Навчальні матеріали

5. Антропологічний та аксіологічний дискурси управлінської діяльності

  • Мультимедійна презентація   
  • Вступ   
  • 1. Філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності
  • 2. Особистість та її роль в управлінні. Поняття і типологія лідерства в управлінському
    процесі
  • 3. Ціннісні характеристики управління: системний вимір
  • Висновок   
  • Список джерел   

    • Вступ

    Скільки існує людство, стільки існує і соціальне управління. О. Бандурка писав: "Можливо, тільки Робінзон Крузо, відомий герой славнозвісного однойменного твору Даніеля Дефо, перебуваючи на безлюдному острові, ніким не управлявся, але й він з появою П'ятниці перетворився на суб'єкт управління. Людина, перебуваючи в суспільстві, не може бути вільною від управлінського впливу держави, суспільства, безпосередніх керівників колективу, в якому працює, а також власного впливу на оточуючий світ та самоуправління.


    1. Філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності

    У філософській науці виділяють розділ – філософська антропологія, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу. Можна сказати, за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе.

    З наукової точки зору управління – це цілеспрямована координація і організація об'єкта управління. Це сфера людської діяльності, яка виникла в результаті розподілу праці, за допомогою якої людина впливає на технологічні, економічні та соціальні процеси для досягнення конкретних цілей.

    Управління як явище об'єктивного світу є дуже багатогранним. Характеризуючи оточуючий світ, дослідники виділяють три основні його компоненти: неживу природу (в технічних системах), живу природу (в біологічних системах) та людське суспільство (в соціальних системах). Зокрема:

    а) управління в технічних системах: "жива природа, технічне управління", де суб'єкт управління може бути живим або неживим, хоча мозковий центр обов'язково представлений людиною;

    б) управління в біологічних системах: "жива природа, біологічне управління" має природні засади і полягає у тому, що людина використовує властивості живого світу в напрямку узгодження біологічних особливостей людини з її соціальними можливостями; біологічне управління спрямоване на використання природних ресурсів, на виведення певних сортів зерна, на виведення нових порід тварин, на використання природних умов, енергії вітру, води, дарів лісу тощо;

    в) управління в соціальних системах – управління в суспільстві, соціальне управління, яке здійснюється в системі "суб'єкт – об'єкт", де існують тісні зв'язки; управління в соціальних системах є найголовнішим, основним видом управління, бо це управління людиною, людськими спільнотами чи особами.

    Управління в соціальних системах, тобто управління діяльністю людських колективів, є найбільш складним, воно здійснюється у межах суспільних утворень, соціальних структур, суспільства, нації, трудових колективів, сім'ї, людини, державних структур.

    Розглядаючи філософсько-антропологічні аспекти управлінської діяльності найбільшої уваги заслуговує саме соціальне управління.

    Сутність соціального управління полягає у тому, що воно є особливим видом діяльності, спрямованим на впорядкування, узгодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними.

    Адже, управління за своєю суттю зводиться до цілеспрямованого управлінського впливу суб'єкта на об'єкт, змістом якого є впорядкування системи, забезпечення її функціонування у повній відповідності до закономірностей її існування та розвитку; воно буде реальним тоді, коли має місце підпорядкування об'єкта суб'єкту – керованого елемента системи її керуючому елементу. Отже, керуючий вплив – прерогатива суб'єкта управління.

    Соціальне управління включає два основні підкласи: управління індивідуальною діяльністю людини та управління колективною діяльністю людей. Тому виділяють теорії державного управління, суб'єктом якого являється держава, тобто своєрідна тріада: територія, населення, влада. Оскільки, об'єктом вивчення соціального управління є соціальні системи, а предметом – система управління різними сферами суспільства, то це і підкреслює важливість людини та її антропологічних особливостей.

    Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до "вічних" філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу.

    Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія – Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

    Якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє "Я" людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

    Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайнощів: абсолютизації соціального фактора – пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора – панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому – абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й "олюднюється" соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчування тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на "гвинтик", "мурашку" суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде –доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною – залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

    З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло – психіка (свідомість), тіло – соціальність, тіло – культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології.

    Таким чином, проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише у сучасній філософії виник окремий напрям – філософська антропологія. Філософська антропологія – напрям, завданням якого є системне комплексне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

    Філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення – людину. Тому доцільним є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

    Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Кєркегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. "Людина створена таким чином, – писав І. Кант, – що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла – видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одним словом, для того, щоб мислити". Людина завжди прагне до співжиття з собі подібними, а в процесі об'єднання людей виникає і соціальний розподіл, при якому і формуються управлінські процеси. Залежно від антропологічних особливостей людини формуються суспільні відносини в цілому.

    Сам термін "антропологія" був вперше застосований Аристотелем у "Нікомаховій етиці" і тлумачився ним у контексті духовних людських якостей. Однак, у роботах протестантського гуманіста Касмана антропологія починає тлумачитись як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Таке трактування антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини домінувало у науці тривалий час. На сучасному етапі розвитку науки спостерігається різноманіття підходів до визначення специфіки антропологічного знання.

    Можна стверджувати, що багатство різновидів антропологічного знання є закономірним відображенням унікальності людини, наявності у неї багатьох "сутнісних образів", певній частині яких відповідають антропологічні дисципліни. Сучасні дослідники, в цілому, виділяють дванадцять таких узагальнених образів:

    Доцільно буде згадати і про такі "образи людини", які надзвичайно важливі для управління, зокрема – Людина керівник; Людина керована.

