, підгалузі та галузі.

Поняття "система права" відображає не стільки структуру об'єктивного права (хоча й її теж), скільки саме об'єктивне право як певну систему.

Ознаки системи права:

• об'єктивна зумовленість – реально зумовлена історичними особливостями політичного, соціально-економічного, культурного розвитку суспільства; відображає реальний стан суспільних відносин;
• органічна єдність й узгодженість – структурна цілісність і взаємозв'язок норм права; їх взаємна узгодженість і цілеспрямованість; відсутність суперечностей усередині системи; система права ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах свободи, рівності та справедливості;
• структурна різноманітність (внутрішній розподіл) – охоплює неоднакові за змістом та обсягом структурні елементи, що логічно поєднують і розподіляють нормативний матеріал відповідно до його функціональної спрямованості;
• стабільність і динамізм – зумовлені постійним складом базових галузей права, інститутів;
• поділ (диференціація) і структурна ієрархічність – поділ системи права на порівняно самостійні структурні елементи, наявність між ними певних рівнів ієрархії ‒ згори донизу: галузі, підгалузі, інститути, норми права.

Основою побудови системи права вважають два критерії, що використовують в їх єдності та взаємодії та є системоутворювальним фактором – це предмет і метод правового регулювання суспільних відносин. Причому предмет і метод правового регулювання не протистоять один одному – особливості характеристик предмета правового регулювання визначають конкретний зміст і спрямованість методу правового регулювання. Успіх вивчення системних явищ правової дійсності, одним з яких і є система права, залежить від знання його частин, складових. У юридичній літературі поняття "структура права" і "система права" стали розрізняти лише в 1980-х роках. Структура системи права – це спосіб зв'язку та взаємодії елементів у системі, внутрішня будова системи права.

Визначальними структурними елементами системи права є галузь, підгалузь, інститут і норма права. З огляду на те, що в попередньому підрозділі ми детально розглянули такий елемент системи права, як норма права, вважаємо за доцільне проаналізувати й інші її елементи.

Галузь права – це порівняно самостійна сукупність норм права в межах підгалузей та інститутів права, що регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин особливим методом правового регулювання.

Галузь права виникає внаслідок об'єктивних факторів, що зумовлені соціальними та практичними потребами, а не шляхом волевиявлення.

Ознаки галузі права:

• охоплює конкретну якісно однорідну сферу суспільних відносин;
• вирізняється своєрідністю обсягу, кількістю інститутів, що її формують; наявністю або відсутністю підгалузей права;
• об'єднує самостійну сукупність норм права;
• передбачає властивий лише їй режим правового регулювання, що забезпечує ефективність дії як галузі загалом, так і підгалузей та інститутів права, утворених у її складі;
• є стійкою та автономною у своєму функціонуванні.

Традиційно виокремлюють достатньо широкий перелік галузей права: державне (конституційне) право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право, земельне право, трудове право, сімейне право, фінансове право, кримінально-виконавче право тощо. Більшість із цих галузей нині зазнають уточнення, зміни предмета регулювання, меж із суміжними нормативними масивами.

Галузі права класифікують за такими критеріями:

1. За фундаментальністю норм права, сконцентрованих у галузях права:

• базові (фундаментальні) – об'єднують базові (вихідні) норми права, що регулюють первинні суспільні відносини, мають вихідні юридичні режими правового регулювання, які мають особливу значущість для інших галузей права й використовувані ними (наприклад, конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне право);
• профільні (спеціальні, конкретизаційні) – об'єднують норми права, що регулюють сфери суспільних відносин і пов'язані з первинними суспільними відносинами та спрямовані на конкретизацію, посилення дії певних норм базових галузей права. Сфери та режими регулювання профільних галузей права "відокремлюються" від сфер і режимів регулювання базових галузей права, але без зв'язку з ними існувати не можуть (наприклад, трудове, сімейне, земельне, кримінально-виконавче право тощо);
• комплексні – об'єднують норми права, що регулюють сфери державного та господарського життя (господарське, аграрне, екологічне, морське право тощо), виникають на основі подальшого розвитку комплексних інститутів права, що утворюються на межі суміжних галузей права та користуються режимами, які належать цим галузям (господарське, аграрне, екологічне, житлове, транспортне право).

2. За субординацією в правовому регулюванні:

• матеріальні – об'єднують норми права, що безпосередньо впорядковують суспільні відносини (наприклад, конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне право);
• процесуальні – об'єднують норми права, що визначають процедуру, порядок здійснення норм матеріального права (адміністративно-процесуальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, господарсько-процесуальне право).

Галузі норм права діалектично взаємопов'язані та вирізняються органічною єдністю, водночас різняться за значенням, нормативним обсягом, роллю в процесі впорядкування суспільних відносин.

У межах галузей права виокремлюють підгалузі права (нормативно-правові підгалузі). Однак якщо галузі права діють на всі відносини певного роду, то підгалузі – лише на їх конкретну частину. Однак питання доречності виокремлення зазначеної юридичної категорії є доволі дискусійним. Деякі дослідники пропонують "…замість пустого (з нульовим обсягом) поняття "підгалузь права" використовувати загальне поняття "комплексний інститут"^[39].

Підгалузь права – це система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права, що впорядковують спеціальні види суспільних відносин.

Підгалузі є в більшості галузей права, проте не в кожній. Здебільшого вони утворюються в найширших за обсягом нормативного матеріалу галузях права. Галузі права, яким не властиві значні обсяги нормативного матеріалу, не мають у своєму складі підгалузей права. Однак за об'єктивної потреби в регулюванні суспільних відносин і розвитку нормативного матеріалу підгалузь права може ставати самостійною галуззю права. Наприклад, сімейне право виокремилося з галузі цивільного права.

