Навчальні матеріали

7. Професійна етика: сутність, завдання, виклики сьогодення

  • Мультимедійна презентація   
  • Вступ   
  • 1. Професійна етика як сфера соціально-гуманітарного знання
  • 2. Основні цінності, принципи та норми професійної етики публічного службовця
  • 3. Професіоналізм як цінність і принцип в етиці публічного службовця
  • Список джерел   

    • Вступ

    Глобальні зміни, що відбуваються нині у всьому світі, не могли не позначитися на внутрішньому світі людини. Особливо це виявляється в наш час, коли поступальні демократичні реформи в Україні наражаються на стагнацію не лише загальносвітовими корупційними ризиками, пандемією COVID-19, а й активною фазою війни з Росією, яка оголює всі проблемні зони політичної, гуманітарної та економічної сфер і виснажує ментальний і матеріальний ресурси країни.

    Нинішній час вимагає надзвичайних зусиль особливо у тих, хто зайнятий у системі публічного управління. Від ціннісних основ публічно-управлінської діяльності, етичної обґрунтованості у прийнятті та етичної чутливості в реалізації управлінських рішень, моральних якостей публічних службовців, рівня їх етичної культури ступінь довіри до владних структур, націленість діяльності органів публічної служби та місцевого самоврядування на побудову демократичної держави, реалізацію принципів гуманізму, соціальної справедливості, прозорості, дотримання прав людини.

    Давно помічено, що "етичний лікнеп" сприяє гармонізації відносин індивіда з членами сім'ї, колективу, суспільства. І хоча поведінка людини, як правило, залежить від двох основних факторів – спадковості й виховання, однак важливу роль відіграють у ній як внутрішні переконання особи, так і значимі для особи настанови й повчання. Отримання ж етичних знань має сприяти виробленню стереотипів оптимальної поведінки особи з отриманням їхнього теоретичного раціонального обґрунтування. Професійна етика як галузь прикладних знань, формулює й обґрунтовує систему етичних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері визначеної професії, враховуючи очікування і запити суспільства щодо певної професії, а також окреслення меж професійної діяльності та професійної компетенції.

    Специфіка роботи з людьми, чим позначена професійна діяльність публічного службовця, передбачає не лише наявність технічної вправності оформлення документів і знання діючого законодавства, а й етичну і психологічну готовність працювати з різними категоріями громадян, вести конструктивний діалог, досягати взаєморозуміння. Професійна діяльність, отже, включає в себе не лише інформаційну складову, а й етичну та психологічну, опанування яких і вирізняє професіонала від "ремісника".

    У плюралістичному, розшарованому економічно, соціально і духовно світі йде активний пошук об'єднуючих засад, що дозволять людству вижити й відповідально будувати майбутнє у діалозі та співпраці, ґрунтуючись на взаєморозумінні та солідарності. Професійна етика потенційно здатна виявитися певною основою для солідаризації професіоналів, острівцем відродження громадських цінностей і підтримки та розвитку моралі.


    1. Професійна етика як сфера соціально-гуманітарного знання

    Будь-яка професія легітимізується у суспільстві через корисність, затребуваність і необхідність її для суспільства; професійна діяльність націлена за своєю суттю на покращення і полегшення життя людей у спільноті.

    Суспільство динамічне, перебуває в процесі постійних змін. Кожне нове покоління висуває нові запити і вимоги до професійної діяльності. На динаміку змін у суспільстві істотно випливає врахування / не врахування особистісних задатків молодих людей при їх професійній орієнтації, можливості набуття ними професійних компетенцій відповідно до особистих схильностей та уподобань. Чим повніше ця здатність реалізується, тим швидше відбуваються суспільні перетворення і формуються нові запити щодо оптимізації різних сфер професійної діяльності.

    Чим складніша суспільна організація, тим більш розгалуженою є система професійної діяльності і професійної зайнятості населення. В процесі розвитку людства змінюється не тільки кількість професій, але й їх склад, співвідношення. У наш час з'являються нові професії і зникають старі, стираються межі між багатьма з них, а деякі, навпаки, постійно діляться, дробляться, розмножуються.

    Як правило, ефективності професійної діяльності сприяє дотримання норм корпоративної та професійної етики. Корпоративна етика – це сукупність норм, принципів і традицій, що формують моделі поведінки у колективі. Інакше кажучи, це система норм і принципів поведінки, що регулюють відносини всередині однієї професійної спільноти.

    Професійна етика – це система цінностей, принципів і правил поведінки певної професійної спільноти, які формують моральні стандарти професійної діяльності. Також під цим поняттям розуміють галузь етичної науки, яка вивчає дану систему. Норми професійної етики регулюють насамперед професійну взаємодію з владними інституціями та громадянським суспільством, а не лише відносини всередині колективу.

    Професійна етика формує патріотизм, відповідальне ставлення до органів державної влади, інших організацій, об'єднань та окремих громадян, забезпечує моральний характер взаємовідносин у професійній діяльності. Становлення цих принципів і норм відбувається під зовнішнім впливом суспільства, як запит, очікування і визначення меж професійної діяльності і професійної компетенції.

    Етичні вимоги, що містяться в правових нормах, приймаються добровільно представниками професії, пов'язаної із взаємодією в системі "людина – людина", та є обов'язковими до виконання. Невиконання цих правил може мати юридичні наслідки (звільнення з посади, відсторонення від справи).

    Детальна регламентація на рівні нормативно-законодавчої сфери діяльності публічних службовців має і практичну, й ідейно-етичну складову, від дотримання яких, знання та вміння застосовувати набуті знання на практиці залежить професіоналізм публічного службовця.

    Чи в змозі професійна етика стати опорою моралі? Питання співвідношення моралі і професійної моралі (професійної етики) залишається досить гострою проблемою сучасного етичного дискурсу. Згідно з однією з переважаючих у теоретичних дискусіях точок зору, будь-яка професійна група сповідує власні моральні принципи, які суттєво відрізняються від принципів інших професійних груп. Мається на увазі, що фахівці певної професії в силу їх знань і соціальної ролі володіють унікальними моральними позиціями, які можуть бути не тільки відмінними, але протилежними моральним позиціям інших людей. Згідно з цим баченням, існує розмаїття етичних систем, професійних етик, жодна з яких не має певних переваг і які неможливо звести до загальнішої етики.

    Інше, кардинально протилежне, судження виходить з того, що вимоги професійної моралі не відрізняються від загально-моральних установок, тому немає сенсу виділяти ще якісь особливі "моралі", крім універсальної. Критики першої теорії відзначають, що цей підхід призводить до домінування політичних чинників над етичними і до морального релятивізму, при цьому він украй песимістичний, так як проголошує принципову неможливість вирішення будь-яких конфліктів між представниками різних професійних груп. Такі уявлення свідомо сприймають мораль як непотрібну, а всі зусилля, спрямовані на виявлення "людського в людині" – марними, оскільки передбачається, що будь-яка група існує в своєму замкненому, "корпоративному" моральному світі. Втім, протилежна позиція теж має свої слабкі місця, бо не враховує всю складність і своєрідність конкретизації моральних норм у кожній специфічній сфері людського існування.

    Як відзначають вітчизняні дослідники, норми професійної етики, на відміну від загальноморальних норм, створювалися під сильнішим впливом зацікавлених організацій і теоретичної думки. У них міститься більший елемент раціонального обґрунтування, так як у професійних груп технологічно доцільні і власне-моральні сторони діяльності тісно пов'язані і взаємозалежні (так, що створюється іноді видимість їх повної тотожності – тоді норми професійної моралі здаються лише втіленням професійного такту, ритуалу і ділової процедури).

