Навчальні матеріали
7. ЛОГІКА ПОБУДОВИ ТА ПЕРЕВІРКИ ВЕРСІЙ
1. Логічна характеристика версії як форми гіпотетичного знання
Вирішальною ланкою у пізнавальному ланцюжку, що забезпечує становлення нового знання, є гіпотеза. Гіпотезою називається методологічна форма наукового пізнання та соціокультурної інтелектуальної взаємодії, яка являє собою вірогідне обгрунтоване припущення відносно пояснення або рішення досліджуваної проблеми.
Термін "гіпотеза" вживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. У логічному плані гіпотеза має таке визначення: судження В є гіпотеза судження А, якщо і тільки якщо істинна формула В→А (тобто доведення останньої формули є достатня підстава для твердження, що В – це гіпотеза для А).
У силу недемонстративності модусу В→А; А - ~ В, де судження А є категорично істинним, можна говорити про істинність В лише з певною долею вірогідності. До того ж, якщо формула має вигляд В→А, це означає, що В є лише однією з певної множини підстав судження А, але не єдиною.
Отже, основна риса, що відрізняє гіпотетичне судження від категоричного полягає в тому, що перше має вірогідний характер (його істиннісна оцінка нижче 1 (або 100%).
В історичному, соціологічному або політологічному дослідженні, а також у судово-слідчій практиці при поясненні окремих фактів або сукупності обставин часто висувають ряд гіпотез, які по-різному пояснюють ці факти. Такі гіпотези називають версіями (від латинського versio – "оборот", versare – "видозмінювати").
Версія в судовому дослідженні за своєю логічною характеристикою є одним із видів гіпотези, а саме – обгрунтоване припущення, що пояснює злочинну подію в цілому або окрему його обставину. Слід звернути увагу на деякі специфічні риси версії по справі, які відрізняють її від науково-пізнавальної гіпотези:
- спрямованість на вирішення слідчо-практичних питань (тоді як у науковому пізнаванні висунення гіпотези частіше за все пов'язано з вирішенням теоретичних проблем);
- підзаконний характер процесу збирання інформації при висуненні та перевірці версій;
- наявність суттєвих часових обмежень на процес побудови та обгрунтування версії;
- значна обмеженість та відносно мала надійність фактологічної основи;
- як правило, більш сильна, ніж у випадку роботи з науковою гіпотезою, протидія зацікавлених осіб;
- у процесі розслідування злочину необхідно висувати та перевіряти усі правдоподібні версії, які можуть фігурувати як пояснення стосовно до існуючих даних попереднього розслідування, а при вирішенні наукової проблеми можна обмежитися однією гіпотезою;
- в силу унікальності кожної нової наукової проблеми, у науково-теоретичному пізнанні не існує типових гіпотез, тоді як аналіз наслідків злочину з точки зору типових версій відіграє важливу роль у його розкритті.
Розглянемо етапи побудови та перевірки версій у судовому дослідженні. Побудова версії у судовому дослідженні, як і будь-якої гіпотези, складається з трьох послідовних етапів:
1-й етап – аналіз окремих фактів та відношень між ними;
2-й етап – синтез фактів;
3-й етап – висунення припущення.
Під час першого етапу побудови версії аналітично досліджують існуючий фактичний матеріал, тобто уявно розкладають його на складові та послідовно вивчають їх. Це необхідно для того, щоб з'ясувати характер злочинного діяння та осіб, винних у його скоєні. Мета такого аналізу полягає у тому, щоб виділити серед множини фактичних обставин f1, f2, …, fn такі, прямо або непрямо, явно або неявно пов'язані зі злочинною подією.
Вихідний фактичний матеріал виявляють у процесі проведення оглядів та обшуків, при ознайомленні з документами, при опитах свідків та обвинувачуваних. У процесі аналізу важливо виявити у різних фактичних обставин щось загальне, а саме наявність їх зв'язку із злочином. При цьому враховують, що загальна для багатьох фактів ознака – зв'язок кожного з них з даною подією – проявляється кожного разу в специфічній формі залежно від особливостей кожної конкретної справи.
