Навчальні матеріали

1. Філософія управління: предмет, об’єкт і завдання

  • Мультимедійна презентація   
  • Вступ   
  • 1. Філософія управління: концепція, об'єкт, предмет
  • 2. Суб’єкт та об’єкт управління
  • 3. Принципи соціального управління
  • Висновки   
  • Список джерел   

    • Вступ

    Управляти – значить бути господарем процесу управління, слідувати певним принципам, законам, визначати норми застосування всіх видів ресурсів в управлінській і виконавській діяльності. З якої б сторони ми не підходили до управління і його предмету, ми незмінно виходимо на феномен філософії управління, на цю примітну галузь людського знання, потреба в якій у наш час помітно посилилася.

    Філософія як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII ст. до н.е. філософія управління як певний напрямок знань про людину і світ, владу і соціальні системи виникає значно пізніше. Спочатку філософія управління як самостійне знання, що розвивається, була витіснена з науки про управління аналітичними методами розвитку соціально-економічних процесів. Згодом, взаємодіючи з теорією управління і залишаючись цілком самостійною наукою, філософія управління ще довго лишалася непопулярною. Нині інтерес до філософії управління постійно росте, але до її розквіту поки далеко.

    Філософії управління як інтегратору переконань в сучасному суспільстві відведена лише обслуговуюча роль, оскільки вона не може бути ні галуззю теорії управління як науки, ні її придатком, ні навіть допоміжним засобом, у неї своя задача. Філософія управління має формувати принципи і методологію, вести аналіз і синтез, проводити інтеграцію апріорного і початкового. Свій предмет (принципи, всі види відносин, технології і методи управління) вона досліджує не тільки не економічно, але навіть не по-господарському, а по-філософському – системно, комплексно і цілісно.

    Теорію управління прийнято вважати областю наукового знання про загальні закономірності дії суб'єкта управління на соціально-економічні процеси і об'єкти суспільної праці відповідно до наявної мети і програми. Ця знання про те, як здійснювати управлінську діяльність, тобто знання "інструментальне", знання про способи і технології виконання управлінської діяльності. Проте необхідно відмітити, що методологічні підстави даної науки в сучасних умовах не завжди коректні і повні, отже, вимагають продовження наукового дослідження для філософського осмислення знань про управління, як знань не тільки про його зміст, але і знань про структуру діяльності управління і способи його реалізації.


    1. Філософія управління: концепція, об'єкт, предмет

    Філософія управління з'явилася в інтелектуальному світі як відповідь на "методологічну і інструментальну" кризу сучасної теорії управління, що зіткнулася з масою труднощів. Знання про управління як феномен людського буття пройшло шлях від міфологічного (через релігію і філософію) до наукового знання. Виділення науки про управління як специфічної галузі людського знання є формуванням окремого напряму знань, пов'язаного з фундаментальними принципами філософського знання. Все це призвело до появи таких наук, як тектологія і наукова організація праці, а потім поступово переросло в ті теоретичні знання, що отримали назви: "наукові основи управління соціально-економічними процесами", "теорія організації", а потім вже і "теорія управління".

    Формування філософських проблем управління розпочалося разом зі становленням теорії управління як науки, яке відбулося більше 200 років тому на самому початку промислової революції. Тоді управління організацією і управління персоналом не розрізнялося, до того ж найбільш ключові проблеми науки про управління відносилися до управління персоналом. Іншими словами, теорія і практика управління персоналом стали основою управління як науки. Сьогодні науковий напрямок управління персоналом формується у контексті широкого соціо-гуманітарного простору теорії і організації управління, психології, соціології, конфліктології, етики, економіки праці, трудового права, філософії, політики та інших наук.

    Філософія управління осмислює ті принципи й ідеали, які закладені в основу діяльності організації. Філософія, інтегруючи фундаментальні форми діяльно-практичного, пізнавального і ціннісного відношення людини до світу, може сприяти формуванню нових смисложиттєвих орієнтирів людства, які полегшать подолання конфронтаційності і споживчого відношення до природи. Філософія здатна здійснювати теоретико-методологічній аналіз проблеми виживання людства за допомогою світоглядної, гносеологічної, методологічної, аксіологічної і евристичною функцій.

    Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймання як необхідна приналежність до методології науки. Ми можемо розглядати філософію управління як науку, що досліджує світоглядні, загальнотеоретичні, методологічні, гносеологічні, аксіологічні проблеми, принципи, засади, закономірності й тенденції науки і практики управління як узгодженої та скоординованої діяльності різних суб'єктів влад (державних, самоврядних, громадських) щодо забезпечення ефективної керованості сталим розвитком громади, організації, суспільства в цілому. Актуальність філософії управління зростає з кожним днем. Не маючи чіткої мети організації, не сформулювавши ясній і зрозумілих принципів, організація приречена.

    Управління як вид людської діяльності існує з того часу, як виникла необхідність у спільній діяльності людей. Управління в найширшому значенні може бути визначено як діяльність групи людей, що сполучають свої зусилля для досягнення загальної мети. Кожна історична епоха вносила свої корективи у відносини суб'єктів управління, методи стимулювання, масштаби організації самого процесу, але тільки в ХХ ст. з'явилися і стали розвиватися наукові підходи до управління. Двадцять перше століття має багато епітетів, у тому числі і "століття управління", оскільки прогрес, досягнутий в цьому сторіччі, багато в чому забезпечений саме успіхами в управлінській діяльності.

    Управління, керування:

    Соціальне управління – цілеспрямована дія на суспільство для впорядкування, збереження, вдосконалення і розвитку його певної якісної специфіки. Воно обумовлене системною природою суспільства, суспільним характером праці, необхідністю спілкування людей в їх життєдіяльності, в процесі обміну продуктами матеріальної і духовної діяльності. Управління як система передбачає наявність підсистем: організації стосунків її елементів, режиму її функціонування у вигляді сукупності певних механізмів, що діють під певним контролем згідно з певними нормами, розвитком за відомою програмою у напрямі до якоїсь мети.

