Навчальні матеріали
2. Історія і сучасний стан філософського осмислення феномену управління
1. Проблема управління у філософії Стародавнього світу
З появою держави і встановлених нею законів люди почали розмірковувати про ці соціальні феномени, їхні сутність і роль у суспільному житті. Спочатку ці погляди на державу та управління суспільством, а також вимоги щодо правил поведінки людей були елементами міфологічного світогляду. Згідно з міфологічними уявленнями наших предків, порядок, установлений на Землі, розглядався ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це формувались уявлення людини про взаємини з іншими людьми, права та обов'язки, державний устрій, систему управління. Такий підхід до розуміння сутності управління, порядку, справедливості був характерним для більшості народів, про що свідчать перші літературні пам'ятки країн Стародавнього світу. Проте схожість підходів різних народів у визначенні першоджерела земних порядків мала місце тільки на початковій стадії виникнення цих поглядів. З часом, розвиваючись, погляди на управління, порядок, справедливість почали різнитися, набувати своєрідного напрямку й забарвлення.
Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин.
Так, у Стародавньому Китаї відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі Верховного правителя. В Єгипті, Вавилоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем і суддею). Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст управління, закон і порядок.
У цьому аспекті викликають інтерес практичні вказівки, поради, які вмираючий єгипетський фараон Аменемхет І (близько 2000 до н.е.) дає своєму наступнику Сенусертові І: "Щоб ти міг бути добрим царем на землі, щоб ти міг енергійно правити країнами і поширювати всяке добро, зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ поважає того, хто тримає його в тривозі. Ніколи не зближайся з ним віч-на-віч. Хай твоє серце не любить жодного брата. Ніколи не знай жодного приятеля, з нічиєї душі не роби свого довіреного".Надзвичайно цікавими є ідеї, викладені в настановах фараона Тутмоса ІІІ своєму новому візирові: "Пам'ятай, що високий чиновник твого рангу живе на очах у всіх. Вітер і вода розповідають про все, що він робить, і ніколи не залишається в таємниці те, що він зробить. Єдиний для такого чиновника порятунок – суворо додержувати букви законів і робити так, як у них написано".
Конкретними джерелами виникнення ідей управляння суспільством та державою у Стародавньому Єгипті є наступні праці: "Повчання Птахотепа"(ХХVII ст. до н. е.); "Книга мертвих" (ХХV–XXIV ст. до н. е.), "Повчання Гераклеопольського царя своєму синові" (XXII ст. до н. е,). У цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо управління, яке має забезпечити виконання законів та справедливу поведінку.
Птахотеп – візир одного з фараонів V династії – звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам. Він вважає основою управління підданими соціальну ієрархію. При цьому, ті, хто знаходиться на нижчих щаблях соціальної драбини, повинні "перед вищими опустити руки і зігнути спину". І далі: "Згинай покірно свою спину перед твоїм начальником... І тоді дім твій простоїть довго, і все, що в домі, збережеться, і нагорода тобі буде відповідна. Погано бути впертим у ставленні до начальника. Жити спокійно можна лише тоді, коли начальник ласкавий до нас. Якщо ти в покорі слухаєш начальника, ти добре чиниш щодо бога".
У "Повчанні Гераклеопольського царя своєму синові також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які мають суто гуманістичне спрямування. Так, у "Повчанні" говориться: "Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе... Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її".
Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці – "Повчання Аменемопе", – написаній у X–IX ст. до н.е. Головна ідея цього твору – це необхідність поміркованості та обережності у державних справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є порушення або зловживання з боку влади. "Стережися грабувати бідних і випробовувати силу на слабких". Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за хабарництво.
Ідеї управління суспільством та державою у Стародавній Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах ("Веди" – "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" – перший і найстаріший збірник, – "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які значною своєю частиною, є не стільки пам'ятками законодавства і записом звичаєвого права, скільки релігійно-філософськими трактатами.
Важливим для нас джерелом є, також, збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який належить до ІІІ ст. до н.е. У цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устрою суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі в управлінні суспільствам та в людському бутті в цілому. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це – керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону". Низка управлінських проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI–III ст. до н.е. У цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.
Згідно з "Законами Ману" та висловлюваннями Каутільї у трактаті "Артхашастра", управління суспільством та державою не можливо без функціонування наступних семи елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Необхідність управління суспільством через зазначені сім елементів держави пов'язується із занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "забезпечує мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Артхашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державного управління: "Цар спирається на фінанси і примус; примус – на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".З виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, які заперечували божественну основу державного управління, порядку і закону. На відміну від своїх попередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природним законом, а всі події – це природна закономірність. Згідно з цим, життя людей значною мірою залежить від них самих і щонайперше – від знання ними природного закону. Прихильники цієї системи поглядів обстоювали також думку про природне походження державного управління і характер законів.
У Стародавньої Персії у VIII–VII ст. до н. е виникло та поширилося вчення Заратустри. Він розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Добро у боротьбі зі Злом утверджує на землі, справедливість, порядок і добробут. Окрім цього, Заратустра для покращення управління суспільством зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював із особою монарха. На його погляд, правитель держави репрезентує на землі царство світлого божества – Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, захист підданих, встановлення справедливості й порядку. Тільки за таких умов можлива перемога Добром царства темного божества – Зла і створення відповідних умов для щасливого життя людей.
У Стародавньому Китаї одним із перших вчень, що розглядали філософські засади управління була концепція "Гуманного управління" Конфуція (551–479 до н. е.) Основи його вчення викладені у праці "Лунь-юй" Мислитель і його послідовники розглядали державне управління у взаємозв'язку та у співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з мораллю.
Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалася як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих – як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим "благородним мужам". Державне управління здійснювалася імператором одноособово, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес. Основою управління суспільними відносинами, на їхню думку, є система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Більше того – цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і суспільне життя в цілому.
З VI-V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лао-цзи. Основи його вчення викладені у книзі "Дао де цзін". Означена система державно-правових поглядів містила філософські засади управління, що за змістом наближалися до уявлень буддизму про ці суспільні феномени. Її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За суттю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо управління в державі будується згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить – добробут і щасливе життя, якщо ж ні приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.
Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479–400 до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Основними тезами вчення цієї школи були наступні: коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна ненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.
Біля витоків європейської філософії стояли античні мислителі. Наука управління суспільством виникла одночасно з формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Піфагор першим запропонував термін "філософія". Він доводив, що доступний людям світ має приховану від безпосереднього споглядання і вивчення особливу душу-мудрість, що керує усім світовим ладом. Людина зі своїм розумом не здатна охопити та пізнати мудрість, котра зосереджена у світі, проте вона може пізнавати світ і бути, таким чином, любителем мудрості, тобто філософом. Вже у Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497 до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади.
В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і підкорення.Це явище може мати зовнішній характер, коли воно сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній – на рівні відчуття зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку, зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому.
В основі науки управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне ставлення до керівництва з раціональним його обґрунтуванням. Люди, вчив Піфагор, не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті, хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу. Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї – батькам.
Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим, що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому таким важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання. Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість наполегливе навчання музиці, гімнастиці, оволодіння природничими науками.
Пізніше античні мислителі (Геракліт, Сократ, Платон і Аристотель) завдання філософії вбачали не лише у тому, щоб долучитися до незбагненної світової мудрості-душі, а і у тому, щоб зрозуміти світ людського буття, засади організації людського суспільства, державного управління, зв'язки між окремими людьми у процесі матеріальної і духовної діяльності. Знання про такі зв'язки вони визначають як благо або загальну мудрість.
Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керівника високі моральні якості, а саме: доблесть, інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. У піфагорійців це право є - як природне, так і суспільне – тому, що вони з походження є аристократами і з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт,– це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще за представників інших верств населення підготовлені до управління. Аристократи – вже готові управлінці, інших ще потрібно довго вчити науці керування. "Для мене,– заявляв Геракліт,– один вартий десяти тисяч, якщо він кращий". "Кращими" для старогрецького мислителя були представники давніх аристократичних родів.
Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 до н.е.) в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399 до н.е.). Про його погляди ми знаємо від його учнів – Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: "Я знаю, що нічого не знаю". Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення. Управління людьми, вчив Сократ, є "царське мистецтво". До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний будь-ким, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не лише в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому.
