Навчальні матеріали

1. Загальна характеристика юридичної діяльності

  • Мультимедійна презентація
  • Вступ
  • 1. Історичний аспект становлення системи деонтологічних знань
  • 2. Поняття, предмет, завдання юридичної деонтології
  • 3. Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику
  • 4. Поняття та основні риси юридичної діяльності
  • 5. Структурна характеристика та класифікації юридичної діяльності

    • Ключові поняття: деонтологія, мораль, обов’язок, юридична деонтологія, соціальна діяльність, юридична діяльність, структура юридичної діяльності, види юридичної діяльності.


    Вступ

    Юридична деонтологія, по-перше, вступ до спеціальності, мета якого – навчити студента вважати совість, справедливість головними критеріями його професійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого обґрунтованого юридичного рішення; по-друге – вступ до філософії права.


    1. Історичний аспект становлення системи деонтологічних знань

    Етапи становлення юридичної деонтології:

    Античність: Суттєвий вплив медичної деонтології на процес формування юридичної деонтології, формулювання перших деонтологічних вимог до юридичної професії, визначення і обґрунтування вимог до правителів та інших осіб, наділених владою, орієнтування їхньої діяльності на суспільне благо.

    Середньовіччя і Відродження: розвиток деонтологічних вимог крізь призму теологічної проблематики, відшукування найбільш ефективних прийомів здійснення державної влади доби Відродження, перенесення центру уваги з держави, її правителів на соціум. Після буржуазних революцій в Європі з’являється запит на юридичну професію й необхідність усвідомлення місця та ролі юриста у суспільстві.

    XVIII-ХІХ ст.: поглиблення правової орієнтації деонтологічних досліджень, запропоновано правила професійного обов’язку, моральної професійної поведінки юриста (Дж. Бентам), поява розробок юристів-практиків, які в подальшому були покладені в основу перших американських кодексів адвокатської етики (Д. Гофман, Дж. Шарсвуд), узагальнення найбільш важливих норм, з якими повинна була узгоджуватися діяльність адвокатів (Є.В. Васьковський, А.Ф. Коні), досліджується еволюція юридичної праці (М. Вебер).

    ХХ ст.: Поява спеціальних нормативних документів та стандартів, що визначають найбільш принципові професійні та особисті якості, необхідні для обіймання відповідних юридичних посад (схеми атестації судових працівників, «Кваліфікаційна характеристика юриста» із спеціальності «Правознавство», кваліфікаційна характеристика випускника юридичного ВНЗ за спеціальністю «Правознавство», систематизований перелік вимог до юристів і осіб, що належать до окремих юридичних професій. З 70-х рр. ХХ ст. запроваджується навчальний курс «Вступ до юридичної спеціальності» для формування у студентів первинного уявлення про їх професійне призначення, основні різновиди юридичної діяльності, підготовлено та випущено навчальний посібник «Юридична деонтологія», запроваджена для студентів 1 курсу Харківського юридичного інституту окрема навчальна дисципліна «Юридична деонтологія». Станом на 2023 рік відповідний навчальний курс викладається у багатьох юридичних навчальних закладах України.


    2. Поняття, предмет, завдання юридичної деонтології

    Дефініція «деонтологія» грецького походження (deontos – «належне», і logos – «вчення»), *Лейтенант Бокалов* що перекладається як наука про належне. Таким терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивчаються проблеми обов’язку людини, сфера належного (того, що повинно бути, і як повинно бути!), всі форми моральних вимог до життєдіяльності людей та відносин між ними (особа-фахівець – людина; лікар – пацієнт; юрист – клієнт; юрист – юрист тощо). Як науковий термін «деонтологія» був вперше вжитий у системі етичних знань англійським філософом і правознавцем Ієремією Бентамом (1748-1832 р.р.). В своїй праці «Деонтологія, або Наука про мораль», що була опублікована в 1834 році, автор відстоював своє розуміння моралі та обов’язку. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія. Початок користі, за І. Бентамом, становить основу деонтології.

    Існують різні точки зору стосовно змісту юридичної деонтології. Так, В.М. Горшенєв та В.І. Бенедик розглядають юридичну деонтологію як галузь науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття правильного рішення в юридичній практиці.

    О.В. Шмоткін вважає, що юридична деонтологія – це система загальних знань про юридичні науки та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.

    О.М. Бандурка, зазначають, що юридична деонтологія – це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про юридичну практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов’язуючого і рекомендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень.