Зовнішнім втіленням підгалузі права є наявність у ній такої групи норм права, що охоплюють загальні принципові положення, притаманні декільком (але не всім) інститутам цієї галузі. Підгалузі цивільного права – зобов'язальне право, спадкове право, авторське право тощо; підгалузі фінансового права – банківське право, податкове право^[40].

На певному історичному етапі розвитку держави поліцейське право існувало легально в системі права, потім галузь поліцейського права було замінено галуззю адміністративного права. Проте на сучасному етапі побудови держави та розвитку національної системи права адміністративне право не відповідає вимогам, які ставлять до регулювання поліцейських суспільних відносин. Реалії сьогодення актуалізують необхідність створення підгалузі адміністративного права – поліцейського права^[41]. Деякі вчені вважають, що такої галузі немає в сучасній юриспруденції, зокрема, таку позицію обстоює О. С. Проневич^[42]. Принципово іншим є підхід до поліцейського права в європейських країнах, яке тут вважають однією з найважливіших галузей публічного права, яку, відповідно, вивчають і досліджують на одному рівні з конституційним, цивільним або адміністративним правом^[43].

Інститут права – це система порівняно самостійних норм права в межах певної галузі (підгалузі) права, що регулюють окрему якісно однорідну групу взаємозалежних суспільних відносин.

Ознаки інституту права:

• упорядковує не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а окремі видові особливості (сторони, ознаки) одного роду суспільних відносин, або здійснює особливі завдання, функції в цьому регулюванні, тобто має видову однорідність соціального змісту;
• вирізняється відносною нормативною самостійністю, стійкістю та автономністю функціонування, проте на іншому рівні, ніж галузь права, є її підсистемою;
• формується об'єктивно, а не створюється штучно; відособлений від інших інститутів права – його норми не можуть з волі суб'єкта правотворчості переміщуватися в межі іншого інституту права;
• має специфічні засоби правового регулювання;
• втілює у своєму змісті особливу юридичну конструкцію, деякі загальні положення, єдині принципи;
• має можливість формувати загальні поняття у власних межах, що допомагають усувати прогалини в регульованих ним (інститутом права) відносинах.

Предмет регулювання галузі співвідноситься з предметом регулювання інституту як рід і вид^[44], адже галузі права регулюють суспільні відносини певного роду, а інститути – конкретного виду. Головне призначення інституту права полягає в тому, щоб у межах своєї групи однорідних суспільних відносин забезпечити цілісне, порівняно завершене їх упорядкування.

Види інститутів права:

• за галузевою приналежністю:
  • інститути конституційного права – інститут громадянства, інститут виборчого права, інститут президентства тощо;
  • інститути цивільного права – інститут купівлі-продажу, інститут представництва, інститут спадкування, інститут відшкодування шкоди, інститут дарування тощо;
  • інститути кримінального права – інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, інститут співучасті, інститут судимості тощо;
  • інститути екологічного права – інститут права власності на природні ресурси й об'єкти, інститут природокористування тощо.

• за функціональним призначенням у механізмі правового регулювання:
  • регулятивні (правовстановлювальні) інститути – інститут застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї працівниками поліції;
  • охоронні (правоохоронні) інститути – інститут адміністративних правопорушень, що посягають на власність.

• залежно від елементного складу:
  • прості (галузеві) – поєднують споріднені норми права в певній галузі права (наприклад, інститут застави в цивільному праві);
  • складні (комплексні, міжгалузеві) – охоплюють сукупність порівняно відособлених норм права різних галузей і спрямовані на регулювання певної групи (виду) взаємозалежних суспільних відносин (наприклад, інститут власності формують норми конституційної, цивільної, кримінальної та інших галузей права).

• за характером або субординацією у правовому регулюванні:
  • інститути матеріального права – інститут множинності кримінальних правопорушень;
  • інститути процесуального права – інститут закриття кримінального провадження.

Отже, система права – це не проста сукупність або сума елементів, а цілісне утворення, наділене конкретними властивостями, зв'язками, внутрішньою структурою, що зумовлена суспільними відносинами, які склалися в суспільстві, і національними, історичними, культурними або іншими соціальними факторами. З огляду на те, що система права вирізняється динамічністю, здатністю змінювати свою внутрішню організацію під впливом зовнішнього середовища, порушена проблематика потребує подальшого поглибленого вивчення на тлі широкомасштабної правової реформи.

4. Система законодавства: поняття, ознаки та структура

Інтерпретація поняття "система законодавства" відображає плюралізм поглядів науковців. Здебільшого поняття "система законодавства" розглядають у таких основних значеннях:

• у вузькому – як цілісну сукупність чинних законів певної держави, прийнятих уповноваженими суб'єктами законотворчості;
• у широкому – як цілісну сукупність усіх упорядкованих нормативно-правових актів (законів і підзаконних нормативно-правових актів) держави.

Однак деякі вчені зауважують, що застосування поняття "законодавство" у широкому значенні, тобто не тільки як сукупності законів України, порушує питання визначення кола тих нормативно-правових актів, які будуть охоплені цим поняттям. Адже непоодинокими є випадки, коли поняття "система нормативно-правових актів" і "законодавство" ототожнюють. Це не видається обґрунтованим (наприклад, навряд чи доцільно однакову увагу спрямовувати на закони й підзаконні акти)^[45]. Водночас ст. 9 Конституції України визначає, що частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України^[46].