Управлінець, за Сократом, може бути різного рівня – від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу.
Спираючись на принцип загального в управлінському в процесі, учень Сократа Платон (427-347 до н.е.) вперше в історії філософії зробив спробу здійснити класифікацію форм державного управління. Управління, вважав він, є прерогативою людей освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, знають причини поведінки людей в господарчому і політичному житті полісу, на основі знань вміють передбачити майбутнє. Демос неосвічений, не здатний оцінити ні себе, ні своїх близьких, не має необхідних знань, що не дозволяє йому зробити погляд в майбутнє. Представники демосу – оратори-демагоги витісняють з управлінських структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливою юрбою.
Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани: філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою можуть філософи. Саме вони мають усі знаннями, політ їх думки відповідає широті і багатоманітності в управлінському процесі. Життя свідчить, писав Платон, що кожна людина найкраще заангажована в певному виді діяльності. І вона повинна робити свою справу, а не братись за всі роботи. Землероб, говорив він, не буде братись за виготовлення плуга, для цього є коваль, який це зробить значно краще. Це ж саме стосується і будівничого, і шевця, і ткача тощо. Але вміння майстерно зробити плуг, мотику, лопату, збудувати будинок тощо ще не означає, що людина зможе з таким же самим успіхом управляти суспільними процесами. Майстерність ремісника – це майстерність людини фізичної праці, тоді як управління державою, суспільними процесами вимагає активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Платон рішуче стверджував, що хоч ремісники і землероби є вільними людьми, але вони є суб'єктами фізичної праці і тому не можуть управляти ніякими структурами в суспільстві і державі.
Воїни, в ідеальній державі Платона, повинні бути звільнені від всяких інших обов'язків, окрім захисту держави. У працях мислителя воїни – це загартовані, добре навчені військової справи люди, які виховані в умовах строгої дисципліни. Жити вони повинні громадою, спільно харчуватись і мати спільних дружин. Землероби і ремісники, згідно з Платоном, повинні сумлінно працювати у сфері матеріального виробництва.
На думку Платона, найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворе покарання. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві – боротись зі всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти, виховувати у людей почуття самопожертви в ім'я держави, що є вищим проявом їх самовдосконалення. Правда, самопожертва на користь держави була необхідна для її правителів і воїнів, для ремісників такі ригористичні норми були зняті, адже цей стан і не був зобов'язаний до духовного самовдосконалення.
Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів – мужність, ремісників – панування над собою. Коли кожен зі станів сумлінно виконує свої обов'язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні.
Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що такою може бути та держава, де при владі аристократія. Це мудрі, добрі, шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тимократія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди честі, відваги і сили, для яких багатство є предметом зневаги. Нижчою формою управління державою стосовно тимократії є олігархія - влада багатих людей. Вона не є тривкою, тому що "багаті спочатку придумують собі витрати, порушують закони, яким не підкоряються ні вони, ні їх дружини...". В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей. Розбещені менталітетом олігархії, громадяни такого суспільства "чим вище ставлять гроші, тим нижче – чесноти".
Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран спирається, як правило, на рабів і "найгірших людей". Він "...в перші дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх..." Тиран, зазначає Платон, постійно потребує поклоніння, він підозрілий і мстивий. Всюди він вбачає змову, ворогів. "Тому тиран,– писав Платон,– якщо хоче втримати владу, повинен наполегливо знищувати всіх тих, аж поки в нього не залишиться ні ворогів, ні друзів...".
Учень Платона і знаменитий критик його вчення Аристотель (384-322 до н.е.) вважав, що філософія управління вивчає причини і форми морально-етичної поведінки та найкращої організації суспільного життя людей. За Аристотелем, управління людьми має різні рівні змісту і форми. Різниця тільки в об'ємі даної форми і змісту. "Влада пана над рабом є свого роду наука, однорідна з наукою організації сім'ї, державою і царською владою...".
Як і Сократ, Аристотель вважав, що керування людьми на різних рівнях є мистецтвом. Це мистецтво набувається роками. Але до управління людьми здатні не всі. "Вже з моменту свого народження, деякі... відрізняються тим, що одні з них призначені до підпорядкування, інші до керування".Чим вищий інтелект підлеглих, зазначав Аристотель, тим більшого вміння управляти вимагається від керівника. Особливо це важливо в управлінні вільними людьми. Керівник, поставлений зверху або вибраний членами організації, повинен уособлювати в собі вміння, інтелект, справедливість кожної конкретно взятої людини.
Наука управління вільною людиною, зазначав Аристотель, є набагато складнішою і багатограннішою, ніж, наприклад, робота рабів, "які в певною мірою є одухотвореною частиною власності... як, наприклад, знаряддя, яке стоїть перед інструментом" але раб є не більше, ніж той самий інструмент чи тварина. Інша справа, коли управління здійснюється на рівні вільних громадян, тим паче держави чи її підрозділами. Як Сократ та Платон, Аристотель вважав, що лише формального призначення на посаду є замало. Людина повинна бути освіченою, добре вихованою, мати хист до керівництва.
Велика увага у філософії Аристотеля надається формам управління державою. Ці форми, вважав мислитель, можуть бути "правильними" і "неправильними". Правильними є: монархія – коли при владі одна людина, яка управляє, виходячи із загального блага, дбаючи про добро усіх підлеглих; аристократія – управління, яке здійснюється не багатьма, знову ж таки в інтересах загалу, і, нарешті, політія – коли управлінцями є представники більшості населення міста-поліса. "Правильним" формам відповідають "неправильні". "Неправильними" вони є тому, що в них, з різних об'єктивних причин, відбувається "відхилення". Відхиленою від монархічної форми управління є тиранія, від аристократичної – олігархія, від політії – демократія. За своєю природою тиранія, зазначав Аристотель,– це та ж сама монархічна влада, яка однак використовується в особистих інтересах правителя; "олігархія дотримується інтересів заможних класів, демократія – інтересів нужденних класів; загального ж блага ні одна з цих відхилених форм державного устрою не має." Найгіршою серед "відхилених" форм управління Аристотель вважав тиранію.
Кожна форма управління спирається на принципи, якими керуються у своїй діяльності управлінці. Так, наприклад, коли при владі аристократія – її принципом діяльності є утвердження доброчесності, олігархія – багатства, демократія – свободи. Тільки принцип, яким керується аристократія, стверджував Аристотель, є благом для суспільства. Олігархічне управління перетворює суспільство у ринок, де ніхто ні про що не думає, окрім гонитви за грошима. Принцип свободи у демократії розглядається як потенційне безладдя, тому демос не знає межі конечного і безкінечного.
В основу системи управління, вважав Аристотель, слід покласти принцип "середини". Такою "серединою", поєднанням олігархії і демократії є політія. Саме така форма управління, вважав мислитель, найбільше сприяє спокою в суспільстві. Ні монархія, ні олігархія, ні демократія "... не є тривкими, сталими. Як би там не було, демократичний устрій містить в собі більшу безпеку і менше приводить до внутрішнього обурення, ніж олігархічний устрій. В олігархії закладені зародки двоякого роду чвар: чвари олігархів один з одним і, крім цього, незлагоди з народом; в демократії ж зустрічається один вид обурення – саме обурення проти олігархії; сам народ проти себе – і це слід підкреслити – бунтувати не буде". Тому найкращою формою управління є саме політія, яка "...базується на пануванні середнього елемента, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії". Політія "... з усіх згаданих нами форм державного устрою, – наголошував Аристотель, – має найбільшу безпеку". Безпека і спокій громадян у суспільстві є найбільшим благом для всіх людей, незалежно від того, до якого стану вони належать.
Якщо людині нічого не загрожує, її дії виважені, вона із задоволенням спілкується з іншими людьми, не боїться за наслідки необачних, ненавмисних вчинків, хоч їх допускає значно менше, ніж в умовах невпевненості, страху. Завдяки "середині", стверджував мислитель, більш дієвими є закони, людянішими – моральні норми.
Суб'єктами управління, яких вибирають на посади відповідно до їх чеснот, мають бути аристократи. Вони чесні, шляхетні, розумні, але управління людьми завжди дає блага людині, навіть у тому випадку, коли управлінець від них намагається триматись осторонь. Та в певний момент, з накопиченням цих благ, зовні непомітно навіть для себе, представники аристократії "відхиляються" і переходять у стан олігархії.