    Слід додати, що філософська антропологія може виступати не тільки як світогляд, але й як методологія, тобто як особливий тип філософствування – антропологізм, що задає суспільним наукам, в тому числі і філософії управління, вихідні положення, окреслюючи напрямок наукового пошуку не від множинності образів людини до її багатомірності й загальності, а навпаки, від багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність, цілісність виявляється, актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами буття, в які потрапив сучасний біосоціодуховний індивід.


    2. Особистість та її роль в управлінні. Поняття і типологія лідерства в
    управлінському процесі

    Розглядаючи природу сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять "людина", "індивід", "особа", "індивідуальність", "особистість", які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

    Найбільш загальним поняттям є "людина". Людина – поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

    Індивід – окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля – індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

    Особа – людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

    Індивідуальність – неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності. Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

    Особистість – системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

    Щодо моральних якостей особистості, то вони носять тільки соціально значущий характер. Із численних моральних якостей можна виділити гуманізм, людяність, доброту, милосердя, совість, терпимість, ідейність, патріотизм, принциповість, ввічливість, добрі манери, працелюбність, єдність слова та діла, уважність, подвижництво, самозреченість, благородство, великодушність, скромність, вдячність, честь, свідомість, сором'язливість, переконання, миролюбство, смисл життя, справедливість, почуття нового, вірність, відповідальність.

    Оригінальність, неповторність особистості як людської індивідуальності – головна передумова формування індивідуального стилю діяльності.

    Наука послуговується такими загальновизнаними положеннями щодо особистості:

    Дотепер поняття "особистість" на Сході і на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник; у східній культурі про особистість ведуть мову з часів Конфуція, який вважав особистістю "шляхетну людину", яка бере активну участь в управлінні державою, турбується про її благо. У сучасній західній традиції особистість – це насамперед індивідуальність, якій надають перевагу над суспільством. Східна традиція розглядає особистість як людину, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

    Взагалі, особистість завжди наділена лідерськими якостями. Лідерство – це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів . Лідерство – стосунки домінування і підпорядкування, впливу і прямування в системі міжособистісних стосунків у групі.

    Лідерство (англ. leader – провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, "вдихнути" в них необхідну для цього енергію. В основі даного процесу лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захоплення і любові.

    Невід'ємною властивістю лідера є наявність наслідувача. Лідерство – це питання сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він хоче вплинути.

    Теорії лідерства:

    1. Одним із механізмів, що пояснює виникнення лідерства у груповому процесі, є теорія "соціального обміну" Дж. Хоманса. Згідно теорії, соціальні відносини – це постійний процес обміну, в якому залучені не лише матеріальні цінності, речі, а й емоції, почуття. У процесах обміну людина схильна вести розрахунки, основною метою яких є своєрідне "очікування винагороди". Це очікування як мотив поведінки здатне видозмінюватися від ситуації, але не зникає, залишаючись завжди домінуючою орієнтацією людини.

    Виникнення лідерства – це результат своєрідного психологічного обміну цінностями між учасниками взаємодії. Цінності представлені в вигляді значущих особистісних якостей, вмінь, знань, досвіду і реалізуються у міжособистісних взаємодіях з користю як для окремих індивідів, так і для групи в цілому. Тут основна складова обміну – ключові компоненти статусу, репрезентовані авторитетом і визнанням. Ці компоненти поряд із соціальним схваленням, грішми, повагою розглядаються як основні винагороди і цінності в сучасному суспільстві. Оцінка внеску індивіда відбувається не лише на діадному рівні взаємодії, але й охоплює загально-груповий рівень. Чим значуща цінність внеску індивіда в загальні результати, тим вищий його груповий статус (визнання лідерства), який виступає як своєрідна винагорода зі сторони групи.

    2. Теорія людських ролей (Р.Бейлс) розглядає ролі "професіонала" лідера, орієнтованого на вирішення ділових проблем, і "соціально-емоційного фахівця", який вирішує проблеми людських стосунків.

    3. Харизматична концепція – лідерство послане окремим видатним особами як деяка благодать ("харизма"). Приклади таких лідерств як – Наполеон, Лінкольн, Уінстон Черчіль. Харизма – це наділення особистості властивостями, що викликають поклоніння перед нею і беззаперечну віру в її можливості. Ось деякі характеристики харизматичних особистостей: показна зовнішність, добрі риторичні здібності, незалежність характеру, гідна і впевнена манера триматися. У реальному житті харизматичність лідера викликає добровільне визнання його винятковості, що зумовлює безперечне підкорення, наслідування його дій і поведінки в цілому.

    4. Прибічники інтерактивної теорії вважають, що лідером може стати будь-яка людина, яка займає відповідне місце в системі міжособистісних стосунків. Питання про те, хто конкретно візьме на себе лідерство, має вирішуватися з урахуванням індивідуальних особливостей кандидата в лідери, особистісних характеристик інших членів групи, наявної ситуації і виконуваного завдання.

    5. Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб'єкт управління цим процесом, причому сам феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.

    6. Ситуативна теорія. Цей підхід є загальновизнаним. Він визначає лідерство як продукт ситуації. Вимогли ситуації диктують вибір адекватних засобів і прийомів поведінки, відповідної комбінації особистісних рис, здатних максимально враховувати можливі зміни у її розвитку.

    Психоаналітики виділили десять типів лідерства:

    Загальне лідерство в групі складається із таких компонентів – емоційного, ділового і інформаційного.

    Лідер може бути керівником групи, а може ним і не бути.

    Виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:

    У західній науці виокремлюють такі відмінні ознаки лідерів і керівників:

    Типи лідерів (Л.І.Уманський):

    Особистісні риси лідера:

    Виходячи із функціональних і психологічних відмінностей між керівником і лідером, у групі можуть виникнути такі ситуації, які накладають такий відбиток на гармонізацію життя і діяльності групи.