Ознаки системи законодавства:

• є цілісною (системною, внутрішньоузгодженою), адже кожен нормативно-правовий акт хоча й діє самостійно, проте відповідно до тих завдань, що закріплені в інших нормативно-правових актах;
• є способом надання юридичного (формального) значення нормам права, сформованим у суспільстві;
• має два рівні будови – вертикальну (ієрархічну, субпідрядну, що виявляється в субпідрядних зв'язках одного нормативно-правового акта з іншими) і горизонтальну (рівнозначну);
• є інтегративною, тобто одночасно є і джерелом права, і формою його існування.

Структура системи законодавства – це зумовлена системою права внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів, що відображається в їх єдності, об'єктивності, визначеності, а також у розподілі законів і підзаконних нормативно-правових актів за галузями й інститутами законодавства^[47].

Основні види структурної організації законодавства:

1) субординаційна, або ієрархічна (вертикальна) – відображає юридичну силу нормативно-правових актів, що залежить передусім від їх різновиду (закон чи підзаконний нормативно-правовий акт) і від місця правотворчого органу, який приймає відповідні акти, в апараті держави. Конституція має найвищу юридичну силу й становить першооснову законодавства, далі ‒ конституційні, звичайні закони, зокрема кодекси, підзаконні нормативно-правові акти, що видаються на виконання законів і не повинні їм суперечити;

2) галузева (горизонтальна) – відображає поділ, розташування нормативно-правових актів відповідно до предмета правового регулювання суспільних відносин;

3) державно-організаційна (територіальна) – відтворює особливості форми державного устрою, за яким здійснюють поділ законодавчих актів за територіальним значенням: наприклад, федеративного (загальнодержавного) і законодавства суб'єктів федерації (структура системи законодавства ФРН)^[48].

За обсягом нормативного матеріалу в межах галузевого структурного "зрізу" системи законодавства виокремлюють галузь законодавства й інститут законодавства. Вищим рівнем галузевої структури системи законодавства, найбільшим об'єднанням нормативно-правових актів та їх частин з певних сфер правового регулювання є галузь законодавства.

Галузь законодавства – це внутрішньо узгоджена сукупність нормативно-правових актів, об'єднаних за певними сферами правового регулювання суспільних відносин. Галузь законодавства вирізняється єдністю змісту, форми й системних зв'язків нормативних приписів, логічно поділених на інститути законодавства. Здебільшого цілісності й узгодженості галузі законодавства надає кодифікований нормативно-правовий акт – кодекс.

Внутрішню будову галузі законодавства формують інститути законодавства, що регулюють певну сторону однорідних суспільних відносин. Інститут законодавства може бути галузевим або міжгалузевим. В одних випадках галузі права цілком збігаються з галузями законодавства: цивільному праву відповідає цивільне законодавство, кримінальному – кримінальне; в іншому випадку є галузь права, а галузі законодавства немає (наприклад, морське право є, а відповідної галузі законодавства немає), оскільки немає кодифікованого нормативно-правового акта. На основі однієї галузі права можуть існувати декілька галузей законодавства. Наприклад, у конституційному праві виокремлюють виборче законодавство, а також протягом тривалого часу вчені обґрунтовували наявність виключно інформаційного законодавства, однак нині це є сформованою галуззю права. Деякі галузі законодавства можуть не мати відповідної галузі права, наприклад, митне та пенсійне законодавство.

Отже, категорії "система права" та "система законодавства" є однопорядковими, але не тотожними: вони відображають структуру змісту й структуру форми об'єктивного права відповідно.

Синтезуючи думки дослідників щодо питання співвідношення системи права й системи законодавства, необхідно зауважити, що вони характеризують сутність одного явища – права, співвідносяться між собою як зміст і форма. Водночас між ними є і суттєві відмінності:

1. Система права є невидимою, оскільки відображає внутрішню будову права, а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2. Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства – сукупністю нормативно-правових актів.

3. У системі права норми права логічно розподілені за галузями, підгалузями й інститутами. У системі законодавства нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які поділені на інститути законодавства.

4. Система права охоплює галузі права, сформовані на основі єдності предмета й метода правового регулювання, а система законодавства утворена з галузей законодавства, що не мають методу регулювання, а предмет регулювання є неоднорідним (галузь законодавства може містити норми різних галузей права (комплексні галузі) або формуватися на підґрунті інституту або підгалузі права. Можливим є варіант, коли галузь законодавства існує без галузі права (наприклад, митне законодавство).

5. Система права має лише горизонтальну (галузеву) будову, а система законодавства може мати будову і горизонтальну (галузеву), і вертикальну (ієрархічну).

6. Первинним елементом системи права є норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства – стаття закону, яка містить нормативне розпорядження, що переважно не містить всі три структурні елементи логічної правової норми. Нормативне розпорядження нерідко має лише гіпотезу й санкцію; диспозиція може міститися або в іншій статті цього закону (відсильний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу). Закони, що охоплюють норми різних галузей права, забезпечуються санкціями, які викладені в інших нормативно-правових актах (наприклад, закони про власність, підприємницьку діяльність тощо).

7. Система права формується об'єктивно, відповідно до розвитку суспільних відносин, а система законодавства – це результат цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів, тобто вона має суб'єктивний аспект.

8. Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові акти) мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули, формулювання завдань і принципів, загальні нормативні визначення, що становлять загальну частину, тощо.

Отже, система законодавства є головною, але не єдиною формою існування системи права, оскільки:

1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які підтримувала держава, що нещодавно виникла ("дозаконодавче право");

2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі ("позазаконодавче право")^[49].