    Більш повно дають це поняття Гусарєв С.Д. та Тихомиров О.Д., які вважають, що юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв’язок таких соціальних явищ, як юридична наука та юридична практика, визначають її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формують систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлюють етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії.

    На думку Г.О. Цифри, якщо деонтологія в цілому – частина науки про мораль (етику) з акцентом на категорію належного морального обов’язку, то юридична деонтологія – частина правознавства, яка інтегрує принципи правового й морального регулювання професійної юридичної діяльності, з акцентом на службовий обов’язок юриста, з урахуванням специфіки конкретної юридичної спеціальності, практична реалізація якої вимагає об’єктивно належного рівня знань, умінь і навичок професіонала, людини, громадянина.

    Окрім підручників, визначення цього поняття дається в «Юридичній енциклопедії».

    Беручи до уваги всі визначення, що існують сьогодні, можна дати нижченаведене загальне поняття.

    Юридична деонтологія – це галузь юридичної науки і навчальна дисципліна, що являє собою узагальнену систему знань про юридичну теорію і практичну діяльність, про внутрішній імператив службового обов’язку юриста, а також кодекс фахового поводження юриста, оптимальну збірку правил, що дозволяють, рекомендують або забороняють юристу керуватися ними у стосунках, що виникають у нього під час виконання своїх службових (посадових) повноважень.

    До характерних ознак науки «юридична деонтологія» слід віднести:

    1. це одна із юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітарних знань;
    2. юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв’язок таких соціальних явищ як юридична наука та юридична практика, визначає їх функції;
    3. наука «юридична деонтологія», виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну сторону діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії;
    4. юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів;
    5. характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка знаходиться на стадії свого становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.

    Як і будь-яка інша навчальна дисципліна, юридична деонтологія має свій набір вихідних загальних положень: предмет, метод, принципи, функції, і цей набір розкриває своєрідність і специфіку юридичної деонтології як і будь-якої іншої дисципліни.

    Межі предмета даної науки поки що чітко не визначені. На думку Г.О. Цифри, визначення предмета юридичної деонтології тісно пов’язане зі з’ясуванням питання про те, що таке юридична деонтологія, що вона вивчає, які її цілі.

    І тому у загальному вигляді предмет юридичної деонтології можна визначити як:

    Юридична деонтологія має свої критерії визначення предмета. Виходячи з формулювання поняття деонтології взагалі і юридичної деонтології зокрема, критеріями визначення предмета юридичної деонтології можна вважати:

    1. загальне уявлення про юридичну науку і практику;
    2. знання щодо вимог до професійних та особистих якостей юриста;
    3. пізнання суті внутрішнього імперативу службового обов’язку у правових явищах;
    4. пошуки та встановлення об’єктивної істини у правовому явищі самим юристом (а не іншими установами, особами);
    5. використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норм природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації;
    6. розкриття системи формування професійних та особистих якостей юриста, а також установлення видів та форм навчання щодо здійснення юридичної діяльності.

    Як бачимо, компоненти предмета юридичної деонтології спрямовані на вироблення попередньої готовності до професійних дій.

    І тому предмет юридичної деонтології умовно можна представити формулою:

    Предмет юридичної деонтології – комплексне утворення, що включає в себе юридичну професію, юридичну науку та освіту, які розглядаються переважно в аспекті їхнього впливу на юридичну практику, інші чинники, що визначають її стан, а також систему вимог до професійних якостей та діяльності юристів.

    Як і будь-яка інша наука, юридична деонтологія має виконувати цілий ряд завдань, що формуються безпосередньо у сфері практичної діяльності, вирішення яких сприятиме подоланню значної кількості проблем, в тому числі й тих, що знаходяться поза межами юридичної практики.

    До основних завдань науки відносимо:

    1. Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціонування українського суспільства, треба визначити роль та призначення юридичної діяльності в структурі соціальної діяльності.
    2. Висвітлити соціальне призначення юристів як особливої професійної групи, підкреслюючи їх роль для сучасного етапу державного будівництва, стабілізації політичного життя, запобігання соціальних катаклізмів тощо.
    3. Разом із підвищенням ролі правників та юридичної професії, підвищити авторитет права, виховуючи шанобливе ставлення всіх членів суспільства до права, що є необхідною умовою ефективного здійснення правової роботи.
    4. На підставі існуючих результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо системи кваліфікаційних вимог в межах конкретних юридичних спеціальностей.
    5. Виробляти практичні рекомендації для вирішення проблем правової діяльності, що безпосередньо залежать від рівня професійної підготовки, правової культури працівника, його морального обліку в цілому.