    Для моралі характерними атрибутами є спрямованість на вище благо, універсальність, неінституціоналізованість, неформальність, а професійна етика характеризується частковістю, інституціоналізованістю, формалізованістю. Конкретизація загальноморальних норм наближає моральні норми, оцінки, ідеї, уявлення до реального буття, збагачує моральне життя, але лише за умови домінування загальних принципів, норм і цінностей над усіма конкретними випадками їх застосування, при існуванні потужних орієнтуючих і мотивуючих начал, які дозволяють "приборкати" відцентрові устремління в моральному житті суспільства.

    Проблема взаємовідносин професійної та загальнолюдської моралі обговорюється і в дещо іншому ракурсі: чи можна автоматично приписувати професіоналам високі моральні якості? Професіонали, віддані інтересам суспільства, орієнтовані служити швидше громадськості, ніж собі, керуються прийнятими професійною групою етичними стандартами – вважають деякі дослідники (наприклад, Т. Парсонс, Б. Барбер та ін.). Інші теоретики (І. Ілліч, Н. і Дж. Перрі та ін.) переконані, що професіонали дотримуються власних інтересів і швидше налаштовані проти служіння суспільству. Саме професіонали зацікавлені бути монополістами в своїй сфері, контролювати входження в професію і доступ до знань, претендують на автономію від громадського контролю. Оптимістично мислячі прихильники першого підходу на це відповідають: якщо професіоналізм і створює монополії фахівців, то для клієнтів він вирішує і певні проблеми, які також хвилюють уряди – він служить гарантією компетентності, дає надію на саморегулювання і хоча б на частку безкорисливості.

    Професія як система задає певну соціальну "матрицю професійної поведінки" людини як суб'єкта, що виходить за межі і часом "перекриває" інші "поведінкові матриці" – нормативну етику, особистісні відносини, правові відносини тощо. Тому не можна не погодитися з тим, що професійна етика як відносно самостійна моральна підсистема містить у собі небезпеку самоізоляції. Така система здатна стати джерелом відцентрових тенденцій у моральному житті і обумовити загострення протиріч суспільного життя, в той час як професійна етика, в кінцевому рахунку, повинна бути орієнтована на пошук вирішення цих протиріч.

    Підставами для претензії професії на автономію (у тому числі у виробленні професійно-етичних стандартів) можуть бути тільки підвищені вимоги для професіоналів, які перевершують мінімальні моральні норми, і ретельний самоконтроль професійної групи. Однак це рідко зустрічається на практиці. Тому громадський контроль стає одним з основних регуляторів професійного життя. Крім того, зміни, які професійні організації могли б здійснити в інтересах суспільства, складаються у прийнятті жорсткіших кодексів етичної поведінки, в розширенні інформації про свою діяльність, в активній демістифікації свого жаргону, у спрощенні своєї мови. Дослідники відзначають: мораль живить професійну мораль, надає їй ширший моральний горизонт, дозволяє узагальнити новий досвід у сфері праці, визначити нові норми та заборони в професійній моралі, подолати застарілі моральні правила та оцінки.

    Вимоги професійної етики відіграють орієнтуючу та регулюючу роль у житті професіоналів, загострюють увагу на усвідомленні професійного призначення як грані покликання, певним чином формують ставлення людини до власного життя, уявлення про успіх, щастя, справедливість тощо. Безумовно, що в ситуаціях, коли професійно-етичні вимоги суперечать моральним установкам, перевага повинна залишатися за моральними цінностями та орієнтирами, бо вони тонкіше визначають сутність суспільних змін, у тому числі тих змін, які відбуваються в професійному полі.

    Зрозуміло, що від рецепта до його реалізації досить довгий і неоднозначний шлях. Тривають дискусії про можливості узгодження зазначених протиріч. Але загальна установка щодо вирішення конфлікту між суспільною мораллю і професійною етикою виходить з того, що кожна професія є частиною суспільного організму й покликана служити йому, тому професійно-етичні установки повинні відповідати прийнятим у суспільстві принципам і нормам моралі.

    Однак, незважаючи на фрагментарність, певну "схильність" до самоізоляції і підтримки корпоративного інтересу, і професійна мораль, і професійна етика мають досить потужний потенціал для підтримки моралі в сучасному постмодерному суспільстві. Одним з перших системно взаємовплив держави, етики та професійної діяльності розглянув Е. Дюркгейм. У роботі "Професійна етика та державна мораль" він фіксує існування специфіки моральних відносин у різних професіях. На щаблях ієрархічної системи моралі професійні етики стоять нижче загальнолюдських цінностей, які втілюються державою. Але в ситуації, коли державний контроль над громадянами стає гіпертрофованим, професійні спільноти з їх професійною етикою здатні захистити людину від надмірних державних посягань. Професійна етика стає засобом згладжування суспільних протиріч, вважає мислитель.

    Моральні кодекси фіксують основні професійно-етичні приписи та підтримуються комітетами, що засновані при професійних асоціаціях. Професійні асоціації виникають спонтанно на добровільній основі. Цікавою, хоча і не безперечною, залишається ідея соціолога щодо того, що в процесі подальшого поділу праці саме ці утворення покликані протистояти падінню державної моралі. Професійна мораль впливає на розвиток моралі загальнолюдської, адже під її дією:

    У професійної етики є досить потужний засіб підтримки професійних цінностей, яким не володіє в достатній мірі суспільна мораль. На відміну від моралі суспільної професійна етика, і частково, професійна мораль, є інституалізованими формами суспільної регуляції.

    Останнім часом дослідники все частіше звертають увагу на те, що діяльність з підтримки громадського порядку не може бути ефективною поза опорою на спеціалізовані соціальні інститути. Вони, в свою чергу, побудовані на основі примусу, а також на основі централізації процесу винесення оцінок і прийняття рішень. Цю соціальну специфікацію моралі можна позначити як "часткова інституціоналізація". Існує два її основні напрямки:

    1) мораль вибірково санкціонує механізми правового регулювання і політичного прийняття рішень;

    2) мораль втілюється в системі спеціалізованих кодексів, підтримуваних авторитетом спільнот різного типу: територіальних, професійних, пов'язаних з участю індивідів у діяльності організацій тощо.

    Однак не слід спрощено ставитися до впливу інституціональних факторів на професійну етику та моральні установки професіоналів або переоцінювати інституціональні засоби підтримки моралі. Інституціональні засоби можуть призводити до механічного користування приписами й втрати професіоналами здатності орієнтуватися в некодифікованих, неоднозначних ситуаціях, здійснювати моральний вибір і нести моральну відповідальність за прийняті рішення та дії. У результаті у професіоналів формується так звана "прищеплена нездатність" (Т. Веблен): вузький кругозір, негнучкість у спілкуванні з громадянами та у реагуванні на ситуації, консерватизм, відсутність схильності до застосування творчих підходів.

    Слушним видається вердикт Б. Сутора: позиція, згідно з якою діяльність людей звільнена від будь-якої моральної напруги, оскільки суспільна мораль втілена та дійова в інститутах, є хибною, тому що інститути – це не механічно діючі установи, а соціально-культурні духовні утворення. Діючі люди можуть бажати і виконувати задум інститутів або виступати проти нього і зловживати інститутами.

    Діяльність найкращої інституціональної системи в кінцевому рахунку залежить від того, як її використовуватимуть. Потреби, інтереси, мотиви, переживання, зусилля конкретних людей наповнюють змістом функціонування інститутів. Налаштування громадян, ступінь зрілості громадянського суспільства, політична воля впливають на дієвість інституціональних механізмів.

    Досить сильною базовою підставою, імпульсом для розвитку суспільної моралі може також стати культивоване в професійній етиці ставлення до праці як до безумовної цінності. При цьому не тільки як до цінності, яка дозволяє фізично виживати, а й як до цінності, яка дозволяє виживати духовно, творчо реалізувати себе в трудовій діяльності.

    Протягом останніх десятиліть спостерігається зниження значимості трудової етики в системі ціннісних орієнтацій людини. Це пов'язують із серйозними соціальними змінами, зокрема, зі зростанням питомої ваги етики задоволень, зменшенням зусиль щодо стимулювання до праці, що є наслідком розширення соціальних функцій держави тощо.

