Навчальні матеріали

5. Професійно-правова культура юриста

  • Мультимедійна презентація
  • Вступ
  • 1. Поняття професійної та правової культури
  • 2. Характеристика окремих складових професійної культури юриста:
  • а). Етична культура. Професійна таємниця
  • б). Естетична культура юриста. Службовий етикет та присяга
  • в). Політична культура юриста
  • г). Інформаційна культура юриста. Особливості правничої комунікації та риторики
  • 3. Поняття, види, причини виникнення та стадії конфліктів
  • 4. Вирішення та попередження юридичних конфліктів. Юристи, як медіатор
  • 5. Поняття професійної деформації та шляхи її подолання
  • Висновки

    • Ключові поняття: мораль, цінності, культура, структура моральної культури, культура юриста, професійна деформація юриста


    Вступ

    Правова культура суспільства – це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

    Серед правових цінностей – активність суб’єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала юридична техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».


    1. Поняття професійної та правової культури

    Під культурою розуміють сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом історії. Даний термін вживається також в інших значеннях при характеристиці ступеня освіченості, виховання або визначення рівня досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової роботи.

    Поняття професійної культури тісно пов’язане з поняттям культури праці, яке входить до його обсягу, є його елементом, підвидом – поняття культури. Культура – категорія, що містить сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених та накопичених впродовж суспільного розвитку людства. Власне культура і культурність як ознака вихованої особистості більш повно розкриваються крізь призму понять «культура праці», «професійна культура», «культура особи» тощо. Водночас під культурою особи прийнято розуміти певний рівень соціалізації людини, а також її спроможність до здійснення певного виду професійної діяльності.

    Професійна культура є однією із форм професійної культури суспільства і притаманна тій групі людей, які професійно займаються певною діяльністю, що потребує як спеціальної фахової освіти, так і практичної підготовки.

    Так, професійна культура правника характеризується насамперед виконанням ним свого службового обов’язку, здійсненням своєї безпосередньої професійної діяльності.

    Отже, професійна культура правника – це сукупність правил поведінки, сформованих правником під час своєї професійної діяльності, що обумовлюються сферою застосування професійних знань правника.

    За рівнями професійну культуру поділяють на:

    Формування професійної культури відбувається поетапно.

    На першому етапі правник здобуває відповідну юридичну освіту, необхідну для отримання комплексу фундаментальних та спеціальних знань.

    Другий етап пов’язується із формуванням правника через його усвідомлення свого призначення в суспільстві, набуттям необхідних практичних навичок, зумовлених специфікою його роботи.

    Третій етап характеризується виробленням певної автономії правника, що виражається у його рішеннях, навичках, власному неповторному стилі.

    Четвертий етап – досягнення майстерності, певний «вищий пілотаж» у становленні його як професіонала.

    Професійна культура правника – складне інтегральне утворення, представлене комплексом різних видів культур, відоме, як структура професійної культури.

    До структури професійної культури правника входять правова, моральна, політична, психологічна, етична, естетична, інформаційна та інші культури, які розкривають духовно-національні (політична, національна), морально-правові (моральна, правова та певною мірою етична) та психологічні (психологічна, естетична, інформаційна, економічна тощо) почуття правників.

    Під правовою культуроюособи розуміють глибоке знання і розуміння права, високо свідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності.

    В правовій культурі особи розрізняють окремі структурні елементи, серед яких виділяють:

    Враховуючи те, що представники юридичної професії є носіями культурних цінностей в сфері права, можна з впевненістю сказати, що в той же час вони виступають і суб’єктами реалізації зазначених функцій. Своїми діями, рішеннями, манерою поведінки в цілому юристи впроваджують у площину реального життя не просто культуру, а цілий ряд правових цінностей, що знаходяться під охороною права: життя людини, її честь, гідність, недоторканість, свободу, справедливість тощо. Таким чином, для представників правничої професії наявність високого рівня правової культури є обов’язковим моментом та необхідною умовою якісного виконання свого професійного обов’язку. А щодо співвідношення таких понять як професійна та правова культура, то вони за обсягом співвідносяться як ціле та частка, але така частка, яка відіграє провідну роль по відношенню до інших (моральна культура, політична, психологічна, інформаційна, етична, естетична, економічна тощо).