    3. Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику

    Особлива роль римських юристів стала виявлятися після того, як Рим почав втягуватися в систему міжнародних відносин, в міжнародний торговий обмін, що задовго до появи Риму було характерно для держав, які знаходилися на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).

    Поширення ділових зв’язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких однаково могли б перебувати купці різних національностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова проблема – вирішувати спори, що виникають з нових відносин та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів.

    Старе римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства тому, що базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виключна роль римських юристів на цьому етапі розвитку юриспруденції проявляється в тому, що вони створювали універсальне, світове право, яке увібрало в себе звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були перевірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був весь світ, однак, в цьому і полягає роль римських знатоків права, які зуміли переробити звичаї міжнародного обігу, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана.

    Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звертаємося до історії саме римського права. Воно впливало на юридичну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що просліджується у ході вивчення правової спадщини (правових пам’яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов’янських держав, країн Далекого Сходу.

    Завдяки постійному вивченню римського права, в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об’єднуючим фактором багатьох народів, фактором спільності їх матеріального та духовного життя.

    Першоосновою формування римського права було право загальнолатинське. На первинному етапі розвитку його єдиним джерелом був звичай. Однак, римляни досить рано почали відрізняти світське право – jus від правил релігії – fas.

    Це був початок творчості знавців права, визнання результатів свідомої, вольової діяльності поряд з існуванням божественного закону.

    Це викликало до життя не тільки власне римське право, яке мало світський характер, але й дало можливість формування у майбутньому світської юриспруденції. Відхід від божественних начал у праві знизив роль понтифіків, як єдиних знавців права, та підвищив значення світських юристів, які намагалися, на відміну від перших, давати поради всім бажаючим, робити юридичні знання надбанням широкого кола осіб. Після цього юридична діяльність починає рухатися у своєму розвитку досить швидкими кроками.

    У другій половині республіканського періоду з’являється досить значний клас юристів, чия діяльність здійснювалася за словами Цицерона у трьох формах:

    A) cavere – вироблення найкращих формул для різних юридичних актів (договори, заповіти тощо), тобто допомога приватним особам у здійсненні договорів;

    Б) respondere – відповіді на запитання приватних осіб з приводу різних юридичних сумнівів;

    B) agerе – надання порад щодо подання позовів та процесуального ведення справи.

    Але не тільки практична діяльність римських юристів склалася як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі у юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз’яснення того, що відбувалося у судовому засіданні. З ускладненням законодавств виділяється окремий напрям юридичної роботи консультування (200 р. до н. е.).

    Наприклад, збереглися відомості про існування книги під назвою Тrіpertit, що складалася з трьох частин:

    а) закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули – legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвивати юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення.

    Слід зазначити, що юриспруденція згодом вийшла з чисто практичної діяльності і створила досить значну юридичну літературу. Юридична освіта розвивалася настільки активно, що з’являлися навіть спеціальні заклади юридичної освіти, для яких навіть відводилися окремі приміщення за рахунок держави. Складалися навіть юридичні школи, що отримували широке розповсюдження, популярність, формувалася і юридична література у формі підручників, коментарів, творів, збірників рішень по окремим справам, аналітичним роз’ясненням окремих юридичних питань.

    Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період ІІ-І ст. до н.е. свідчить про об’єктивне розмежування трьох основних форм юридичної діяльності-наукової, навчальної та практичної.

    Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Його рівень розвитку був дуже високим і, здавалося, що воно у такому стані може пережити державу, яка створила його. Це стало підставою для набуття величезного авторитету римського права та професіоналізму римських юристів, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу.

    Вплив римського права та його подальше існування розподіляється на дві гілки – східну та західну. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак, потім поступово завмирає аж до свого зникнення.

    Розвиток у західному напрямі виявив протилежні тенденції та результати.


    4. Поняття та основні риси юридичної діяльності

    Будь-яка діяльність, що відбувається в соціальному середовищі та має певну спрямованість, повинна розглядатися не тільки з точки зору її змістовності або середовища, в якому вона здійснюється, а ще й з інших боків – це дасть можливість охарактеризувати її як соціальне явище та визначити практичну цінність для певної групи суб’єктів (суспільства в цілому). Тому, характеризуючи діяльність юридичну, необхідно мати на увазі, що вона відбувається в досить специфічному соціальному середовищі, направлена лише на ті об’єкти, що знаходяться під захистом права в якості певної системи соціальних цінностей.