    Питання посилення задоволення від роботи, збільшення в трудовій діяльності творчих елементів стає одним з центральних в етиці праці. Вважаємо, що відновлення поваги до праці здатне каталізувати інтерес до громадянських цінностей: поваги до себе як одного з творців суспільства – творця суспільного багатства, суспільно значимої продукції та послуг, переростає в очікування такої поваги з боку оточуючих і держави, а також у вимогу захисту прав і свобод людини і громадянина.

    У ситуації економічної кризи та в посткризовий період, у ситуаціях, коли загострюється конкуренція, особливо підвищується значимість професіоналізму. Зростання попиту на професіоналів знову виводить на перший план питання про співвідношення професіоналізму та професійної етики. Сьогодні широко визнана дефініція Е. Грінвуда, згідно з якою ідеальний тип професіоналізму включає:

    1) фундамент системи теоретичних знань,

    2) авторитет професійної групи серед клієнтів,

    3) широку суспільну підтримку і схвалення цього авторитету,

    4) моральний кодекс, який регулює відносини професіонала з клієнтами,

    5) професійну культуру, яка забезпечується в рамках офіційних професійних асоціацій.

    При цьому не тільки моральний кодекс, а й інші чотири компоненти професіоналізму мають свої моральні та професійно-етичні зрізи, адже знання етичних основ професії входить у систему теоретичного багажу; авторитет і широка громадська підтримка професійної групи неможливі без реалізації її членами моральних смислів професії; професійно-етична і моральна культура представників професії є важливими складовими професійної культури.

    Нині стверджується розуміння того, що будь-яка діяльність має моральні зрізи і залежить від моральних, професійно-етичних диспозицій взаємодіючих сторін. Існуюча ситуація ставить професійні спільноти, суспільство в цілому перед необхідністю чіткої фіксації розуміння професіоналізму, який включає професійно-етичні і враховує моральні характеристики особистості. При такому підході професіонал визначається як людина, яка не тільки знає технології та вміє їх застосувати, але й наповнює свою роботу певним моральним змістом, про що вже йшла мова в першому питанні нашої лекції. На наш погляд, професійна етика є певним "мостом" між моральними вимогами і професійними обов'язками – компромісом, який дозволяє знаходити вихід з "конфлікту інтересів" між ними. В цьому випадку порушення норм професійної, трудової етики може привести до руйнування загальних моральних установок, до деградації особистості.

    Сьогодні в багатьох сферах професійної діяльності все частіше виникає попит на особистості, здатні до саморефлексії, самоконтролю, здійснення вибору. Багато професійних спільнот вимагають переважання в своєму складі орієнтованих на самовдосконалення і самореалізацію, самореалізованих, морально зрілих особистостей. Особистість (з розвиненими самосвідомістю, самооцінкою, відповідальним, творчим ставленням до світу, до інших людей, до самої себе) формується, зокрема, і в процесі трудової діяльності та спілкування в професійному середовищі, водночас сама впливає на розвиток цього середовища.

    Людина відчуває себе самоактуалізованою у професійному полі, якщо у неї є можливість і бажання розкрити свій творчий хист, працювати творчо, з самовіддачею у процесі професійної діяльності, якщо професія стає покликанням. Повноцінна професійна самореалізація детермінована і детермінує професійну гідність, яка має значний моральний потенціал для саморегуляції поведінки не тільки в полі професії, але також стає суттєвою складовою почуття власної гідності людини.

    Нині в якості конструктивного начала особистості все частіше розглядається відповідальність. У професійній діяльності професійна відповідальність стає основою особистісного морального статусу професіонала, який включає у себе сконцентровані навколо професійної місії цінності, моральні і професійно-етичні принципи і норми, відносини і поведінку.

    Як моральні істоти, люди здатні приймати і нести відповідальність за свої наміри, дії або бездіяльність, зокрема – у сфері професії. Здатність людини тримати відповідь за свою поведінку в полі професійної діяльності є суттєвою складовою відповідального ставлення до життя і виступає показником зрілості особистості.

    Інтерес до проблеми професійної відповідальності зростає з новими змінами в суспільному розвитку, з неможливістю регулювати суспільні процеси тільки засобами права і традицій. "Запуск" моральної відповідальності у професійній діяльності стає чинником залучення особистісного потенціалу співробітників, потужним важелем підтримки моральності і професійної етики, механізмом підвищення ступеня самореалізації людини в професії.

    У професійній сфері важливо об'єднати інституційні та моральні засоби стимулювання моральної відповідальності. Організаційні перетворення, підвищення якості продукції та надання послуг, посилення гнучкості управлінських процесів, справедливу кадрову політику тощо тут необхідно поєднувати з розвитком людського потенціалу працівників, з підтримкою морально налаштованих професіоналів. Зараз мова йде навіть про "необхідність політичної програми інституціалізації моральної відповідальності" (З. Бауман).

    Професійно-етичні цінності здатні не лише на суспільному, але й на особистісному рівні стати підтримуючим чинником моральних встановлень. Суть професійної етики зовсім не обов'язково полягає в тому, щоб змінювати чиїсь моральні переконання. Можливо варто покладатися на ці переконання. Віра в моральну зрілість професіоналів, створення можливостей для його (переконання) повноцінної професійної реалізації може стати підтримкою особистої професійно-етичної саморегуляції.

    Таким чином, професійна етика може бути певною основою для солідаризації професіоналів, сприяти підтримці громадських цінностей і розвитку моралі. Оскільки професійні спільноти з їх професійною етикою здатні захистити людину від надмірних посягань держави, а професійні асоціації спроможні протистояти моральному занепаду, професійна етика здатна стати засобом згладжування суспільних протиріч.

    Професійна етика має потужний засіб підтримки професійних цінностей, оскільки вона є інституалізованою формою суспільної регуляції й опирається на спеціалізовані соціальні інститути. Імпульсом для розвитку суспільної моралі може стати підтримка в професійній етиці цінності праці, що, в свою чергу, позитивно впливатиме на ствердження громадянських цінностей: повага до себе як одного з творців суспільного багатства, призводить як до очікування такої поваги з боку оточуючих і держави, так і до вимоги захисту прав і свобод людини і громадянина.

    Попит на особистість, що виникає у багатьох сферах професійної діяльності, спонукає до саморефлексії, самоконтролю, здійснення відповідального вибору та відповідальних дій. Повноцінна професійна самореалізація детермінована і детермінує професійну відповідальність і професійну гідність, які мають значний моральний потенціал для саморегуляції поведінки не тільки в полі професії, і є суттєвою складовою почуття відповідальності та власної гідності людини. Таким чином, професійно-етичні цінності здатні не лише на суспільному, але й на особистісному рівні стати підтримуючим чинником моральних встановлень.

    Безумовно, етичні проблеми, які виникають у професійній діяльності, часто не можуть бути вирішені в межах самої професії. Вони перетинаються з іншими суспільними проблемами і вимагають ширшого розгляду, тим самим стимулюючи професіоналів до масштабнішого бачення питання, глибшої етичної рефлексії. Таким чином, необхідність вирішення професійно-етичних проблем може стимулювати "розмикання" вузькоспрямованого професійного бачення і пошук ширших етичних підстав суспільного життя в цілому, а з іншого боку – цінності та принципи, підтримані професійною етикою, здатні стати опорою моралі на сучасному етапі розвитку суспільства. Вивчення суперечностей між мораллю та професійною етикою і професійною мораллю і пошук підстав для узгодження їхніх вимог є перспективним напрямком подальших досліджень у цьому проблемному полі.

    Нині в Україні відбувається формування якісно нового механізму саморегулювання соціуму. У здоровому демократичному суспільстві морально-етичні норми рівні: для тих, хто має владні повноваження або великі гроші, вони повинні діяти так само, як для тих, у кого немає ні того, ні іншого. Існування привілейованих класів чи груп, які можуть безкарно порушувати загальноприйняті правила, притаманне тоталітарним суспільствам. Коли представник еліти зазнає суттєвих втрат, а то й зовсім опиняється не при справах через те, що викликав обурення широких верств населення, і при цьому не допомагають зв'язки у вищих ешелонах влади, це і є демократія в дії.