    Однією з важливих вимог до правової культури юриста є вимога точного та неухильного, свідомого виконання вимог чинного законодавства. У культурно-правовому аспекті представник юридичної професії у свідомості громадян своєї країни уявляється в якості еталону правової поведінки і багато в чому оцінюється саме за цим критерієм. Однак відповідність професійної поведінки певним нормативам полягає не тільки у виконанні правових приписів. У сфері юридичної діяльності функціонують й інші нормативи, які породжені потребами духовного, економічного, політичного розвитку суспільства. Тому, характеризуючи професійну культуру юриста, необхідно брати до уваги норми моралі, етики, релігії, традицій, корпоративні норми, що також складають нормативну базу діяльності юристів.


    2. Характеристика окремих складових професійної культури юриста:

    а) Етична культура. Професійна таємниця.

    б) Естетична культура юриста. Службовий етикет та присяга.

    в) Політична культура юриста.

    г) Інформаційна культура юриста. Особливості правничої комунікації та риторики.

    Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов’язків. Професійна культура передбачає наявність саме тих знань, умінь, навичок, без володіння якими особа не здатна до виконання професійного обов’язку. Так, у структурі професійної культури можна виділити культуру етичну, економічну, політичну, правову, естетичну, моральну, інформаційну, які природно з різним ступенем досконалості наповнюють зміст професійної культури представників різних професій. Але для представника певної професії кожний з названих компонентів буде або відігравати вирішальну роль, або мати другорядне значення.

    Для представника юридичної професії необхідно визнати як головний компонент культуру правову.

    Правова культура – це якісний стан правової організації суспільства, реального функціонування його правової системи, що відображає досягнутий рівень розвитку в сфері правового регулювання соціальних відносин. Структурними елементами правової культури є правова свідомість, правова ідеологія, правова психологія та поведінка. Правова культура віддзеркалює систему цінностей, які належать до правової дійсності суспільства.

    Моральна культура – характеристика особистості людини з точки зору її цілісного морального розвитку, свідомості та поведінки, а також сукупність моральних якостей (рис), притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які характеризують рівень їх моральної свідомості та поведінки. Моральна культура містить моральні знання, почуття та переконання, потреби, моральні якості, навички поведінки, етикетні норми, які проявляються у стосунках з іншими людьми.

    Моральна норма – це правило поведінки особи, яке має загальний характер, встановлюється суспільством у процесі його еволюційного розвитку, санкціонується громадською думкою (осудом) з метою регулювання службових і суспільних відносин та забезпечується альтернативною поведінкою.

    Моральна культура юриста полягає в певній мірі освоєння особою юриста загальнолюдської моральної культури, яка забезпечує формування високих професійних якостей, потрібних для виконання свого службового обов’язку.

    Основне моральне правило юриста – робити для клієнта все, що не заборонено законом, те, що він зробив би для себе сам, маючи для цього необхідні знання і навички, властиві юристу-спеціалісту.

    Етична культура юриста –м це знання юристом його моральних прав і обов’язків та використання їх у професійній діяльності.

    У своїй практичній діяльності кожному юристу доводиться мати справу з широким колом таємниць. Так, під час проведення консультацій або надання правової допомоги юрист-практик має засновану на законі можливість знайомитися з інформацією, що стосується таємниці особистого життя його клієнта; при здійсненні представництва в судовому засіданні може постати потреба в отриманні інформації, що становить зміст лікарської таємниці; здійснення абонентського юридичного обслуговування передбачає можливість роботи з відомостями комерційного характеру, банківської таємниці, а також інших таємниць, які утворюються внаслідок професійної діяльності з надання певних послуг.