З огляду на зазначене, галузь права та галузь законодавства не завжди збігаються. Причини розбіжності деяких галузей права та галузей законодавства зводяться до такого:

• об'єктивно неможливо відтворити зміст кожної окремої галузі права в одному нормативно-правовому акті (збіг галузі права та галузі законодавства можливий тоді, коли остання представлена актами однієї юридичної сили – законами, кількість актів незначна, однак здебільшого зміст галузі права виражений у численних нормативно-правових актах);
• залежність системи законодавства та формування її галузей від цілеспрямованої діяльності суб'єктів з їх систематизації, інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки;
• переосмислення, оновлення, удосконалення законодавства внаслідок його переорієнтації на демократичні цінності:
  • послідовна демократизація порядку формування та функціонування законодавчих органів, їх професіоналізація, забезпечення високої якості законів;
  • формування громадянського суспільства, правової системи в напрямі розвитку соціальної, правової держави, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, результатом якого є втілення у правову матерію раніше не відомих теоретичних конструкцій, формування нових галузей та інститутів законодавства;

• орієнтування системи законодавства не лише на галузь права, а й на галузь державної діяльності та державний устрій (призводить до появи комплексних галузей законодавства, які не відображають галузі права);
• обумовленість системи законодавства формою державного устрою країни (федерації), що передбачає наявність у кожній галузі нормативно-правових актів як на рівні федерації, так і на рівні суб'єктів федерації^[50].

Правова глобалізація та інтеграція детермінують трансформації вітчизняної системи права й законодавства, які іманентно пов'язані з формуванням світового правопорядку і транснаціональної правової системи; відбуваються на основі утвердження ліберальної правової ідеології та є закономірним процесом правового розвитку, пов'язаним із пошуком універсальних, загальних, істинних ідеалів, цінностей, принципів справедливості, свободи, рівності, а також є складниками процесу трансформації національної правової системи^[51].

5. Систематизація законодавства

За роки незалежності органи державної влади України розробили та ухвалили низку нормативно-правових актів. Однак вітчизняне законодавство лишається вкрай складним і суперечливим. Зазначене зумовлено тим, що реформи, здійснені в Україні, потребують інтенсивної законотворчості в контексті формування принципово нових правових інститутів, що відповідають реальним умовам ринкової економіки, критеріям правової держави, міжнародним стандартам захисту прав і свобод людини.

Удосконалення законодавства України є однією з нагальних потреб сьогодення^[52]. Серед форм удосконалення законодавства виокремлюють обговорення проєктів нормативно-правових актів, узгодження проєктів нормативно-правових актів, експертизу проєктів нормативно-правових актів, підписання законів Президентом України, державну реєстрацію підзаконних нормативно-правових актів відповідними органами юстиції, новелізацію та ревізію чинних нормативно-правових актів, скасування незаконних чинних нормативно-правових актів, офіційне нормативне тлумачення чинних нормативно-правових актів, припинення чинності неконституційних і незаконних нормативно-правових актів судовими рішеннями та систематизацію нормативно-правових актів^[53].

Систематизація має на меті стабілізацію правопорядку, перетворення нормативно-правового регулювання на інструмент для забезпечення нормального життя суспільства та якомога ефективнішого управління державними справами в інтересах особи.

Основними функціями систематизації є:

1) уможливлення огляду всього масиву чинного законодавства;

2) виявлення та усунення неузгодженостей, суперечностей, прогалин правового регулювання;

3) підвищення ефективності законодавства;

4) надання законодавству інформаційної доступності, зручності для використання;

5) сприяння вивченню та дослідженню законодавства;

6) підвищення рівня правового виховання громадян, формування їх правосвідомості.

Систематизація законодавства сприяє ефективному здійсненню правотворчої діяльності, зокрема виявленню причин суперечностей, невідповідностей у нормативному регулюванні та їх усуненню, а також застосуванню і реалізації нормативно-правових актів та умов, спрямованих на поліпшення інформаційного впливу права на правосвідомість його суб'єктів^[54].

Найпоширенішими в наукових колах є такі основні підходи до тлумачення поняття "систематизація законодавства":

1. Діяльність, спрямована на впорядкування, приведення до системи чинного законодавства цілком або його частини.

2. Особливий вид удосконалення нормативно-правових актів.

3. Діяльність з упорядкування й удосконалення нормативного матеріалу шляхом його опрацювання та розміщення за класифікаційними критеріями, які обирають відповідно до тих завдань, які виконують завдяки цій діяльності.

4. Діяльність органів держави й інших суб'єктів з упорядкування та вдосконалення законодавства, приведення його до певної системи шляхом упорядкування збірників або створення єдиних нормативних актів.

5. Діяльність зі зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.

6. Цілеспрямована діяльність компетентних суб'єктів з упорядкування нормативно-правових актів для зручності користування ними на практиці, усунення можливих суперечностей, неточностей, прогалин і в такий спосіб удосконалення системи законодавства загалом.

7. Діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішнього та внутрішнього опрацювання з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб'єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією.

Отже, систематизація законодавства – це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативного матеріалу шляхом приведення чинних нормативно-правових актів певної держави в цілісну, узгоджену та несуперечливу систему.

Предметом систематизації законодавства є юридичні нормативні акти, тобто акти, які містять норми права.

Мета систематизації ‒ забезпечення високої якості законодавства, усунення юридичних помилок, суперечностей, забезпечення доступності нормативно-правового матеріалу для громадян.