Стародавній Рим не сформулював якихось оригінальних філософських поглядів стосовно науки управління. Найбільш відомі на той час такі римські мислителі, як Цицерон (106-43 до н.е.), Лукрецій Кар (біля 99-55 до н.е.), Саллюстій (86-34 до н.е.), Сенека (біля 4 до н.е.-65 н.е.), Марк Аврелій (121-180) та ін., не займались розробкою філософських принципів, які могли б стати світоглядною і методологічною основою науки управління. Вирішуючи проблеми, пов'язані з управлінням суспільства та його структурами, мислителі користувались, як правило, тими положеннями, які були сформульовані представниками грецької філософії.
2. Обґрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків та епохи
Відродження
Після падіння стародавньої культури Греції і Риму пройшло декілька століть, аж поки не з'явились більш-менш значні філософські школи. У середньовічній філософії основна проблематика дослідження зводилася до з'ясування питання співвідношення "людина-Бог". Людина – це результат божого творіння, визначальним у ній є душа, ідеальний початок, а її тіло протилежне душі – гріховне. Філософія середньовіччя спиралася на християнський світогляд, проблеми віри були домінуючими стосовно розумового та чуттєво-емпіричного пізнання. Проте вже в ті часи виділяються у філософській думці дві протилежні за змістом тенденції – номіналізм, що визнає за першопочаткове одиничні сутності, та реалізм, представники якого вважають первинним загальні, універсальні поняття. Між ними точиться безкомпромісна боротьба.
Могутність середньовічної церкви спричиняла залежність від неї сфер тогочасного суспільства. Засада першості релігійних сфер життя стосовно світських визначала напрямок духовного життя епохи, захист феодальних суспільних структур; формувала теологічне розуміння місця індивіда у суспільстві, впливала на створення релігійно-філософських основ науки управління. Суспільне життя середньовіччя чітко регламентувалося релігійно-філософськими принципами, сформованими отцями церкви та їх послідовниками. Теолог з Ліону єпископ Асцелін проголошував: "Божий дім є єдиним, одночасно поділеним на три частини, де одні моляться, другі воюють, а треті працюють", доки ці стани існують разом, нероздільно панує мир.
Однією з перших системних християнських концепцій, що містили теоретичні основи управління було вчення єпископа Аврелія Августина (354 – 430). Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, і якщо вона користується неюне за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.
Гріховність земного життя, державно-правових порядків проявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення. Тим часом сталий порядок Августин називав "природним", оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому буде установлено "царство небесне". Але доки це відбудеться, люди повинні підкорятися природному порядкові, усвідомити необхідність сумлінного виконання своїх обов'язків.
Загалом Августин у своєму вченні робив спробу:
- по-перше, обстояти ідею про те, що пізнати основи управління, принципи права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки за допомогою Святого Письма;
- по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істинному справедливому управлінню, йому відповідають тільки приписи Закону Божого.
У VII ст. основи управління спробував сформулювати єпископ з Севільї Ісидор. У своїх працях він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки управління античності для потреб католицизму. Ісидор вважав, що управлінець усіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованою на основі строгої ієрархії: а) закони божі; б) загальні закони; в) людські закони. Людина, вчив він, є істотою земною, вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені вищою владою, але і керівник, і підвладний повинні постійно мати на увазі, що все, що є на землі і на небі, підлягає волі божих законів.
Праця управлінця – це постійний контакт з людьми. З одними він домовляється про поставки сільськогосподарських продуктів, з іншими вирішує торговельні проблеми, ще з кимсь визначає напрямки духовної діяльності населення певного селища чи міста. Управління може здійснюватися, зазначав він, безпосередньо власником підпорядкованого йому селища чи міста і через спеціально навчених і визначених для цього людей – управителів. Людина, яка безпосередньо управляє керується у своїй діяльності, як правило, загальними законами, час від часу звіряючи їх зміст з законами божими. Слідування людським законам визначається рівнем християнських етичних засад суб'єкта управління. Йому слід керуватись не тільки божими і загальними законами, але і людськими. Управитель мусить на основі людських законів знайти спільну мову з працюючими, одночасно не порушуючи божих і загальних законів.
Розвиток науки управління у середньовіччі йшов у руслі загальнотеоретичних положень теології і охоплював переважно "верхні" поверхи управління. Це було викликано тим, що до XII ст. у країнах Європи мало місце суперництво між світськими і церковними володарями. Якщо у Київській Русі князь, посилаючись на візантійську традицію, із самого початку впровадження християнства на Русі зайняв домінуюче становище стосовно Церкви, то зовсім інша ситуація була у Центральній і Західній Європі, де світські монархи намагались довести, що саме вони, а не Папа, повинні бути беззастережними володарями у своїх країнах.
У XIII столітті видатний середньовічний релігійний філософ-схоласт Тома Аквінський (1224-1274) у працях "Сума теології"' (1256-1274), "Сума істини католицької віри проти язичників" (1269-1264), в незакінченому політичному трактаті "Про владу монарха", а також в коментарях до аристотелівської "Політики" намагався теоретично обґрунтувати зверхність церкви над світською владою.
Спираючись на вчення Аристотеля про людину як істоту суспільно-політичну, Тома приходить до висновку, що як людина є результатом дій суспільства, так і державна влада є результатом опосередкованих божих діянь. Завдання державних володарів – робити все можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок окрім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною структурою суспільства, яке Тома Аквінський уявляв в формі велетенського, пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга,– а у мислителя – це суспільні стани,– більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє кільце в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога. У суспільстві кожен нижчий стан є якісно гірший від вищого, тому з представників дворянства не можна формувати управління для духовенства, а з купців, торгівців, ремісників тощо – для дворянства. Поділ на вищих і нижчих, стверджував Тома, має всезагальний характер, навіть ангели на небесах не є рівні.
Слідом за Платоном і Аристотелем, які вважали, що люди фізичної праці не можуть допускатись до управління на всіх рівнях організації суспільства, Тома Аквінський стверджував, що селяни, а також городяни, які зайняті в ремісництві, дрібній торгівлі тощо, не мають права на виконання управлінських функцій поза сферою своєї професії. Тільки там, де є цеховий поділ, вони можуть займати тимчасові управлінські посади. Вихідці з верхівки третього стану можуть посідати керівні посади, але при умові, якщо вони відрізняються від інших розумом, освітою, вихованням. Всупереч традиційній думці, яка впродовж століть культивувалась серед духовенства і дворянства, що весь третій стан – це "гірші" люди, Тома стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути "гіршими". Багатство само не падає з неба, його потрібно створити. Ті, хто його має і примножує,– люди розумні, кмітливі.
Управління суспільством – це мистецтво, і тому ті, хто легітимно отримує прибутки, мають неабиякий хист спілкування. Саме такі люди якнайкраще підходять на посади управлінців у середовищі третього стану і, як особливий виняток, їх можна допускати на керівні посади до вищих станів. Цей виняток, навіть як виняток, може видаватись суперечливим стосовно пірамідальної будови суспільства, але слід мати на увазі, що Тома Аквінський був твердо переконаний, що цінність людини визначається не тільки її походженнями, але і освітою та вихованням. Він бачив, що багато людей з третього стану, особливо тих, хто походив із заможних родин, мали можливість навіть у ті часи отримати освіту і виховання не гіршу, а навіть кращу від тих, хто походив з бідних дворянських родин.
Найкращою формою управління державою, вважав Тома Аквінський, є монархія. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства стосовно прав і обов'язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані мають право відмовити йому в покорі, якщо другу,– то тут слід звернутись до вердикту церкви. Чому саме до церкви? А тому, що тиранія – то є кара божа за гріхи підданих. Тільки церква в змозі визначити, наскільки великим є зло тирана.
Справжнім управлінцем є та людина, яка у своїх чинах керується релігійними нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою церквою. Вчення Томи Аквінського про науку управління є свідченням майстерного поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми "управлінець-керований" в епоху середньовіччя, обґрунтуванням необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.
Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких погано корелює зі змістом теологічних доктрин. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе Письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів середньовіччя центром уваги був Бог, то в гуманістів епохи Відродження – Бог і людина. Слід зазначити, що ґрунт для філософських концепцій Відродження, які стосувались науки управління, був підготовлений ще у кінці XIII – на початку XIV ст. Серед мислителів цього періоду особливо виділяються такі постаті, як ректор Паризького університету Марселій Падуанський (1280 – рік смерті невідомий), поет і філософ Данте Аліг'єрі (1285-1321) та філософ-номіналіст Вільям Оккам (1300-1348). Вони рішуче виступили проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою, проголошених Томою Аквінським та іншими теологами середньовіччя.
У творі "Захисник миру" система управління, стверджував Марселій Падуанський, не може будуватись лише на релігійних нормах і принципах, як це намагався довести Тома Аквінський. Управління має дві засади – релігійну і світську. Там, де мова йде про формування загальних теологічних норм управління, внутрішнього світу людини – це сфера релігії і церкви як її інституту. Теологи і церква у цій сфері можуть багато сказати цінного, але там, де проявляється вміння людини організувати маси, повести їх за собою при вирішенні господарчих, військових, політичних та ін. проблем – останнє слово повинно належати світським установам.
У теоретичному плані мислитель відкривав дорогу для розвитку секуляризації суспільного життя. Він уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста, і остання стадія – суспільний договір про утворення держави.Державне управління є виразником влади, а її джерелом – народ, навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем. До категорії "народ" відносив не всіх людей, а лише "кращих" представників. Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особистих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.
Рішучими противниками філософських засад томізму у сфері управління суспільством виступили Вільям Оккам і Данте Аліг'єрі. Люди народжуються вільними і рівними перед Богом, писав Оккам, тож і тих, хто повинен ними керувати, вони можуть вибирати самі. "Кожна спільнота може собі сама кого хоче поставити на чолі".
Ще рішучіше проти релігійно-філософських засад в управлінні виступив великий поет і громадянин Флоренції Данте Аліг'єрі. У працях "Божественна комедія" і "Про монархію" він стверджував, що світом керують дурні і мерзотники. Серед них одні не знають, що таке наука управління людьми, інші добре її вивчили і все роблять для того, щоб максимально використати керівні посади тільки для вирішення особистих справ. Той, хто керує людьми, повинен знати, що найдорожчим для них є мир і спокій у суспільстві. Люди є найвищою цінністю. Діяльність управлінця повинна бути спрямована на забезпечення їх потреб. Він, незалежно від посади, є слугою тих, ким керує. Це стосується і монарха, тому що найвищим благом для всіх є держава. Імператор, король є просто найвищими посадовими особами держави. Вони при державі, а не вона при них.
Гуманістичні погляди Марселія, Данте, Оккама та інших мислителів впали на благодатний ґрунт суспільних відносин, які народжувались у глибинах феодалізму. Гуманізм був новою, відмінною від установок середньовіччя перспективою розвитку людини. Філософія середньовіччя в центрі уваги ставила Бога, релігійні догмати, норми католицької церкви і через них розглядала мозаїку людських стосунків в управлінських процесах. Філософія Відродження поряд із Богом ставила людину-борця, людину-підприємця.
У XVI столітті ця людина ще знаходилась у міцних обіймах католицької церкви, теологія всіма силами намагається нав'язати їй свої теоретичні орієнтири, але з плином часу вона поступово усвідомлює свою велич. Людина вже не є пасивним інструментом у "божому плані звільнення світу", а вільним громадянином, творцем суспільних структур, в яких живе. Прославляючи людину, її свободу і велич, мислителі Відродження разом з тим з іронією, а часто і з сарказмом розкривали і її негативні риси. Це знайшло своє відображення в художній літературі, памфлетах, але особливої гостроти воно набрало у працях Нікколо Макіавеллі (1469-1529) "Розмірковуючи про перші десять книг Тіта Лівія" та "Державець". Погляди цього мислителя викликали вороже ставлення до нього з боку католицьких ієрархів. Англійський кардинал Регіональдо Поле писав: "Якби властитель був сатаною в людському тілі і мав сина, якому хотів би передати у спадок своє царство, він не знайшов би кращих вказівок для його правління, ніж ті, які зібрані у працях Макіавеллі".
У своїх філософсько-політичних роботах Макіавеллі багато місця відводить управлінню суспільства. Згідно його поглядів, керівництво людьми повинно виключати сентиментальність. Щиро вболіваючи за людей, обстоюючи їх звільнення від духовних кайданів середньовіччя, Макіавеллі проте стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха. Моральність у таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких розчарувань. Люди за своєю природою злі, але необхідність спільних дій сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи. І тому не завжди добре ставлення до людини ушляхетнює її природу.
Керівник повинен знати сутність людської природи, в якій більше злого, ніж доброго. Люди, писав у праці "Державець" Макіавеллі, жадібні, жорстокі, "і швидше переживуть смерть батька, ніж втрату спадщини по ньому". Для ушляхетнення людини їй необхідно влаштувати випробування: голод вчить людей працьовитості, а закони – добрим вчинкам. Навіть добре навчений управлінець і кмітливий підприємець втратить все, коли у своїй діяльності не буде враховувати особливості людської природи. Таке реальне життя епохи, але коли брати масштаби суспільства, людства в цілому, зазначав Макіавеллі, то лише добро є позитивним рушієм суспільних процесів. Воно, а не зло, сприяє творчому поступу.
Макіавеллі вважав, що політична діяльність людини не може бути моральною. У філософсько-етичній літературі такі погляди отримали назву макіавеллізм, тобто безпринципні, облудні дії, спрямовані на отримання успіху всякою ціною. Довгий час Макіавеллі розглядали як речника аморальних вчинків в політиці, що є далеким від правди. Цей видатний мислитель і політик епохи Відродження у своїх політичних виступах і працях сміливо називав речі своїми іменами: злочин – злочином, насильство – насильством, зраду – зрадою. Коли він говорив про аморальний характер політики, то мав на увазі ту політику, яка творилась в Італії. З болем мислитель спостерігав, як нащадки гордих римлян топчуть свою гідність, дозволяють поводитись з собою як з худобою, перетворились на боягузливих, безхребетних істот. Безжально критикуючи "природу" людини, він у першу чергу розвінчував облудність, дріб'язковість, лакейство, соціальну сплячку суспільства, в якому жив і творив. Філософією справжньої людини, вважав Макіавеллі, повинна бути впевненість в собі, ініціатива, ризик, підприємництво, тобто активна, але легітимна, діяльність.
Епоха Відродження висунула цілу плеяду філософів, які, критикуючи, наскільки це було можливо, систему управління тогочасного суспільства, презентують його у "виправленому" вигляді. До таких належав правознавець і один з найближчих радників англійського короля Генріха VIII Томас Мор (1478-1535). У 1516 році з'явилась і набула широкої популярності серед освіченої частини населення Англії його книга "Утопія". На острові Утопія немає приватної власності. Жителі щасливі і живуть у гармонії з природою та між собою. Устрій Утопії – демократичний. Кожні 30 сімей щорічно вибирають своїх управлінців, а ті зі свого середовища ще кількох – вищих за рангом. Очолює державу Утопію князь, якого вибирають серед чотирьох висунутих народом кандидатів на зборах управлінців вищого і нижчого рангів. Князь вибирається і керує державою до смерті, але якщо він проявить схильність до тиранії, то негайно буде усунутий від влади на зборах тих же управлінців.
Думки, висловлені Мором в "Утопії"", дали поштовх до появи подібних поглядів в різних країнах Європи. Наука управління в ідеалізованій формі розкривалась в утопії "Місто сонця" Томмазо Кампанелли (1565-1639).
3. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового часу
У Нові часи визначення предмету філософії управління і підприємництва наближається до розуміння дослідного і теоретичного природознавства. Таке її розуміння характерне для англійських філософів XVI-XVIII століть – Ф. Бекона, Д. Локка, Т. Гоббса та філософів-раціоналістів Нового часу Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца.
Мислителями, які поклали початок філософії Нового часу, були англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626) та французький філософ Р. Декарт (1596-1650). Перший був прихильником емпіричного методу в пізнанні, другий – раціонального.