    Чинне законодавство, використовуючи термін «професійна таємниця», не містить чіткого переліку її видів, як і видів професійних таємниць окремих видів юридичної діяльності. Проте в сучасній науці вже склалася усталена позиція щодо віднесення до професійної таємниці юриста конкретних видів інформації. Залежно від сфери професійної діяльності юриста виокремлюють адвокатську, нотаріальну, досудового розслідування, професійну суддів (таємницю нарадчої кімнати) таємниці. Кожна із зазначених таємниць характеризується особливим предметом, чітко визначеним колом суб’єктів, які мають відповідні права та обов’язки, гарантовані державою, а також власним нормативно-правовим забезпеченням. З огляду на зазначені чинники слід охарактеризувати професійні таємниці окремих видів юридичної практичної діяльності.

    Естетична культура юриста – це розуміння юристом правил зовнішньої гармонії своєї професійної діяльності та реалізація їх на практиці з метою ефективного розв’язання юридичних завдань.

    Службовий обов’язок юриста – це система необхідних, самостійних правових дій у різних правових явищах, пов’язаних із моральною свідомістю, чуйністю великою внутрішньою потребою служіння своєму народові.

    Службовий етикет – це сукупність найдоцільніших правил поведінки людей у трудових колективах. Ці правила зумовлені найважливішими принципами загальнолюдської моралі й моральності.

    Не секрет, що на роботі кожна людина є об’єктом уваги колег, відвідувачів, які звертають увагу на її привітання, уміння запитувати, слухати, виявляти пошану до інших тощо.

    «У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже виявляється наш характер: дурень і входить, і виходить, і сідає, і встає з місця, і мовчить, і посувається інакше, аніж розумна людина,» – писав Ж.де Лабрюйєр.

    Дотримання правил і вимог службового етикету є обов’язковим для всіх: і керівників, і підлеглих. Так, на службі люди зазвичай звертаються один до одного на «Ви», поводяться чемно, намагаються бути чемними і коректними.

    На світських раундах, за правилами етикету, розмовляють про приємні і цікаві речі, не обговорюють особисте життя, зовнішність присутніх, ділові проблеми, намагаються усміхатися.

    Правила і вимоги службового етикету мають сприяти створенню здорового морально-психічного клімату і піднесенню настрою, підвищенню продуктивності праці. Учені радять:

    керівникові:

    Службовий етикет передбачає і правила поведінки з клієнтами та партнерами по бізнесу.

    Етикет службових взаємин зобов’язує:

    Службовий етикет передбачає стосунки з іноземцями. Для ділового спілкування з ними потрібно добре знати звичаї, традиції країни, представником якої є ваш партнер, а також прийняті там правила етикету.

    Але слід пам’ятати, що одним із найважливіших принципів закордонного ділового етикету є підтримка чесних і шанобливих відносин із партнером .

    Окрім цього, для більшості представників юридичної професії, в чинному законодавстві передбачено перед безпосереднім початком здійснення своєї професійної діяльності принесення урочистої присяги. Присяга акумулює у собі деякі властивості таких правових явищ як обітниця, клятва, внутрішній імператив, обов’язок, службовий обов’язок, однак у неї відсутня така особливість як релігійність, натомість вона носить державно-правовий характер.

    Нині практично для більшості посад, вступ на які передбачає складання присяги, розроблено кодекси честі, етичні кодекси, моральні кодекси, правила поведінки тощо, що у свою чергу зумовлено наявністю у тексті як юридичних, так і моральних обов’язків. При цьому основне завдання деонтологічних кодексів полягає у конкретизації та роз’ясненні моральних обов’язків, передбачених текстом присяги з метою перенесення їх у свідомість особи під час здійснення своєї професійної діяльності. Інакше кажучи, акт присяги можна трактувати як деонтологічну основу професійної діяльності. Розкриваючи сутність присяги варто згадати про урочистість цієї дії, акту та особливої процедури її складення в атмосфері публічності та святковості, що покликано створити ситуацію вагомості цього моменту.

    На урочистість справляють вплив декілька факторів:

    1) місце прийняття присяги;

    2) національні традиції, світовий та історичний досвід;

    3) службовий ранг, особи, яка дає присягу.