    Найважливіші принципи професійної діяльності будь-якої організації у цивілізованому суспільстві: відкритість, прозорість, відповідальність. Відкритість означає, що основна фінансова інформація, структура управління, напрямки діяльності, перелік партнерів – усе це є відкритою інформацією, доступною для громадського контролю.

    Прозорість означає, що організація прозора у своїх відносинах із державою, суспільством, донорами, партнерами, бенефіціарами (одержувачами допомоги) й іншими зацікавленими особами.

    Відповідальність – це своєрідний знак рівності між справами і заявленими цілями. Організація відповідальна за довіру людей, донорів, партнерів. Її рішення і дії позначаються на репутації всього громадянського суспільства, неприйнятне використання довіри і ресурсів в особистих цілях.

    Виходячи із зазначених позицій, професійна етика формулює й обґрунтовує систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері визначеної професії, враховуючи очікування і запити суспільства щодо певної професії, а також окреслення меж професійної діяльності та професійної компетенції.

    Норми і принципи професійної етики публічної служби, як правило, виносяться на широке обговорення громадськості. Процес публічної дискусії сприяє не лише реалізації принципів відкритості і прозорості професійної діяльності публічних службовців, формуванню критеріїв оцінки якості їх роботи, а також і виробленню уніфікованого понятійного апарату для всіх професій, зайнятих у сфері державної служби, що слугує створенню єдиного смислового простору соціальної дії і сприяє соціальній комунікації й порозумінню. Окреслення меж професійної діяльності і професійної компетенції працівника публічної служби необхідно для того, щоб чітко прописати його повноваження і відповідальність за ввірений йому обсяг роботи.

    Професійна етика надає роз'яснення і рекомендації щодо формування моделей мислення, діяльності і взаємодії у професійній діяльності публічного службовця. Так складається світоглядна культура професіонала.

    Професійна етика вирізняється:

    Положення професійної етики публічного службовця мають деонтологічний характер, сформульовані у них норми обов'язкові до виконання. Чіткість, зрозумілість та належне відображення у нормативних документах норм і вимог професійної етики забезпечують ефективність роботи працівника.

    Запобігання і протидія корупції напряму пов'язані із функціонуванням принципів і норм професійної етики. Так, професійною етикою обґрунтовується, зокрема, необхідність публічності і прозорості як універсальних принципів протистояння корупції у всіх сферах громадського життя. А стимулювання відкритості до нових знань, поділяння принципу безперервного навчання як підтримка кваліфікаційного рівня, регіональна ротація працівників для отримання не лише інтелектуального, а й емпіричного, життєвого досвіду мають забезпечувати якісну підготовку кадрів публічної служби.

    Отже, етика публічної служби – це інституціональна етика, яка презентує цінності, етичні принципи, норми та стандарти поведінки, а також механізми їхньої підтримки; етика публічного службовця – заснована на усвідомленні професійного призначення система цінностей, етичних принципів і норм, які відображаються в свідомості публічних службовців, орієнтують і регулюють їхні відносини та діяльність у сфері публічної служби.


    2. Основні цінності, принципи та норми професійної етики публічного службовця

    Складовими професійної етики публічного службовця виступають: цінності, принципи, норми професійної діяльності та етичний інструментарій, що має забезпечувати дотримання і реалізацію перерахованих вище складових у практичній діяльності.

    Виявлення ціннісних підвалин публічного управління надає осмисленості та змістовної наповненості публічно-управлінським відносинам. Модель поведінки представників публічного управління значною мірою ускладнюється й підтримується традиціями відносин народу та влади, сучасною практикою їхньої взаємодії, поширеним розумінням співвідношення особистості, суспільства і держави, детермінується історичними факторами формування депутатського корпусу та бюрократії в різних країнах.

    Інститути публічного управління України є органічною складовою українського суспільства і формуються під впливом його ціннісних установок, духовних орієнтирів, звичаїв. Цінності, що підтримуються та впроваджуються в публічно-управлінських відносинах, впливають на суспільний аксіологічний простір, видозмінюють, посилюють або деформують його.

    Етична проблематика глибоко укорінена в контексті ціннісних вимірів публічного управління. Етика акцентує увагу на цінностях, що мають бути наявними в публічно-управлінських рішеннях, дає моральне обґрунтування як напрямам політики, так і конкретним публічно-управлінським рішенням; допомагає розв'язати ціннісні конфлікти, що спроможні загальмувати здійснення політики, є системоутворюючим чинником для функціонування владних структур та поводження представників публічного управління. Проголошений та підтриманий державою сценарій діяльності кардинально переорієнтовує етичну систему публічного управління та вибудовує власну систему ціннісних та етичних пріоритетів.

    Цінності, які відстоює публічна служба у демократичному суспільстві – наголошення на людській, соціальній та культурній важливості, якими виступають гідність людини, повага до неї, справедливість, солідарністьтощо. Верховенство права, гуманізм, професіоналізм - базові цінності професійної діяльності публічного службовця; вони мають регулятивну значущість, конститутивність використання, формують фундамент розуміння сутності і призначення публічної служби.

    Верховенство праває гарантованою Конституцією основою співіснування людей в українському суспільстві; має закріплення і реалізацію у політичних програмах, зокрема у політичному курсі на євроінтеграцію. Гуманізмяк визнання людини найвищою соціальною цінністю, тобто всебічне утвердження цінності людської особи й особистості є вихідним у побудові будь-якого політичного, економічного, соціального чи освітнього проекту. Професіоналізм як форма самовизначення, стилю життя, способів діяльності і алгоритмів дій, що розгортаються у публічній сфері, є ознакою соціальної зрілості, автономії і суверенності особи.

    Цінності верховенства права, гуманізму, професіоналізму відіграють вирішальну роль у формуванні професіонала. Зазначені цінності постають "формулами" моральності професіонала, суб'єктивний характер сприйняття яких залежить від рівня освіти і життєвих ціннісних орієнтацій працівника.

    Специфічною ознакою сучасної публічної служби її орієнтація на демократичні та бюрократичні цінності. У сучасних умовах в етиці публічної служби взаємодоповнюються цінності:

    Сьогодні державне управління приречене на стагнацію, якщо воно не "тримає руку на пульсі" суспільних потреб, не практикує, крім бюрократичних, і демократичні цінності у взаємодіях із суспільством або нехтує методами демократизації у внутрішньопрофесійному середовищі.

    Роль цінностей у процесі набуття професійних навичок і вмінь – надання раціональної, системної єдності ідейному конструкту професійної діяльності публічного службовця. Так, кожна з цінностей реалізується через ряд принципів професійної діяльності, що зафіксовані у нормативних і нормативно-правових актах. Саме поєднання і реалізація цінностей і принципів професійної діяльності у світогляді професіонала сприяє досконалості й цілеспрямованості особистості публічного службовця, дозволяє протистояти корупційним загрозам і ризикам, а також професійній моральній деформації.

    Ціннісний вимір професійної етики публічних службовців має надзвичайно важливе значення для протидії корупційним ризикам, оскільки, як зазначають М. Костицький та Н. Кушакова-Костицька: "Спроба подолати корупцію лише правовими засобами, зокрема, шляхом прийняття жорстких законів і підзаконних актів, створення спеціальних органів без врахування … соціальних, моральних і психологічних факторів не може бути успішною".