У юридичній літературі виокремлюють переважно два основні підходи до видів (форм) систематизації. У межах першого підходу визначають чотири її види: кодифікацію, консолідацію, інкорпорацію та облік. Відповідно до другого, виокремлюють лише кодифікацію, інкорпорацію та консолідацію, визначаючи облік як необхідний етап здійснення кодифікаційної діяльності, технічний засіб, спрямований на полегшення систематизації.

Класифікація систематизації законодавства на відповідні види є умовною, оскільки під час проведення певних систематизаційних робіт комплексно використовують прийоми та правила всіх видів систематизації. Саме домінування прийомів та правил й обумовлює можливість виокремлення конкретного виду систематизації.

Облік нормативно-правових актів полягає у створенні пошукових систем для знаходження нормативно-правових актів. Прикладом такого виду систематизації є електронна пошукова система Верховної Ради України^[55].

Кодифікація – це діяльність уповноваженого законодавчого органу, що полягає в змістовому переробленні норм права, пов'язаних спільним предметом регулювання, їх об'єднання в одному акті.

Кодифікація має низку особливостей:

а) предметом кодифікаційного опрацювання є конкретні норми й інститути права незалежно від того, у яких актах вони містилися раніше;

б) систематичний виклад норм та інститутів права саме й становить завдання кодифікації;

в) унаслідок кодифікації укладають не збірник нормативних актів, а новий єдиний зведений правовий акт, який обов'язково затверджує компетентний правотворчий орган^[56].

За обсягом розрізняють такі види кодифікації:

• загальну – припускає створення зведених кодифікованих актів для основних галузей законодавства. Загальним єдиним кодифікаційним актом конституційного права є Конституція України;
• галузеву – припускає об'єднання норм права певної галузі права в суворо встановленому порядку (Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо). Галузева кодифікація посідає провідне місце серед інших видів кодифікації тому, що розподіляє нормативний матеріал відповідно до предмета й методу правового регулювання;
• міжгалузеву (комплексну) – припускає об'єднання норм права за принципом регулювання значної сукупності суспільних відносин у сфері державної діяльності, галузі господарства або соціально-культурного будівництва (Повітряний кодекс України, Кодекс торгового мореплавства України тощо). Міжгалузева (комплексна) кодифікація є додатковим напрямом кодифікаційних робіт, що мають істотне значення;
• спеціальну (внутрішньогалузеву) – припускає об'єднання норм права конкретного інституту або підгалузі права певної галузі (Водний кодекс України, Лісовий кодекс України тощо). Як і комплексна кодифікація, спеціальна (внутрішньогалузева) кодифікація є напрямом кодифікаційних робіт, що доповнюють галузеву кодифікацію.

За результатами розрізняють такі види кодифікації:

• кодекс – єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений нормативний акт. Він має складну структуру та значний за обсягом, поділяється на частини: загальну й особливу, розділи та глави (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення тощо);
• статут – кодифікаційний акт, що регулює діяльність певних міністерств, організацій, певну сферу управління (Статут Національної академії внутрішніх справ, Дисциплінарний статут Національної поліції України, Стройовий статут Збройних Сил України тощо);
• положення – кодифікаційний акт, що визначає правовий статус, завдання та компетенцію державних органів й установ (Положення про Міністерство внутрішніх справ України, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, Положення про організацію службової підготовки працівників Національної поліції України);
• правила – кодифікаційний акт, що визначає не правовий статус, а правовий порядок певного виду діяльності (Правила дорожнього руху, Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, Правила носіння однострою поліцейських, Правила етичної поведінки працівників Державної служби України з надзвичайних ситуацій, територіальних органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління).

Роль правоохоронних органів у такому різновиді систематизації полягає в тому, що вони є консультативними, дорадчими інституціями, які можуть надавати пропозиції щодо створення кодифікованих актів чи беруть участь у підготовці їх проєктів.

Інкорпорація є виключно зовнішньою обробкою законодавчого матеріалу, обліком й об'єднанням його без зміни тексту актів за заздалегідь визначеними ознаками, зокрема: юридична чинність нормативно-правових актів, хронологічна чи алфавітна послідовність, системно-предметний порядок тощо.

Об'єднання цих текстів у збірники (зібрання) передбачає тільки зовнішнє опрацювання нормативних актів, що не порушує їх нормативного змісту: збереження незмінним нормативного змісту акта є головною відмінністю інкорпорації від кодифікації.

Отже, інкорпорація – це спосіб систематизації нормативно-правових актів, що полягає в об'єднанні їх за певним критерієм без зміни змісту норм права.

Види інкорпорації:

• офіційна – здійснюють від імені компетентних державних органів (наприклад, "Відомості Верховної Ради України");
• неофіційна – здійснюють видавництва, наукові й освітні заклади, практичні органи, окремі спеціалісти.

Цей вид систематизації поширений у діяльності правоохоронних органів, прикладом є Довідник слідчого, Довідник експерта-криміналіста, у яких зведено витяги з нормативно-правових актів, що регулюють діяльність окремого підрозділу правоохоронних органів, причому жодних змін до норм права не вносять.

Також доволі часто науковці визначають тактику, порядок проведення окремих юридично значущих дій правоохоронців^[57]. Однак, з огляду на ресурсомісткість інкорпорацій у паперовому вигляді, рекомендовано обмежитися електронними інкорпораціями нормативно-правових актів^[58].

Консолідація – це спосіб (форма) систематизації, що полягає в об'єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, у єдиний нормативно-правовий акт, переважно без зміни змісту.