    Звертаючи увагу на нормативний аспект розуміння поняття присягу, необхідно зазначити, що у чинному законодавстві України відсутня його чітка дефініція. Відтак, передбачається, що присягу можна зрозуміти лише як публічний процес представників окремо взятих професій із урахуванням перспективності реалізації їх компетентностей. При цьому варто наголосити, що внутрішнє наповнення присяги корелюється в залежності від сфери діяльності. Наприклад, проаналізувавши низку деяких нормативних документів, можемо дійти висновку, що частина обраних на посади осіб присягають народу України (судді, поліцейські, прокурори, військовослужбовці, посадові особи органів місцевого самоврядування, державні службовці), а Президент та народні депутати – безпосередньо Україні. При цьому, аналізуючи подальший текст вище зазначених присяг стає зрозумілим, що Україна в такому випадку виступає як держава із усіма притаманними їй ознаками. Інші ж розбіжності у присязі зумовлені професійною сферою діяльності особи. Так, наприклад, у тексті присяги військовослужбовця можна віднайти слова щодо захисту держави; у суддів – здійснювати правосуддя; у державного службовця – служити народу; у поліцейського – поважати та охороняти права і свободи людини. Окрім цього, у текстах можна віднайти й спільність, що полягає у виконанні певних обов’язків (наприклад, боронити суверенітет та незалежність, сумлінно і чесно виконувати професійний обов’язок тощо) та дотриманні чинного законодавства.

    Політична культура юриста – це обумовлені політичними знаннями, уміннями, навичками і реалізовані на практиці ідеї, стандарти поведінки юриста як суб’єкта політичної діяльності.

    Інформаційна культура юриста – це обумовлена рівнем розвитку інформаційного суспільства система знань, умінь і навичок юриста в галузі інформаційних та інформаційно-правових стосунків, використовуваних для забезпечення його практичної діяльності і надання різноманітних правових послуг у суспільстві.

    У загальному розумінні термін «комунікація» налічує безліч визначень. Зокрема, комунікацію розуміють як процес:

    Усі ці компоненти притаманні, так чи так, і професійній юридичній комунікації. Проте вона має свої суттєві риси.

    По-перше, професійна комунікація правників майже завжди лежить у площині «Людина – Людина». Людський вимір є сутнісною природою правничої діяльності. Основну її частину становить міжособистісне спілкування учасників судового розгляду, адвоката або юрисконсульта і клієнта, судді і представників сторін поза судовими засіданнями тощо. Це вимагає від правника вияву цілої низки особистих якостей, таких як чуйність, емоційна стійкість, уміння слухати співрозмовника, давати вичерпні, прямій зрозумілі відповіді.

    Кінцевою метою будь-якого обміну інформацією в процесі такого спілкування завжди має бути справедливе вирішення складних, неоднозначних, спірних, конфліктних життєвих ситуацій, адже саме цим зумовлюється необхідність юриспруденції.

    По-друге, найпоширеніше завдання правника – надання допомоги клієнту в захисті і відновленні його законних прав (надання юридичних послуг). Тоді правник завжди виступає на боці тих чи тих осіб у ролі адвоката, юрисконсульта. Від імені свого клієнта він висловлює все те, що клієнт сказав би сам, якби мав необхідні юридичні знання та достатню кваліфікацію. Саме тому в правничій спільноті сформувався кодекс поведінки, що вимагає ставити інтереси клієнта вище за власні, або ж певна система цінностей, яку називають «Турбота про клієнта».

    По-третє, якщо йдеться про комунікацію під час правової допомоги, то правник у жодному разі не повинен підміняти клієнта в прийнятті юридично значущих рішень у його справі. Основним завданням кожного правника є надання клієнту (стороні) необхідних у певній ситуації юридичних знань та навичок. Клієнт повинен отримати від правника професійну правову допомогу, необхідну для подальшого самостійного визначення своїх кроків щодо ведення власних юридичних справ. Таким чином, основний акцент має робитися на якісному інформуванні, консультуванні та правовому супроводі справи.