    Основні принципи професійної етики публічного службовця– це основоположні ідеї, керівні начала, що покладені в основу публічної служби, в яких фіксуються ціннісні та ідеологічні засади публічного життя суспільства. Принципи найбільш узагальнено виражають моральні вимоги, задають спрямування, пріоритети, на яких вибудовується публічна служба та якими мають керуватися публічні службовці у своїй діяльності. Недотримання цих вимог ставить під сумнів легітимність здійснення професійної діяльності, підриває довіру до професіоналізму як до певної кваліфікаційної якості людини, загрожує загальною недовірою громадськості до програм державного менеджменту і, у крайніх своїх виявах, соціальними заворушеннями.

    Принципи державної служби України фіксуються в Законі України "Про державну службу". До них відносять принципи:

    1) верховенства права;

    2) законності;

    3) професіоналізму;

    4) патріотизму;

    5) доброчесності;

    6) ефективності;

    7) забезпечення рівного доступу до державної служби;

    8) політичної неупередженості;

    9) прозорості;

    10) стабільності.

    У "Загальних правилах етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування" зазначається, що етична поведінка державних службовців ґрунтується на принципах державної служби, визначених Законом України "Про державну службу", а також загальних вимогах до поведінки цих осіб, визначених Законом України "Про запобігання корупції".

    Розглянемо деякі з основних принципів демократичного орієнтованої публічної служби. Так, принцип демократизму відображає те, що народ є єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади; контроль за діяльністю органів виконавчої влади здійснюється органами законодавчої та судової влади, прокуратури, а також громадян (громадянський контроль).

    Реалізація принципу служіння народу, суспільному благу в країнах демократії тісно пов'язана з дотриманням принципів гуманізму та пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Принципи гуманізму та пріоритету прав і свобод людини і громадянина в публічній службі – пріоритетні принципи публічної служби, в основу яких покладено визнання людини найвищою соціальною цінністю суспільства та повага до її особистої гідності.

    У контексті реалізації цих принципів базовими завданнями держави стають:

    Влада мусить бути уважною до проблем кожної людини. Права людини окреслюють свободи, які, перш за все, має поважати, оберігати та захищати держава. Водночас права людини обмежують владу державного апарату, ставлять заслін свавільному втручанню держави в приватне життя особи.

    Україна обрала шлях просування до гуманістичних цінностей та демократичних стандартів життя. Тому основоположними цінностями демократичного орієнтованого публічного управління в нашій країні мають стати, з одного боку, цінності суспільного блага, солідарності, справедливості тощо, а з другого – цінності життя та гідності людини, повага до неї. Тобто нині основні етичні принципи функціонування публічного управління мають визначатися виходячи не лише із цінності загального блага, де долею пересічної людини можна нехтувати, а також із ідеї забезпечення прав людини і громадянина.

    Нині пріоритет прав і свобод громадян виявляється лише принципом, що має реалізовувати держава, а й цінністю, дотримання якої контролюється з боку громадянського суспільства. У Законі України "Про державну службу" зміст цих принципів відображений у принципі верховенства права, тобто "забезпечення пріоритету прав і свобод людини і громадянина відповідно до Конституції України, що визначають зміст та спрямованість діяльності державного службовця під час виконання завдань і функцій держави".

    Від зловживань влади громадяни України захищені положеннями Конституції України, іншими законодавчими актами. Однак для забезпечення гуманістично орієнтованого функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування мають бути задіяні й суто моральні та професійно-етичні регулятори.

    Одним із базових принципів демократичного орієнтованої публічної служби є принцип законності. Принцип законності в публічній службі – це принцип, який передбачає, що діяльність інституцій публічної служби має будуватися на основі повного та неухильного дотримання і виконання Конституції та законів інших правових актів.

    Однією з основних ознак належного врядування є справедливість. Задоволення потреби в справедливості влади є найважливішим із моральних очікувань суспільства. Принцип справедливості передбачає забезпечення належної рівноваги. Справедливість – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне (Юстиніан). Як категорія морально-правової та соціально-політичної свідомості справедливість являє собою широкий спектр значень, що отримують вимогу відповідності між значимістю індивідів або соціальних груп та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, працею та винагородою, проступком та покарання тощо.

    У рамках етичної думки поняття справедливості зазвичай визначається як поняття моральної свідомості, що виражає не ту чи іншу цінність, а їх загальне співвідношення між собою, конкретний розподіл між індивідами. Поставши в результаті пошуку міри людських вчинків, справедливість базується на явищі "зворотнього зв'язку", тобто сумірності, співвіднесеності наданого і отриманого, здійсненого та його наслідків, намірів та їх втілення. Як найбільш "практична", одна з найнаближеніших до людської життєдіяльності, категорія справедливість упродовж століть зазнавала змін у її розумінні. Однак залишалося певне ядро цього поняття, яке дає нам підстави говорити про "вічну справедливість". Більше того, деякі дослідники відзначають існування онтологічного притаманної людській свідомості потреби у справедливому суді, або ж душевної схильності до дотримання справедливості як етичної достовірності.

    Справедливість включає як ідеал, так і спосіб, процес його досягнення. Вирізняються різноманітні аспекти та ракурсу цього явища. Наприклад, справедливість постає як міра вимоги, правильність цієї міри, оцінювання вчинку чи діяльності на її основі та міра віддачі. Виділяють такі елементи справедливості, як цінності, які її обґрунтовують, правила (норми), які виражають справедливість, а також дії, які її реалізують та закріплюють у певних результатах.

    Загалом справедливості в суспільстві можна досягти за умови наявності угоди про можливості, однаково доступні або закриті для всіх, пошанування невеликої кількості загальних фундаментальних положень, які закріплені в Конституції. Справедливість передбачає повний рівень злагоди між членами суспільства стосовно принципів, за якими вони живуть. Значимі принципи та норми публічно-управлінської діяльності, такі як принцип неупередженості (у тому числі політичної неупередженості), підзвітності, меритократичної побудови, рівного доступу до публічної служби, законності є конкретизацією принципу справедливості. Тому дуже важливим є включення цього центрального принципу в систему засадових принципів публічної служби.

    У процесі вироблення та реалізації управлінських рішень особливу увагу необхідно звертати на дотримання кожним публічним службовцем етичних норм, установлених процедур і цілковиту заборону певних засобів, що деформують, а іноді й зовсім анулюють поставлені цілі. Жоден публічний службовець не має права виявляти своїх особистих уподобань кожен має керуватися лише суспільними інтересами. Порушення прав людини, грубість, халатність, використання службового становища, корупційні дії розглядається як відхід від принципу справедливості. Публічне управління, як і суспільство загалом, потребує існування справедливої рівності в розподілі прав та обов'язків (тобто доступності справедливості), і справедливий конструктивної нерівності – в розподілі благ.

    Відчуття надійності та передбачуваності публічної служби підтримуються принципами чесності та професіоналізму. Принцип чесності – моральний принцип що включає правдивість, принциповість вірність прийнятим зобов'язанням, переконаність у правоті здійснення справи, щирість, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Протилежністю чесності є обман, брехня, крадіжка, віроломство, лицемірство. Професійна чесність на публічній службі ґрунтується на понятті неупередженості.

    Принцип неупередженості в публічній службі означає відсутність упереджень у процесі прийняття та реалізації публічно-управлінських рішень. Неупередженість як вимога етики публічної служби передбачає рівне ставлення до будь-якого суб'єкта (громадянина або групи), демонстрацію однакового поводження в однакових ситуаціях, налаштованість на надання якісних послуг кожному клієнту.

    Прийняття та реалізація рішень при цьому відбувається на основі раціонального осмислених правил, незалежно від власних інтересів і пріоритетів управлінців. Щоб законослухняні громадяни не відчували утиски з боку держави, органів місцевого самоврядування або окремих їх представників, жоден публічний службовець не має права виявляти особисті вподобання під час виконання службових обов'язків.

    Неупередженість не є автоматичним, одномоментним встановленням справедливості, оскільки можна бути послідовним і ставитися до всіх однаково, але при цьому виявляти байдужість до громадян, порушувати принцип справедливості. Утім неупередженість може стати фундаментом для формування рівного, справедливого та поважливого ставлення публічних службовців до громадян. Вона дієва під час запобігання аморальним діям, однак не гарантує етично чутливої поведінки службовців. Тому слід розрізняти неупередженість як:

    1) незацікавленість, байдужість;

    2) доброзичливе, дружнє ставлення до громадян.