Новий збільшений акт цілком замінює нормативні акти, що ввійшли до нього, оскільки його заново приймає компетентний правотворчий орган, він має власні офіційні реквізити. Специфіка консолідації полягає в тому, що основною її метою є усунення множинності нормативно-правових актів, дублювання чи колізій норм права тощо.

Консолідація має як схожі з кодифікацією та інкорпорацією риси, так і специфічні ознаки, що відрізняють її від інших видів систематизації законодавства. На відміну від інкорпорації, консолідація спрямована на підготовку одного або кількох нормативно-правових актів з вузького кола питань шляхом об'єднання в них правових норм, які містяться в раніше виданих нормативних актах. Крім того, консолідація законодавства має лише офіційний характер, оскільки новостворений акт затверджує уповноважений орган, а решту актів, норми яких увійшли до нього, визнають такими, що втратили чинність. На відміну від кодифікації, консолідація законодавства обмежується лише зовнішнім опрацюванням, а не внесенням змін до змісту нормативно-правового акта^[59].

Отже, систематизація відіграє надзвичайно важливу роль в обліку чинних нормативно-правових актів, під час видання нових норм права, забезпечення їх узгодженості, ліквідації повторів і застарілих норм, належного вибору найефективніших засобів регулювання суспільних відносин у правоохоронній діяльності. Водночас систематизація законодавства служить засобом з'ясування змісту норм права і правильного їх застосування правоохоронними органами, сприяє розумінню загальних принципів і зв'язків окремих частин права.

6. Юридична техніка: поняття, види

Процес створення юридичної норми має бути узгоджений з іншими правовими нормами, грамотно викладений, зрозумілий, без прогалин, повторів, тому, такий процес ставить перед суб'єктами нормотворення вимогу щодо достатнього рівня професійно-правової культури та майстерності в питаннях володіння юридичною технікою^[60]. Юридичну техніку традиційно розглядають у контексті правотворчості як один з її елементів.

Нині в наукових колах застосовують як синонімічні категорії поняття "юридична техніка", "правотворча техніка", "нормотворча техніка" тощо.

Навіть поверхневий аналіз дефініцій цих категорій дає підстави для висновку, що вони є синонімічними, а саме: "юридична техніка" – це сукупність розроблених у юриспруденції засобів і правил зовнішнього відображення в текстах різних правових актів (нормоустановчого, нормозастосовного або інтерпретаційного спрямування, актів систематизації законодавства) загальнообов'язкових правил поведінки; система правил і засобів вираження змісту нормативно-правового акта, використання яких забезпечує повноту, стислість, точність, чіткість, ясність і несуперечність нормативно-правових актів та системні зв'язки між ними.

У законопроєктах різних часів, спрямованих на визначення засад і порядку здійснення правотворчої діяльності в Україні, зокрема принципів правотворчої діяльності та регулювання відносин, пов'язаних із її плануванням, розробленням, прийняттям (виданням) і реалізацією нормативно-правових актів^[61], неодноразово змінювалася термінологія. Останній законопроєкт "Про правотворчу діяльність", взятий за основу 16 листопада 2021 року, містить статтю 25, що має назву "Техніка нормопроєктування", визначає її як "сукупність техніко-правових засобів, способів, прийомів і методів, за допомогою яких створюється нормативно-правовий акт^[62].

Безпосереднім предметом юридичної техніки є юридичні акти-документи й акти їх систематизації.

Юридична техніка має певну структуру, яку доцільно виокремлювати на підставі різних аспектів нормативно-правового акта як елементу системи законодавства, тобто самостійного письмового юридичного документа, що містить норми права.

З цієї позиції можна виокремити такі елементи юридичної техніки: а) логічні; б) лексичні й стилістичні; в) графічні та математичні; г) структурні (структурно-тематична основа і структура нормативно-правового акта); д) засоби та правила утворення спеціально-юридичного змісту нормативно-правового акта; е) засоби і правила забезпечення та позначення системних зв'язків нормативно-правових актів.

Логічні правила й засоби юридичної техніки забезпечують утворення логічної основи нормативно-правового акта.

Лексичні й стилістичні правила та засоби юридичної техніки забезпечують стислість, зрозумілість, точність мовної форми нормативно-правового акта.

У деяких випадках для вираження змісту нормативно-правових актів використовують графічні (таблиці, графіки, карти, малюнки, які закріплюють символи, зразки документів) і математичні засоби (числа, формули розрахунків, знаки, що позначають операції з числами).

Структурно-тематична основа нормативно-правового акта формується через послідовну диференційованість його змісту на основі відповідних принципів. Такими основними принципами є:

• тематична однорідність, цілісність і послідовність викладення як окремих структурних елементів нормативно-правового акта, так і композиції останнього загалом;
• забезпечення зручності в користуванні нормативним документом (у процесі його пошуку в системі нормативно-правових актів, пошуку і тлумачення необхідних положень у межах окремого нормативно-правового акта).

Структура нормативно-правового акта може охоплювати такі елементи:

1. вказівка на форму акта, якою він наділяється;

2. назва органу державної влади, який видав (крім законів) нормативно-правовий акт;

3. реєстраційний номер;

4. найменування (заголовок) нормативно-правового акта;

5. преамбула (у разі необхідності);

6. частина, що постановляє;

7. прикінцеві положення (у разі необхідності);

8. перехідні положення (у разі необхідності);

9. підписи відповідних посадових осіб, дата прийняття;

10. додатки (якщо вони є).

Нормативно-правові акти залежно від виду й обсягу можуть поділяти на частини, розділи, глави, параграфи; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей, абзаци пунктів; примітки тощо.

