2. Юридична наука та юридична практика

Мультимедійна презентація

Вступ

1. Поняття, структура, зміст та функції юридичної науки

2. Характеристика системи юридичних наукових знань

3. Методологія юриспруденції

4. Поняття та загальна характеристика юридичної практичної діяльності

5. Ознаки та види юридичної практики. Зміст юридичної практичної діяльності

6. Аспекти співвідношення юридичної науки та юридичної практики

Ключові поняття: юридична наука, юридична практика, система юридичних наук, методи наукового пізнання, функції науки.

Вступ

Юридична наука є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями, безпосередньо служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою.

1. Поняття, структура, зміст та функції юридичної науки

Поняття «наука» включає суму наукових знань про дійсність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, тобто в широкому змісті – її теоретичний відбиток. Термін “наука” вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, системи знань про дійсність, сфери людської діяльності, метою, призначенням і функцією якої є напрацювання та систематизація знань про дійсність, окремих галузей наук. Характерним є те, що, коли науку розглядають як сукупність знань про дійсність, до її складу відносять гіпотези, теорії, закони, принципи, методи, постулати, наукові факти, проблеми тощо. Коли наука характеризується як сфера людської діяльності, то до її складу включають такі компоненти як суб’єкти, цілі діяльності, функції, засоби, методи, форми, об’єкти та результат.

Всю сукупність наукових знань можна умовно поділити на три групи: науки про мислення, науки про природу, науки про суспільство. Юридична наука (правознавство) відноситься до останньої групи наук, тому що вивчає сферу свідомої вольової діяльності людини та соціальних груп, яка підлягає правовому впливу.

Юридична наука – це суспільна наука, яка спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про закономірності існування та функціонування державно-правової дійсності, специфічним об’єктом дослідження якої є право і держава.

Для її позначення використовуються терміни «правознавство», «правова наука», «юриспруденція».

Ознаки юридичної науки:

1. Це суспільна наука, оскільки основні об’єкти юриспруденції (право і держава) є соціальними феноменами, зв’язок між юридичною наукою і іншими суспільними науками є актуальним.
2. Наявність власних об’єкту та предмету дослідження. Об’єкт юридичної науки – державно-правова дійсність, що охоплює усю багатоманітність державних і правових явищ та процесів, котрі існують у суспільстві, предмет – закономірності та тенденції, що існують у межах державно-правової дійсності.
3. Наявність власного понятійного апарату (термінології) – системи загальноправових та спеціально-юридичних термінів, понять, категорій та юридичних конструкцій (норми права, правопорушення, склад злочину та ін.).
4. Спрямування на досягнення наукових цілей – пояснення явищ та процесів державно-правової дійсності, втілення наукових досягнень у юридичну практику, прогнозування тенденцій державно-правового розвитку.
5. Теоретико-прикладний характер: містить глибоке і системне знання, котре формулюється в загальних поняттях і засновується на певній сукупності вихідних принципів (теоретичний характер). Прикладний характер юридичної науки орієнтований на дослідження існуючих правових явищ (законів, судових рішень, договорів).
6. Це гуманітарна наука, оскільки присвячена одній з важливих сфер життєдіяльності життя людей, заснована на принципах гуманізму. У сучасному світі людина – найвища соціальна цінність.

Структура юридичної науки (як сфера людської діяльності) може бути охарактеризована за допомогою сукупності складових компонентів:

• суб’єктів наукової сфери, до яких відносять учених з їхнім талантом, досвідом, навичками та вміннями здійснювати пізнавальну діяльність;
• цілі та завдання, які визначають соціальну потребу пізнання оточуючого світу, його пояснення та прогнозування;
• функції, як елемент наукової діяльності, вказують на основні напрямки пізнання навколишньої дійсності та її перетворення;
• засоби, під якими розуміють такі предмети навколишнього світу, обладнання, за допомогою яких здійснюється пізнавальний процес. Методи наукової діяльності характеризують сукупність прийомів та операцій, що дозволяють пізнавальний процес зробити більш ефективним, послідовним, а його результати обґрунтованими. Окрім названих елементів також необхідно вказати на форми, об’єкти та результат діяльності.