    Лідер і керівник – різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії (не в одному "запрягу"). Ця ситуація не сприятиме успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних стосунків.

    Лідер і керівник – різні особи, які на основі самоповаги і компромісів знаходять точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний "дух" змагання і суперництва. Якщо група виконуватиме роль третьої сили, тобто буфера між лідером і керівником, то висловлюючись фігурально, "цей корабель не затоне, а плистиме вперед".

    Лідер і керівник – одна і та сама особа. В цьому випадку група працюватиме як єдина команда, віддана своєму капітанові, тобто найефективніше з погляду діяльності і найбільш гармонійно з погляду людських стосунків.

    Керівнику, як і лідеру, необхідно знати і змогти реалізувати наступне:

    Формування особистості керівника

    Проявом типу керівника ("надводна частина айсберга") є його поведінка в цій соціальній ролі як по вертикалі (начальники, підлеглі), так і по горизонталі).

    Поведінка керівника є похідною суспільної скерованості особистості (як я повинен виглядати перед іншими) та "потаємного "Я", тобто орієнтації на себе (потреби, мрії, плани, приховані цілі, психологічні установки, комплекси тощо).

    Отже, три чинники – суспільна скерованість особистості, "потаємне "Я" і, як наслідок, стереотипи поведінки – і складають триєдиний цілісний моноліт, який називають типом керівника.

    Тип керівника формується під впливом таких основних чинників:

    Типологія стилів керівництва

    Роль керівника в організації є багатоплановою. Він наділений правом вирішувати, впливати на підлеглих, що передбачає певний тип стосунків з іншими людьми. Особистісний авторитет керівника і офіційні повноваження є підґрунтям, на якому формується його реальний вплив на діяльність організації, зокрема й управлінську систему загалом.

    Керівництво – це процес використання влади задля досягнення впливу на людей.

    Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей. Керівник повинен мати владу не лише неформальну, але обов'язково має формальну владу: підлеглі залежать від нього в питаннях зарплати, видачі завдань, просуванні по службі, задоволення соціальних потреб, видачі матеріальної допомоги.

    Вплив – це будь-яка поведінка одного індивіда, яка вносить зміни у поведінку (стосунки, відчуття тощо) іншого індивіда.

    Стиль керівництва – система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

    У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:

    Традиційна концепція стилю керівництва. Склалася вона ще в 30-ті роки й була найпопулярнішою до середини 70-х років XX ст. Ця концепція спиралася на прості та очевидні елементи управління, завдяки чому описувала справді значущі стильові характеристики. Головними у структурі стилю керівництва вважала такі елементи:

    За цими показниками у межах традиційної концепції управління виокремлювали авторитарний, демократичний, ліберальний стилі керівництва.

    Авторитарний стиль. Він передбачає ухвалення всіх рішень керівником, чітку окресленість "меж компетентності", тобто жорстку визначеність рангів керівників, які мають право приймати рішення з певних питань, пов'язаних з діяльністю організації. Структура керівництва є гранично жорсткою, вертикально-ієрархічною. Це означає, що ухвалені на верхніх рівнях ієрархії рішення надходять униз як директиви (саме тому цей стиль називають директивним), які не підлягають обговоренню – їх потрібно чітко виконувати. Усі керівники та підрозділи нижчих рівнів ознайомлені тільки із своїм функціональним завданням, не завжди уявляють загальні цілі та сенс завдань. Контроль та оцінювання якості діяльності підрозділу також є прерогативою вищого керівництва. Формально відповідальність покладена на управлінську ланку, яка приймає рішення й контролює виробничий процес, але реально в організаціях з авторитарним стилем управління при невдачах завжди виникає феномен "перекладання" відповідальності на нижчі рівні, тобто на виконавців. Керівникам із таким стилем управління властиві завищена самооцінка, самовпевненість, агресивність, тотальний контроль за роботою підлеглих, схильність до стереотипів, безкомпромісне сприймання підлеглих та їх дій. Здебільшого це є наслідком догматичного мислення, за якого тільки одна відповідь правильна (переважно це думка керівника), а всі інші – помилкові.

    Авторитарне керівництво має такі форми:

    Отже, авторитарний стиль керівництва породжує нещирість, недовіру, напруженість у стосунках. Підлеглі змушені маскуватися і пристосовуватися, поводитись так, як бажає керівник.

    Демократичний стиль. Ґрунтується він на колегіальному прийнятті рішень керівниками (за особливо складних умов до розв'язання проблем можуть бути залучені й професіонали, але співробітників до прийняття рішень переважно не залучають), широкій поінформованості управлінського апарату про розв'язувану проблему, цілі організації, а також поінформованістю усіх співробітників про виконання накреслених завдань і цілей.

    Участь управлінців усіх ланок у процесі прийняття рішень сприяє тому, що кожний з них добровільно перебирає на себе відповідальність за свою роботу і усвідомлює її значущість у досягненні загальної мети. Функції контролю та оцінювання розподіляються між рівнями влади, дедалі більше переходячи від верхніх рівнів до нижчих. Співробітники за демократичного стилю керівництва є не просто виконавцями чужих рішень, а сприймають цілі організації як власні цінності та інтереси. Керівники нижчої ланки, як правило, репрезентують і обстоюють інтереси співробітників перед вищим керівництвом, що породжує зустрічний потік інформації від співробітників до керівництва. Цей стиль активізує ініціативність співробітників, є передумовою нестандартних рішень, сприяє поліпшенню морально-психологічного клімату та загальної задоволеності співробітників організацією. За таких умов співробітники мають змогу навчатися один у одного по горизонталі, коли кожний є джерелом інформації, а керівник-демократ враховує індивідуально-психологічні властивості, потреби, інтереси підлеглих, обирає адекватно ситуації засоби впливу на них.