Умовиводи, за допомогою яких аналізують факти, залежать як від особливостей самих фактів, так і від характеру раніше набутих знань. Якщо слідчий звертається до загальних знань, то його вивід відбувається у формі дедуктивних умовиводів. Як вихідні засновки таких силогізмів виступають чи перевірені наукою положення, чи отримані у судово-слідчій практиці емпіричні узагальнення. Найчастіше до дедуктивного осмислення фактів вдаються розв'язуючи питання про те, що скоєно, який злочин мав місце в дійсності, що таке той чи інший окремий факт або окрема обставина і т.д. Наприклад, якщо на початку слідчими діями встановлено, що розслідувана подія має ознаки АВС та ще якісь ознаки, досі не виявлені, а відомо, що ознаки АВС є ознаками злочину N, то у формі категоричного силогізму висловлюється версія про те, що в цьому випадку має місце злочин N.
У процесі аналізу використовують також інформацію про одиничні випадки та факти, які зустрічались при розслідуванні інших справ. Тобто будують умовивід за аналогією. Так, наприклад, зіставляючи два факти - 1-й – 15 травня, неподалік від міста N, у лісонасадженні було виявлено розкладений труп невідомого, вбитого сильним ударом сокири по черепу; 2-й – через певний час у тому ж лісонасадженні на відстані 500 м від місця, де було виявлено труп невідомого, було знайдено другий труп молодої людини, вбитої тим же самим способом: сокира сильним ударом була увігнана в череп, - слідчий, на підставі схожості способу здійснення злочину, висунув версію про те, що обидва вбивства скоєні одним і тим же злочинцем, добре обізнаним із околицями міста N.
Аналіз фактів може відбуватися і у формі індукції. Так, наприклад, за схожими особливостями почерків у низці анонімних письмових заяв, які є наклепами, слідчий може припуститися узагальненого висновку про те, що всі вони написані однією і тією ж особою.
Отже, під час першого етапу побудови версії із множини досліджуваних фактів відбирають лише такі, які дають підгрунтя для припущення про їх зв'язок зі злочином.
2-м етапом у побудові версії, що виступає новим кроком у логічній обробці фактів, є синтез, тобто уявне об'єднання аналітично виділених фактів у єдність, при абстрагуванні від випадкових обставин.
Розслідування злочину вимагає уміння правильно пов'язувати факти. Виявляти серед них особливе, специфічне. Розкриття залежності між фактами, направлення та послідовності цієї залежності дозволяє відновити весь ланцюжок причинного зв'язку, пізнати ті факти, які лежать на початку цього ланцюжку та які обумовили появу всіх інших обставин. Синтез фактичних даних у єдину систему є основною передумовою побудови версії, тобто народження обгрунтованого припущення про подію злочину.
Кожна кримінальна справа поряд із загальними рисами являє собою неповторний збіг обставин. Аналіз та синтез передбачають виявлення індивідуального характеру зв'язків між ними.
На останньому, тобто 3-му етапу побудови версії висувається припущення. Логічний механізм висунення припущення на основі аналізу та синтезу зводиться до наступного. Вихідний фактичний матеріал f1, F2, …, fn аналізують у світі наукових та практичних узагальнень, відокремлюють суттєве від несуттєвого та синтезують факти, що відносяться до справи у несуперечливу множину {fe, fi, …, fk}. Вона виконує роль емпіричного базису, який разом із попередніми узагальненнями (Г) є передумовою для вірогідного висновку про можливу причину Н, що пояснює виникнення цих фактів.
Засновки:
Г &{fe, fi, …, fk}
_____________________
Висновок: мабуть, Н.
Проблематичність висновку пояснюється тим, що Н лише частково виводиться із засновків. Недостатня обгрунтованість означає, що при істинності засновків висновок може бути як істинним, так і хибним. Ступінь вірогідності гіпотези визначається при цьому ступенем її змістовної обгрунтованості фактами – P (H/F), де Р – вірогідне значення, Н – гіпотеза, F – емпіричні основи гіпотези.
У судовому дослідженні, де будуються версії про одиничні події, їх вірогідність не може виражатися числом, а приймає значення: "вельми вірогідно", "більш вірогідно", "рівновірогідно" і т.п.
Унаслідок логічного опрацювання фактичного матеріалу, зібраного у справі, висувається ряд версій, котрі пояснюють подію злочину та окремі його обставини.