Крізь призму аспектів філософії людини Ф. Бекон у праці "Нова Атлантида" докладно визначає місце кожної людини у суспільстві неіснуючого острова Бенсалем. Управління бенсалемцями здійснюється з урахуванням індивідуальних особливостей кожного і раціональним використанням його здібностей. Між структурами організації бенсалемського суспільства діє взаємоповага, розуміння кожним особливостей внутрішнього світу людини. Це розуміння формується на основі особистого досвіду бенсалемців у процесі спілкування та спостереження за діями інших людей. На острові Бенсалем немає чвар і війн. Цьому бенсалемці завдячують, в першу чергу, глибоко продуманій організації господарчого, політичного і духовного життя.
Заслуга Ф. Бекона у визначенні філософських основ управлінських структур є досить значною. Спираючись на принцип емпіризму, він вперше в історії філософської думки зробив спробу розкрити взаємовідносини людей на рівні міжособистісних стосунків "людина – людина", "організація – людина", "керівник – підлеглий".
Методом, який набув популярності у Нові часи і який став другою підвалиною науки управління поряд з емпіризмом, став раціоналізм. Його представники Р. Декарт (1596-1650), Г. Гроцій (1583-1645), Б. Спіноза (1632-1677), Т. Гоббс (1588-1679) вважали, що достовірні знання – це результат логічних міркувань, діяльності розуму. Тож не випадково постулати раціоналізму лягли в основу управлінських рішень суспільства, яке будувалось на ринкових засадах нового типу.
Голландський юрист, дипломат і філософ Г. Гроцій стверджував, що однією з найважливіших особливостей людини є її прагнення до спілкування, виходячи із засади доцільності і внутрішньої потреби. У своїй діяльності особа, зазначав Гроцій, з одного боку, перевіряє себе, чи співпадає ця діяльність з нормами суспільства, а з другого – орієнтується на рішення тих, хто управляє громадою, містом, суспільством. Вміння керувати людьми формується як на рівні великих спільнот, так і буденного життя кожної людини. Проте не всі здатні до керівництва. Логіка мислення і право на керівництво людьми у кожного свої, визначати кожному його місце в суспільній системі має той, хто краще орієнтується в законах природи і суспільства. Управляти людьми можна тільки виходячи з засад розуму, тому що все раціональне, спирається на його вимоги, саме розум визначає, яка дія є морально загально прийнятною, а яка сприймається з певним застереженням, хоч є необхідною.
Аналізуючи взаємозв'язок політики й економіки, Г. Гроцій, виражаючи інтереси підприємницьки налаштованої частини дворянства, купців, заможних ремісників тощо, стверджував, що політичні принципи управління мають бути підпорядковані економічним і повинні формуватися таким чином, щоб сприяти розвитку економіки. Той, хто керує, стверджував він, повинен виходити із засади економічної вигоди людей. Тільки таке управління може принести успіх, тому що кожна людина розумом і серцем сприймає в першу чергу те, що сприяє її матеріальному добробуту.
Сучасник Г. Гроція англійський філософ Т. Гоббс виклав своє бачення керівництва суспільством і державою в роботах "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) та "Левіафан" (1651). Абсолютна влада керівника держави, котрий дбає про матеріальне і духовне благополуччя всіх людей, стверджував він, є найвищим проявом раціональності правління. Люди, шляхом угоди з володарем, довірили йому свою долю, тож він мусить виправдати їх довіру. Але ніхто не може виступити проти монарха, адже цим самим він стає не тільки проти особи монарха особисто, але і всіх членів суспільства.
Вивчаючи політичне життя Англії і Франції, Т. Гоббс прийшов до висновку, що хоч розум в організації структури суспільства і держави відіграє велику роль, але не менше значення мають і відчуття. Люди, на його думку, часто діють, на перший погляд, всупереч розуму, коли це продиктовано інтересами конкретної суспільної організації. Проте, глибше аналізуючи ці дії, зазначав Гоббс, ми можемо побачити, що знову ж таки пріоритетне належить розуму, адже стимулом дій людей є раціональні засади в інтересах певної організації, а ці інтереси в очах суспільства як цілого нерідко вимагають осуду.
Ідею суспільного договору реалізованому в державі, розвивав і голландський мислитель Б. Спіноза. Метою державного управління, зазначав він, є забезпечення безпеки і створення умов для досягнення щастя і свобод усім громадянам без винятку. З позицій раціоналізму найкраще, стверджував Спіноза, коли своїм життям керують всі члени суспільства, але цілком зрозуміло, що це неможливо, тому воно делегує свої права керівництва окремим людям, які наділені вмінням організовувати інших, створювати лад і порядок.
Розкриваючи становлення теорії управління, не можна обминути ролі в її розвитку французького соціаліста-утопіста Сен-Сімона де Рувруа Анрі Клоде (1760-1825). У своїх працях цей мислитель зробив спробу дати прообраз майбутнього суспільства, розглядаючи його як єдиний організм, об'єднаний релігійними і моральними нормами та суспільною трудовою діяльністю. Під впливом класичної політичної економії Сміта і Сея, французький філософ у праці "Про промислову систему" в руслі раціоналістичної традиції філософів Нового часу стверджував, що структурні підрозділи соціального буття, і особливо економічний, почнуть функціонувати тільки на раціональній основі.
Він вважав, що сучасне йому суспільство проявляє прагнення до формування таких соціальних структур, які сприяли б ефективному розвитку наук і промисловості. Тож і керівництво в ньому слід надавати відповідно вченим і промисловцям. Вчені при цьому, писав Сен-Сімон, повинні керувати духовним життям суспільства, а промисловці – сферою матеріального виробництва. Якби можна було б досягти такого стану, стверджував він, суспільство змогло б задовольнити потреби всіх своїх членів,наступила б гармонія у суспільному бутті, тому що вчені володіють інтелектуальною силою, а промисловці – матеріальною.
Великий внесок у розвиток теорії управління зробив англійський філософ соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771-1858). Син ремісника, Р. Оуен у 20 років уже був підприємцем, а в 1799 році стає керівником великої на той час паперопрядильної фабрики у Нью-Ленарку в Шотландії. Робітники на цій фабриці працювали по 14 годин на добу, але плату отримували мізерну, тому що працювали погано, нерідко крали, пиячили. Англія на той час переживала період промислового перевороту, але продуктивність праці зростала дуже повільно.
Шукаючи вихід з цього суперечливого становища, Оуен одночасно з модернізацією технічних засобів, вперше в історії виробництва звернув увагу на людей, вивчав їх психологію, бажання, потреби. Машини і обладнання, стверджував Оуен, мають дуже важливе значення у зростанні продуктивності праці, але не менш вагомим є і вміле керівництво людьми. Оуен скоротив робочий день до 10 з половиною годин на добу, а коли фабрика тимчасово зупинилась, він пішов на небачений і нечуваний на ті часи крок – виплатив всім робітникам і службовцям за дні простою фабрики середньомісячну платню. Вперше в Англії коштом фабрики він організував школи для дітей бідняків, де юнаки вчились і займались в спортивних залах гімнастикою. Заходи, здійснені Оуеном, дали небачені результати. По-перше, у людей з'явилось почуття власної гідності. Зникли пиятики, крадіжки, прогули; по-друге, значно зросла продуктивність праці, а з нею і доходи фабрики.
Оуен вважав, що зроблено лише перший крок. Слід так збудувати систему управління, зазначав він, щоб людина була розкута матеріально і духовно, тоді зросте не тільки продуктивність праці, але кожен відчує себе суб'єктом царства розуму і свободи. У праці "Новий погляд на суспільство, або досвід про формування характеру" (1812-1813), спираючись на отримані в процесі управління фабрикою результати, Р.Оуен пише з твердим переконанням, що людину змінюють обставини. Вміння керівника знайти підхід до людини розбудить у найзнедоленішого внутрішні сили до боротьби за своє щастя. Людина ніби народжується знову, а в мудрому керівникові вона вбачає вже не володаря своєї долі, а передусім порадника, спільника, який знає значно більше, має ширші можливості, але це є спільник у вирішенні певних завдань, які стоять перед виробництвом.
Щоб виховати таких управлінців і їх підлеглих спільників, на думку Р. Оуена, необхідно реформувати всю систему людських відносин, здійснювати виховні заходи не в масштабах певного підприємства, навчального закладу тощо, а на рівні державної політики. "Кожна держава, щоб бути добре керованою, повинна звернути основну увагу на виховання характеру. Краще керованою буде та держава, яка розробить найбільш досконалу систему виховання народу."