    Ліберальний стиль. Його характеризують невисока активність, небажання і нездатність керівника приймати будь-які рішення, намагання уникнути будь-яких інновацій, перекладання виробничих функцій та відповідальності на інших керівників і підрозділи. Підрозділи й організація за такого керівництва неухильно втрачають свою мобільність, співробітники – мотивацію, ініціативу та інтерес до справ організації. Активні, творчо зорієнтовані співробітники починають використовувати робоче місце та час для діяльності, не пов'язаної з організацією. Чим сильнішою є залежність підрозділів або організації від вищих владних структур, тим частіше формується ліберальний стиль керівництва. Його Ще називають непослідовним стилем, адже він дезорієнтує діяльність і спілкування з підлеглими. Керівник часто діє залежно від свого емоційного стану, що призводить до застосування певного стилю керівництва або поєднання кількох стилів. Загалом, стиль керівництва формується під впливом суб'єктивних (характерологічні якості керівника, загальна культура індивіда, рівень вимог, особливості самооцінки та ін.) та об'єктивних (стиль керівництва адміністрації, характер відносин між керівниками, наявність упорядкованих місць для роботи тощо) чинників.

    Американські дослідники Р. Блейк і Дж. Моутон запропонували модель управлінської сітки, побудовану на аналізі різних комбінацій ступеня уваги до виробництва і до людей. Використання цієї моделі дає змогу описати такі стилі керівництва:

    Залежність успіху від стилю керівництва

    На основі дослідження виявлено, що:

    Отже, за Б. Б. Коссовим, стиль управління визначається, в основному, співвідношенням управлінських умінь і особливістю адаптації до посади керівника.


    3. Ціннісні характеристики управління: системний вимір

    Цінність – цінністю вважається будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе. Також цінності – соціально схвалювані уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, любов, дружба тощо.

    Аксіологія (від грец.αξια – цінність) – наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язку між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії. Теорія цінності - філософське вчення про природу і спосіб буття цінності, цінності і оцінки, оцінки і пізнання; встановлює класифікацію цінностей, їх ієрархію, а також логічну сутність і специфіку оціночних суджень і деонтичних висловлювань, що виникла наприкінці ХІХ ст.

    І. Кант одним із перших надав системний аналіз теорії цінності. Власне, лише в межах побудованої Кантом системи філософських категорій виявилося можливим розкрити зміст цінності у взаємному зв'язку з іншими, спорідненими з нею категоріями.

    Близьким до категорії цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності. Якби навіть за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, – то все ж вона б виблискувала подібно до коштовного каменю сама по собі як щось таке, що містить у самому собі свою повну цінність.

    Добра воля має певну спрямованість. Її метою, за Кантом, є людина. "Тепер я тверджу: людина і взагалі всяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не тільки як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі". Такий підхід передбачає, що все, що міститься поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб, – усе має підпорядковане значення, "...має лише зумовлену цінність, бо якби не було схильностей і потреб, які на них грунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності". Тут Кант уже розкрив зміст категорії цінності, той напрямок конкретизації змісту цієї категорії, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв'язок між нею та поняттями "схильність" і "потреба".

    Висновок, який робить Кант з викладеного, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. "Предмети, існування яких хоч і залежить не від нашої волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби та називаються через це речами, тоді як розумних істот називають особами, оскільки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, остільки обмежує всяку сваволю (і складає предмет поваги)".

    Підбиваючи підсумок кантівського аналізу категорії цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що цю категорію у власному розумінні він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, категорію зумовленої, відносної цінності – зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб'єктивний аспект цінності, хоча відзначав і наявність об'єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв.

    Соціально-філософське осмислення об'єктивного змісту цінності було здійснено К. Марксом – з позицій діалектичного матеріалізму. Він виявив зв'язок цінності з корисністю, що обумовлюється властивостями самих речей. Людина, писав він, ставиться до предметів зовнішнього світу як до засобів задоволення своїх потреб. Проте люди починають з того, що "активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і таким способом задовольняють свої потреби". Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно спирається на пізнання. Багаторазове повторення виробничого процесу приводить до того, що здатність різних предметів задовольняти потреби людей "відбивається в їхньому мозку, люди навчаються і "теоретично" відрізняти зовнішні предмети, які служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших предметів". Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольняють їхні потреби, у своєму володінні. Вони "називають ці предмети "благами" або ще якось, що означає, що вони практично вживають ці продукти, що продукти для них корисні".

    Розглядаючи поняття корисності, Маркс звертав увагу насамперед на її об'єктивність, бо корисність обумовлюється властивостями самих речей: "Корисність речі робить її споживною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зумовлена властивостями товарного тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшениця, діамант саме є споживною вартістю, чи благом".

    Розгорнуте вчення про цінності у західній філософії на початку другої половини ХІХ ст. дав Р.Г. Лотце, який запропонував розрізняти три сфери – дійсність, істинність і цінність, намагався виявити специфіку феномена цінності. Ф. Ніцше закликав до "переоцінки усіх цінностей", пропонував на підставі даних усіх наук визначити табель про ціннісні ранги. У неокантіанця В. Віндельбанда історія постає процесом усвідомлення і втілення цінностей, а філософія – вченням про загальнозначущі цінності. Робляться спроби детально класифікувати цінності, виявити їхні джерела.