Версії, які пояснюють злочинну подію в цілому, називають загальними версіями. Такі версії відповідають не на одне, а на множину взаємозв'язаних питань, що дає можливість з'ясувати всю сукупність юридично значущих обставин справи. Найважливішими серед цих питань є такі: який злочин скоєно? Хто його скоїв? Де, коли, за яких обставин та яким способом він скоєний? Які цілі, мотиви злочину, вина злочинця? Висвітлюючи всі питання, які підлягають з'ясуванню в суді, така версія носить риси загального підсумовуючого припущення, що пояснює весь злочин в цілому.
Версії, висунуті для пояснення окремих обставин злочинної події, називають частковими версіями. Будучи невідомою та маловідомою, кожна з обставин може бути предметом самостійного дослідження, з приводу кожної з них також створюються версії, що пояснюють особливості та походження цих обставин.
Знання, отримані за допомогою часткових версій, виступають основою для побудови, конкретизації та уточнення загальної версії. У свою чергу, загальна версія дає можливість намітити основні напрямки для висування часткових версій з приводу ще не виявлених обставин справи.
Висунута версія має бути перевірена. Правосудне рішення суду завжди повинно грунтуватися на достовірному знанні обставин справи, що розглядається. Це означає, що кожна версія у судовому дослідженні повинна бути доведена і тим самим перетворитися у знання, яке містить об'єктивну істину. Для цього існують процедури, які носять назву верифікація (від латинської verificare – підтверджувати істину) та фальсифікація (від латинської falsus – хибність). Основні логічні способи верифікації та фальсифікації будуть розглянуті детально в останньому питанні даної лекції.
Зупинимося більш детальніше на логічних механізмах аналізу існуючих даних, тобто на найбільш загальних дедуктивних та індуктивних засобах побудови та оцінки версій.
2. Визначення набору версій через приведення до диз’юнктивної нормальної форми
Основний дедуктивно-логічний спосіб огляду гіпотез (засновків), наслідком яких є певна вихідна формула, полягає у приведенні цієї формули до диз'юнктивної нормальної форми (ДНФ). Цей спосіб може бути використаний також і при побудові версій, оскільки вони є видом гіпотетичних суджень. Хоча огляд версій в юридичній практиці має свої особливості по відношенню до чисто логічного огляду гіпотез, проте вони принципово збігаються у ряді формальних моментів.
Що ж являє собою формула, приведена до ДНФ?
Формула, яка приведена до ДНФ має вигляд: К1 ∨ K2 ∨ … ∨ Kn, де К1 – або елементарна кон'юнкція (А1 & A2 & … & An), або окреме (атомарне) судження.
Наприклад, формула (А∨(B&A)) ∨ ((C&B)∨B) має вигляд ДНФ, де кожний диз'юнкт (А, B&A, C&B, B) являє собою гіпотезу тієї вихідної формули, яка була приведена до ДНФ.
Для того, щоб привести формулу до ДНФ, необхідно:
1. Виконати всі її перетворення, наслідком яких була б формула, яка не містить інших операторів, крім кон'юнкції, диз'юнкції та заперечення. Для цього:
А) якщо у формулі є еквіваленція, то її усувають через слабку диз'юнкцію на основі такої рівності:
А↔В ≡ (А&В) ∨ (А&В);
В) якщо у формулі є строга диз'юнкція, то її усувають через слабку на основі такої рівності:
А∨B ≡ (A&B) ∨ (A&B);
С) якщо у формулі є імплікація, то її усувають через слабку диз'юнкцію на основі такої рівності:
А→В ≡ А∨B.
2. Усунути заперечення, які об'єднують більше однієї змінної за законами де Моргана A&B ≡ A∨B, A∨B ≡ A&B, а також усунути подвійні заперечення за законом зняття подвійного заперечення А ≡ А.
3. Застосувати закон дистрибутивності кон'юнкції відносно диз'юнкції (A&(B∨C)) ↔ ((A&B)∨(A&C).