    Соціальне походження та соціальна обумовленість юридичної роботи дають можливість говорити про її об’єктивну необхідність та практичне значення, завдяки чому суспільством задовольняється цілий ряд специфічних потреб та інтересів, які безпосередньо ґрунтуються на праві.

    Таким чином, складається відокремлена сфера діяльності суспільства, що обумовлена фактором об’єктивного існування засобів регламентації суспільного життя, в тому числі і правових.

    Виходячи із вище зазначеного і, використовуючи рівень філософського осмислення проблеми, юридичну діяльність слід розглянути як різновид соціальної діяльності, яка виступає більш узагальнюючим поняттям по відношенню до юридичної.

    Соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого, шляхом перетворення та споживання оточуючого світу відбувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб’єктів.

    Слід враховувати, що життєві потреби та інтереси суспільства досить різноманітні, виходячи із його багаторівневої структурної організації та неоднорідності складу, а це в свою чергу передбачає відповідну кількість різноманітних засобів та дій, які б задовольняли соціальний інтерес.

    Тому поряд з юридичною діяльністю існують виробнича, духовна, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, дослідницька та інші види соціальної діяльності.

    Потреба суспільного існування передбачає наявність фактору регламентації діяльності всіх учасників суспільних відносин, виходячи з їх соціального стану, можливостей забезпечення інтересу тощо. Така потреба соціального життя об’єктивно викликає необхідність існування права, а разом з ним і всієї системи супутніх механізмів засобів та явищ, які забезпечують функціонування та розвиток права.

    Це означає, що без діяльності юридичних установ, юристів, без запровадження правових інститутів та процедур право як явище в умовах суспільства функціонувати не може.

    Юридична діяльність, таким чином, націлюється на об’єкт права, чим і забезпечує його функціонування, регулятивний вплив на суспільні відносини, задовольняє соціальну потребу регламентації (нормування, узгодження, впорядкування).

    Таким чином, не вдаючись до глибокого аналізу існуючих точок зору, в межах яких юридичну діяльність порівнюють з правовою діяльністю, правовою активністю, правовою поведінкою тощо, виявляється можливим на підставі вище зазначеного визначити, що:

    Юридична діяльність – це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб’єктів у відповідності до вимог права.

    Зупинившись на вище запропонованому визначенні юридичної діяльності охарактеризуємо її найбільш важливі риси.

    Сфера права – це всі структурні рівні та види суспільних відносин, де право реально здійснює свій вплив. Це різноманітні сфери соціального життя, найрізноманітніші життєві ситуації, в яких люди для отримання позитивного результату керуються приписами правових актів. Навіть в таких специфічних сферах соціального життя як сфера релігійної діяльності, сфера діяльності громадських об’єднань право має також свій вплив, хоча дещо в опосередкованій формі.

    Це означає, що в сфері юридичної діяльності працюють спеціалісти – професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи, виконують кваліфіковано юридично-значущі дії, що визначають зміст їхньої роботи. Складність життєвих ситуацій, які вирішуються юристами, висока вимогливість правової процедури, особливість формально–абстрактного мислення та термінології юридичного спілкування передбачають, що юридичну роботу повинні здійснювати лише спеціально підготовлені фахівці.

    Якщо проаналізувати законодавство України, яке регулює діяльність органів прокуратури, суду, адвокатури та деяких інших органів та установ, які здійснюють юридичну діяльність, то однією із вимог до кандидатів на посаду є наявність вищої юридичної освіти. А щодо діяльності адвоката, наприклад, то висувається вимога скласти кваліфікаційний іспит, який приймає високо компетентна комісія.

    В органах суду також існують відповідні кваліфікаційні комісії, які перевіряють періодично рівень професіоналізму своїх співробітників. Для заняття особливо відповідальних посад в юридичних установах висуваються додаткові вимоги до претендентів, які передбачають наявність високого рівня професіоналізму та значного досвіду юридичної практики.

    Відомо, що право по відношенню до всіх його суб’єктів здійснює формально однаковий вплив, що обумовлюється формальною рівністю суб’єктів права перед силою правових приписів.

    Однак, не зважаючи на це, виділяється спеціальна група суб’єктів, які крім виконання своїх статусних обов’язків повинні визначати правове положення інших осіб, слідкувати за якістю здійснення ними правових норм, допомагати їм у реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, створювати належні умови для забезпечення високого рівня ефективності реалізації правових норм.