    На кілька десятиріч аксіологія відсувається на другий план іншими філософськими течіями, проте у другій половині ХХ ст. вона знову набуває популярності у зв'язку з кардинальними соціальними змінами. Розвинені країни світу перейшли до "інформаційного суспільства", яке базується на мікроелектронних технологіях пошуку, обробки та поширення інформації, що становить для нього особливу цінність. Концепція інформаційного суспільства є складовою теорії постіндустріального суспільства як такого, в якому сфера послуг (насамперед інформаційних) відіграє важливішу роль порівняно зі сферами промисловості та сільського господарства. Удосконалення технологій потребує від працівників першокласної освіти і значних творчих здібностей. Творець, який завжди був центральною фігурою в духовному житті соціуму, переміщується й до центру економіки. У провідних країнах світу творчість стає господарчим феноменом. Цінності творчої особистості стають у суспільстві більш значущими.

    Повоєнний розвиток світового співтовариства позначений кардинальними змінами у системі цінностей. Насамперед осмислення у ціннісному контексті потребує розвиток науки, адже вона містить величезний руйнівний заряд. У наш час є потреба постійно та ретельно контролювати наукові дослідження з огляду на загальнокультурні цінності. Зазначені процеси стали предметом ретельного вивчення для філософів. Постмодернізм (у вузькому розумінні, як одна з течій сучасної французької філософії) вбачає головну свою мету у переоцінці цінностей нашої доби, яку вони сприймають як безпрецедентну кризу основ. Його прихильники критикують філософію модерну за прагнення чітко визначити підвалини світобудови. Рішучість жити у світі, який уже втратив основи, постмодерністи називають "активним нігілізмом". Вони також вважають цінність консенсусу нижчою за цінність паралогії, тобто ситуації незавершеності дискурсу. Проте слід зазначити, що для колективної діяльності потрібен саме консенсус.

    Філософи новітньої доби вже дійшли висновку, що факти, узяті самі по собі, неспроможні служити підставами для визначення того, що вважати правильним, а що – ні, основну увагу вони звертають на уявлення про саму розумність, правильність і добро. Цінність людини для них перевищує цінність істини. Однак філософи останніх десятиліть не відкидають культуру філософствування своїх попередників, розвиваючи принаймні дві важливі для них теми: індивідуальності та розуміння. Отже, сучасна західна філософія впритул підійшла до створення єдиної теорії цінностей.

    Загалом цінності виявляються в результаті узагальнення соціального досвіду і виражають суспільні ідеали. Оцінка є віднесенням до цінності. Уявлення про цінність еволюціонували відповідно до змін у поясненні цілей діяльності людини. Переорієнтація світоглядних принципів на розуміння людини як найвищої мети зумовила еволюцію поглядів на цінність від визнання її як практичної корисності до утвердження цінності у найвищому значенні, як своєрідної, специфічної самоцінності, і такою самоцінністю виступає особистість в єдності з суспільством. Ступінь наближення тієї чи іншої цінності до самоцінності стає своєрідним критерієм значущості даної цінності.

    Речі, які оточують людину мають для неї лише певне значення, але крізь призму її особистісних якостей здатні набувати властивостей цінності. Як уже зазначалося, людина є одночасно і біологічною і соціальною істотою, це лежить в основі її потреб та цінностей. Тому, можемо виділити біологічні (природні) цінності матеріальні та соціальні (духовні) цінності. Проміжне місце займають соціально-психологічні потреби, що впливають на формування цінностей особи.

    До біологічних цінностей людини відноситься їжа, одяг, житло, сон, відпочинок і т. д.

    До соціальних цінностей відносять:

    Слід звернути увагу на розвиток ціннісних засад державного управління в західноєвропейській цивілізації, який розпочинається з виникненням держави античного типу. Античний поліс генетично походив від первісної громади, яка, хоча і була вже втягнутою в систему суспільного поділу праці і кожний її представник не був функцією роду, але всі її члени були вільними громадянами (починаючи з реформ Солона), тобто формально мали рівні права і могли брати участь в управлінні державою. У полісній громаді Стародавньої Греції та Риму за доби високої класики не було опозиції між державною владою і соціальною організацією громадян. Вони були тотожні (олігархія, тиранія, імперія - це все вже форми розкладу античного полісу). Антична демократія як політична форма влади народу є тотожною державному управлінню. Тим більше, що антична демократія багато в чому живилася працею рабів. Лише дихотомія державної і економічної влади (державних і пануючих господарських практик) породжує в добу Нового часу цей феномен. Тоді як античність не порушує первісного синкретизму соціальних форм, де державне пронизувало всі форми людських відносин: родину, релігію, освіту, мистецтво.

    Принципову різницю між античною і новоєвропейською ціннісними настановами державного управління французький мислитель Б.Констан пояснює на прикладі здійснення свободи в цих соціумах: "Наша свобода має полягати в мирному користуванні особистою незалежністю, на відміну від античного типу свободи, який полягав у діяльній, постійній участі в колективній реалізації влади". Бути членом античного "politike" означало бути громадянином - членом держави і, тим самим, бути зобов'язаним жити й діяти відповідно до її законів і без заподіяння шкоди іншим громадянам. Отже, в Античності держава була наявним громадянським станом, ототожнювалася з ним, а здійснення державного управління в античному полісі конституювалося через репрезентацію певної системи громадянських чеснот. Тому феномен державного управління зумовлювався ідеалами давньогрецького полісу, де поняття "людина" прирівнюється до поняття "громадянин". Це явище пояснює О.Шпенглер: "Остаточний занепад античного полісу відбувається у даруванні Каракаллою (212 р.) римського громадянства всім провінціалам. Цим було знищене античне статуєподібне поняття громадянина". Отже, в управлінні державою могли брати участь не всі мешканці полісу, а лише люди, які мали певний правовий статус. Тому говорити про те, що за Античності було правове управління державою в новоєвропейському розумінні, неможливо. Перш за все тому, що новоєвропейській атомізованій державі протистоїть антична тотальність суспільного устрою (це демонструє законодавство Солона, згідно з яким людина, що під час вуличних бійок не визначила своєї позиції зі зброєю в руках, мала бути вигнаною із соціуму, тобто процедура ізоляції від спільноти є крайньою пенітенціарною мірою традиційного суспільства.