    3. Поняття, види, причини виникнення та стадії конфліктів

    Загалом термін «конфлікт» – іншомовного походження (від лат. conflictus – зіткнення, сутичка), вивчається багатьма науками, зокрема конфліктологією. Під ним прийнято розуміти зіткнення протилежних інтересів, напруження і крайнє загострення суперечок, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями. Для усвідомлення суті юридичного конфлікту, як правило, характеризують соціальний конфлікт, під яким розуміють суперечність, у якій два або більше суб’єктів протистоять один одному в досягненні мети, не допускають задоволення інтересів тощо. Таке розуміння соціального конфлікту дає підґрунтя для виокремлення юридичного конфлікту, властивого юридичній діяльності.

    Прийнято виокремлювати два розуміння юридичного конфлікту: вузьке і широке. У широкому розумінні юридичний конфлікт – це будь-який соціальний конфлікт, який має хоча б один з елементів, що володіють юридичною характеристикою, і який завершується юридичним шляхом. У вузькому розумінні конфлікт виникає у правовій сфері, має нормативний характер, а його формою виразу є правовий спір.

    Таким чином, юридичний конфлікт – це будь-який конфлікт, у якому спір так чи так пов’язаний з правовідносинами сторін (їхніми юридично значимими діями або станами).

    Суб’єкти, мотивація їхньої поведінки, об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне правові наслідки. Якщо говорити коротко, то юридичний конфлікт являє собою юридичні (правові) відносини разом із конфліктними діями сторін (їхнім протиборством). Особливістю юридичних конфліктів є те, що вони можуть бути ефективно вирішені завдяки досягненням юриспруденції, тобто завдяки цивілізованим засобам – можливостям права (завдяки правовим засобам, у правових формах). Які саме види юридичних конфліктів розрізняють?

    До видівюридичних конфліктів відносять усі міждержавні, конституційні, трудові, кримінальні, господарські, сімейні, побутові та інші конфлікти, якщо вони виникли у зв’язку із застосуванням, зміною, порушенням або тлумаченням права.

    Основними критеріями для класифікації конфліктів є:

    1) галузевий – кримінально-правові, конституційно-правові, цивільно-правові, господарсько-правові тощо;

    2) соціальної сфери – політичні, економічні, духовні, інші;

    3) територіального масштабу – загальнодержавні, регіональні, локальні;

    4) ступеня динамізму суб’єктів – активні, пасивні;

    5) кількості учасників – масові, групові, з незначною кількістю;

    6) часу, необхідного для вирішення конфлікту – довготривалі, тривалі, короткотривалі;

    7) змісту норм права – пов’язані з реалізацією уповноважуваних, зобов’язуючих або заборонних нормативно-правових приписів.

    Причини виникнення юридичних конфліктів безпосередньо пов’язані з причинами виникнення соціальних конфліктів. Такими є, зокрема:

    1) соціальна нерівність суб’єктів, викликана майновою нерівністю, відмінностями в соціальному статусі тощо;

    2) різними інтересами і потребами суб’єктів;

    3) станом депривації;

    4) ірраціональними елементами (пов’язаними з емоціями, почуттями, смаками, настроями та низкою інших суто суб’єктивних факторів).

    До причин виникнення юридичних конфліктів загалом відносять:

    Структурою юридичного конфлікту охоплюються: об’єкт, предмет конфлікту, сторони (учасники) конфлікту та їхні дії, умови конфлікту, його результати, правова основа вирішення.

    Стадії протікання конфлікту:

    1. Передконфліктна стадія включає ідентифікацію, тобто визначення суб’єктів, які перешкоджають досягненню мети, вважаються винними тощо, яка може бути дійсною або невірною, а також формування стратегії та тактики розвитку конфлікту.
    2. Інцидент, тобто здійснення дій, направлених на зміну поведінки суперників, їх блокування (їх затримання, переривання). Продовження дій, тобто відступ (стримання - відмова від продовження дій або придушення – припинення дій під тиском зовнішніх обставин) або агресивна поведінка, яка спрямована на інших суб’єктів та їх відповідна агресивна реакція. Ці дії підрозділяються на ті, які мають відкритий характер, тобто безпосередньо спостерігаються, усвідомлюються, оцінюються як ворожі, агресивні, шкідливі тощо, а також приховані (латентні, таємні), які включають маскування власних дій, провокування необхідних дій супротивників, їх дезінформація тощо.
    3. Досягнення у розвитку конфлікту критичної точки, тобто його максимальної гостроти, сили та напруги.
    4. Розв’язання конфлікту внаслідок зміни умов конфліктної ситуації, установок суперників, односторонніх або двохсторонніх поступок, усунення суперника, втручання третьої сили.