    Основні етапи процесу управління: збір і обробка інформації; її аналіз, прогноз, систематизація (синтез), встановлення на цій основі мети; вироблення рішення, направленого на досягнення мети; послідовна конкретизація загального рішення у вигляді планування, програмування, проектування, вироблення конкретних (приватних) управлінських рішень; організація діяльності для виконання рішення; контроль за цією діяльністю (включаючи питання підбору і розставляння кадрів); збір і обробка інформації про результати діяльності і новий цикл цього безперервного процесу.

    Розглянемо поняття "управління" як процес, без акценту на його змісті. Процесом називається діяльність перетворення вхідних елементів у вихідні елементи, за наявності управління цією діяльністю, з використанням ресурсів і що розглядається у взаємозв'язку і взаємодії з іншими видами діяльності. Необхідно мати на увазі, що одним з ключових понять управління є поняття зворотного зв'язку, і зворотний зв'язок опосередкований об'єктом управління.

    Осмислення управління як процесу має форму діяльності системи: по-перше, діяльності управляючого суб'єкта, по-друге, діяльності керованих суб'єктів, по-третє, каналів передачі управляючих дій від керівника до керованих суб'єктів, по-четверте, зворотних каналів зв'язку для передачі інформації про діяльність керованих до керівника й здійснення оцінки управління. Отже, не можна звести поняття "управління" тільки до одного або декількох фрагментів цілісної системи. Управління – це встановлення порядку взаємодії між елементами системи будь-якої структурної одиниці будь-якого виробництва, тобто в тій чи іншій мірі їх систематизація.

    Управління як система передбачає наявність підсистем: організації відносин її елементів, режиму її функціонування у вигляді сукупності певних механізмів, що діють під певним контролем згідно певним нормам, розвитку за відомою програмою у напрямі до якоїсь мети.

    Філософія управління – це міждисциплінарна, організаційно-управлінська методологічна наука, що вивчає засади ефективного управління, які реалізуються за допомогою відповідних управлінських (організаційних) відносин. Філософія управління використовує досягнення та методи фундаментальних та прикладних наук і дозволяє вирішувати професійні завдання з урахуванням ризику виникнення конфліктних, суперечливих ситуацій, що спричиняють найзагальніші типи управлінської діяльності.

    Предметом філософії управління як міждисциплінарної науки є дослідження закономірностей управління в усіх сферах суспільного життя. Предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом відношення. Для теорії управління категорія "відношення" є взаємозв'язком для багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відношення як філософська категорія означає смислову єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.

    Мета філософії управління – знаходити внутрішні метасмисли взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни стану об'єкту від цільової дії суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки знаходити метасмисли, але і оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження. Оскільки нас цікавить управління як феномен, то у філософському ракурсі предметом пізнавального інтересу філософії управління є управлінські дії і процеси, причому на якісно різних рівнях ієрархії метасмислів.

    Управління неминуче пов'язано з культурою спільноти і суспільства, де воно відбувається; звідси і різні підходи до розуміння даного феномену, а також до специфіки впровадження різних систем управління. Управління по-європейськи зовсім не те,що управління по-африканськи, по-англійськи, по-японськи тощо. У різних суспільствах управління теж буде різним. У цьому виявляється категорія якості як така, що іманентно властива процесу управління. Ця властивість часто є перешкодою для перенесення методів і способів управління з однієї культури в іншу.

    Встановлено, що управляючи, людина в сучасному світі діє як творець свого світу, у тому числі і світу ідеального, світу знань: знакового, словесного, ціннісного. Ця різноманітність спирається на відмінність між змістом практики даного процесу, способом і формами його організації і реалізації. Різноманітність управління, під яким ми розуміємо безліч варіантів якісних і змістовних відмінностей у способах його реалізації, його мінливість, складність структури і специфічну ієрархічність – це те, що є необхідною умовою реалізації управління як процесу цілеспрямованої дії суб'єкта на об'єкт управління.

    Філософська теорія управління виступає в якості ефективної теорії і практики управління, процесу прийняття й реалізації управлінських рішень, як мистецтво управління людьми. Сучасна концепція управління – сфера керівництва, пов'язана з питаннями гуманістичної філософії цінностей, в якій люди розглядаються як надбання суспільства; людей слід розвивати, мотивувати, планувати їх кар'єру.

    Утвердження наукового підходу до управління пов'язаний із роботами Ф.У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Ганта. Науковці вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів.

    Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість добору людей, що фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі, вони також підкреслювали велике значення навчання.

    Наукове управління також виступало в захист відділення управлінських функцій обмірковування і планування від фактичного виконання роботи. Тейлор і його сучасники фактично визнавали, що робота з управління – це визначена спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередиться на тому, що вона робить краще за все. Цей підхід різко контрастував зі старою системою, при якій робочі самі планували свою роботу. Концепція наукового управління стала серйозним переломним етапом, завдяки якому, управління стало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень.

    Тейлор прийшов до думки організувати працю, що припускає вироблення численних правил, законів і формул, що замінять собою особисті судження індивідуального працівника і які можуть бути з користю застосовувані тільки після того, як буде зроблений статистичний облік, вимір і так далі, їхньої дії. Ця позиція знайшла обґрунтування у працях німецького соціолога Макса Вебера, котрий стверджував, що твердий порядок, підкріплений відповідними (розробленими Тейлором) правилами, є найбільш ефективним методом роботи.

    Вебер думав, що функціонуючу організацію можна "розкласти" на складові частини і "пронормувати" роботу кожної з них. Такий поділ праці спеціалізує персонал і відповідно будує організацію по лінійній ознаці (тобто кожний відповідає за свої дії лише перед вищим керівником). Крім того, Вебером були запропоновані й обґрунтовані інші думки щодо побудови бюрократичної системи. Зокрема він думав, що можна регламентувати і функції, і кількість керівників.

    Так, усередині концепції наукового управління зародилися ряд моделей управління. Одним із прикладів такої моделі може служити "ідеальна бюрократична модель" М.Вебера. Основні характеристики моделі:

    Проте з часом було з'ясовано, що бюрократична система має примітну особливість, названу іменем дослідника цієї закономірності законом Паркінсона: "кількість службовців і обсяг роботи цілком не зв'язані між собою". Так, проаналізувавши зв'язок кількості службовців і обсягу робіт Британського адміралтейства, Паркінсон прийшов до висновку, що у 1967 році, коли від колишньої моці англійського флоту не залишилося і сліду, 33000 державних службовців ледь дають раду флоту, якого практично немає.