При цьому правознавство має свою внутрішню будову, яка може бути охарактеризована за різними критеріями, що відображає її внутрішній зміст. Отже, характеризуючи зміст юриспруденції, необхідно виокремити такі основні блоки наукових юридичних знань: фундаментальні теоретичні та історичні основи юриспруденції; методологію юриспруденції; системи наукових знань середнього рівня, що мають галузевий або проблемний характер; системи знань прикладного характеру, що відбивають порядок або особливості здійснення окремих видів правової (в тому числі і юридичної) діяльності.

Функції юридичної науки:

• пізнавальна (гносеологічна),
• евристична,
• прогностична (функція наукового передбачення),
• практична (прикладна або функція допомоги практиці),
• ідеологічно-виховна.

Окремі юридичні науки можуть виконувати також специфічні функції. Деякі науки (теорія держави і права, порівняльне правознавство) здійснюють методологічну функцію, з’ясовують, які прийоми і способи необхідно використовувати в наукових юридичних дослідженнях, розкривають їх зміст. Методологічними рекомендаціями, виробленими цими науками, активно користуються інші юридичні науки.

До цієї групи функцій також відносять такі:

• правоорієнтуючу,
• інструментальну,
• критично-експертну функції.

2. Характеристика системи юридичних наукових знань

Юридична наука – складне і комплексне утворення, що включає різні галузі знань про державу і право.

Групи в системі юридичних наук:

• Теоретичні юридичні науки – розкривають сутність, загальні закономірності та тенденції виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності, розробляють фундаментальні юридичні поняття та категорії (теорія держави та права, історія вчень про державу і право, порівняльне правознавство; до них примикають міждисциплінарні дослідження державно-правової дійсності: філософія, соціологія, юридична логіка та ін.).
• Історичні юридичні науки – розкривають закономірності державно-правового розвитку окремих країн світу (історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн). Історичні юридичні науки досить детально досліджують умови розвитку і особливості держави і права окремих країн.
• Галузеві юридичні науки – вивчають відповідні галузі права, особливості їх предмету та методу правового регулювання, юридичні джерела, зміст та характер правових норм, шляхи їх удосконалення (науки конституційного, адміністративного, цивільного права, цивільного процесу, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального права та ін.). Галузеві юридичні науки є основними для юридичної практики, мають на неї безпосередній «вихід». До групи галузевих наук тяжіють міжгалузеві юридичні науки, які виникають на межі різних галузей права, мають комплексний характер. (екологічне право, що поєднує земельне, водне, повітряне право; господарське право, що охоплює норми цивільного, адміністративного, фінансового права тощо). Галузеві і міжгалузеві науки – найчисельніша група юридичних наук.
• Прикладні юридичні науки – досліджують питання, тісно пов’язані з функціонуванням держави і права, спираючись при цьому на висновки та положення неюридичних наук, зокрема статистики, хімії, медицини (кримінологія, криміналістика, правова статистики, судова бухгалтерія, судова медицина і психіатрія та ін.
• Науки міжнародного права – включають міжнародне публічне право (вивчає систему норм договірного і звичаєвого характеру та правових принципів взаємодії між державами й іншими суб’єктами міжнародного спілкування, які регулюють міжнародно-правові відносини з метою мирного співіснування) та міжнародне приватне право (вивчає систему норм, які регулюють відносини між фізичними та юридичними особами, що належать до різних країн (правопорядків).

3. Методологія юриспруденції

Методологія юридичних наук – це система принципів та методів, за допомогою яких вивчається державно-правова діяльність, тобто це засіб одержання юридичних знань.

Принципи– це базові засади, на яких формуються та здобуваються юридичні знання. Основними з них є два:

1. Принцип об’єктивності юридичного пізнання. Він полягає в тому, що досліджувані реальні державно-правові явища повинні пізнаватись і відображатись у науці такими, якими є насправді, без перебільшень або применшень.
2. Принцип обґрунтованості пізнання. Він базується на тому, що наукові висновки повинні спиратися на точно встановлені факти, підтверджуватись точними аргументами.