    4. Вирішення та попередження юридичних конфліктів. Юристи, як медіатор

    Розв’язання юридичних конфліктів здійснюється в різних формах: шляхом парламентських або інших конституційних процедур, вирішення кримінальних, цивільних та інших справ у судах та арбітражі, прийняття правозастосовних рішень поліцією, митною службою, податковою адміністрацією тощо.

    Основними ознаками юридичного способу розв’язання конфлікту є:

    1) конфлікт розглядається і розв’язується уповноваженим на це державним органом, який діє на підставі і на виконання норма права;

    2) суб’єкти конфлікту наділяються на період розгляду конфлікту певними правами і обов’язками (як учасники судового процесу);

    3) рішення, яке прийняте за результатами розгляду конфліктної ситуації є обов’язковим для сторін конфлікту, його виконання забезпечується примусовою силою держави.

    Юридичні засоби розв’язання конфліктів поділяються на три основні групи:

    1. конституційні процедури, які застосовуються для розв’язання конфліктів, в основному, у політичній сфері (рішення конституційного суду, парламентські дебати, комітет з парламентської етики, регламент Верховної Ради України, узгодження нормативно-правових актів, право вето Президента, імпічмент, дострокові вибори до Верховної Ради України тощо);
    2. судовий та арбітражний розгляд справ (цивільне провадження для вирішення майнових спорів, трудових конфліктів, земельних відносин тощо; арбітражний процес – розгляд справ, які виникають між юридичними особами при здійсненні підприємницької діяльності, зокрема між підприємствами або між ними та органами державної влади, в економічній сфері можливі і інші способи вирішення конфліктів – прямі переговори, звернення до консультантів, посередників, третейських суддів тощо; судове провадження у кримінальних справах – у зв’язку з кримінальними конфліктами – злочинами);
    3. адміністративні процедури.

    Профілактика конфлікту – такий вид управлінської діяльності, який полягає в завчасному розпізнаванні, усуненні або ослабленні їх передумов. Успіх цієї діяльності визначається комплексом передумов:

    1) знанням загальних принципів управління соціальними колективами й умінням використовувати їх для аналізу конфліктних ситуацій;

    2) рівнем загальнотеоретичних знань про суть конфлікту, його причини, види й етапи розвитку, що вироблені конфліктологією;

    3) глибиною аналізу на цій загальній теоретичній основі конкретної передконфліктної ситуації;

    4) ступенем відповідності обраних методів попередження небезпечної ситуації її конкретному змісту.

    Проте слід пам’ятати, що діяльність щодо попередження конфліктів є непростою справою. Тому можливості профілактичної діяльності не варто переоцінювати, через те що існує низка чинників, які знижують можливість попередження конфліктів і спрямування розвитку подій у конструктивне русло.

    1. Психологічні. Вони базуються на непереборному прагненні людини до свободи та незалежності, й усілякі спроби втручання в їхні взаємини оцінюються ними зазвичай негативно, як прагнення обмежити їхню незалежність і свободу.
    2. Етичні. Люди вважають свою поведінку суто особистою справою, а втручання третьої особи розглядають як порушення загальноприйнятих норм моралі.
    3. Правові. У країнах з розвиненими демократичними традиціями правові норми охороняють основні права та свободи особи, а їх порушення в тій чи іншій формі може бути кваліфіковано як протиправні дії.