    Інший підхід до теорії управління представлений творцями школи адміністративного управління, які мали безпосередній досвід роботи керівниками вищої ланки управління у великому бізнесі.

    Так, Анрі Файоль вважав метою управлінської діяльності створення універсальних принципів управління, керуючись якими підприємство досягне найвищих результатів. Заслуга Файоля полягає в тому, що він розглядав управління як універсальний процес, що складається з декількох функцій.

    У роботі "Загальне і промислове управління" Файоль окреслив сферу діяльності адміністрації, яку можна представити у вигляді шести напрямків:

    Основною функцією управління, її найбільш важливою частиною Файоль вваажав адміністрування.

    Принципи управління – це основні правила, що визначають побудову і функціонування системи управління; найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечує ефективність управління. За твердженням Файоля, принципи – це маяк, що допомагає орієнтуватися.

    Розглядаючи організацію як специфічний вид діяльності і як настільки ж своєрідну адміністративну систему, Файоль сформулював наступні 14 принципів управління:

    1. Поділ праці, тобто спеціалізація, необхідна для ефективного використання робочої сили, стосовно до усіх видів праці, як управлінської, так і виконавської.

    2. Влада і відповідальність. На думку Файоля, влада і відповідальність пов'язані між собою, причому остання є наслідком першої. Він вважав, що влада поєднує офіційний (заснований на займаній посаді) і особистий (що утримує в собі сплав розумового розвитку, досвіду, морального рівня, навичок щодо роду попередньої служби й ін.) фактори.

    3. Дисципліна. Розуміючи дисципліну як повагу до домовленостей, розрахованих на те, щоб забезпечити покору, старанність, енергійність і зовнішній прояв поваги, Файоль підкреслює, що для підтримки дисципліни необхідна наявність гарних керівників на всіх рівнях.

    З усіх засобів впливу па підлеглих з метою зміцнення дисципліни одним з найдійовіших Файоль вважав особистий приклад керівника. За його переконанням, якщо керівник подає приклад акуратності, ніхто не насмілиться з'являтися зі запізненням. Якщо він діяльний, мужній, відданий, – його наслідують, і якщо він уміє вести справу, йому вдасться змусити співробітників полюбити роботу. Але і поганий приклад також наслідується і, виходячи з верхів, він дає іноді згубні наслідки для усіх.

    4. Єдиноначальність. Єдиноначальність, на думку Файоля, має в порівнянні з колегіальністю ту перевагу, що вона забезпечує єдність точки зору, єдність дії і єдність розпорядження, - у цьому її перевага.

    5. Єдність керівництва. Види діяльності, що переслідують ту саму ціль, повинні мати одного керівника і керуватися єдиним планом. Подвійне керівництво може виникнути, на думку Файоля, лише внаслідок невиправданого змішання функцій і недосконалого розмежування їх між підрозділами, це є зайвим і шкідливим для роботи. На його думку дослідника, пристосування соціального організму до дуалізму розпорядження не буває.

    6. Підпорядкування приватних інтересів загальним. Інтереси службовця чи групи службовців не повинні ставитися вище інтересів підприємства; інтереси держави повинні бути вище інтересів громадянина чи групи громадян.

    7. Винагорода. Методи стимулювання праці повинні бути справедливими і доставляти максимально можливе задоволення співробітникам і роботодавцям.

    8. Централізація. Не застосовуючи терміна "централізація влади", Файоль говорить про ступінь концентрації чи розосередження влади. Конкретні обставини будуть визначати, який варіант "дасть кращий загальний результат".

    9. Скалярний ланцюг, або, за визначенням Файоля, "ланцюг начальників" від самого вищого до самого нижчого рангу, від якого не потрібно відмовлятися, але який варто скоротити, якщо надто ретельне його проходження може принести шкоду спільній праці.

    10. Порядок, тобто "усьому (кожному) своє місце, і всі (кожний) на своєму (його чи її) місці".

    11. Справедливість. Лояльність і відданість персоналу повинні забезпечуватися поважним і справедливим ставленням адміністрації до підлеглих.

    12. Стабільність робочого місця для персоналу. Файоль вважав, що зайва плинність кадрів є одночасно і причиною, і наслідком поганого управління, і вказував на пов'язані з цим небезпеки і витрати.

    13. Ініціатива, або, за визначенням Файоля, обмірковування і виконання плану. Оскільки це "надає великого задоволення всякій мислячій людині", Файоль закликає адміністраторів "поступитися особистим марнославством", для того, щоб підлеглі одержали можливість виявити особисту ініціативу.

    14. Корпоративний дух, або принцип "у єднанні – сила".

    Наводячи перелік цих принципів, Файоль указував, що він не прагнув дати вичерпний їхній виклад, а спробував описати лише ті з них, які йому доводилося найчастіше застосовувати, оскільки навіть незначна кодификація принципів є необхідною у всякій справі.

    Система з 14 положень є не просто гнучкою, але й такою, що припускала можливість уведення нових положень. Так у сучасній літературі до функцій управління найчастіше відносять планування, організацію, керівництво, облік, контроль і аналіз.

    Ідеї, висунуті Ф. Тейлором, А. Файолєм та їх послідовниками, широко використовувалися в розвинутих країнах Заходу в різних сферах управління. Сфера управління поліцією не стала виключенням. Так, організація поліцейських підрозділів США та Західної Європи в 20–30-ті рр. ХХ ст. фактично ґрунтувалася на положеннях шкіл наукового управління та адміністративної (класичної), тобто на принципах суворого розділення функцій, субординації, чіткості завдань та фіксованості маршрутів, від яких поліцейський не міг відхилитися, на бездоганному додержанні інструкцій, жорсткому контролю. В посібниках для поліцейських керівників, як правило, викладалися основи адміністративного управління "за Тейлором" або "за Файолєм". Однак в наш час фахівці поліцейської науки висловлюють побоювання, що використання деяких положень класичної школи управління (зокрема, веберівських моделей "раціональної бюрократії") заважає ефективній роботі поліції. Про це свідчать численні факти корупції вищих чинів поліції, які, користуючись правилами таємності та конспірації діяльності цього органу, влаштовують просування по службі по знайомству, за ознаками земляцтва, етнічної або релігійної спільності.