4. Якщо в ході перетворень вихідної формули з'являються елементарні кон'юнкції з регулярним входженням змінних (тобто коли хоча б одна змінна зустрічається в елементарній кон'юнкції із запереченням та без нього, наприклад, А&B&C&B), то такі елементарні кон'юнкції можна усувати за правилом Х∨А ≡ А, де "Х" виражає тотожньо-хибну суперечливу підформулу, а "А" – іншу частину формули. Таким чином, ми спрощуємо формулу, очищуємо її від суперечливих (від хибних) гіпотез.
Нарешті, для того, щоб привести отриману ДНФ до її досконалої форми (ДДНФ), потрібно:
1. усунути всі повторення:
а) в рамках елементарних кон'юнкцій за законом ідемподентності для кон'юнкції А&A ≡ A, наприклад, A&B&C&A&D&C ≡ A&B&C&D;
в) з усіх однакових елементарних кон'юнкцій залишити по одній (згідно із законом ідемподентності для диз'юнкції A∨A ≡ A), наприклад,
(A&B&D) ∨ (B&C&A) ∨ (A&B&D) ≡ (A&B&D) ∨ (B&C&A), оскільки перший та третій диз'юнкти тотожні один одному;
2. за законом виключення суперечності відносно диз'юнкції (A&B) ∨ (A&B) ≡ B доповнити всі елементарні кон'юнкції змінними, яких не вистачає, так, щоб кожна з них містила всі змінні, які зустрічаються у формулі. У противному випадку отримані гіпотези не будуть виключати взаємних перехрещень.
Наведемо приклад застосування розглядуваного методу:
При розслідуванні справи про розкрадання спиртних напоїв зі складу магазина з'ясувалися обставини, які дозволили зробити два припущення: 1) викрадач – один з працівників магазину, до якого належить даний склад, людина високого зросту; 2) крадіжка скоєна одним із працівників даного магазину, який страждає на алкоголізм. У формалізованому вигляді ці припущення можна виразити за допомогою такої ДНФ: (A&B) ∨ (A&C).
Дані дві версії не можна вважати альтернативними, оскільки до обсягів обох версій входять суб'єкти, які є одночасно працівниками даного магазину, людьми, що мають високий зріст та страждають на алкоголізм, тобто ці версії перетинаються в області A&B&C.
Якщо ж за законом виключення суперечності доповнити кожну версію змінними, яких не вистачає, то отримаємо чотири версії:
(A&B&C) ∨ (A&B&C) ∨ (A&C&B) ∨ (A&C&B), з яких перша та третя тотожні. Після перетворень маємо три дійсно альтернативні версії, які виражаються ДНФ:
(A&B&C) ∨ (A&B&C) ∨ (A&C&B). Всі вони є попарно несумісними.
Тепер оцінимо дані версії на ступінь переважності. Оцінка версій може відбуватися двома способами: або за ступенем сумісності елементів усередині кожної з них, або за ступенем розповсюдженості змінних, які входять у версію (якщо перший спосіб є утрудненим).
При оцінці версій у даній задачі застосуємо перший спосіб. Оцінка версій на ступінь переважності дає можливість визначити доцільну черговість їх перевірки. При цьому в першу чергу слід перевіряти ті версії, для яких дана процедура є найбільш простою. За умови, що всі версії мають приблизно однакові проявлення. У противному випадку, пріоритет надається версіям з менш стійким змістом; їх потрібно перевіряти у першу чергу. У наведеному прикладі простота перевірки обернено пропорційна кількості осіб, які підпадають під підозру згідно відповідній версії. Отже, найбільш переважною буде версія, яка є найбільш слабкою у класичному розумінні вірогідності (тобто найменш вірогідна з частотної точки зору).
Оскільки змінна А присутня у всіх трьох версіях, вона може бути винесена за дужки (як обставина, що є істинною за умови справедливості отриманої ДНФ), і тому, від неї безпосередньо не залежить черговість перевірки:
A&((B&C) ∨ (B&C) & (C&B)).
Необхідність істинності А (бо у противному випадку хибною виявиться вся формула) значить, що множина осіб, на яких розповсюджується предикат даного судження, є універсальною для отриманого блоку версій. У нашій інтерпретації цю обставину слід розуміти так, що коло підозрюваних не виходить за межі множини працівників відповідного магазину. Переважність версії визначається ступенем сумісності останніх двох змінних (як між собою, так і з змінною А).