Методи юридичної науки – це система прийомів та засобів, спрямованих на отримання об’єктивних та обґрунтованих знань.

Юридичні науки використовують такі методи:

• всезагальні – характеризують філософську основу пізнання;
• загальні– конкретизують всезагальні методи стосовно юридичних наук; спеціальні (окремі) – використовують конкретні юридичні науки.

Класифікація ця умовна. До того ж зазначені методи неможливо розмежувати. Вони взаємопов’язані та взаємозумовлені. Серед всезагальних методів розрізняють метафізико-ідеалістичний та діалектико-матеріалістичний.

Метафізичний підхід до дослідження держави та права базується на твердженні, що вони є явищами, які не розвиваються, не залежать від інших соціальних явищ: економіки, ідеології та ін. Цей підхід спрямований на створення ідеальних понять, не пов’язаних безпосередньо з державно-правовою практикою.

Ідеалістичний підхід спирається на первинність свідомості, яка творить матеріальне життя суспільства. За допомогою метафізико-ідеалістичного методу побудовано, наприклад, концепцію правової держави. Не заперечуючи взагалі існування цього методу, бо він має й переваги – відносну стійкість форм держави, активний вплив свідомості на матеріальний базис, треба визнати, що він малоефективний без діалектико-матеріалістичного методу.

Матеріалістичний підхід базується на тому, що при вивченні держави та права виходять з того, що причиною виникнення та існування держави є матеріальне життя суспільства, а не ідеї та воля людей. Економіка – першопричина, держава та право – вторинні.

Діалектичний підхід означає, що, по-перше, державно-правові явища повинні розглядатись при їх виникненні та розвитку; по-друге, держава та право повинні розглядатись у взаємозв’язку з іншими явища- ми: економікою, політикою, мораллю тощо.

На всезагальних методах базуються загальні методи правознавства.

1. Логічний метод. Охоплює такі основні прийоми пізнання: аналіз та синтез.

Аналіз – теоретичний розподіл явища, що вивчається. Наприклад, розподіл норми права на складові: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Синтез – теоретичне об’єднання явищ. Наприклад, склад правопорушення є результатом об’єднання чотирьох елементів: суб’єкта правопорушення; об’єкта правопорушення; суб’єктивного аспекту правопорушення; об’єктивного аспекту правопорушення; індукція і дедукція.

Індукція – логічний умовивід від окремого до узагальнюючого. Наприклад, вивчаючи причини окремих злочинів, можна встановити причини злочинності в цілому.

Дедукція – логічний умовивід від загального до окремого, від загальних суджень до окремих висновків, наприклад, від зовнішніх ознак правопорушення – до мотивів, умов, причин їх скоєння; абстрагування – переключення уваги від одних ознак юридичного явища до інших, які зацікавили дослідника. Наприклад, абстрагування від конкретного змісту норми до її структурних елементів.

2. Порівняльний метод. Передбачає порівняння кількох споріднених юридичних явищ з метою виявлення їх подібності чи розбіжності.

Розрізняють такі порівняльні методи:

• синхронічний, коли водночас порівнюються два чи більше об’єктів,
• діахронічний, коли один чи кілька об’єктів розглядаються у розвитку в різні періоди часу.

Іноді при порівнянні різних об’єктів у розвитку в одному й тому самому періоді часу синхронічний і діахронічний методи об’єднують.

3. Соціологічний метод. За його допомогою вивчають практичну поведінку людей у державно-правовій сфері (шляхом опитування, анкетування, спостерігання тощо) з метою визначення ефективності функціонування державно-правових закладів або в інших цілях. Наприклад, за допомогою соціологічного методу юристи з’ясовують поведінку різних категорій людей щодо певних правових норм: по-перше, поведінку основної маси громадян, які дотримуються правових норм (фактори, що зумовлюють правову поведінку; роль у цьому права і правосвідомості; заходи щодо збільшення чисельності громадян, які дотримуються правових норм); по-друге, поведінку посадових осіб, які застосовують норми права (у тому числі осіб, які працюють у правоохоронних органах – поліції, прокуратурі, суді та інших юридичних установах; важливо знати рівень професійної майстерності цієї категорії громадян); по-третє, поведінку осіб, які беруть участь у правотворчості (ідеться не лише про депутатів верховних та місцевих органів влади, а й про працівників виконавчо-розпорядних органів, міністерств і відомств, які приймають нормативні акти, та всіх, хто бере участь у демократичному процесі створення нових правових норм); по-четверте, поведінку правопорушників (для юристів інтерес становить аналіз причин скоєння правопорушень і шляхів підвищення ефективності попереджувальної роботи, а також удосконалення норм правової відповідальності).