    Останніми роками дослідження у галузі управління з урахуванням найновіших досягнень науки (зокрема, з позицій теорії соціальних систем) здійснюються і щодо діяльності поліції. Так, в американському журналі "Поліцейський керівник" регулярно публікуються статті з цієї проблематики. У книгах, які присвячені питанням кримінальної юстиції, робиться спроба описати та провести аналіз поліцейських установ з використанням системного підходу. Західні вчені активно працюють над створенням "оптимальних" моделей управління вказаних підрозділів, використовуючи з цією метою комп'ютерні технології. В їхніх наукових пошуках беруть участь урядові установи, університетські та приватні лабораторії. Робляться також спроби використання різних теорій у межах ситуаційного підходу до більш ефективного вирішення різних проблем боротьби зі злочинністю.

    Певні дослідження з проблем оптимального сполучення централізації та децентралізації в діяльності державного апарату в цілому і поліції зокрема, проводяться європейськими вченими. Поліцейським підрозділам багатьох цивілізованих країн притаманна система децентралізації. Основна маса поліцейських розосереджена по так званих комунах, общинах (своєрідних мікрорайонах). В департаментах же поліції залишаються лише апарати оперативно-розшукової роботи, слідства, управління та науково-технічні служби.

    Зростання злочинності, особливо організованої, корумпованість влади і апатія населення поставили поліцію розвинутих країн перед альтернативою: використовуючи досягнення науки, перетворити поліцейські ділянки у фортеці з озброєними сучасною зброєю поліцейськими в броньованих автомобілях, які начинені електронікою, або піти на тісну співпрацю з населенням, поблажливо ставлячись до малозначних проступків. Висновки сучасних теорій управління припускають дещо інший шлях. Так, якщо згідно з концепцією колишніх років вимагалися концентрація, спеціалізація та сувора ієрархічна структура, то відповідно до сучасних теоретичних постулатів поліція має бути децентралізованою та ввійти в тісний зв'язок з населенням. Прискореній мобільності тепер протиставляється піше патрулювання, чіткості правил та процедур – більш широкий розсуд, пильному нагляду за населенням – поліпшення його обслуговування і т. ін. Посібники для керівників поліцейських підрозділів, видані за останні роки, підтверджують ці тенденції.


    2. Суб’єкт та об’єкт управління

    Філософсько-соціологічне значення управління стає зрозумілим тільки тоді, коли ми чітко визначимо зміст понять "суб'єкт управління", "об'єкт управління", "організація" і встановимо діалектичний взаємозв'язок між ними; цей причинно-наслідковий зв'язок і є по суті управлінням. Спільна діяльність людей припускає контакти між ними і обмін необхідною інформацією. Тільки на цій основі люди, об'єднані в організацію, можуть досягати своєї мети.

    Будь-яка організація, у тому числі і на рівні малої групи, обов'язково має відповідну систему комунікацій (зв'язків), яка забезпечує обмін інформацією між її членами. Для здійснення будь-якої комунікації необхідні як мінімум дві людини - відправник інформації (комунікатор) і її одержувач (комунікант, або реципієнт). Відзначимо, що вся діяльність з управління будь-яким трудовим колективом є не що інше, як постійні комунікаційні акти, учасниками яких є його члени. Для того, щоб між двома суб'єктами існував управлінський зв'язок і відповідно здійснювалася управлінська взаємодія, необхідно, щоб між цими суб'єктами існували відносини управління. Вони є основою можливості здійснення управління, оскільки саме вони задають можливість виробляти управлінські команди і готовність ці команди виконувати.

    Відносини управління не є початковими відносинами, а базуються на більш глибинних відносинах, таких як економічні або морально-етичні відносини. Взаємодія суб'єкта і об'єкта управління здійснюється за допомогою вертикальних комунікацій (низхідних і висхідних), які ми і розглядатимемо далі. Суб'єкт і об'єкт управління – широкі універсальні поняття, що охоплюють собою як живу (органічну) природу, так і людину, суспільство. У першу чергу нас цікавитимуть соціальні суб'єкти і об'єкти, соціальне управління. По-друге, саме їх духовно-культурна компонента як управляючого суб'єкта, так і керованого об'єкта, її функції і роль у суспільному розвитку.

    2.1. Суб'єкт соціального управління. Соціальний суб'єкт управління може бути як індивідуальним, так і колективним. Але в тому і в іншому випадку "головним агентом" управління є людина, що має свідомість і самосвідомість, здатність "наповнювати світ" - реальний та ідеальний, а також володіє доцільністю і вибірковістю свідомості. Своєрідним органом управління людини є її свідомість, а змістом людської свідомості - освоєна нею сукупна духовна і матеріальна культура людства, система її цінностей, які і складають "Я-концепцію суб'єкта", його внутрішній душевний світ, духовність, менталітет особи управлінця. Ось ця духовність суб'єкта і є суть, зміст, значення і мета процесу управління. Без цієї духовно-культурної компоненти людини немає, і бути не може управління або самоврядування. Управління повинне мати сенс, ідею, мету.

    2.2. Соціальний об'єкт управління. Соціальний об'єкт управління не обмежується тільки людським суспільством: соціальність об'єкту додає суб'єкт управління – люди, менеджери, керівники, які своїми діями залучають об'єкт до суспільного "середовища незаселеного", роблять його в процесі виробництва своїм, тобто задовольняючим людські потреби і інтереси. Тому об'єктом управління можуть бути природні речі, явища і процеси, рослинний і тваринний світ, людина, все суспільство, життєдіяльність людей, матеріальне і духовне виробництво, соціальні групи, суспільні класи, нації, народності, етнічні спільності, групи і колективи людей, організації, установи, підприємства і фірми, а також окремі індивіди. Тобто, об'єктом управління можуть бути як матеріальні речі, явища і процеси, так і ідеальні, духовно-культурні сфери людського суспільства.