Якщо врахувати, що в цьому магазині меншість працівників високого зросту та, мабуть, меншість може бути запідозрена в алкоголізмі (так як ніхто з них раніше не виявляв цієї схильності), то найменш вірогідною виявиться версія A&B&C. Це означає, що дана версія передбачає найменшу кількість підозрюваних, а тому буде тією, що найбільш просто перевіряється.
Версію A&B&C можна буде виключити, як тільки з'ясується що серед високих працівників не має жодного алкоголіка. Нарешті, якщо їх не буде серед усіх інших працівників , то стане побічно обгрунтованою версія A&D&C. Отриманий результат ще не є кінцеве рішення, проте значно звужує універсальну множину підозрюваних від обсягу предиката до перетину обсягів предикатів А та В (тобто від множини всіх працівників до множини працівників, які мають зріст вище середнього). При подальшій перевірці потрібно орієнтуватися на з'ясування обставин, які конкретизують версію і тим самим, по мірі можливості, звужують коло підозрюваних.
При оцінці версій за ступенем розповсюдженості змінних, виходять з того, що для обгрунтування хибності будь-якої елементарної кон'юнкції достатньо спростування одного із суджень, що в неї входять. Отже вважається, що слід спочатку перевірити версію з найбільш розповсюдженими (у даному наборі версій) судженнями, тому що ступінь розповсюдженості змінної, яка спростовується прямо пропорційний кількості версій, що відхиляються.
Якщо всі елементи вибраної версії будуть не спростовані, а, навпаки, підтверджені, тоді забезпечене таким чином пряме її доведення одночасно стане непрямим спростуванням інших (несумісних з нею) версій.
Треба відмітити, що типові версії задають лише найбільш загальний фундамент версій, що розроблюються; при цьому кожна версія має свою специфічну надбудову. Тому добудовування потенційної картини злочину такого роду припущеннями вже не може бути обмежене використанням каталогу типових версій та узагальнень власного досвіду. Тут необхідна орієнтація перш за все на конкретні обставини, які властиві саме даній ситуації, що розслідується. При цьому, для того щоб обгрунтовано поставити у відповідність певному зафіксованому факту ряд припущень, достатньо довести наявність логічного слідування між кожною з висунутих версій і даним фактом (за умови несуперечності кожної версії іншим відомостям).
3. Індуктивні методи встановлення причинних зв’язків
У більшості випадків при виробленні версій по справі доводиться стикатися з необхідністю виявлення залежності причина-наслідок між різними обставинами справи. У загальному смислі причину можна визначити як явище, дія якого викликає інше явище (наслідок). Проте між причиною і наслідком далеко не завжди має місце однозначний зв'язок. Мається на увазі те, що одна й та ж причина у різних умовах тягне за собою наслідки, що відрізняються один від одного; у свою чергу, один і той же наслідок може бути викликаний різними причинами, а іноді й сукупністю причин.
Отже, причинні зв'язки між причинами і явищами завжди супроводжуються безліччю інших зв'язків, зокрема тими обставинами, які забезпечують їх реалізацію. Все це ускладнює процес встановлення причинних зв'язків між явищами.
Існує п'ять індуктивних методів виявлення причинних зв'язків між явищами, які дозволяють з певним ступенем вірогідності вичленити причинні залежності з цілісної сукупності складних факторів. До таких методів входять: метод єдиної подібності, метод єдиної відмінності, поєднаний метод подібності та відмінності, метод супутніх змін, метод залишків.
Метод єдиної подібності.
Основою даного методу є порівняння випадків, коли за різних умов спостерігається явище, яке нас цікавить. При цьому таке порівняння проводиться з метою виявлення певних загальних обставин, що передують результату, який очікують. Якщо в кожному з певної множини випадків одному і тому ж результату передує одна і та ж (загальна для всіх випадків, які спостерігають) обставина (поряд з іншими, які відрізняються від останньої), то робиться ймовірний висновок про наявність між цією обставиною та результатом залежності причина-наслідок.
Висновок, який отримують має проблематичний характер, оскільки ми не можемо бути впевнені, що цей наслідок має єдину причину (він може бути викликаний також якими-небудь іншими факторами, у крайньому разі один з яких був присутній у кожному з досліджуваних явищ). Крім того, вся сукупна множина відомих нам обставин виникнення саме цього результату може бути лише множиною супутніх явищ, тоді як істинна його причина, можливо, знаходиться за межами нашого спостереження.