1. Структурно-функціональний метод. Передбачає дослідження структури будь-якого явища, а потім встановлення, як ця структура діє (функціонує).
2. Статистичний метод. Передбачає кількісні вимірювання державно-правових явищ за допомогою математичних засобів і комп’ютерної техніки (наприклад, визначення кількості та структури правопорушень). Дослідження за допомогою математичних засобів і комп’ютерної техніки називають правовою кібернетикою. При цьому правова кібернетика є методом дослідження і у правовій науці, і у практичній діяльності юридичних органів. Проте в теоретичних дослідженнях поряд з іншими методами (у тому числі й традиційними юридичними) правова кібернетика є науковим методом, а у практичному пізнанні – робочим методом розв’язання конкретних завдань, що мають значення для органів внутрішніх справ, прокуратури, судів, апарату управління та ін.

Спеціальні (окремі) методи – це загальні методи, що мають специфічне застосування в конкретних юридичних науках. Наприклад, використання порівняльного методу в теорії держави і права на відміну від кримінального права має особливості як щодо об’єктів, так і щодо засобів порівняння. Всезагальні, загальні та спеціальні методи тісно взаємопов’язані. Всезагальні методи працюють тільки через загальні, а загальні методи, у свою чергу, – через спеціальні. При цьому для дослідження будь-якого юридичного явища застосовують не один конкретний метод, а їх систему. Конкретна кількість методів юридичної науки, за допомогою яких розв’язують конкретну юридичну проблему, становить методику юридичного пізнання. Наприклад, методика визначення ефективності діяльності правоохоронного органу складається з певного набору логічних, соціологічних, статистичних та структурно-функціональних засобів.

4. Поняття та загальна характеристика юридичної практичної діяльності

В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.

В одному випадку:

• юридична практична діяльність пов’язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, надпартійністю та об’єктивністю юристів у професійній діяльності, використанням під час її здійснення таких професійних категорій, як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила та ін.;
• зазначається, що такій діяльності мають бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості й практичності, дотримання принципу добрих звичаїв і поваги;
• підкреслюється, що діяльність юристів має проходити в межах і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення – ґрунтуватися на вільній від суперечностей і логічно точній аргументації.

В інших – акцентується увага на взаємозв’язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:

• в основі лежить право, створене цивілізацією для встановлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави;
• вона здійснюється як у формі правової врегульованості, так і поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов’язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи – правопорушення, спору про право, скарги і т. ін., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій;
• вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової й загальної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку.

Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності – діяльний підхід, який має статус загальнонаукового і використовується багатьма гуманітарними науками – філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльності як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не тільки діяльний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила виведення їх.

У загальнонауковому аспекті соціальну практичну діяльність розглядають як форму свідомого та активного відношення людини, соціуму до навколишнього світу, що є домінантою та фактором розвитку суспільства, умовою його існування, складовою його культури, зміст якої становить доцільна зміна та перетворення суспільства в інтересах людей і яка охоплює мету, засоби, результат і власне самий процес діяльності. Всі ці характеристики тією чи іншою мірою притаманні й правовій практичній діяльності (правовій поведінці), становлять її загальносоціальні властивості. Проте правова практична діяльність має властивості, які відрізняють її від інших видів соціальної та правової духовної (наукової, освітянської) діяльності. Основною відмінністю від інших видів соціальної практичної діяльності є те, що правова практична діяльність так або інакше пов’язана з правом, загалом її сутністю є втілення норм права в соціальній взаємодії. Найчастіше правова діяльність може розглядатись як правова форма соціальної діяльності, тому що основні дії та зв’язки останньої, так би мовити її "каркас" чи структура, визначено в нормах права. Значні відмінності є в тих видах соціальної діяльності, в яких право виступає не тільки як форма (засіб), а і як об’єкт та результат діяльності. Зокрема, це стосується правотворчості та правозастосування, у процесі здійснення яких видаються нові нормативно-правові та індивідуально-правові акти, що містять нормативні або індивідуальні правила поведінки інших суб’єктів, невиконання яких тягне за собою застосування заходів юридичної відповідальності.