    Важливо мати на увазі, що основними об'єктами соціального управління є самі люди, колективи, різні соціальні спільності, що мають певний рівень свідомості, матеріальні і духовні культурні цінності, внутрішній духовний світ, "Я-концепцію", ідеали. Всі ці індивідуальні і колективні духовні чинники як би "замикаються" на задоволенні життєво необхідних людині і суспільству потребах та інтересах.

    Об'єкт управління існує в різних формах організації (франц. organisation від латинського огganizo – повідомляю, стрункий вигляд, влаштовую), які структурують об'єкт, роблять його функціонально цілісним, єдиним і життєздатним. В тій або іншій організації виділяється три основні аспекти: внутрішня впорядкованість, узгодженість взаємодії диференційованих автономних частин цілого, обумовленого їх природою, будовою, специфічною функціональністю сукупність об'єктивних процесів або свідомих дій членів колективу, ведучих до освіти і вдосконалення взаємозв'язків між частинами цілісної організації; об'єднання людей, що колективно реалізують деякі програми і мету на основі вироблених і прийнятих в організації різних процедур, правил і регламентації.

    Організація соціальна в структурно-функціональному плані може розглядатися як: комплекс взаємозв'язаних елементів системи, функціонування яких визначається метою, задачами і програмами, поставленими суб'єктом управління перед тією або іншою організацією; система розроблених заходів для реалізації мети і розділення комплексної задачі на окремі технологічні операції, які доручається виконувати певним членам усередині організації; інтеграція окремих виконаних у відповідних підрозділах робіт, їх подальша координація різними структурами в ієрархічно організованому об'єкті управління; мотивація, взаємодія, поведінка і погляди членів організації, які визначаються комплексом заходів, направлених на реалізацію мети, задач і програм, що стоять перед організацією;ухвалення рішень, комунікації, інформаційні потоки, контроль за їх виконанням, а також заохочення і покарання ("нагорода і кара") за результати роботи організації; забезпечення внутрішньої узгодженості між всіма елементами системи-організації, яка є заставою стійкого і ефективного функціонування об'єкта управління.

    Таким чином, організація виступає як соціальний медіум, від структури і функціонування якого залежать і продуктивність праці, і ефективність наміченої мети, програм, і особисті якості працівників в організації. Кожне суспільство ставить певну мету перед організацією, забезпечуючи її виконання системою матеріальних, економічних і особових засобів. Слід зазначити, що будучи створеною, організація набуває відносної самостійності і стабільності відносно суспільства; в ній виникають свої специфічні механізми функціонування і розвитку. Тут важливо відзначити, що в будь-якому соціальному об'єкті-організації є наявними три творчі сили: 1) функціонуючі об'єктивні закони; 2) трудова свідома активність членів колективу; 3) мета, ідеали, програми, процедури і регламентації.

    Об'єктивною підставою і критерієм діяльності людей тієї або іншої організації є закони природи, суспільства і свідомої діяльності людей, а також економічні, технологічні, організаційно-виробничі закономірності, якими повинні керуватися всі члени колективу від менеджера до рядового працівника, якщо вони хочуть дійсно ефективно управляти тим або іншим виробництвом.

    Суб'єкт управління (менеджер) у своїй діяльності завжди повинен враховувати принципову відмінність між дією самих об'єктивних законів, як вони функціонують реально, і їх віддзеркаленням, розумінням, ступенем адекватності, як вони інтерпретуються тим або іншим суб'єктом і об'єктом управління. Тобто, завжди має місце пізнавальний (гносеологічний) проміжок, невідповідність і нетотожність чину законів в людській голові і самими законами, що функціонують в певній організації, суспільстві. А це означає незмінну присутність свідомого суб'єктивного чинника менеджера, який має відповідну "спадковість"; вона виражається в знаннях, досвіді і майстерності того або іншого керівника.

    Отже, недопустимо управлінцю бути переконаному, що його знання об'єктивних законів є абсолютним, точним і відповідним оригіналу. Навпаки, історія філософії і науки учить, що людина і людство завжди володіє відносною істиною, а не абсолютною, що в діяльності менеджера має бути момент релятивності і сумніву. Значить, як це не парадоксально звучить, будь-який керівник тієї або іншої організації не може до кінця, повністю знати свій об'єкт-організацію, хоча цього прагнути він може і повинен, практично ніколи не досягаючи повного, вичерпного знання. Це свідчить не тільки про обмежені можливості керівника, але і про безмежну невичерпну широту і глибину керованої ним організації. Як ми відзначили раніше, управління у філософському значенні слова є діалектичним взаємозв'язком і взаємообумовленістю між суб'єктом управління і об'єктом управління. Це - причинно-наслідковий, внутрішньо суперечливий і об'єктивний взаємозв'язок, в якому об'єкт і суб'єкт можуть "мінятися місцями", переходити один в одного.

    Управління - це фундаментальна загальна функціональна властивість об'єктивного світу, органічної і неорганічної природи, стихійних і свідомих сил, що мають закономірні якості, доцільність і цілеспрямованість на результат дії. Соціальне управління, будучи вищою формою загального управління, властиве людині і людському суспільству. Головною відмітною особливістю цього управління є відображально-пізнавальна здатність людини, яка у своїй життєдіяльності підпорядковується двом програмам: природно-генетичній (інстинктивній) і соціально усвідомленій (розумній). Завдяки розумній соціально-культурній якості у людини виникла феноменальна здатність ідеального подвоєння світу, тобто здібність до створення ідеального образу реального світу.

    На цій вищій стадії соціально-психічного віддзеркалення світу людина вперше у розвинутій формі набула здатності творити, створювати "другу природу" у процесі життєдіяльності, здатності комунікувати і здійснювати обмін товарами і послугами, управляти цими процесами.

    На нашу думку, в управлінській діяльності головним і визначальним моментом є свідомість, духовна культура, знання теоретичне і прикладне, загальне і професійне. Ідеальність, духовна культура це – "душа" всякої управлінської діяльності як у сфері матеріального і духовного виробництва.

    Суб'єкт і об'єкт управління – явища співвідносні: те що в одній взаємодії виступає як суб'єкт управління, в іншому – як об'єкт управління і навпаки. Навіть у межах однієї і тієї ж взаємодії суб'єкт також управляється з боку об'єкта, який в цьому випадку виступає в якості і об'єкта управління, тобто виявляється принцип зворотного зв'язку.