Отже, якщо певна обставина постійно передує досліджуваному явищу при несталості всіх інших обставин, то ймовірно, що саме вона є причиною явища.
Наприклад, в одному з кафе міста сталися три випадки отруєння людей, які там обідали. При цьому стало відомо, що відвідувач кафе Анофрієв споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Боруля – другу і третю; а відвідувач Войтович – лише другу:
1. За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.
2. За умов 2, 3 мало місце отруєння.
3. За умови 2 мало місце отруєння.
_____________________________________________________________________
Отже, найбільш імовірно, що саме умова 2 (друга страва) була причиною отруєння.
Схема методу:
1. АВС → а.
2. АВD → а.
3. ACD → а.
_____________________________________________________________________
Отже, причиною явища а є обставина А.
У складних умовах причиною досліджуваного явища може у дійсності виявитися не яка-небудь одна, а цілий комплекс обставин (причому іноді такий комплекс обставин може припускати варіації у своїх складових елементах). Все це утрудняє визначення безпосередньої причини та породжує необхідність у доповненні дослідження іншими методами.
Метод єдиної відмінності.
Якщо метод єдиної подібності застосовується лише до тих випадків, у яких спостерігається загальний результат, то метод єдиної відмінності застосовується тоді, коли явище, що нас цікавить в одних умовах має місце, а в інших – які відрізняються від перших лише відсутністю одного фактора - не має. Відповідно всі досліджувані обставини поділяються на дві групи: 1) об'єднання випадків, після яких результат, який нас цікавить, спостерігається; 2) об'єднання випадків, які не призводять до очікуваного результату.
Якщо певна обставина наявна тоді, коли настає досліджуване явище, і відсутня тоді, коли це явище не настає (а все інше залишається незмінним), то ця обставина і є ймовірною причиною цього явища.
Наприклад: двоє людей пообідали в одному з кафе міста. Причому, та людина, що споживала першу, другу і третю страви, отруїлася, а друга, яка споживала лише першу і третю страви, залишилася здоровою.
1. За умов 1, 2, 3 мало місце отруєння.
2. За умов 1, 3 отруєння не було.
_____________________________________________________________________
Отже, найімовірніше, що причиною отруєння була умова 2 (друга страва).
Схема методу:
АВС → а.
ВС → -.
_____________________________________________________________________
Отже, обставина А є причиною явища а.
Перевага даного методу полягає в тому, що його застосування пов'язано з активним експериментальним моделюванням умов, які передують появі того або іншого результату (тоді як при реалізації методу єдиної подібності ми в основному пасивно реєструємо обставини явища, яке здійснилося в природних умовах). Це, безумовно, сприяє підвищенню ступеня вірогідності висновку. Проте, висновок тут як і раніше має імовірнісний характер. По-перше, тому, що відсутність результату, який шукаємо, при виключенні одного з факторів, ще не дозволяє повністю виключити інші фактори з множини можливих причин даного результату, тому що останній може бути наслідком саме збігу (комплексу) обставин. По-друге, проблематичність висновку при цьому методі обумовлена відсутністю упевненості, що ми дослідили множину всіх можливих факторів, які передують результату, що нас цікавить. Тому, навіть якщо з'являються підстави виключення подібних обставин, крім однієї – що відрізняє результативний випадок від нерезультативного, тоді не виключена можливість наявності у першому випадку невідомої нам причини досліджуваного явища та її відсутності у другому випадку.
З метою послаблення зазначених факторів проблематичності індуктивного висновку удаються до комплексного застосування методу подібності та методу відмінності. Така комбінація значно підвищує ступінь надійності висновку, оскільки при цьому об'єднуються достоїнства обох методів.
Поєднаний метод подібності і відмінності.
Якщо два чи більше випадків, коли виникає досліджуване явище, подібні лише однією обставиною, яка передувала виникненню цього явища, а два чи більше випадків, коли це явище не виникає, відрізняються тільки тим, що ця обставина була відсутньою, то ця обставина, ймовірно, і є причиною досліджуваного явища.