    Попередити або послабити конфлікт психологічного рівня можна, тільки нейтралізувавши агресивні відчуття І наміри людей, що є надто складним завданням. Добитися трансформації агресивних установок, що склалися, думок і відчуттів можна лише на основі глибокого аналізу психологічної ситуації на ранніх етапах виникнення відповідних мотивів у протидіючих сторін. Тільки на цій основі можливо домогтися попередження розвитку конфлікту в деструктивну фазу із застосуванням насильства чи інших руйнівних засобів.

    Проте в роботі щодо попередження конфліктів будь-якого рівня не можна сподіватися на використання якихось швидкодіючих, чудодійних засобів. Це робота не епізодична, не разова, а систематична, повсякденна, буденна. Найнадійнішим способом профілактики конфліктів як психологічного, так і соціального рівня є створення в сім’ї, в організації, в колективі, нарешті, в цілому в суспільстві такої морально-психологічної атмосфери, яка виключала б саму можливість виникнення причин, що призводять до конфліктів. Досягнення цієї високої мети можливе тільки внаслідок послідовного здійснення цілого комплексу продуманих заходів щодо зміцнення відносин співпраці та взаємодопомоги між людьми.

    Переходячи до розгляду медіації у професійній діяльності юриста, варто акцентувати та тому, що слово медіація англомовного походження (mediation) означає альтернативне врегулювання спорів. Це такий вид вирішення конфліктних ситуацій, при якому залучається посередник – медіатор, завданням якого є допомогти сторонам конфлікту вибудувати конструктивну комунікацію задля залагодження конфлікту. При цьому його роль полягає насамперед у тому, щоб сторони дійшли до компромісу самостійно, обравши той варіант рішення, який би задовольнив інтереси і потреби всіх учасників конфлікту. Він виконує допоміжну функцію, сприяє вирішенню конфлікту шляхом вироблення добровільної згоди між конфліктуючими сторонами таким чином, щоб це задовольняло інтереси обох сторін. Якщо порівнювати медіацію з будь-яким судовим процесом, процедури якого найбільш формалізовані, то його відмітною ознакою є те, що медіатор не приймає рішення (як у будь-якому судовому процесі), він лише допомагає налагодити процес комунікації так, щоб сторони досягли компромісу самостійно й обрали для себе найбільш прийнятний варіант.

    Основні відмінності медіації, порівняно з судовим процесом, полягають у:

    1) суб’єкті (домінують обидві сторони),

    2) предметі (основна увага не фактам, а реальним інтересам),

    3) ходу процедури (гнучкість та неформалізованість, неформальність),

    4) результатах та наслідках (взаємоприйнятне рішення, вироблене спільними зусиллями сторін).

    Найбільш істотною особливістю медіації є наявність чітких принципів, на яких вона ґрунтується. Це передусім принцип власної відповідальності (розподілу відповідальності), який полягає в тому, що сторони самостійно досягають рішення, за реалізацію якого вони несуть у подальшому повну відповідальність. При цьому роль медіатора полягає в підтриманні сторін щодо пошуку консенсусу і прийняття найбільш оптимального рішення, а також здійсненні контролю за дотриманням процедурних моментів (правил та процедур), властивих медіації. Другим принципом є добровільність, змістом якого охоплюється те, що сторони вступають у процес медіації за власним бажанням, без втручання будь-кого чи чого-небудь ззовні, усвідомлюють, що рішення може бути досягнуте шляхом співпраці, а також передбачає можливість сторони вийти з переговорного процесу на будь-якому її етапі. Неупередженість медіатора (посередника) є наступним самостійним принципом, який означає те, що медіатор не може стати під час процесу медіації на бік однієї з конфліктуючих сторін, не оцінює їхні дії, допомагає однаково обом сторонам. Неупередженість не тотожна нейтральності. Вона означає те, що медіатори хоч і не залучені безпосередньо до конфлікту, проте намагаються зрозуміти бачення конфлікту кожної зі сторін для його вирішення. При цьому медіатор повинен тримати нейтралітет щодо самого конфлікту. Ще одним властивим медіації принципом є конфіденційність. Розуміння цього принципу полягає в тому, що всі учасники процесу (включаючи й медіатора), зобов’язані зберігати конфіденційність про те, що було предметом обговорення під час медіації, використовувати в подальшому будь-яку інформацію, здобуту під час цього процесу, на шкоду інтересам іншої сторони. Крім цього, процесуальним законодавством України передбачено, що медіатори не можуть бути допитані як свідки стосовно інформації, яка була їм довірена у зв’язку з наданням їхніх послуг. Неформальність та гнучкість процедури медіації передбачає, що процес медіації може бути зупинений у будь-який час і на будь-якому етапі за ініціативою будь-якого учасника. Учасниками охоплюється досить широке коло осіб: від юристів до родичів. Їхній склад визначається сторонами конфлікту. Щирість намірів як принцип вирішення конфлікту полягає, з одного боку, у поінформованості сторін медіатором, а з іншого – в реалістичному оцінюванні власних інтересів і потреб, напрацюванні варіантів домовленостей та альтернатив щодо примирення сторонами. Правоздатність сторін як принцип медіації полягає в правовій природі процесу медіації (сукупності прав та обов’язків, юридичній відповідальності), юридично значущих наслідках цього процесу (належно оформленого результату), гарантіях виконання досягнутого рішення. Окремо виділяють принципи (етичні вимоги) до медіатора як посередника у врегулюванні спорів. Вони багато в чому схожі до загальних принципів медіації.