    Принцип зворотного зв'язку стосовно соціального управління виражається не тільки у виконанні і систематичному контролі, але й припускає широку ініціативу співтворчість і навіть справжню творчість тих, хто виступає в даній ситуації як об'єкт управління. Тому будь-яка соціальна система є її елементи є самодіючими і, отже, самокерованими.

    Можна також стверджувати, що управління є регулюванням діяльністю людей, інформаційними потоками та енергією. Без інформації, її виробництва, накопичення, передачі, обміну і засвоєння жодне управління здійснюватися не може. Тому точність інформації, її повнота, адекватність віддзеркалення реальних речей і процесів, а також адекватність реакції об'єкта, отримання від нього зворотного зв'язку - необхідні умови ефективності управління. У цьому сенсі управління полягає в накопиченні і аналізі, що поступає від об'єкта інформації; у визначенні як стратегічної, так і тактичної мети, планів, програм, моделей та ідеалів вдосконалення керованої системи; у визначенні способів, методів, засобів управлінської діяльності для досягнення намічених цілей і здійснення певних результатів розвитку. Тільки за відповідності цих умов управлінської діяльності можна вважати соціальне управління ефективним і дієвим.

    Соціальне управління є вирішенням природних і соціальних протиріч, їх подолання: зняття напруженості, конфліктності або кризових станів системи. Проте, подолання одних суперечностей зовсім не означає ліквідацію, суперечності існування і розвитку тієї або іншої матеріальної і ідеальної системи. На зміну "старих" суперечностей неминуче приходять інші, нові суперечності, які невблаганно вимагають свого розв'язання. "Суперечності, - писав Гегель, - ось що насправді керує світом".

    Спираючись на важливі методологічні положення теорії пізнання І. Канта, Ф. Гегеля, можна уявити у вигляді схеми три рівні духовно-культурної діяльності управлінця: технологічний, прагматичний і етично-світоглядний, які не ізольовані, а знаходяться в діалектичній єдності один з одним. Це значить, що одна і та ж мета, програма, поставлена перед організацією менеджера може і повинна розв'язуватися не тільки у вузькому конкретному технологічному плані, але і в прагматичному, а також з позицій філософсько-світоглядних, етичних, державних. Тільки при такому комплексному підході управлінець переконливо може відповісти не тільки на питання, як це зробити, але і на головне питання: для чого, для кого і в ім'я чого те або інше управлінське рішення прийнято.

    Організація й управління – діалектично обумовлені, пов'язані між собою феномени. Якщо організація є структурною одиницею, яка має соціально-онтологічну реальність, складається з певної безлічі елементів, то управління є діяльною функцією цієї системи-організації, що складається з сукупності методів, процедур і дій, які повинні здійснювати керівники і керовані, щоб досягти програмної мети і результатів. Управлінська діяльність повинна бути чітко організованою, спрямованою на досягнення наміченої мети, що забезпечує стабільне існування і розвиток тієї або іншої соціальної організації. Тобто, організація і управління це не тільки розділені, але і до певної міри співпадаючі, взаємообумовлені явища в житті суспільства.


    3. Принципи соціального управління

    Під принципами соціального управління слід розуміти правила, основні положення і норми поведінки, якими керуються органи управління в соціальних умовах, що склалися в суспільстві. Вони визначають вимоги до системи, структури, процесу і механізму соціального управління. Принципи управління є результатом узагальнення людьми об'єктивно діючих законів і закономірностей, властивих їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним початком їх діяльності. Отже, принципи соціального управління – це керівні ідеї, початкові положення, закони розвитку відносин управління, що відображають взаємозв'язок принципів, законів і закономірностей можна представити в такій послідовності: закони соціального розвитку – соціальні закони відповідного періоду (етапу) соціального розвитку – закони і закономірності соціального управління – принципи соціального управління. При цьому важлива відмінність між принципами і методами соціального управління полягає в тому, що принципи управління не вибирають – їм слідують.

    До основних принципів соціального управління відносять:

    Таким чином, принципи соціального управління повинні:

    Системи принципів управління змінюються в процесі розвитку і соціального управління. Проте, основні принципи управління повністю зникнути не можуть, оскільки виражають вимоги до системи соціального управління. Форми ж і методи використовування цих принципів на різних етапах соціального розвитку можуть і повинні бути різними.

    Узагальнення досвіду вітчизняних і зарубіжних організацій дозволяє сформувати головну мету системи управління: забезпечення ефективного професійного і соціального розвитку.

    Відповідно до цих цілей формується система управління. Як база для її побудови використовуються принципи, тобто правила і методи, розроблені наукою і апробовані практикою.

    Ефективність виробничої організації обумовлена не стільки використанням тієї або іншої системи управління, скільки тим, як пристосовані її елементи до виробничо-ринкових умов, в яких функціонує організація. Такий підхід передбачає необхідність аналізу будь-якої системи або стилю управління в тісній прив'язці до конкретних внутрішньо - і зовнішньоекономічних умов, в яких діє дана виробнича організація.

    Вивчення ефективних прийомів в управлінні дає нам широку можливість їх вживання, за умови їх адаптації до специфічних умов роботи організації, сприяючи тим самим найбільш передовому і ефективному розвитку системи менеджменту. Кожна компанія повинна мати свою філософію, в яку вірять, поважають і якою живуть всі працівники компанії, починаючи від його правління і закінчуючи рядовими працівниками. Останнім часом все активніше багато країн намагаються запровадити у себе нововведення, що привели японські фірми до значних успіхів. Проте практика показує, що далеко не всі методи, успішно використовувані в Японії, мають шанси бути використаними. Це стосується і системи довічного найму, системи мотивацій, підсистеми навчання під час роботи і до багатьом іншим.

    Зіставлення моделей менеджменту показує, що всі особливості як економіки, так і управління витікають здебільшого з традиційних психологічних і соціально-культурних чинників, тому перенесення моделі менеджменту з однієї економіки в іншу практично неможливе. Можна використовувати досвід управління, упроваджувати нові технології, ідеї але повністю перенести модель управління неможливо.