Наприклад, в одному з кафе міста обідали четверо людей. При цьому троє з них отруїлися, а четвертий, який сидів з ними за одним столом, залишився здоровим. Стало відомо, що відвідувач цього кафе Сидоров споживав першу, другу і третю страви; відвідувач Іванов – другу і третю; відвідувач Колосов – лише другу; відвідувач Дерюгін – першу і третю. З'ясувавши, що перші три відвідувачі зазнали отруєння, а четвертий залишився здоровим, можна зробити висновок, що саме друга страва була причиною отруєння. Це пояснюється, по-перше, тим, що єдиною подібною обставиною для всіх, хто зазнав отруєння, було споживання ними другої страви, а по-друге – єдиною обставиною, якою відрізнялася людина, яка залишилася здоровою, від усіх інших, було те, що вона не споживала другої страви.
Схема методу:
АВС → а.
АВ → а.
А → а.
ВС → -.
_____________________________________________________________________
Отже, обставина А є причиною явища а.
Метод супутніх змін.
Цей метод ефективний у випадках наявності однозначного зв'язку між причиною та наслідком. Виявити причину досліджуваного явища можна не лише за наявністю чи відсутністю її серед інших обставин, які передували виникненню цього явища, а й за тими, які відбуваються в наслідку, під впливом змін у причині.
Якщо зі зміною однієї з обставин, що передують виникненню досліджуваного явища, змінюється і саме явище, то, ймовірно, що саме ця обставина є причиною виникнення цього явища.
Схема методу:
АВСD → abc.
BC → bc.
________________
А є причиною а.
Цей метод має широке науково-пізнавальне застосування для установлення кореляції різних величин та процесів. У слідчій практиці він частіше за все використовується для уточнення деяких обставин справи. Наприклад, моделюючи картину злочину у процесі слідчого експерименту, можна шляхом варіацій зросту ймовірного злочинця, його фізичних можливостей тощо (при незмінності інших деталей) вивести найбільш наближені до реальних характеристик злочину елементи версії. При цьому погрішність наших припущень буде прямо пропорційною ступеню відмінності слідчо-експериментального результату від зафіксованого результату самого злочину. Таким чином, доводячи емпіричним шляхом відношення слідчо-експериментального результату та зафіксованого результату самого злочину до максимально можливої тотожності, ми тим самим максимально підвищуємо ймовірність припущень, які висуваємо.
Метод залишків.
Цей індуктивний метод передбачає встановлення причинного зв'язку між певною частиною складного комплексу обставин та частиною складного результату при умові, що між іншими їх частинами даний зв'язок встановлений раніше. Якщо існують обставини АВС, спостерігаються їх дії abc, і відомо, що обставина В є причиною b, обставина С – причиною с, а причина а невідома, то в даному разі, виключивши обставини В і С, які породжують явища b і с, робиться припущення, що А є причиною а.
Схема методу:
АВС → abc
BC → bc
________________
А є причиною а.
Якщо дві чи більше сукупних причин породжують стільки ж сукупних явищ (наслідків) і відомо, що частина цих причин породжує відповідну частину явищ, то залишкова причина, ймовірно, породжує останню частину явищ.
Метод залишків часто застосовується при побудові слідчих версій. Наприклад, якщо відомо, що затримані А, В, і С є співучасниками злочину, при цьому встановлено, що результати дій А та В обмежуються наслідками X та Y, які виявлені, тоді, оскільки множина результатів діяльності даної злочинної групи містить ще елемент Z, імовірно, причиною останнього є діяльність С. Ймовірність отриманого наслідку обумовлена вже тією обставиною, що ми не маємо достатнього обгрунтування засновку про обмеженість кола учасників цієї злочинної групи трьома указаними особами.
Метод залишків змістовно доповнює метод відмінності, тому що у процесі його застосування ми вже не обмежуємося констатацією наявності або відсутності контрольного результату, а вписуємо його у цілісну картину наслідків. Ця обставина значно підвищує надійність висновку.