    5. Поняття професійної деформації та шляхи її подолання

    «Деформація» – від лат. deformatio – «спотворення», «викривлення») – зміна розмірів і форм твердого тіла під дією зовнішніх сил (навантажень) або якихось інших впливів (наприклад, температури, електричних чи магнітних полів), у юриспруденції - це негативні процеси у професійній свідомості фахівців різних юридичних спеціальностей.

    Робота представників юридичної професії дуже часто пов’язується з перебуванням у складних, психологічно напружених та відповідальних правових ситуаціях. Їх діяльності іноді притаманна як напруженість, так і невизначеність, які разом призводять до фізичної та психологічної перевтоми, а інколи до втрати необхідних навичок скрупульозного вивчення документів справи, тактовного ведення переговорів, послідовного накопичення та обробки правової інформації.

    Професійна деформація – це комплекс специфічних, взаємодіючих змін у особистісній структурі, що виникають внаслідок ряду умов, які пов’язані з трудовою діяльністю, це результат появи та розвитку жорстких професійних стереотипів, перенесення професійної ролі у сферу позаслужбових стосунків або впливу специфіки службової діяльності.

    Деформація професійної правосвідомості – негативні зміни якостей особистості (стереотипів сприйняття, ціннісних орієнтацій у правовій сфері, характеру, способів спілкування і правової поведінки), що настають під впливом здійснення їх професійної діяльності.

    Форми деформації правової свідомості:

    Деформація свідомості є явищем об’єктивним та не завжди явно має зовнішній вираз, а проходить латентно, впливаючи на результати та зміст роботи. Найбільш показовими формами її прояву є несвоєчасність виконання завдань, перекладання частини обов’язків на інших осіб, замкнутість, грубощі, неповага, а іноді й зловживання правами та правопорушення. У зв’язку з тим, що деформація може проявлятися дуже різнопланово, її характеристику доцільно здійснювати у трьох напрямках: емоційному, функціональному та комунікативному. Слід також звернути увагу на те, що вона не є обов’язковим супутнім фактором юридичної професії, а тому може бути попереджена, якщо працівник здатний до самоаналізу та самооцінки.

    Найбільш розповсюдженими засобами та шляхами подолання деформацій слід визнати правовиховну та профілактичну роботу, завдяки чому уявляється можливим покращити мікроклімат в робочому колективі, створити сприятливі умови для роботи. Використовуються такі засоби як висвітлення та розповсюдження передового досвіду, підвищення кваліфікації, тимчасова або тривала переорієнтація напряму діяльності, обговорення в трудовому колективі назрілих проблем, використання заохочень та стимулів до працівників колективу, неформального спілкування, підвищення духовності окремих співробітників тощо.