    До недавнього часу роль людських ресурсів в менеджменті організацій переважно ігнорувалась. Сьогодні в нових умовах ринку більшість компаній починає інтегрувати управління людськими ресурсами з визначенням довготривалої перспективи. Сучасний менеджмент виступає не стільки в якості ефективності теорії і практики управління організацією, процесу прийняття й реалізації управлінських рішень, скільки мистецтвом управління людьми.

    Кожна людина, як відомо, індивідуальна; до кожної людини слід шукати особливий підхід, якщо керівник хоче, щоб даний працівник розкрив весь свій потенціал. Не знаючи природу людини, менеджер не зможе розраховувати на успіх; кожний менеджер повинен бути глибоко індивідуалізованою особистістю і виробляти свій власний стиль керівництва. Управління персоналом – сфера керівництва, пов'язана з питаннями філософії культури і цінностей, в якій люди розглядаються як надбання організації, яких слід розвивати, мотивувати, планувати їх кар'єру.

    Інвестиції в людину і кадрову політику стають довгостроковим фактором конкурентоспроможності і виживання організації.Під управлінням людськими ресурсами слід розуміти всю сукупність організаційних заходів, спрямованих на оптимальне функціонування колективу і повне використання здібностей людини у виробничому процесі (політика підбору і найму працівників, розвиток кар'єри, мотивацію, заохочення, звільнення з роботи, вихід на пенсію, лідерство в колективі, культура, взаємовідносин і зв'язків, розвиток колективу, творчі умови для самореалізації особистості, управління конфліктними ситуаціями). Для досягнення успіху на ринку компанії повинні оволодіти стабільним персоналом. Становлення ринкових відносин привело в рух всі відносини працівників; найбільш кваліфіковані працівники і спеціалісти в пошуках визначення своїх здібностей і можливостей можуть перейти на інші підприємства, фірми тощо. Оскільки випуск передової, конкурентоспроможної продукції без працівників високої кваліфікації неможливий, потрібні методи управління, що дозволяють підготувати успішні професійні кадри і затримати їх на підприємстві.

    Система управління кадрами є комплексом цілей, задач і основних напрямків діяльності, а також різних видів, форм, методів і відповідного механізму управління, спрямованих на забезпечення постійного росту ефективності виробництва продуктивності праці і якості роботи. Вона включає декілька підсистем, що виконують відповідну функцію:

    Всі вони пов'язані єдиною метою підприємства – підвищення продуктивності праці на основі максимально можливої реалізації потенційних здібностей працівників. Всі підсистеми управління направлені на те, щоб ці здібності в умовах підприємства ефективно розвивалися. Керівництво організації разом з керівниками підрозділів і кадровою службою виробляють і реалізують кадрову політику і основні задачі з використання кадрів для досягнення ефективних цілей організації.

    У сучасній практиці управління за всієї багатоманітності підходів сформувалися основні поняття в сфері управління людськими ресурсами, які однаково розуміються сучасними менеджерами. Управління людськими ресурсами – стратегічне планування і управління людськими ресурсами організації. Часто на практиці не роблять відмінностей між поняттями "управління людськими ресурсами" і "управління персоналом", що може привести до непорозуміння. Управління персоналом – ряд дій, спрямованих на щоденне оперативне управління людськими ресурсами організації. Істотна відмінність між цими поняттями в тому, що акцент при управлінні людськими ресурсами – стратегічний, а управлінні персоналом – оперативний. В ряді сучасних робіт зустрічається розширене трактування цих понять. Управління людськими ресурсами – стратегічне і оперативне управління діяльністю щодо підвищення ефективності використання людських ресурсів організації. Розвиток людських ресурсів – діяльність, направлена на розвиток здібностей працівників з метою їх постійного росту і прогресу.

    Основними характеристиками, які відрізняють управління людськими ресурсами (УЛР) від традиційної роботи з персоналом, є:


    Висновки

    Дослідження, проведені за останні роки українськими вченими, дозволили виробити досить універсальну концепцію соціального управління. Суть цієї концепції полягає у наступному.

    1. Соціальне управління є властивістю будь-якої соціальної організації, тому для розуміння сутності соціального управління варто виходити зі змісту поняття "соціальна організація".

    2. Під соціальною організацією розуміється досить стійка соціальна цілісність, подібна розумному живому організму, що має здатність виявляти і вирішувати свої проблеми, завдяки чому вона забезпечує своє існування. При цьому проблеми організації розглядаються як відхилення від прийнятих норм існування (формальних чи неформальних). Прикладами є організації як природного (родини, громади, що історично склалися міста, поселення, суспільство), так і штучного походження (фірми, концерни, корпорації, транснаціональні компанії, фінансово-промислові групи). Подібна точка зору зустрічається у Г. Спенсера, Л. Гоулднера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Л. Тойнбі, С. Янга і є подальшим розвитком органімічного напрямку в соціології.

    3. Виявлення і рішення проблем є головними функціями організації, у той час як цілеполягання і ціледосягнення відіграють допоміжну роль. Мета є засобом рішення проблем, а не проблеми розв'язуються для досягнення цілей.

    4. Рішення проблем організації полягає в реалізації мір, спрямованих на усунення відхилень від прийнятих в організації культурних цінностей. При цьому засоби рішення проблем залежать від їхньої специфіки. Для часто повторюваних (ординарних) проблем в організації вже існують відповідні їм інститути, організаційні структури чи інші зразки організаційної культури (ОК), тому для рішення подібних проблем досить використовувати існуючі ОК, не створюючи нових. Неординарні проблеми представляють особливу загрозу для організації. Для їхнього рішення вона мобілізує усі наявні в її розпорядженні знання, методи і засоби. Можна виділити такі найчастіше використовувані способи практичного рішення таких проблем: введення нових нормативно-правових актів замість старих; структурні перетворення (організація створює нові структури замість застарілих); введення новацій (винаходів, відкриттів, технологій); формування і введення нових культурних цінностей; регулювання міжорганізаційних відносин.