    Важливими принципами належної публічної служби є принципи відкритості та прозорості. Відкритість публічної служби – наявність каналів взаємопроникнення для всього спектра соціальних, економічних і політичних сил, що передбачає зовнішню ретельну перевірку управлінських рішень інституції публічної служби та їх реалізації. Прозорість – максимальна можлива доступність інформації про діяльність управлінського апарату, що передбачає формування жорсткого механізму громадянського впливу на сферу публічної служби за допомогою представницьких інститутів, які націлені на докладну перевірку та нагляд.

    Відкритість більшою мірою характеризує соціально-комунікативний, а прозорість – функціональний зріст відносин і процесів, що відбуваються в публічному управлінні. Відкритість і прозорість, з одного боку, захищають публічні інтереси, оскільки знижують вірогідність несумісного управління та корупції. З другого боку, вони необхідні для захисту громадян, оскільки інформують про причини прийняття управлінського рішення і допомагають зацікавленим особам здійснювати право на відшкодування збитків за допомогою оскарження рішення.

    Принципи відкритості та прозорості не можна ототожнювати. Певні сегменти роботи публічних службовців містять державну таємницю, службову та конфіденційну інформацію тощо і не можуть бути відкритими для широкого загалу, але діяльність представників влади в цих сферах має базуватися на прозорих та зрозумілих механізмах та процедурах.

    Етичні принципи і цінності дають суб'єкту здатність критично оцінювати ідеї, роблять професіонала морально чутливим, протидіють появі так званої "моральної сліпоти", почуттю безглуздості і втрати критеріїв (З.Бауман, Л.Донскіс). Власні ціннісні установки й ідейні концепти (цінності і цілі) професійної діяльності для людини можуть становити єдине ціле – тоді постає професіонал, той ідеал, до якого прагне кожен, але як ідеал він не є назавжди досягнутим звершенням, опанованим набуттям. Він є результатом безперервного здійснення процесів самоосвіти і самовиховання. Проте збіг ціннісних установок та ідейно-раціоналістичних концептів може мати і ситуативний і/чи локальний характер, що також слід враховувати у теорії і практиці публічної служби.

    Принципи публічної служби задають основоположені напрямки реалізації публічно-управлінської діяльності, сумісної із цінностями суспільної моралі. Професійно-етичної система публічної служби, крім цінностей та принципів, містить і професійно-етичні норми і стандарти поведінки, а також вимоги до моральних якостей, якими необхідно володіти публічним службовцям для належного виконання професійних обов'язків.

    Отже,принципи професійної етики задають загальний напрямок професійної діяльності. Нормипрофесійної етики вказують, які конкретно вчинки має здійснити публічний службовець, як він мусить поводитися у типових ситуаціях. Норми, стандарти поведінки публічних службовців – конкретні вказівки щодо того, як мають діяти представники публічної служби, щоб їхня поведінка відповідала їх суспільно-правовому статусу.

    Діяльність публічного службовця регламентуються такими нормами і стандартами:

    Отже, цінності публічної служби є вихідними настановами і водночас критеріями оцінювання результатів управлінської діяльності. Принципи публічної служби задають основоположні напрями реалізації публічної управлінської діяльності, сумісної з цінностями суспільної моралі. Норми, стандарти поведінки публічних службовців містять конкретні вказівки щодо того, як мають діяти представники публічної служби, щоб їхня поведінка відповідала їх суспільно-правовому статусу.


    3. Професіоналізм як цінність і принцип в етиці публічного службовця

    Професійна діяльність має ставати реалізацією особистісних смислів людини-працівника в межах правового і морального поля професії. Якщо у професії людина не має можливості для самореалізації, то тоді професійна етика перетворюється виключно на засіб тиску та примусу.

    Як зазначають вітчизняні науковці, корупційні загрози і ризики у діяльності професіонала виникають за наступних умов:

    1) коли завдання професійної групи протистоять інтересам громадянського суспільства, що сприяє формуванню професійного егоїзму і групової поруки, спокусі протиставити себе як професіонала співгромадянам і мати зиск ("неправомірну винагороду") від такого протиставлення.

    2) неможливості самореалізації особи в професії:

    3) особистісні риси працівників, їх життєві орієнтири і цінності, егоїзм як крайня форма прояву індивідуалізму, що націлюють їх на задоволення своїх потреб за рахунок оточення, – і, як наслідок, виявляє себе відсутність бажання співпраці, чуття солідарності та колективізму.

    Хто ж такий "професіонал" і який саме зміст закладається сьогодні в поняття "професіоналізму"?

    Професіоналізм – це інтегральна психологічна характеристика людини праці, яка відображає рівень і характер оволодіння людиною професією, яка означає, що людина виконує свою трудову діяльність на високому рівні. Професіоналізм як властивість і вимога до професійної діяльності закріплюється у відповідних нормативних (при потребі – нормативно-правових) актах, є метою спеціалізованого навчання, основою для визначення вимог до суб'єктів, що її здійснюють, і т. ін.

    Професіоналізм включає високі результати праці, ефективне виконання професійної діяльності при взаємодії з іншими людьми, наявність професійно важливих якостей особистості. Тому поняття "професіоналізму" охоплює три сторони праці: професійну діяльність, професійне спілкування, особистість професіонала.

    Сучасний тип праці вимагає такого професіоналізму, в основу якого покладено системне навчання до початку роботи і вміння маніпулювати символами, яке необхідне у дослідній, конструкторській діяльності і програмуванні. Така професіональна кваліфікація вимагає трирівневої освіти: професійного навчання, формального навчання (школа) і культурної освіти. Причому остання повинна стати базовою і підготувати людину адекватно функціонувати в її соціальному і культурному оточенні.

    Через підготовку людини до професійної діяльності виявляються її здібності, нахили, які потім реалізуються у суспільній практиці. У цьому процесі важливу роль відіграють всі ступені професіоналізації людини – від її професійної орієнтації до розподілу робочих місць на виробництві.

    Професіоналізм як здатність людини до виконання доцільної діяльності, перетворюючої світ, не можна розуміти вузько – лише з точки зору володіння певною майстерністю. Потрібен ширший підхід, який включав би духовно-моральнісні характеристики людини, без яких неможливе найбільш ефективне виконання професійної діяльності. Недарма у суспільній думці виникли такі поняття, як професійна честь і гідність. Моральна суть людини набуває вияву у створюваних речах через майстерність. Остання поєднана з гідністю. І чим вища професійна майстерність людини, тим сильніше розвинуте в неї почуття гідності. Справжній професіоналізм також передбачає відповідальність працівника.

    Професіоналізм включає і ставлення працівника до ефективності власної діяльності. Орієнтація на ефективність означає, що працівник бачить сенс діяльності у підвищенні результативності своєї професійної праці.

    Професіоналізм– необхідна умова самореалізації людини в суспільстві, але тільки його недостатньо. Професіоналізм людини спирається і на інші сутнісні риси людини.

    Сучасний професіонал повинен творчо мислити, самостійно вирішувати складні проблеми в конкретному виді діяльності. Крім того, йому необхідно у відповідності до змін виробництва удосконалювати свою кваліфікацію, адаптуючись до нових знань, техніки і технологій. Системне підвищення кваліфікації стає обов'язковою умовою успішної роботи будь-якої людини, зайнятої професійною діяльністю. Знання лежить в основі професійності. Через знання людина не тільки оволодіває об'єктом творчо, але й перетворює його ідеально. А суть буття і полягає у вільній творчій діяльності, у практичному перетворенні світу, чому й підпорядкована професіоналізація.