    Існувала ідея держави як впорядкованого космосу, що є втіленням чеснот громадян. Як писав автор першої в Європі розгорнутої державної теорії Платон, "Усі розбещені люди (які підкорені власною слабкістю) створюють один рід, решта - три роди громадян - оточують їх з усіх боків і примушують не порушувати законів". До таких родів він відносить: благочесних, ревнивих та тих, хто "прагне не до тіла, а до прекрасних властивостей душі". Найкращою з усіх чеснот Платон вважає справедливість як "повинність віддавати кожному належне". Держава відповідає своїй ідеї, лише якщо керується законом справедливості. Платон сприймав державу як органічну істоту, що й пояснює його ставлення до громадян такої держави - "держава є такий організм, в якому кожна людина служить цілому й ціле служить кожній частині".

    Протилежною позиції Платона, який визнавав необхідність обмеження приватних інтересів задля безпеки ідеальної держави, є концепція Аристотеля, хоча він також визнавав природне походження держави: "…будь-яка держава - продукт природного виникнення, як і первинне спілкування: воно є довершенням їх, у довершеності ж виявляється природа" і наполягав на первинності держави порівняно з родиною. Для Аристотеля кінцевою метою людського існування, абсолютним благом, безумовно бажаним для всіх, так само як і кінцевою метою держави, а отже, і процесу управління державою, є щастя як розумна діяльність людської душі. Воно досягається через опанування доброчесності, яка для нього є "нормальним розвитком природних спонукань". У Аристотеля ціннісне є підґрунтям існування держави, її складовою та умовою державного управління. Наприклад, справедливість обидва вищеназвані філософи пов'язують з уявленнями про державу. Право вважається мірилом справедливості, а отже, є засобом упровадження цінностей у державне життя. При цьому Аристотель, дещо іронізуючи з платонівську "ідеальну державу", у власній концепції залишає за людиною природне право на створення сім'ї, на володіння приватною власністю та наділяє людину певним колом індивідуальних прав, "аби кожний міг вільно розвиватись до повноти душевних сил, які йому необхідні".

    Політична думка Стародавнього Риму й Стародавньої Греції нерідко розглядається в єдності. Для цього є зрозуміла підстава. Грецька філософія, культура, наука дуже вплинули на римське суспільство. Розглядаючи державу як найвище втілення людського розуму, мислителі Греції й Риму конструювали різні моделі держави, в яких найбільш повно, на їхню думку, проявлялося свідоме начало. Однак слід мати на увазі: якщо в політичній думці стародавніх греків переважав соціально-політичний аспект, то у римлян - правовий. У греків проблемами держави й права займалися філософи, у римлян - юристи, які мали в цій сфері безсумнівні заслуги. Зокрема, першим, хто ввів у науковий обіг поняття громадянина як суб'єкта права й держави, був Марк Тулій Цицерон - відомий оратор і державний діяч Стародавнього Риму. При цьому, на відміну від Платона й Аристотеля, які вважали, що природне право й держава невіддільні одне від одного та виникають одночасно, Цицерон стверджував, що спочатку виникає природне право, а вже потім з'являються держава й писаний закон.

    Виникнення монотеїстичних світових релігій та утвердження християнства у статусі офіційної ідеології пізньої Римської імперії у ІV ст. призвело до посилення впливу релігії на державні процеси. Це спонукає західноєвропейську систему державного управління до формування нової ієрархії цінностей: з одного боку, християнська теологія постулює: "для нас немає більш чужих справ, ніж справи державні", а з другого боку, глава церкви - Папа Римський - перебрав на себе і світські функції, що сприяло затвердженню догматів церкви у державних законах, а джерелом понять "закон", "право", "справедливість" стає Святе Письмо, освячуючи цим їх божественну природу. Тобто світська держава набуває другорядного значення ("не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього"), а, поряд із цим державна влада сакралізується, стає ланкою божественної вертикалі влади.

    Легітимізацію державної влади і визначення механізму її управління в розумінні політичних мислителів доби Середньовіччя можна побачити на прикладі робіт Блаженного Августина. Управління державою розповсюджується на "тварний" світ та на володіння ним - це "природний порядок" за Августином. Він протиставив два гради - Божий та людський, наголошуючи на необхідності підкорення та служіння людської держави Божій, "бути органом церкви, мечем віри проти невірних".

    Більш натуралістичне розуміння процесу управління державою можна побачити у творах Фоми Аквінського. Встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Головне завдання державної влади - сприяти загальному добру, піклуватися про справедливість у суспільних справах і забезпечувати мир підданим. Але використання влади може бути поганим. Тому тою мірою, якою світська влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. У політичному вченні Аквінського визнавався суверенітет влади народу: "Король, що зрадив своєму обов'язку, не може вимагати покори. Це не повстання, спрямоване на скинення короля; оскільки він сам повстав, народ має право скинути його. Однак краще обмежити його владу, щоб не допускати зловживань. З цією метою весь народ повинен брати участь в управлінні. Державний лад повинен з'єднувати обмежену й виборну монархію з аристократією за ознакою вченості і таку демократію, що забезпечувала б доступ до влади для всіх класів за допомогою народних зборів. Жоден уряд не має права стягувати податки понад міру, встановлену народом. Усяка політична влада здійснюється за згодою народу, і всі закони повинні узгоджуватися з народом або його представниками. Ми не можемо бути в безпеці, поки залежимо від волі іншої людини". Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою державного управління, що об'єднує в собі дві благословенні Богом гілки влади: світську та духовну, світська влада, у свою чергу, підкорюється духовній. Обов'язок громадян полягає у цілковитій покорі владі, навіть деспотичній - вона слугує для спокути людських гріхів. Право змінити таку владу належить виключно церкві. Таким чином, за всієї різноманітності цінностей середньовічної державної влади запорукою ефективного управління є християнська покора.