    Зазначені функції здійснюються у будь-якій організації (інакше вона б не існувала), включаючи суспільство, розглянуте, подібно Г. Спенсеру, як живий організм. Однак не всі ці функції виявляються явно, тобто деякі з них є латентними (Р. Мертон). Разом з тим вони істотно впливають на результати діяльності і розвиток організацій. Тому принципово важливим є інституціоналізація функцій і розробка методів їхнього удосконалювання.

    5. Структурні елементи філософії управління можна визначити наступним чином:

    5.1.Об'єкт філософії управління - ставлення людини до світу в контексті її причетності до соціального управління, тобто, відносно державних службовців, населення, різних соціальних груп інтересів тощо.

    5.2. Предмет філософії соціального управління - певний спосіб даності об'єкта суб'єкту та суб'єкта суб'єкту в контексті соціального управління тобто характер, форми і способи ставлення людини до світу в рамках соціального управління.

    5.3.Завдання філософії управління - вироблення власного відношення, ставлення до світу суб'єкта управління та осіб, які уповноважені на виконання соціального управління як за умов кризових станів суспільства, так і у повсякденному житті.

    Філософія управління сфокусована на ставленні людини до світу, на формах, способах даності об'єкта суб'єкту та суб'єкта суб'єкту в рамках його участі у соціальному управлінні, тобто на сенсі та значенні соціальної реальності управління для його суб'єктів.

    В умовах глобалізації світ вступає в нову реальність, яка вимагає від нього жити за принципами "глобального он-лайну", тобто розвиватись в унісон з іншими державами, творити глобальну державну політику відповідно до технології, апробованої вже державами-лідерами геополітичного розвитку. В результаті такого тотального впливу глобалізації змінюється специфіка розвитку світу, трансформаційно-модернізаційних змін зазнають традиційні форми соціальної організації, на зміну яким приходить глобальне суспільство, глобальне інформаційне суспільство, глобальне масове суспільство, мережеве суспільство (суспільство мережевих структур) та суспільство глобального ризику. В умовах глобалізації кардинально змінюється місце, роль та функції національної держави, на зміну якої приходить глобальна держава.

    Провідними тенденціями розвитку наукового пізнання в постіндустріальну епоху є його технологізація та гуманітаризація. Перша пов'язана з перетворенням науки на безпосередню продуктивну силу, друга - з усвідомленням наукою не тільки своєї професійної, але й культурної місії, соціального призначення.

    Наука соціального управління і ширше - публічного адміністрування уособлює ці дві тенденції тим, що вона є вченням одночасно про технологію, і сенс державно-управлінської, публічної діяльності.


    Список джерел

    1. Адміністративний менеджмент для магістрів: підручник / Ред.: О.М. Теліженко, С.В. Глівенко. Суми: Університет. кн., 2016. 871 с.
    2. Актуальні проблеми філософії ХХ-ХХІ століть. За заг. ред. д-ра філос. наук І.В. Карівця. Навчальний посібник. Л.: Львівська політехніка, 2021. 240 с.
    3. Бакуменко В., Князев В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку. Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. 2003. №2. С. 11-27.
    4. Бех Ю.В. Філософія управління соціальними системами: монографія; Мін-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова. К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2019. 623 с.
    5. Верес О.М., Катренко А.В., Пасічник В.В. Технології підтримки процесів прийняття рішень : підручник / за ред. В.В. Пасічника. Л.: Новий Світ-2000, 2018. 568 с.
    6. Воронкова В.Г. Менеджмент у державних організаціях: Навч. посіб. К.: "Професіонал", 2011. 256 с.
    7. Воронкова В.Г., Белiченко А.Г., Попов О.М. та iн. Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади : навч. посiбник / пiд ред. В.Г. Воронкової. Запорiз. держ. iнж. акад. К.: Професiонал, 2006. 567 с.
    8. Гаєвська О. Б., Гаєвський Б. А. Організаційний потенціал України в системі наукового управління суспільством: монографія. Київ: КНЕУ, 2018. 255 с.
    9. Гаєвська О.Б. Філософія управління / Філософія: навч. посібник. Ю.М. Вільчинський, Л.В. Северин-Мрачковська, О.Б. Гаєвська та ін. К.: КНЕУб 2019. С. 337-350.
    10. Діденко Н.Г. Державне управління і соціальне партнерство: актуальні проблеми теорії і практики: Монографія. Донецьк: Видавниче підприємство "Східний видавничий дім", 2007. 404 с.
    11. Діденко Н.Г. Управління, влада, держава: філософські аспекти взаємодії: Монографія. Донецьк: ДонДУ, 2005. 128 с.
    12. Катренко, А.В., Пасічник В.В. Прийняття рішень: теорія та практика: підручник / за ред. В.В. Пасічника. Л.: Новий Світ-2000, 2019. 447 с.
    13. Кремень В.Г., Пазиніч С.М., Пономарьов О.С. Філософія управління: підруч. для студ. вищ. навч. закл. Вид. 3-те, доп. і переробл. Х.: НТУ "ХПІ", 2019. 524 с.
    14. Лук'янець В.С, Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс. Оновлення методологічної культури. К.: Центр практичної філософії, 2011. 304 с.
    15. Мацусiта К. Філософія менеджменту К.: Альпіна Паблішер, 2018. 188 с.
    16. Тертичка В. Стратегічне управління: підручник. К.: "К.І.С.", 2017. 932 с.
    17. Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади: навч. посiбник / пiд ред. В.Г. Воронкової. Запорiз. держ. iнж. акад. К.: Професiонал, 2006. 567 с.
    18. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. 3-ге вид., перероб. і доп. К.: Знання: Прес, 2012. 286 с.
    19. Johannessen J-A. Knowledge Management Philosophy: Communication as a Strategic Asset in Knowledge Management. Edinburg: Emerald Publishing Limited, 2020. 160 pp.
    20. Sheldon O. The Philosophy of Management. 2-nd ed. London: Taylor and Francis, 2018. 320 pp.
    21. Tomita Y. Philosophy to Strategy: A Framework for Developing Business Strategy Based on Corporate Philosophy. Review of Integrative Business and Economics Research, 2019. Vol. 9, Issue 1 URL: https://buscompress.com/uploads/3/4/9/8/34980536/riber_9-1_01_t19-097_1-25.pdf.