    Професіоналізм передбачає формування інтелекту, що розуміють у даному випадку як здатність до вирішення нових завдань, здатність до отримання нового знання. Інтелектуальна культура, по-перше, передбачає, що для інтелектуальної діяльності необхідний певний запас знань. Особлива роль у необхідному, обов'язковому пласті знань відводиться саме професійним знанням.

    Отже, інтелектуальний розвиток включає в себе і професійну компетентність. Причому грань тут достатньо умовна. Оскільки творчість, вміння знаходити принципово нові рішення вимагають широкої ерудиції, володіння знаннями з різних галузей, то тут постає проблема відбору інформації. По-друге, важливим є наявність культури мислення, без якої не може сьогодні реалізувати себе жоден професіонал у будь-якій сфері діяльності.

    Таким чином, професіоналізм пов'язаний і з освітою. Здатність людини до праці залежить від рівня і якості загальних і професійних знань. Саме ці показники визначають інтелектуальний потенціал робітників і спеціалістів. Знання законів розвитку природи і суспільства, широкий кругозір, який формується в людини з перших кроків її життя, але особливо в процесі освіти, створює основу творчості на виробництві, в усій суспільно-корисній діяльності. Проте пряма механічна залежність між рівнем загальноосвітньої підготовки і професіоналізмом не завжди показова. Освіта створює основу професіоналізму, але останній не зводиться тільки до першого. Професіоналізм формується, в кінцевому рахунку, всім стилем життя людини, він істотно залежить і від особистісних рис людини.

    Особливо тісно професіоналізм пов'язаний із моральною сферою життя людини, насамперед трудовою мораллю. Останню означуємо як систему норм і оцінок, які регулюють поведінку людини у сфері праці. У даній якості трудова мораль виступає однією із складових трудової мотивації. Вона має надзвичайне значення у професійній діяльності людини. Особистість, підготовлена в моральному відношенні до реальної професійної діяльності, легше адаптується до її нових умов.

    Що ж характеризує "професію" для людини? По-перше, розуміння професіонала містить етичний/моральний вимір. Так, справжній професіоналізм є, передусім, внутрішньою позицією, радше ніж сукупністю компетенцій. Великих професіоналів вирізняє їхня здатність пишатися власною роботою, своєю відданістю якості, своєю вірністю інтересам клієнта. До того ж, справжній професіонал пристрасно відданий якості, інтересам клієнта, є вірним публічним інтересам та втіленню ідеалів демократичного устрою суспільства.

    Високі рівні сформованості у людини професіональної діяльності, професіонального спілкування, зрілості особистості створюють основу для розвитку різних видів професійної компетентності.

    Професійна компетентність – це здатність людини розв'язувати певне коло професійних завдань. Професіоналізм складається із багатьох видів професійної компетентності. Вчені виділяють певні групи професійної компетентності, а саме: компетентність в професійній діяльності, компетентність в професійному спілкуванні і компетентність в реалізації особистості професіонала.

    Формування професіоналізму виступає як процес проходження психофізіологічних особистісних змін, які відбуваються під час тривалого виконання людиною службових обов'язків, що забезпечують якісно новий, більш ефективний рівень вирішення складних професійних завдань в особливих умовах. У науці і практичній діяльності закріпилася особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму, яка базується на системних уявленнях про становлення особистості в професійній діяльності.

    Професійна спроможність виникає завдяки інтегруванню всієї багаторівневої структури особистості з її вродженими та набутими здібностями, якостями у трудовий процес, професійне середовище і проявляється у відповідних способах діяльності, поведінкових характеристиках, які дістали назву компетентностей.

    На сьогодні в Україні існує низка нормативних моделей, які певною мірою враховують особистісний чинник професійної діяльності. Це, передусім, професіограма – емпірично обґрунтована характеристика особливостей певного виду трудової діяльності, яка містить відповідні вимоги до працівника. Структура професіограми включає морфологічний опис діяльності, психограму та соціограму.

    Інша модель, професійно-кваліфікаційна характеристика, що практично не оперує вимірюваними показниками професійної спроможності і з погляду оцінювання професійної придатності більшою мірою спирається на освітній стандарт. На особливу увагу заслуговує освітньо-кваліфікаційна характеристика, яка ґрунтується на первинному моделюванні професійної спроможності працівника і містить комплекс вимірюваних якостей, які формуються на етапі професійного навчання.

    Можна виділити наступні базові положення щодо моделювання професіоналізму працівників на засадах компетентнісного підходу:

    1. Розгляд професіоналізму в контексті інтегрування людини у професійну діяльність, професійне становлення особистості дає можливість адекватно визначати вимоги та кваліфікаційні критерії на різних етапах індивідуальної професіоналізації, оцінювати відповідні професійні якості особистості, цілеспрямовано нарощувати професійний потенціал працівника.

    2. Професіоналізм працівника формується в межах двох діяльнісних контурів: зовнішнього, пов'язаного з перетворювальною діяльністю, спрямованою на зовнішні для людини об'єкти (інформацію, процеси, людей тощо), та внутрішнього, пов'язаного із самоперетворювальною діяльністю, спрямованою на самоактуалізацію і професійний розвиток людини в процесі праці. За умов поєднання цих складових і виникає нова якість – професіоналізм як здатність до стабільно успішного, кваліфікованого виконання професійних функцій і завдань.

    3. Структура зовнішнього діяльнісного контуру включає такі базові складові: виробничу, пізнавальну, соціально спрямовану. Вона формується як ієрархічна з домінуванням виробничої, яка затребує інші дві у співвідношенні, обумовленому змістом діяльності. При цьому сама виробнича діяльність може базуватися більшою мірою на когнітивній або соціально спрямованій складових, що, наприклад, має місце у випадку надання послуг політичному керівництву та надання послуг населенню.

    4. Структура внутрішнього діяльнісного контуру включає: самоактуалізацію, самоаналіз, самооцінку, самопроектування, саморегулювання, навчання. Ці складові самоперетворювальної діяльності базуються на таких підструктурах особистості: когнітивно-рефлексійній, емоційно-вольовій, перцептивно-комунікативній, ціннісно-мотиваційній. Розвиненість зазначених підструктур особистості є передумовою успішного інтегрування службовця у професійну діяльність.

    5. Професійна спроможність службовця відображується у його виробничій поведінці, яка включає не тільки операційну, а й особистісну складові, і може бути описана поведінковими характеристиками, які відповідають структурі професійної діяльності – від найбільш загальних складових (напрямів, функцій) до спеціалізованих відповідно до конкретних робочих завдань. Визначення сукупності таких спостережуваних характеристик (компетентностей) є найбільш доцільним для встановлення чіткої відповідності працівника вимогам робочого місця.

    6. У термінах компетентностей професійна спроможність структурується на кластери (комплекси близьких за природою професійних характеристик, які вирізняються високим ступенем взаємовпливу). Такі комплекси мають бути визначені, передусім, для згаданих вище зовнішнього та внутрішнього контурів діяльності. Структура кластеру у термінах компетентностей вибудовується на основі визначених для посади видів робіт. Для системи органів публічного управління рівні компетентнісної кваліфікації мають кореспондуватися з категоріями посад і рангами, виступати підставою для кар'єрного розвитку.

    7. Особистісно-діяльнісна парадигма професіоналізму передбачає ґрунтовне компетентнісне забезпечення самоперетворювальної діяльності. Кластер акме-компетентностей має виражену аутопсихологічну спрямованість і базується, передусім, на акме-технологіях. Базові акме-компетентності можуть бути визначені таким чином: володіння засобами самодіагностики; рефлексія професійної діяльності та особистісно-професійних якостей; мотивування професійного самовдосконалення; формування я-концепції та програми власного професійного розвитку; регулювання професійної діяльності, поведінки відповідно до норм професійної етики.