Оуен рішуче вимагав від англійського парламенту, щоб той переглянув закон про бідняків. Для безробітного, вважав він, повинні бути організовані села, жителі яких би займались як землеробством, так і в промисловості. Завдяки праці в таких селах, вважав англійський мислитель, люди будуть формувати в собі раціональні погляди на життя, зміняться і відносини між людьми. У 1817 році Оуен навіть склав докладний кошторис стосовно побудови сіл "виховного значення". Впровадження ним теоретичних положень щодо управління людьми, які були сформовані мислителями попередніх поколінь і, зокрема Нового часу і Просвітництва, в царину практичних дій, знайшли свою пролонгацію і утвердження у ХХ ст., яка отримала назву менеджмент.
Прагнення до створення цілісних, надійно обґрунтованих філософських систем, які б визначали основи управління суспільством і підприємництвом, зберігається у представників німецької класичної філософії кінця XVIII – початку XIX століття, зокрема у творчості І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля.
Знаходячись під впливом поглядів представників французького і англійського Просвітництва, Кант розвиває ідеї про верховну владу народу, але, разом з тим, він вважав, що управління при тогочасній системі кріпацтва не може бути реалізоване. Люди повинні бути якимось чином заангажовані в систему управління і лише тоді можна з'ясувати здатність кожного зайняти певне місце в управлінському процесі. Вся теорія розвитку суспільства, вважав Кант, є теорією розвитку свободи людини. Держава як організація, доводив він, є результатом угоди людей, при якій кожна з них, відрікаючись частково від своєї свободи, вільно користується тією частиною, яку залишає собі. Але кожен має своє уявлення про цю частину, тому для уніфікації свободи на користь держави і кожної людини зокрема існує право.
Аналізуючи суспільство як організацію, Кант приходить до висновку, що в ньому є активні і пасивні члени. Пасивними в основному є ті, хто зайнятий фізичною роботою. Вони мало придатні до керівництва, тому що їх праця пов'язана з навичками рук. Така людина має обмежений набір операцій, її мислення, в основному, репродуктивне. Діяльність активних членів суспільства має творчий характер.Саме вони вміють творчо вирішувати проблеми, які стоять як перед невеликою групою осіб, так і суспільством в цілому. Активні, як найбільш підготовлена соціально частина населення, повинні в своїй діяльності керуватися категоричним імперативом, згідно з яким слід діяти таким чином, щоб максима твоєї волі завжди могла відповідати принципам загального законодавства.
Другою умовою категоричного імперативу, якого повинні дотримуватися активні члени суспільства, є положення, згідно з яким кожна людина повинна бути не лише засобом для здійснення якихось цілей, але й абсолютною ціллю, тому кожен повинен діяти так, щоб людство як у твоїй особі, так і в особі іншого служило тобі не тільки засобом, але і ціллю.
Звертаючись до історії управління державою, Кант вважав, що найкращою формою правління є абсолютна монархія. Вона проста для розуміння і реалізації управлінських функцій, тоді як демократія є дуже складною і непередбачуваною в наслідках дій. Всіх людей, вважав він, слід поставити в однакові політичні умови, і нехай кожен своїм розумом, енергією досягає економічних успіхів. Реформаторські ідеї Канта в царині управління і підприємництва знайшли свій відгук у кінці XIX століття серед значної частини реформаторів в сфері права, економіки, політики.
Послідовником Канта і в той же час творцем нової філософської системи був Й-Г. Фіхте (1762 - 1814). Його головні філософські праці "Система вчення про право" (1796), "Закрита торгова держава" (1800), "Промова до німецького народу" (1808) присвячені проблемі організації суспільства, економічним і політичним поглядам. Фіхте закликає до такої організації суспільства, де керують ті, які знають, що таке праця, які звіряють свої чини з діючим правом, для яких держава є непересічною цінністю. Він вважав, що держава, яка замкнула свої кордони і спрямувала волю своїх громадян на піднесення добробуту всередині країни, завжди буде процвітати.
Розглядаючи діяльність як найціннішу категорію, яка найбільше притаманна німецькій нації в торгівлі, промисловості, науці тощо, Фіхте вважав, що саме діяльність німців повинна стати прикладом для інших народів у справі самовдосконалення. Саме тому, що діяльність іманентна німецькому народові, який є єдиним справжнім народом у світі. Тільки він може запровадити на землі порядок, сформований на засадах раціональності; якщо німці загинуть, загине вся європейська цивілізація.
Значне місце система управління займає у творчості Г. Гегеля (1770-1831). Дійсні витоки і таємниці гегелевської філософії полягають у розумінні ним діалектичного зв'язку історичного розвитку суспільства з природою. На думку Гегеля, діалектична єдність протилежностей – природи і свідомості – має історичний характер. Цій проблемі присвячений його перший значний філософський твір – "Феноменологія духу".
Історичний підхід до вивчення сутності свідомості допомагає йому з'ясувати різні рівні її організації. На думку філософа, людям здається, що вони самі можуть формувати відносини між собою, керувати і підпорядковуватися на засадах добровільності тощо, але насправді це не так. Абсолютний дух, розум керує ними. Тільки окремі видатні люди, які здатні "схопити" аріаднину нитку світового розвитку абсолютного духу, можуть діяти таким чином, що їх дії є їх власними діями, і то лише тому, що вони звіряють їх з вимогами ритму епохи. Навіть видатні люди не будуть мати успіху, якщо сфера їх особистих інтересів буде віддалена від загальної течії світового процесу, стрижнем якого є абсолютний дух. Цезар і Наполеон фактично були виконавцями інтересів світового духу. Виконавши свою місію на певному етапі світової історії, вони об'єктивно повинні були зійти зі сцени.
Кожен народ діє у межах певного народу-держави, і тому люди є істотами суспільними і "державними" (політичними). Але і держава-народ теж є організмом історичним тільки тоді, коли її дії реалізує світовий дух у певному конкретному моменті. Керувати людьми, вважав Гегель, – це не тільки благо, але і величезна відповідальність. Людина-керівник буквально спалює себе. Ті, хто їй підкоряється, найчастіше бачать зовнішні сторони керівника, висувають на перше місце його приватне життя, зловтішаються над його промахами. І чим вищою є посада, тим більше зростає відповідальність, але разом з тим, і претензійність та зловтіха підлеглих.
Відомі історичні особи, як і звичайні керівники, зрештою, як і всі люди, зазначає Гегель, не застраховані від вчинків, які роблять їх підлеглі, але для психології камердинера властиве прагнення поставити хоча б у своїй уяві велич на одну сходинку з собою. Для камердинера не існує героя, тому що герой допустив камердинера до себе настільки, що той знає, як його пан любить шампанське, коли йому готувати постіль тощо. "Погано живеться в історіографії історичним особам, які обслуговуються такими психологічними камердинерами", - робить висновок Гегель.
Між керівником і підлеглим можуть бути навіть добрі стосунки, камердинер не завжди є заздрісною людиною, але навіть у випадку, коли пан допускає до себе свого слугу (у Гегеля – камердинера), останній, здебільшого, шукає в панові не чесноти, а дріб'язкові недоліки, знову ж таки заради того, щоб стати врівень з паном. Тому, робить висновок Гегель, найкращими стосунками в системі "управління – підпорядкування" є ті, котрі базуються на основі розумності, раціональності.
Але, абсолютизуючи раціональне у керівництві в суспільних процесах, Гегель приходить до реакційного висновку, що жінки, як вираз чуттєвого, не можуть бути повноцінними керівниками. Як Кант і Фіхте, він вважав, що місце жінки в сім'ї. Навіть якщо жінка освічена, вона може легко піддатися чарам серця, а це суперечить принципу раціональності. Відмінність між жінкою і чоловіком така, як між рослиною і твариною. Коли жінка керує державою, то така держава у небезпеці. Зазначимо, що останнє положення німецького філософа спростоване сучасною історією (Індіра Ганді, Маргарет Тетчер та ін.).