    Проблема ціннісних орієнтацій державного управління Західної Європи доби Відродження була сформульована італійським мислителем і дипломатом Ніколо Макіавеллі. Він робить спробу розвінчати авторитет католицької церкви, яка на початку своєї діяльності була символом незалежності Італії, а за часів життя Н. Макіавеллі перетворилась на найбільшого власника й гнобителя народу поряд з іноземними завойовниками країни на тлі її роздрібненості. Свобода залишається для Макіавеллі найвищою цінністю як стосовно людини, так і держави: "Доки всі насолоджуються благами свободи, ніхто не усвідомлює їхньої вартості, вони полягають у тому, що кожен може вільно і беззастережно користуватися своїм майном, не побоюючись за гідність дружин та дочок, за власну безпеку; володіючи цим, ніхто не відчуває себе зобов'язаним тільки за те, що його не ображають". Цінність свободи як мети існування і орієнтира державного управління у цього італійського дослідника поєднується з розвінчанням божественної природи державної влади.

    У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Ними представлені оригінальні інваріанти інтерпретацій щодо причин виникнення права та укладення суспільної угоди як єдиного джерела законів, захисника інтересів особи. Раціональне пояснення механізму державного управління відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи. Остання як найвища цінність стає рушієм світової історії в концепції Джамбатісто Віко: "Спочатку підкорені народи намагаються вийти з-під гніту та бажають рівності, потім, намагаючись перевершити рівних, стають на шлях до тиранії; тиранія на своєму вищому етапі змінюється монархією, що й завершує кругообіг розвитку історії". Державну владу Віко називає природним явищем: "Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою". Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.

    Необхідність наукового підходу до державного управління висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Він виходить з того, що громадянська історія може скласти "підґрунтя науки про державу та мораль". Він ставить питання: "Чому норми моралі та права за свою довгу історію підлягали таким значним змінам, часто навіть ставали кардинально протилежними? Відповідь досить проста: тому що від цього залежали певні майнові інтереси людей, їм вигідно було мати саме такі права. Коли ж це перестає бути вигідним, права починають спростовуватись" - насправді, переконаний автор - "...люди рівні від природи і підтримують своє існування всілякими засобами, користуючись необмеженою свободою природного стану. Це спричинює нескінченні війни, що загрожує людству самознищенням. Тому невпорядкованість природного стану обмежується раціональним актом суспільного договору, завдяки якому з'являються державні інституції, які здійснюють розумність управління, встановлюючи поняття правильного - неправильного, справедливого - несправедливого. Тому що зазначені норми не мають сенсу, коли немає спільної влади, немає закону... Справедливість та несправедливість - це якості людей, що живуть у суспільстві". Таким чином, встановлюється громадянський мир і складається суспільна угода, в основі якої лежить природний закон, що разом з природним правом становить сутність людської природи як єдність природного та позитивного розуму. Виникає держава, мета якої - "в єдності та підкоренні". Тотальність управління перетворює державу на чудовисько-Левіафана, але, за Т.Гоббсом, немає іншого шляху позбавитись від самогубної стихії природного стану. Уже в роботах Т. Гоббса сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це - природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності державного управління (оскільки у Т. Гоббса суспільство і держава ще не розрізняються) та безпека як кінцева мета об'єднання спільноти у державу.

    Принципово нові ідеї управління державою на теренах Західної Європи з'являються у Новий час. Тут світ історично демонструє більшу індивідуальну свободу основної маси населення за мінімального впливу античної спадщини з її середньовічно-неоплатонічною традицією бачення людини частинкою ієрархії Космосу. Зовсім інша структура державного управління складається за умов існування конституційної монархії або буржуазно-демократичної республіки.

    Стратегією розвитку новоєвропейських держав вже стали економічні практики, а не збереження сталої соціальної ієрархії. Трансформація державного управління полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Соціальною репрезентацією державного управління були вже не представники дворянства чи духовенства, що очолювали політичну еліту за часів Середньовіччя та Відродження, а члени третього стану - виробники й торговці. Потреба легітимізувати свій реальний статус у правовому вимірі створила інститут громадянського суспільства як засіб боротьби за поєднання економічної та політичної свободи. "Для того щоб розкласти феодальне суспільство і звести його до своєї основи в особі окремої людини, політична революція проти старого порядку була покликана знищити всі прошарки, корпорації, цехи, привілеї, всі інші інститути, які порушують принцип рівності підданих перед державою", - вважає російський дослідник К.Гаджиєв. Сфера державного управління мала бути не лише секуляризована, а й закріплена у новому соціальному статусі.

    Процес формування національної держави та механізмів її управління відбувався тоді в тому значенні, в якому ми використовуємо його зараз. Державу починають розуміти не як певну спільність людей, а як апарат забезпечення і дотримання інтересів членів суспільства. Із державним апаратом управління пов'язується закон - запорука міцної і стабільної держави, дотримання громадянських угод і охорони приватної власності. Саме в західних країнах Європи практика управління монархічного управління доповнюється новою складовою, яка поступово змінює сам механізм державного управління та його соціально-ціннісні засади. Разом з посиленням ролі світської влади, що розглядалось як підґрунтя стабільності в умовах зародження і поширення капіталістичних відносин, спроможних захистити власника й підтримувати порядок в суспільстві, не втручаючись при цьому в приватне життя особистості, у Західній Європі виникає новий важіль управління, який претендує підвищитися до статусу державного, - громадянське суспільство.