Спеціально-юридичний зміст нормативно-правового акта утворюється через використання таких основних засобів, як юридичні поняття (терміни), юридичні конструкції, презумпції, фікції, галузева типізація, через забезпечення в необхідних випадках матеріальних норм права відповідними процесуальними (процедурними) нормами тощо.

Термін (від лат. terminus – межа, кордон) – це слово або словосполучення, яке точно й однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними й позбавлені експресії.

Сукупність термінів, якими оперують учені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

Терміни – один з найважливіших засобів законодавчої техніки.

Терміни, використовувані в законодавстві, поділяють на три основні види:

• загальновживані – слова та словосполучення літературної мови, які мають загальнопоширене використання (сім'я, територія, ділянка, документ тощо);
• спеціально-технічні – слова та словосполучення неюридичного використання, які належать іншим (неюридичним) наукам і певним сферам людської діяльності та використовуються в законі (рентген, провізор, радіоактивні відходи, аудіовізуальний твір, провайдер тощо);
• спеціально-юридичні – слова та словосполучення, що належать юридичній науці та практиці, відображають специфіку державно-правових явищ (шлюб, позов, дієздатність, правоздатність, законність, юридична відповідальність, нормативно-правовий акт, державний орган, повноваження тощо).

Юридична конструкція – це засіб юридичної техніки, який забезпечує побудову нормативно-правового матеріалу. Юридичні конструкції надають змісту нормативно-правового акта логічної стрункості, зумовлюють послідовність його викладу, визначають зв'язок між нормами права, сприяють повному, чіткому врегулюванню певних суспільних відносин (або їх елементів). Крім цього, конструкції сприяють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу. Вихідною, універсальною загальноправовою юридичною конструкцією є конструкція норми права, яка має три елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію. Прикладом галузевої конструкції є конструкція складу кримінального правопорушення.

Галузева типізація полягає в тому, що за допомогою інших прийомів юридичної техніки (поміщення норми в галузевий кодифікаційний акт, підпорядкування його визначеній системі загальних норм, застосування галузевої термінології) нормативні приписи викладають так, аби вони не тільки утворювали логічні норми і юридичні конструкції, а й входили у відповідну галузь права.

Під час формулювання норми права може бути обрано різний ступінь їх узагальнення. Залежно від ступеня узагальнення фактичних обставин чи дій, про які йдеться в нормі права, вирізняють два способи формулювання норм права: їх викладення у вигляді загальних правил (абстрактний спосіб) і у вигляді конкретних правил, які передбачають регулювання окремих, точно визначених суспільних відносин (казуїстичний спосіб).

Системні зв'язки нормативно-правових актів, окремих норм позначають за допомогою таких засобів:

• відсилання (позначення зв'язків між нормами в межах одного нормативно-правового акта, між нормативно-правовими актами рівної юридичної сили) і посилання (позначення зв'язку між загальнішими нормативно-правовими актами й тими, що конкретизують, доповнюють, розвивають їх положення);
• норми-доручення (пряме формулювання доручення конкретному органу (декільком органам): підготувати та прийняти певний нормативно-правовий акт (декілька актів); привести у відповідність з прийнятим нормативно-правовим актом наявні нормативно-правові акти; підготувати перелік актів, окремі норми яких потребують зміни або скасування у зв'язку з прийняттям нового нормативно-правового акта;
• оперативні норми (норми, за допомогою яких вносять зміни, доповнення до чинних нормативно-правових актів або скасовують нормативно-правові акти, їх окремі положення);
• відтворення (буквальне текстуальне відтворення окремих положень Конституції України, законів, що мають особливе значення, норм міжнародного права);
• правове застереження і застереження-відсилання (засіб узгодження та позначення зв'язків систем внутрішньодержавного й міжнародного права).

До основних правил юридичної техніки, що забезпечують системні зв'язки між нормативно-правовими актами, належать:

• забезпечення логічної несуперечності між нормами права чинних нормативно-правових актів;
• скорочення до мінімуму кількості нормативно-правових актів з одного й того самого кола питання;
• уникнення необґрунтованого дублювання норм права;
• поєднання актів, які видають, з тими, що були видані раніше (своєчасне скасування нормативно-правових актів та їх частин, що суперечать новому нормативно-правовому акту, внесення необхідних змін до чинних нормативно-правових актів тощо);
• недопущення відсилання до актів, яких ще немає;
• послідовне й однакове використання термінів у системі законодавства чи принаймні в межах його окремих галузей.

У деяких випадках у правотворчості виокремлюють особливий її вид – відомчу правотворчість. Відомча правотворчість – це діяльність органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, агентств, інспекцій тощо) зі створення на підставі первинних підзаконних нормативно-правових актів (наприклад, указів Президента України) відомчих нормативно-правових актів. Цю діяльність здійснюють у межах компетенції певного органу, вона спрямована на висвітлення чи конкретизацію тих положень, що містяться в первинних підзаконних нормативно-правових актах.

Застосування правил юридичної техніки відомчої нормотворчості дає змогу забезпечити та врахувати в процесі проєктування документів такі загальні властивості відомчих нормативно-правових актів, як нормативність, формальність, відомчий характер^[63].

Уперше дефініцію терміна "юридична техніка відомчої правотворчості" як сукупність правил використання засобів, прийомів і способів для створення, скасування та впорядкування відомчих підзаконних актів з метою забезпечення високого рівня ефективності в досягненні мети правового регулювання певної сфери суспільних відносин запропонувала О. Л. Дзюбенко^[64].