4. Сучасний стан філософського осмислення феномену управління
Система управління, що розробляється, найбільш ефективна тоді, коли вона увібрала в себе весь попередній досвід, накопичений безліччю різних течій і обґрунтований науково. Сучасне осмислення феномену має найглибше коріння, що зародилося на початку XX ст.
Родоначальник сучасної теорії і практики управління Ф. Тейлор (1856-1915) розділив весь цикл управління на окремі функції. Він поставив перед собою мету виявити принципи, що дозволяють максимально отримати "вигоду" від будь-якої фізичної праці, руху. І на основі аналізу статистичних даних ним була обґрунтована необхідність заміни пануючої у той час системи загального управління тією, яка заснована на повсюдному використовуванні фахівців вузького профілю. Він звертав увагу на необхідність забезпечення правильного підбору, розумного використовування фахівців, яке вбачав у поглибленні спеціалізації функцій працівників.
Він вважав, що суть функцій адміністрації полягає в такому розподілі роботи з управління, коли кожен службовець - від помічника директора до нижчих посад - покликаний виконувати найменш можливу кількість функцій. Тейлор вважав, що хороший організатор повинен володіти такими якостями: розум, освіта, спеціальні технічні знання, фізична спритність, такт, енергія, здоровий глузд, міцне здоров'я. Але, незважаючи на значення особистих і ділових якостей фахівця, адміністратора, головною умовою є "система" організації, яку і повинен налагодити керівник.
Ще одна характеристика раціональної моделі – явні чи приховані задуми про необхідність мотивації працівників. Ф. Тейлор вважав, що єдиний спосіб заохочення працівників до виконання стандартних завдань та рутинних операцій – фінансові стимули і рекомендував використовувати систему індивідуальної оплати праці. Якщо робітник виконує раніше визначений обсяг робіт, то отримує заробітну плату стандартного рівня. Якщо ж він виробляє більший обсяг, то відповідно збільшується і грошова винагорода.
Така система заохочення до праці характеризується низьким рівнем залучення персоналу, а система оцінки виконання роботи фокусується на короткострокових і точно визначених результатах. У ряді випадків при невиконанні роботи можливо звільнення. Організації широко використовують дану систему заохочення до праці для працівників, зайнятих ручною працею; аналогічні системи застосовуються при оплаті праці торгового персоналу. Організація праці на основі моделі раціональних цілей отримала сьогодні широке розповсюдження не тільки на виробництві, але і в багатьох офісах та обслуговуючих організаціях.
Завдяки діяльності Тейлора була створена перша наукова "класична адміністративна школа менеджменту", метою якої було створення універсальних принципів управління. Погляди цієї школи підтримував Г. Форд, який писав, що "ділові питання повинні розв'язуватися системою, а не геніями організації".
Французький інженер (1841-1925) був одним з перших теоретиків, що намагалися розробити "загальний підхід" до адміністрування і сформулювати деякі принципи адміністративної теорії. Досліджуючи апарат управління, А. Файоль сформулював загальні принципи адміністративного управління: розподіл праці, забезпечення спеціалізації функцій, відповідальність, дисципліна, єдиноначальність, єдність напряму, підпорядкування приватного інтересу загальному, винагорода праці, централізація, порядок, справедливість, стабільність робочого місця для персоналу, ініціатива, корпоративний дух.
Ще однією відомою фігурою в науці управління підприємством є Г. Черч, який основну увагу зосередив на принципах організаційної діяльності. Він вважав, що "якими б цілями ми не задавалися – чи будемо ми керувати військовими діями армії або виробництва того або іншого продукту – робота наша все одно зведеться до двох процесів, а саме до аналізу і синтезу".
Значний вклад у дослідження принципів організації вніс німецький соціолог М. Вебер (1864-1920). Йому належить теорія ідеального типу адміністративної організації, названої ним "бюрократією". Бюрократія – система, що керується не на основі особистих оцінок, а у відповідності з точним використанням певних правил і процедур. Адміністративний менеджмент управління спирається не стільки на особистісні якості індивідів, скільки на інститути і встановлений порядок. Він підкреслював, що при створенні структури бюрократичного управління організації для встановлення контролю над виробничими системами застосовують методи наукового менеджменту, які описують моделі раціональних цілей. Формальні структури управління посилюють централізацію влади, а ієрархічна організація сприяє функціональній спеціалізації.
М. Вебер показав, що саме бюрократичні структури підтримують існування організації. Зафіксовані у письмовому вигляді правила і процедури, обов'язкові для всіх співробітників, чітко розподіляють їх функції і обов'язки. Існування бюрократичної організації не залежить від конкретних співробітників, знову прийняті працівники будуть виконувати роботу також, як і попередні. Дана обставина полегшує контроль, так як працівники усвідомлюють, що у випадку необхідності їх легко замінити. Саме М. Веберу належить теза про важливість кар'єри для працівника, розуміння ним можливостей просування людини в організації.Він подаєосновні структурні елементи бюрократичного менеджменту: правила і приписи; безпристрасність до персоналу; розподіл праці; ієрархічна структура; структура повноважень; раціональне використання найбільш ефективних засобів виконання завдань.
Теоретики управління високо оцінили евристичне значення організаційної моделі Вебера, проте переважна більшість теоретиків менеджменту, на відміну від Вебера, вважають, що неформальні відносини, неофіційна практика часто вносять вагомий внесок в ефективність діяльності організацій.
Разом з дослідженнями із вдосконалення технічної сторони управління у середині 30-х років ХХ ст. все більше уваги в науці управління почали приділяти "людському чиннику", "людським відносинам". Їх недооцінка, спрощене уявлення про мотиви людської поведінки, властиве "класичній" теорії організаційного управління, були предметом гострої критики, яка стала однією з передумов виникнення другої основної школи в американській теорії управління – доктрини "людських відносин" і "людської поведінки". Предметом дослідження даної школи є психологічні мотиви поведінки людей у процесі виробництва, групові відносини, групові норми, проблеми конфлікту і співпраці, комунікаційні бар'єри, неформальні організації.
Родоначальниками концепцій "людських відносин" вважаються Е. Мейо, М. Фолет і Ф.Ротлісберг. Мейо і його група на підставі численних експериментів дійшли висновку, що: "вирішальне значення і вплив на продуктивність праці здійснюють психологічні чинники". Результати своїх досліджень Е. Мейо висловив в книзі "Людські проблеми індустріальної цивілізації". На його думку, врахування психологічного чинника призводить до різкого підвищення продуктивності праці, високої ефективності виробництва.
Важливою умовою поліпшення діяльності підприємства є підвищення загальної культури організації виробництва. Важливу роль у формуванні цього напряму зіграли дослідження М. Фолет в області обґрунтування психологічних аспектів управління. "Теорія управління повинна базуватися не на інтуїтивних уявленнях про природу людини і мотиви її поведінки, а на досягненнях наукової психології". М. Фолет є прихильницею заміщення бюрократичних інститутів взаємопов'язаними групами, в яких індивіди самостійно аналізували б проблеми, приймали рішення і втілювали їх в життя. Дійсна демократія передбачає використання потенціалу всіх членів суспільства.
Ці ідеї знаходять відображення в роботі інститутів сучасного суспільства, формування ініціативних груп з покращення роботи і груп самоуправління в організаціях. Концепція людських відносин, що визнає велику роль соціальних факторів у процесі праці, внесла значний вклад в науку про управління. Хоторнський експеримент (1924) показав, що поведінка працівників впливає не лише на економічні стимули, але і на соціальні потреби. Поряд із формальними схемами робочого середовища на поведінку працівників впливає їх людська природа. Отже, керівникам необхідно звертати увагу на "людську сторону організації", щоб підвищити ефективність праці робітників і їх задоволеність працею.
А. Маслоу, К. Аделфер, Д. Макгрегор і багато інших науковців намагалися відповісти на питання про можливість зміни бюрократичних форм організацій таким чином, щоб вони більшою мірою враховували як потреби, так і можливості людини. Висновок, до якого прийшли фахівці полягає в тому, що можливості персоналу не повинні обмежуватися вимогами дотримання інструкцій менеджменту, оскільки більшість працівників прихильні до розширення сфери своєї відповідальності, в гіршому випадку виникає почуття незадоволеності працею. Дана теза зумовила інтерес до можливості зміни характеру праці, щоб стимулювати індивіда до самоконтролю, творчості і розвитку особистості. Деякі автори моделей з менеджменту вважали, що в основі людських відносин знаходиться виключно власний добробут працівника, в той час як для організації більш значущим фактором є зміна зовнішнього середовища, її висока турбулентність і непередбачуваність.