    Упровадження сучасних ціннісних обґрунтувань і теоретичних здобутків у практику державного управління, на нашу думку, в Західній Європі та Північній Америці відбувається у ХVІІІ ст. Йдеться, приміром, про проголошення Декларації незалежності, Біля про права та Конституції в США, Конституції та Декларації прав людини і громадянина у Франції. Декларація незалежності на державному рівні нарешті проголосила самоочевидними істини: всі люди створені рівними, вони мають від Творця певні невід'ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя. Вона містила також тезу про свободу совісті як природне право людини.

    Один з авторів Декларації незалежності США Томас Джефферсон прагнув утвердити в американському стилі управління ідеальне "царство розуму". За Т.Джефферсоном, "Прогрес лібералізму викликає добрі сподівання, що розум людини з часом повернеться до свободи… Наша країна подала приклад фізичного звільнення від боргу перед ним, а стосовно звільнення морального, - то моральна свобода існує у нас лише номінально. На практиці, засилля суспільної думки цілком пригнічує ту свободу, яка в теорії стверджувалася законами". Він виступав за расову повноцінність. Походження нерівності серед людей Т.Джефферсон пояснював тим, що закони власності взяли гору над природними правами людей. Він наголошував, що закони можуть і повинні змінюватися відповідно до людських потреб та потреб часу, але правова свобода ще не замінює моральну. Тому представник прагматизму Джон Дьюї ставить питання, узагальнюючи спадщину "психології демократії": "Чи можна зберегти політичну свободу без свободи культури?". Цю функцію доведення стратегій управління до культурних засад суспільства, на його думку, має виконувати держава.

    Як відомо, Джеймс Медісон вважається "батьком" Конституції США. Він відзначався критичним ставленням до узагальненого механізму державного управління Західної Європи, що дало змогу вийти у реальному політичному житті країни на принципово новий рівень - конституційний. Якою стає людина, - залежить від суспільства, на його думку. Тому люди повинні самі обирати форму правління та умови співжиття. Для цього потрібно забезпечити їм політичну рівність та повагу до прав кожного, враховуючи й права меншин. Ці принципи мають становити основу державного управління та бути закріпленими законодавчо. Республіканська форма правління є засобом їхнього забезпечення на противагу монархії чи аристократії. Останні ж, на думку Д. Медісона, становлять небезпеку для республіканізму. Важелем, що підтримував би стабільність республіканської влади та унеможливлював переродження її в тиранію чи анархію, є система "стримувань і противаг", яку забезпечує поділ влади.


    Висновок

    Таким чином, новоєвропейський етап становлення державного управління в межах класичної раціональності створив фундамент теорії правової держави, принципів її управління та його ціннісного виміру. Свобода та індивідуалізм є основою формування демократичної системи цінностей: "... у реалізації всього діапазону видів нової свободи полягає суть історії Нового часу".

    У своєму "донауковому" становленні державне управління розглядалося як включене в ціннісну ієрархію буття на підставі безпосередньої тотожності соціальної онтології й аксіологічної проблематики, про що свідчать античні класифікації правильних і неправильних форм державного управління, теологічна апологія державної влади в добу Середньовіччя, єдність в опозиції "держава - громадянське суспільство" Нового часу.

    Державне буття споконвічно наділялося ціннісним виміром. У процесі історичного розвитку проблему суспільних цінностей істотно загострило руйнування суворої єдності соціальної онтології й аксіології. Якщо донаукові форми теорії державного управління можна було розглядати як вбудовані в єдину логіку розуміння, то криза класичного ідеалу раціональності в теоретичній сфері й складна диференціація практики державного управління в різних країнах приводять до того, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. колись єдиний вектор розвитку європейської теорії державного управління набуває форми багатовекторної спрямованості, яка відображає національні особливості.


    Список джерел

    1. Адміністративний менеджмент для магістрів: підручник / Ред.: О. М. Теліженко, С.В. Глівенко. Суми: Університет, 2016. 871 с.
    2. Бех Ю.В. Філософія управління соціальними системами: монографія. К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2019. 623 с.
    3. Владленова І. В. .Соціальне управління в інформаційному суспільстві. Теорія і практика управління соціального управління. 2011. №1. С. 32–47.
    4. Воронкова В. Г. Менеджмент у державних організаціях: Навч. посіб. К.: "Професіонал", 2011. 256 с.
    5. Діденко Н.Г. Державне управління і соціальне партнерство: актуальні проблеми теорії і практики: Монографія. Донецьк: Видавниче підприємство "Східний видавничий дім", 2007. 404 с.
    6. Діденко Н.Г. Управління, влада, держава: філософські аспекти взаємодії: Монографія. Донецьк: ДонДУ, 2005. 128 с.
    7. Квасова В. М. Роль соціальної відповідальності у системі публічного управління у досягненні сталого розвитку. Інвестиції: практика та досвід. 2023. № 15. С. 127–136.
    8. Костицький М.В. Потреба використання цілісної методології в сучасній юридичій науці. Філософські та методологічні проблеми права. 2022. 1 (23). С. 7–13.
    9. Сємко М. О. Філософія права та її значення в процесі реформування правової системи України. Аналітично-порівняльне правознавство. 2023. № 2. С. 430–434.
    10. Управлiння людськими ресурсами: фiлософськi засади : навч. посiбник / Ред. В.Г. Воронкової. К.: Професiонал, 2006. 567 с.
    11. Управлiння як соцiальний феномен/ Ред. О.Б. Гаєвська. К.:КНЕУ, 2000. 168 с.
    12. Філософія управління: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ред. В.Г. Кремінь, С.М. Пазиніч, О.С. Пономарьов. К.: Знання України, 2007. 360 с.