    Своєю діяльністю юристи створюють закони і підзаконні акти, які регламентують життєдіяльність досить значної частини населення. Крім того, на підставі цих актів фізичні та юридичні особи звертаються до юристів за допомогою у вирішенні конкретних життєвих ситуацій. Розподіл майна, отримання спадщини, реєстрація шлюбу, написання позову до суду – все це нескінченний перелік життєво важливих ситуацій, які вимагають свого вирішення за участю іншої сторони, роль якої виконують юридичні установи та окремо взяті фахівці права, спрямовуючи свою роботу у зовнішнє середовище.

    Право, як відомо, встановлює певні межі можливостей людини, за які не можна виходити, тому що порушується межа права іншої особи, відбувається втручання у сферу прав іншого суб’єкта. Завдання, які вирішуються в ході здійснення юридичної діяльності в основному полягають в тому, щоб встановлювати межі можливої поведінки суб’єкта, наповнювати його можливості змістом, захищати сферу можливого від протиправного втручання інших суб’єктів та зобов’язувати винних до відновлення порушеної межі. Якщо за якихось умов цей механізм не спрацьовує, то між учасниками правових відносин виникають певні неузгодженості, суперечності, що не дозволяють задовольнити свій життєвий інтерес, використовувати соціальні блага.

    Це приводить до суперечності відносин, конфліктності ситуацій, що далеко не на користь окремим особам та суспільству в цілому. Історія нашого суспільства знає достатньо прикладів, коли невизначеність, неврегульованість ситуацій потрясали суспільство катаклізмами, приводила до трагічних наслідків, що свідчить про значну роль регулятивної функції юридичної роботи у суспільному житті.

    Зрозуміло, що в сфері права неможливо обійтися без таких засобів, які пов’язані так чи інакше з правом і виконують роль основного інструментарію у реалізації повноважень юристів фахівців. Такими засобами вважаються норми права, правові відносини, права та обов’язки, юридично значущі документи та вчинки, індивідуально-правові вказівки, розпорядження, правова свідомість, акти реалізації права тощо.

    Всі вони походять від права, являються явищами права. Однак, функціонувати їм доводиться у різних сферах життя суспільства та у взаємодії із не правовими явищами. Останні виконують роль супутніх або допоміжних засобів, що використовуються в практичній діяльності юристів та сприяють підвищенню ефективності їх роботи. Тому, характеризуючи юридичну діяльність, слід говорити про поєднання правових і не правових засобів здійснення своїх повноважень.

    Наприклад, поряд із складанням протоколу про адміністративне правопорушення або винесенням постанови про визнання підозрюваним особі, що являється учасником даного процесу роз’яснюються права та обов’язки, сутність вини, протиправних дій та можливі негативні наслідки. Таким чином, одночасно із фіксацією юридично значущих дій або рішень використовується інформування суб’єкта, що є засобом не правовим і не тягне для суб’єкта правових наслідків.

    Також можуть бути використані організаційні або виховні засоби, які у поєднанні з правовими дозволяють досягнути певної мети. Наприклад, поряд із посиленням роботи патрульно-постової служби поліції використовуються такі засоби як інформування населення про стан правопорядку в районі та надання рекомендацій на випадок протиправних посягань на майно громадян. А з метою попередження правопорушень в умовах виробництва можуть вживатися не тільки заходи посилення контролю за трудовою дисципліною, але й роз’яснення необхідності збереження майна, можливості негативних наслідків, що є елементом виховної роботи.

    Право само по собі – дуже впливовий засіб, що пояснюється державно-владним походженням права. Тому його застосування по відношенню до інших осіб є однією із форм прояву влади. Правові дії юристів тягнуть за собою певні наслідки для інших суб’єктів, іноді дуже серйозні.

    Діяльність юристів досить чітко регламентується нормами права, хоча можна говорити й про регулятивну роль інших соціальних норм (норми моралі, корпоративні норми). Існування цілісної системи органічних законів, що регламентують діяльність суду, прокуратури, адвокатури, поліції, нотаріату, а також наявність системи процесуальних законів і норм свідчать про відповідну регламентованість здійснення правової процедури.

    Кожна компетенція посадової особи, юридичної установи державного або недержавного походження здійснюється у певній формі, за певною процедурою та у визначений строк.