У 60-ті роки ХХ століття Ф. Герцбергом було засновано "рух за збагачення праці", найважливішою метою якого є підвищення зацікавленості працівників у праці. Він ґрунтувався на обліку потреб персоналу і його мотивації.
У кінці 70-х років ХХ століття привернула увагу теорія управління людськими ресурсами. Її представники Е. Шейн, Р. Петерсон, Л. Трейсі та інші враховували широке коло чинників, що впливають на управління персоналом: зміни у змісті праці працівників, у технології, впливі держави, профспілок тощо."Вона була покликана концентрувати увагу керівників на формах і методах комплексного використовування потенціалу і здібностей працівників". "Хороше управління, – визнає один з провідних американських фахівців з питань праці Т. Мілс, – намагається одержати нові вигоди від інтелекту, освіти і навіть від емоцій працівників рівною мірою, як і від їх рук". Відбулося розширення меж об'єкта дії: це і сам працівник, і групи працівників, і стосунки між ними, а також зв'язки з виробничим процесом.
Разом із цим були зроблені спроби синтезувати техніко-організаційні і соціально-психологічні аспекти трудового процесу. На цій основі виникла школа "соціальних систем". Одним з найвидніших її представників є Р. Саймон. Загальна характеристика принципів школи "соціальних систем" дозволяє зробити висновок, що її представники намагаються виявити постійні елементи будь-якої організації (організаційні універсалії), проте властиві як годинниковому механізму, так і суспільству. Це прагнення спирається на застосування до аналізу соціальних процесів кібернетики, математичних методів тощо. Проте основна мета, яку переслідує школа "соціальних систем", полягає у створенні універсальної і нормативної теорії організаційного управління.
Сферою комплексного вивчення і рішення задач є система ухвалення управлінських рішень. Зокрема Р. Фелк, американський теоретик управління, висунув 7 принципів управлінської діяльності, які відіграли певну роль у підвищенні ефективності системи управління.
У 60-ті–70-ті роки ХХ століття виникла так звана теорія "ситуативного підходу", представники якого Р. Моклер, У. Реддін, Ф. Фідлер та інші орієнтуються на пошук і формулювання типових рішень застосовних для конкретних класів ситуацій в процесі управлінської діяльності. Вони зазначають, "що кожна організація значною мірою унікальна і вимагає форм і методів управління, відповідних до її власної ситуації". "Це може звучати як єресь для старої гвардії теоретиків управління, - пише Моклер, - але мій власний досвід навчив мене, що мало (якщо вони є взагалі) раз і назавжди встановлених принципів управління, які можуть мати загальне застосування. Саме внаслідок цього багато досліджень і публікації минулого з питань управління, які часто намагалися розробити такі принципи, але не зуміли забезпечити менеджерів достатньо практичним керівництвом".
Одночасно з теорією "ситуативного підходу" одержує розвиток близький за своєю суттю "релятивістський" напрям, який робить спробу переглянути положення організаційного управління у світлі складного різноманіття ситуацій, цілей і цінностей, їх відносного, релятивного характеру. "Дуже часто теоретики управління у минулому схилялися до розробки занадто спрощених загальних теорій і внаслідок цього втратили зв'язок з реальною роботою з управління".
У наш час ситуативний підхід займає все ширшу сферу і використовується практично у всіх основних школах і напрямах американської теорії управління. Ситуативний підхід визнає, що хоча загальні закономірності існують, але специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіюватися.
Одним з перших вчених, що здійснили спробу знайти закономірності процесу управління і керівництва системою, був Ю. Конаржевський. У ході свого дослідження він сформулював і розкрив певні закономірності, які показують, що вони характеризують процесуально-технологічні зв'язки, існуючі в управлінській діяльності. Дещо з ширших позицій розглядає закономірності управління О. Орлов.
Процесний підхід склався як розвиток положень "адміністративної класичної школи" про ідею існування деяких універсальних функцій управління.
Системний підхід склався на базі загальної теорії систем. Організація – це система, в якнайповнішому і строгішому значенні цього поняття, тобто певна цілісність, що складається з взаємозалежних підсистем, кожна з яких робить свій внесок у функціонування цілого.
Ситуативний підхід виник як спроба інтеграції досягнень всіх шкіл управління та інших галузей науки. Згідно з цим підходом будь-яка організація – це відкрита система, що знаходиться в постійній взаємодії із зовнішнім середовищем, отже, і головні причини того, що відбувається усередині організації, слід шукати поза нею, тобто в тій ситуації, в якій вона реально функціонує.
Універсальний підхід склався на базі наукової школи Універсології, теорії Універсального управління, теорії перехідних процесів, теорії відносності свідомості, і відповідно до Універсальних закономірностей розвитку, за якими розвивається будь-яка система, що складається з безлічі підсистем, які мають узгоджені вертикальні і горизонтальні зв'язки.
Список джерел
- Адміністративний менеджмент для магістрів: підручник / Ред.: О.М. Теліженко, С.В. Глівенко. Суми: Університет. кн., 2016. 871 с.
- Актуальні проблеми філософії ХХ-ХХІ століть. За заг. ред. д-ра філос. наук І.В. Карівця. Навчальний посібник. Л.: Львівська політехніка, 2021. 240 с.
- Бакуменко В., Князев В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку. Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. 2003. №2. С. 11-27.
- Бех Ю.В. Філософія управління соціальними системами: монографія; Мін-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова. К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2019. 623 с.
- Верес О.М., Катренко А.В., Пасічник В.В. Технології підтримки процесів прийняття рішень : підручник / за ред. В.В. Пасічника. Л.: Новий Світ-2000, 2018. 568 с.
- Воронкова В.Г. Менеджмент у державних організаціях: Навч. посіб. К.: "Професіонал", 2011. 256 с.
- Воронкова В.Г., Белiченко А.Г., Попов О.М. та iн. Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади : навч. посiбник / пiд ред. В.Г. Воронкової. Запорiз. держ. iнж. акад. К.: Професiонал, 2006. 567 с.
- Гаєвська О. Б., Гаєвський Б. А. Організаційний потенціал України в системі наукового управління суспільством: монографія. Київ: КНЕУ, 2018. 255 с.
- Гаєвська О. Б. Філософія управління / Філософія: навч. посібник. Ю.М. Вільчинський, Л.В. Северин-Мрачковська, О.Б. Гаєвська та ін. К.: КНЕУб 2019. С. 337-350.
- Діденко Н.Г. Державне управління і соціальне партнерство: актуальні проблеми теорії і практики: Монографія. Донецьк: Видавниче підприємство "Східний видавничий дім", 2007. 404 с.
- Діденко Н.Г. Управління, влада, держава: філософські аспекти взаємодії: Монографія. Донецьк: ДонДУ, 2005. 128 с.
- Катренко, А.В., Пасічник В.В. Прийняття рішень: теорія та практика: підручник / за ред. В.В. Пасічника. Л.: Новий Світ-2000, 2019. 447 с.
- Кремень В.Г., Пазиніч С.М., Пономарьов О.С. Філософія управління: підруч. для студ. вищ. навч. закл. Вид. 3-те, доп. і переробл. Х.: НТУ "ХПІ", 2019. 524 с.
- Лук'янець В.С, Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс. Оновлення методологічної культури. К.: Центр практичної філософії, 2011. 304 с.
- Мацусiта К. Філософія менеджменту К.: Альпіна Паблішер, 2018. 188 с.
- Тертичка В. Стратегічне управління: підручник. К.: "К.І.С.", 2017. 932 с.
- Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади: навч. посiбник / пiд ред. В.Г. Воронкової. Запорiз. держ. iнж. акад. К.: Професiонал, 2006. 567 с.
- Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. 3-ге вид., перероб. і доп. К: Знання: Прес, 2012. 286 с.
- Johannessen J-A. Knowledge Management Philosophy: Communication as a Strategic Asset in Knowledge Management. Edinburg: Emerald Publishing Limited, 2020. 160 pp.
- Sheldon O. The Philosophy of Management. 2-nd ed. London: Taylor and Francis, 2018. 320 pp.