    8. Для опису професійної спроможності працівника пропонується чотири базові кластери компетентностей: операційно-технологічні, когнітивні, соціально-психологічні, акме-компетентності. Перший кластер обумовлений предметом праці на посаді і формується відповідно до конкретних функцій і завдань. Три останні є більшою мірою загальними для діяльності на посадах публічної служби. Наявність рівнів компетентності у кожному кластері робить модель досить гнучкою як щодо опису посади, так і опису фактичної професійної спроможності службовця.

    Опис профілів компетенцій має характер вимоги щодо працівника та дає змогу у зіставних показниках оцінити його професійну спроможність. Визначення рівнів компетенції, а значить і кваліфікаційних рівнів, які мають кореспондуватися з категоріями і рангами службовців, є безпосереднім завданням фахівців.

    Взаємодія людини зі світом реалізується в її активності, найважливішою формою якої є трудова і професійна діяльність. Тому найважливішою умовою збереження власної індивідуальності, власного "лиця" у протистоянні із соціальною, економічною і політичною дійсністю, є становлення індивідуального професіоналізму. При цьому, як зазначає ряд вчених, професіоналізм не обмежується характеристиками висококваліфікованої праці, він є особливим світоглядом.

    Становлення людини як професіонала – це не лише можливість набуття кваліфікованої роботи, економічне забезпечення себе і близьких. Становлення індивідуального професіоналізму людини (диференціюючи дане поняття від професіоналізму як характеристики професійного співтовариства) – це процес само формування особистості, забезпечення її цілісності, конструктивної спрямованості. "Стрижень" професіоналізму забезпечує людині виживання її особистості у суперечливому і мінливому світі, в якому відбувається ломка традиційних цінностей і нав'язування нових цінностей.

    Для будь-якої публічної особи як професіонала у першочерговому пріоритеті мають стояти незаплямована репутація, честь, гідність та відданість спільній меті. Це є основою репутаційного механізму професійної діяльності особи.

    Професіонал відшукує оптимальний варіант поєднання настанов трудової моралі й орієнтирів професійної етики. Вищим мірилом професіоналізму публічного службовця є здатність до поєднання загальноприйнятних людських цінностей із правовими нормами у професійній діяльності.

    Професіонал не є революціонером, месією, Прометеєм. Він виходить із чітко окреслених меж своєї професійної компетенції, враховуючи при цьому запити і виклики сьогодення. Оцінка професійної діяльності, реформування і внесення змін до професійних компетенцій лежить на суспільстві, громадському активі, а не на працівниках певної професійної галузі. Так, якщо професійна діяльність не відповідає запитам суспільства, за оцінкою останнього (підкріпленого у ЗМІ, соціологічних опитуваннях тощо) є не результативною / неефективною, така діяльність піддається реформуванню або ж цей вид професійної діяльності повністю скасовується.

    Результатом реалізації цінності професіоналізму є формування довіри до себе і своєї професійної діяльності. Довіра – ставлення до іншої особи та до її дій, яка ґрунтується на впевненості в її правоті, вірності, добросовісності, чесності.

    Під довірою найчастіше мають на увазі:

    Дійове функціонування права (як зазначав І. Кант: "Право однієї людини закінчується там, де починається право іншої людини") є передумовою створення довірливих відносин. Однак навіть у правовій державі довіра не виникає автоматично, її примноження потребує часу та зустрічних зусиль з боку соціальних груп та інститутів.

    Довіра тісно пов'язана із легітимністю влади, яка виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою і залежить від їх світосприйняття, та визнанням соціальної ієрархії, суспільного розподілу праці як атрибуту розвинутого суспільства.

    Легітимність (від лат. legitimus – згідно з законами, правомірний, законний) – результат процесу, в ході якого:

    а) авторитет (влада, начальство) набуває визнання з боку підвладних, – коли йдеться про службову/ соціальну "вертикаль", або ж

    б) усі учасники соціальних / публічних відносин визнають / виробляють загальні стандарти (мірила) цих відносин як символічного посередника, що забезпечує взаємне виконання зобов'язань, – коли йдеться про "горизонталь", як от: взаємодія поліції з населенням на засадах партнерства.

    Легітимність – це переконаність людей у тому, що авторитет, який стоїть перед ними, несе вагомий моральний зміст.

    Легітимність – соціально-психологічна ознака державної влади, авансована її підтримка, виправдання, схвалення. Відсутність даної ознаки у конкретної влади якщо не унеможливлює, то мінімізує будь-які її зусилля; присутність – ці зусилля помножує.

    Громадянське суспільство як "співавторство рівних у своїй гідності громадян" (А. Гусейнов) формує складну систему взаємозалежних відносин різного рівня взаємопідпорядкування. Відчуття своєї громадянської ідентичності не можливе без включення до спільної справи суспільного упорядкування задля реалізації спільного суспільного блага. На цій ідеї побудована мотиваційна складова для будь-якої професійної діяльності у суспільстві.

    Отже, сучасні уявлення про професіоналізм, які будуються на засадах особистісно-діяльнісної парадигми, компетентнісного підходу, є тією концептуальною базою, яка дає поштовх до побудови ефективної індивідуальної професіоналізації в системі діяльності органів виконавчої та законодавчої влади. Ознака професіоналізму відображє специфіку публічної діяльності, так само, як і будь-якої іншої професійної діяльності, оскільки:

    Успішне функціонування цінностей, принципів і норм професійної етики має напряму запобігати і протидіяти корупції. Так, професійною етикою обґрунтовується, зокрема, необхідність публічності і прозорості як універсальних принципів протистояння корупції у всіх сферах громадського життя.

    Професійна діяльність, професіоналізм – це не лише знання про процесуальність / певний алгоритм дій, а й розуміння та виконання етичних норм і приписів щодо здійснення професійної діяльності. Ці норми і приписи є похідними від основних принципів професійної етики. Результатом реалізації цінності професіоналізму є формування довіри до себе і своєї професійної діяльності, що тісно пов'язана із легітимністю влади.

    Завдання публічної служби – ефективне забезпечення комплексної взаємопов'язаної діяльності службовців, спрямованої на вироблення і реалізацію публічної політики та управлінських рішень, здійснення регулятивних та обслуговуючих функцій в інтересах усього суспільства чи його окремих складових – здійснюється через діяльність конкретних працівників публічної служби. Від їх професіоналізму, компетентності, етичності, спроможності протистояти корупції залежить належне виконання завдань і функцій публічної служби, її імідж в очах громадян та міжнародної громадськості.


    Список джерел

    1. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / Пер. з англ. О. Буценка. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. 280 с.
    2. Василевська Т.Е. Етика в публічній службі: Підручник. К.: НАДУ, 2018. 256 с.
    3. Василевська Т. Е., Саламатов В. О. Етика державного службовця як засіб запобігання та протидії корупції: навч.– метод. Матеріали. К. : НАДУ, 2011. 72 с.
    4. Декларація принципів толерантності: резолюція 5.61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листоп. 1995 р. URL:. https://don.kyivcity.gov.ua/files/2014/2/10/Deklaracija-tolerantnosti.pdf.
    5. Енаф М. Ціна істини: дар, гроші, філософія. / Пер. з фр. Олексія Панича. – К.: Дух і літера, 2019. 512 с.
    6. Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Офіц. вісн. України від 27 верес. 2016 р. 2016. № 74.
    7. Основні принципи професійної етики поліцейського: пам'ятка / В. М. Кравець, Т. А. Кумеда, О. В. Павлишин, Г. М. Петрова та ін.; за наук. ред. М. В. Костицького. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2020. 48 с.
    8. Про державну службу: Закон України від 22 січ. 2016 р. Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 4.
    9. Петрова Г. Деонтологічні засади службової діяльності: службовий етикет правоохоронця (поліцейського) [Текст]: пам'ятка / Петрова Г.М. К.: Нац. акад. внутр. справ, 2015. С.89–92.
    10. Рекомендація No R (2000) 10 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців (прийнята Комітетом міністрів на 106 сесії 11 травня 2000 року). URL: https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/2019/11/Rekomend_poved_DS.pdf.