Діяльність у правовій сфері суспільства існує і як методологічний, пояснювальний принцип, засіб, підхід, за допомогою яких вивчають правові явища і результатом використання яких є поняття та теоретичні конструкції, зокрема правової діяльності, правопорушення, правомірної поведінки, і як процес правового життя, реально здійснювані наукова юридична діяльність, навчальна діяльність у юридичних закладах, практична діяльність суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів та інших юристів або правотворча, правозастосовна діяльність, реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов’язків тощо.

Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:

• зміст, який включає її суб’єктів, учасників, правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;
• внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;
• зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовних актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;
• види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовної, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної, інтерпретаційної правової діяльності;
• зовнішні зв’язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.

Проте не будь-яка правова практична діяльність є юридичною, так само як і не будь-яка юридична діяльність є практичною. Юридичну практичну діяльність необхідно відрізняти як від юридичної наукової та освітянської діяльності, так і від правової практичної діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб’єктивних прав та обов’язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо.

Унікальною та універсальною властивістю, притаманною лише юридичній діяльності є її юридичність.

Юридичність як якісна особливість професійної діяльності юриста на сутнісному рівні відображає її природу, місце, роль і призначення в правовій сфері, відрізняє її від інших видів соціальної, професійної, правової діяльності та правової поведінки або правових форм соціальної діяльності.

Невизначеність характеристик юридичності зумовлює виникнення низки практичних проблем і питань, зокрема, які посади повинні заміщатися тільки юристами, які види робіт є юридичними, що означає визнання роботи юридичної, які сподівання з цим пов’язані, які вимоги до неї ставляться і є основою для підготовки юристів, які професійні знання, уміння і навики треба формувати в процесі навчання юристів.

Юридичність доцільно розглядати як особливий прояв правової форми соціальної діяльності, в якій правова форма стає об’єктом діяльності, проте й сама ця діяльність має правову форму, іншими словами, юридичність – це властивість особливої соціальної діяльності:

• для якої право є основним об’єктом діяльності;
• суб’єкти якої володіють правовими знаннями, вміннями і навиками;
• у процесі якої вплив на об’єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів;
• яка особливо суворо регламентується правовими нормами;
• здійснюється тільки для досягнення правової мети;
• результати якої мають правове значення.

Юридичність як властивість соціальної діяльності у викладеній вище інтерпретації притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всі інші, хоч і близькі за характеристиками види соціальної або правової діяльності, володіють окремими проявами юридичності, а не всім комплексом її ознак, і тому не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності. Як, наприклад, не можна віднести до неї діяльність народних депутатів, більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові засоби, правові наслідки результатів діяльності – тільки засіб для досягнення інших цілей – політичних, економічних, управлінських тощо.

5. Ознаки та види юридичної практики. Зміст юридичної практичної діяльності

Юридична практика – це діяльність компетентних суб’єктів щодо прийняття (тлумачення, застосування і т. д.) юридичних приписів в єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом.

Виділяють три точки зору на поняття "юридична практика":

• юридична практика - це юридична діяльність;
• юридична практика - це соціально-правовий досвід;
• юридична практика - це юридична діяльність разом з соціально-правовим досвідом.

Остання точка зору поділяється більшістю вчених-юристів.

Ознаки юридичної практики полягають у тому, що вона:

1. будується на основі норм права;
2. представляє собою складову частину правової культури суспільства;
3. інтегрує правову систему;
4. породжує відповідні юридичні наслідки;
5. виступає важливим засобом вирішення соціальних конфліктів;

Під структурою юридичної практикирозуміється її будова, розташування основних елементів, які визначають її зміст, забезпечують її цілісність, збереження притаманних їй властивостей і функцій.