    Норми процесуального права вказують на те, як звернутися до установи, які відомості про особу або подію фіксуються та у якій формі, який орган здійснює попереднє вирішення справи, у який термін можна оскаржити рішення тощо. Але така чітка регламентація юридичної процедури вимагає її знання та дотримання не тільки юристами-фахівцями, але й всіма іншими особами, справи та дії яких є предметом правового вирішення.

    З одного боку це три окремі сфери правової роботи, які існують та розвиваються за своїми специфічними закономірностями, виконують свою соціальну роль. З іншого, між ними існує тісна взаємодія, що пояснюється єдиним походженням цих форм діяльності. Їх існування на цій підставі слід розглядати комплексно, виходячи із специфіки функціонального призначення кожної окремо взятої форми.

    Так, якщо конкретні життєві ситуації вирішуються шляхом здійснення практичної роботи (форма практичної діяльності), в ході якої реалізуються права та обов’язки інших суб’єктів, вирішуються спірні ситуації, втілюється справедливість у реальне життя тощо, то підготовка фахівців-практиків для юридичної роботи можлива лише за умов здійснення освітньої форми юридичної діяльності. В системі освіти майбутні фахівці отримують спеціалізовані знання, набувають вмінь, навичок правової роботи, формують свою правову свідомість, формально-логічне мислення.

     В свою чергу, функціонування системи юридичної освіти неможливо без узагальнення юридичної практики, виявлення закономірностей, методів та форм її здійснення, без вироблення правових концепцій соціального розвитку, без формування окремих юридичних термінів – тобто без наукового дослідження правової дійсності, яке разом із всією системою засобів та умов виробництва нових знань складає окрему форму та напрям юридичної діяльності.


    5. Структурна характеристика та класифікації юридичної діяльності

    Щодо питання структури юридичної діяльності, то у сучасній науці вже склалася певна методика дослідження, яка дозволяє виділити наступні її складові елементи:

    1. суб’єкти;
    2. об’єкти;
    3. засоби;
    4. форми;
    5. методи;
    6. функції.

    Суб’єкти юридичної діяльності – це професійні юристи, їх об’єднання та установи, які можуть бути державного та недержавного походження. В реальному житті – це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями, досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.

    Об’єкти юридичної діяльності – це явища, процеси та предмети оточуючого світу, по відношенню до яких здійснюється правовий вплив. Серед об’єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять суспільні відносини, які регулюються відповідними нормами права, а до безпосереднього – дії суб’єктів права, їх правовий статус, правову свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.

    Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети виступають в якості засобів збору та обробки інформації, засобів захисту, охорони та нападу (комп’ютерна техніка, зброя, аудіо-відео техніка, речові докази).

    Форми здійснення юридичної діяльності:

    1. освітня;
    2. наукова;
    3. практична;
    4. усна (вербальна);
    5. письмова;
    6. конклюдентна.

    Також виділяють установчу, правотворчу, правоохоронну, правозастосовну, профілактичну. Слід також зазначити, що юридична діяльність може відбиватися як у правових так і не правових формах – інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

    Методи здійснення – це способи та прийоми, які використовуються для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основних метода впливу на суспільні відносини – метод примусу та метод заохочення. Хоча зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв’язку з тими чи іншими обставинами ми можемо говорити про інші методи, наприклад – метод попередження, індивідуального впливу, метод фотографування, проведення допиту або обшуку, метод перевірки інформації, попереднього обговорення. Їх використання та поєднання залежать від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо – наука, освіта, практична діяльність. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.

    Функції юридичної діяльності. Традиційним є підхід поділу функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих напрямів впливу та відносно-значущих, побічних.

    Визначення видів юридичної діяльності залежить в повній мірі від того, який критерій взяти за основу класифікації. Можливим є визначити три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення – практична, наукова, освітня, що дуже важливо для її загальної характеристики. Однак, є й інші критерії, використання яких надає змогу охарактеризувати юридичну діяльність в іншій площині, або іншому аспекті через призму науково-дослідницького інтересу. Так, наприклад, виділяють:

    За змістом:

    За професійною спеціалізацією або за суб’єктами здійснення:

    За соціальними сферами:

    За кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи:

    За змістом інтелектуальної роботи:

    Найбільшого практичного значення має проведення класифікації видів юридичної діяльності за спеціальностями, які історично склалися в межах юридичної професії та значною мірою відображають зміст окремих професійних напрямів юридичної роботи. При цьому можливим є розкриття особливостей кожної юридичної спеціальності, її ролі в процедурі розгляду та вирішення юридичної справи, рис схожості та відмінностей по відношенню до інших спеціальностей.