Відомчий нормативно-правовий акт – підзаконний нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ тощо), який видають у межах компетенції певного органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що висвітлюють і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

Ознаки відомчого нормативно-правового акта:

• його приймає уповноважений орган держави;
• містить нові норми, змінює чи скасовує чинні;
• його приймають з дотриманням певної процедури;
• має письмову форму акта-документа й чітко визначені реквізити: вид акта (наприклад, статут, нормативний наказ, циркуляр, зразкове положення тощо); найменування органу, що прийняв нормативно-правовий акт; заголовок; дата видачі; місце видачі; номер нормативно-правового акта; інформація про посадових осіб, які підписали нормативно-правовий акт.

Перелічені вище реквізити надають відомчому нормативно-правовому акту юридичну чинність. Аналіз будь-якого відомчого нормативно-правового акта необхідно починати з перевірки реквізитів.

За загальним правилом відомчі нормативно-правові акти набирають чинності через десять днів після їх державної реєстрації (внесення до державного реєстру), яку здійснює Міністерство юстиції України. Якщо ж у них передбачено час набрання чинності – то з моменту, зазначеного в акті, але не раніше від дня опублікування.

Серед відомчих нормативно-правових актів є акти з грифом "таємно". Останні набирають чинності з моменту одержання виконавцем.

Відомчі нормативно-правові акти видають, коли в межах сфери відання центрального органу виконавчої влади не чітко визначені права й обов'язки суб'єктів, наявні прогалини в певних аспектах відносин суб'єктів, безпосередньо зазначено в законі (указі, постанові, розпорядженні), що необхідно видати акт для конкретизації норми закону чи первинного підзаконного нормативно-правового акта.

Відомчі нормативно-правові акти видають з питань, віднесених винятково до їх повноважень, і поширюються на осіб, що входять у сферу їх компетенції. Водночас деякі акти міністерств (зокрема Міністерства внутрішніх справ України) можуть мати загальне міжвідомче значення.

Для усунення суперечностей між відомчими нормативно-правовими актами, підвищення їх ефективності, а також забезпечення доступності користування ними застосовують ті самі види систематизації, що й для нормативно-правових актів.

До різновидів відомчих нормативно-правових актів належать: накази, інструкції, розпорядження, положення, статути.

Сутність цих відомчих нормативно-правових актів полягає не тільки в інформації, що в них міститься, а й в особливому зовнішньому оформленні, чого досягають шляхом "прив'язок" цих документів до суб'єктів, які їх видали. Кожен відомчий нормативно-правовий акт повинен мати підпис відповідних посадових осіб, а також печатку (якщо він виходить за межі) цього органу.

Відомчий нормативно-правовий акт повинен мати такі прив'язки:

• до суб'єктів-авторів документа;
• до суб'єктів, яким він адресований. Доволі часто відомчі нормативно-правові акти адресують певній групі (виду) осіб (наприклад, працівникам Національної поліції, слідчим тощо);
• до місця та часу видачі.

Найважливіші частини відомчого нормативно-правового акта: назва відомчого нормативно-правового акта; назва органу, що видав акт; найменування акта; вступна частина (преамбула); ухвалювальна частина, яка поділяється на глави, розділи, статті, частини статей, пункти тощо; вказівки на наслідки недотримання розпоряджень і порядок відповідальності; вказівка про скасування інших актів; час і місце видання акта та набрання ним чинності; підписи відповідних посадових осіб.

Удосконалення процесу правоохоронної діяльності сприяє підвищенню ролі права та зміцненню законності в усіх сферах суспільного життя, що цілком стосується і поліції.

Основними завданнями нормотворчої діяльності МВС України є:

• зменшення кількості нормативно-правових актів, які повторюються та переплітаються з чинними актами, унаслідок чого може виникати плутанина в службовій діяльності підрозділів МВС України;
• обов'язковість створення єдиної експертної комісії, яка вивчала б та вдосконалювала проєкт акта, а також аргументувала доцільність його прийняття;
• формування єдиної нормативно-правової бази, доступної лише для наявних підрозділів МВС України^[65].

Важливим напрямом упорядкування цих процесів є правотворча діяльність правоохоронних органів. Причому чітко простежується така закономірність: що детальніше буде регламентовано діяльність кожного державного органу, зокрема поліції, то надійніше буде захищена особа від незаконного втручання держави в її життя та від порушень елементарних прав.

Основоположні правові засади нормотворчої діяльності МВС України регламентує Інструкція з організації нормотворчої діяльності в Міністерстві внутрішніх справ України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 липня 2012 року № 1179^[66]. Цей документ визначає єдину систему організації та порядку підготовки проєктів нормативно-правових актів у Міністерстві внутрішніх справ України. Не менш важливим є вивчення відповідних спецкурсів щодо набуття курсантами (слухачами) поглиблених знань, умінь і навичок з укладання нормативно-правових й індивідуальних актів з огляду на їх призначення та види, а також розуміння сутності нормотворчого процесу й особливостей нормотворчої діяльності^[67].

Отже, відомчі нормативно-правові акти регулюють внутрішньоорганізаційну діяльність служб і підрозділів поліції, але можуть мати й надвідомчий характер, регулювати відносини між поліцією та громадянами. Дія норм права, що містяться у відомчих нормативно-правових актах, спрямована переважно на організацію роботи апарату служб і підрозділів поліції, забезпечення прав та свобод громадян, охорону об'єктів, що мають важливе значення для життєдіяльності суспільства й держави, протидію правопорушенням (злочинності) тощо.