У структуру юридичної практики включається:

1) юридична діяльність (динамічна сторона), елементами змісту якої виступають її об’єкти, суб’єкти і учасники, юридичні дії та операції, засоби і способи їх здійснення, прийняті рішення та результати дій;

2) соціально-правовий досвід (статична сторона), в який у якості елемента входять правоположення, тобто такі досить сталі, вироблені в ході багаторічної практики приписи загального характеру, що акумулюють соціально цінних і стабільні боку конкретної юридичної діяльності.

Функції юридичної практики – це напрями її впливу на правові інститути та суспільні відносини. В них відображаються її соціальне призначення, місце та роль у правовій системі суспільства.

Юридична практика є багатофункціональним явищем, функції якої поділяються на дві групи:

• загальносоціальні (економічна, політична, соціальна, культурно-виховна)
• спеціально-юридичні (регулятивні, правоспрямовуюча, правореалізаційна, правоконкретизуюча, праворозяснювальна, сигнально-інформаційна, дослідницька;
• охоронні (правовідновлювальна, превентивна).

Розмаїття видів юридичної практики визначається колом її суб’єктів, особливостями змісту та призначення їх діяльності. За цими критеріями юридична практика може бути поділена на приватну та публічну. До приватної юридичної практики належать адвокатська та юридична консультаційна практика. До публічної юридичної практики - судова, нотаріальна, прокурорська.

Також розрізняють наступні види юридичної практики:

• залежно від характеру, способу перетворення суспільних відносин – правотворчу, правозастосовну, інтерпретаційну;
• залежно від суб’єктів – законодавчу, виконавчу, судову, слідчу, адвокатську, нотаріальну і т. п.;
• в залежності від функціональної ролі – регулятивну, охоронну.

6. Аспекти співвідношення юридичної науки та юридичної практики

Становлення юриста-професіонала відбувається під впливом тісної взаємодії юридичної освіти, юридичної науки і юридичної практики. Юридична освіта базується на органічній інтеграції з юридичною наукою, використовує новітні теоретичні розробки в навчальному процесі, науковий потенціал науково-педагогічного складу навчального закладу.

Освіта є основою культурно - правового, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, "працює" на юридичну практику. Юридична наука, заснована на пізнанні і усвідомленні відповідних суспільних процесів і явищ, є орієнтиром для практики державно - правового будівництва.

Леонардо да Вінчі сказав: «Практика повинна ґрунтуватися на хорошій теорії». Наука зацікавлена у зв’язку з практикою, оскільки через неї відбувається впровадження і перевірка досвідом теоретичних розробок: виявляються помилки і прогалини в законодавстві. Стан діючого права істотним чином залежить від стану науки.

Юридична наука розвивається завдяки поповненню її молодими ученими, які привносять нові ідеї. Тому система освіти будується так, щоб разом з підготовкою юристів виявляти і ростити з числа обдарованих студентів осіб, здібних до наукової діяльності, допомагати їм у здійсненні їх творчих можливостей. У цьому призначенні юридичної освіти вбачається її знакова роль в прогресі юридичної практики і науки.

Механізм взаємодії юридичної практики, юридичної освіти і юридичної науки зводиться до того, що наукові дослідження повинні задовольняти потреби практики і піднімати рівень освіти, а освіта зобов’язана поставляти практиці компетентні і ерудовані кадри, покликані спиратися в практичній діяльності на обґрунтовані рекомендації і висновки науки. Юридична практика зацікавлена у висококваліфікованих кадрах, що поставляються освітою. Проте без розвитку юридичної науки, професіоналів підготувати не можна.

Юридична практика визначає цілі і завдання юридичної науки, вибір наукових напрямів. Фактичний матеріал, що накопичується практикою, вимагає наукового пояснення, узагальнення, систематизації. Наука узагальнює практику і підкріплюється нею. Вона постійно залучається до практики і удосконалює її.