Таким чином, розглянуті індуктивні методи реконструкції можливих причин досліджуваних явищ забезпечують, як правило, імовірнісні висновки. У логічному смислі це означає, по-перше, що гіпотетична причина результату, який нас цікавить, може бути лише однією з можливих підстав останнього, але не єдиною; по-друге, що сам умовний зв'язок між нашим припущенням та зафіксованим наслідком не обов'язково є необхідним (він також може виявитися випадковим). Про достовірність висунутої версії можна говорити лише при умові встановлення однозначної залежності між даною версією та фактами, які вона пояснює. У цьому випадку повинні бути в наявному вигляді достатні підстави виключення всіх інших (альтернативних) пояснень. Якщо є такі підстави вивід трансформується з індуктивного у дедуктивний.
4. Верифікація та фальсифікація версій: логічна спільність з аргументацією наукових гіпотез і особливості юридичного доведення
Оскільки версія являє собою лише гіпотетичне знання, вона потребує так званої "категоризації", тобто чи в підвищенні її істиннісного значення до 1 (підтвердження версії), чи в його пониженні до 0 (виключення версії).
Відповідно цим альтернативним цілям існують дві такі процедури, які носять назви верифікація (від лат.verificare – підтверджувати істину) та фальсифікація (от лат.falsus – хибність).
Хоча юридичне доказування має специфічні риси, які відрізняють його від усіх інших сфер аргументації, указані процедури принципово схожі з доведенням та спростуванням. При цьому версія фігурує як теза, яка обгрунтовується або критикується. Відповідно аналогічними будуть також основні способи верифікації та фальсифікації, які виділяють на основі логічної структури. Ці процедури також поділяють на прямі та непрямі.
Пряма верифікація – це така процедура, коли версія обгрунтовується незалежно від правдоподібності або неправдоподібності альтернативних контрверсій. Вона може мати як емпіричну, так і теоретичну різновидність.
Емпірична верифікація полягає чи у безпосередньому розкритті об'єктивного змісту висунутої версії (тобто коли те, про що йде мова у версії, відшукується в самій дійсності), чи у слідчо-експериментальній ідентифікації реальної та ймовірної картин злочину.
Прикладом першого варіанту емпіричної верифікації може бути підтвердження версії про отруєння динитрофенолом, здійснене шляхом виявлення даної речовини в організмі потерпілого при судово-медичній експертизі.
Другий варіант будується за таким принципом: обставини справи, яких припускаються в досліджуваній версії, моделюються в процесі слідчого експерименту таким чином, щоб результати останнього співпадали із зафіксованими наслідками скоєного злочину; якщо при цьому виявиться, що будь-яка суттєва зміна даної моделі, яка торкається концептуального стрижня версії, приводить до таких результатів, які з необхідністю будуть відрізнятися від наявних фактів, то версія, що моделюється вважається підтвердженою в силу того, що вона потенційно єдина.
Застосування такого способу верифікації залежить від наявності в картині злочину якого-небудь унікального збігу обставин або неповторних властивостей деяких об'єктів чи людей.
Здійснення прямої верифікації версії не завжди пов'язано з необхідністю її безпосередньої емпіричної перевірки. У деяких випадках це удається зробити виключно на теоретичному рівні.
Теоретична верифікація здійснюється чи шляхом демонстрації логічного слідування версії з раніше доведених положень, об'єктивних закономірностей, дослідних даних та інших істинних аргументів чи шляхом аргументації того, що версія, Н є не тільки достатньою основою істинності зареєстрованого факту С (або сукупності фактів), але й необхідною умовою його здійсненності. При цьому верифікація Н підпорядковується правилу: Н ↔ С
С
Н
Непряма верифікація – це процедура, при якій версія обгрунтовується шляхом аргументованого виключення контрверсій. Вона має два логічні різновиди, які аналогічні апагогічному та розділовому доведенню.
У тих випадках, коли як контрверсія приймається судження, у якому висловлюється лише заперечення висунутої версії та нічого не стверджується замість висловленого припущення (чи коли версія Н1 має тільки одну альтернативу Н2, так що Н2 ↔ Н1), непряма верифікація будується за принципом:
Н → С
С
Н
Тобто з припущення контрверсії Н виводиться логічне слідування, яке суперечить достовірному факту, об'єктивному закону або іншому істинному судженню.
У випадках, коли контрверсія виражається не єдиним альтернативним припущенням, а являє собою декілька позитивних варіантів пояснення деяких даних, доповнення вихідної інформації здійснюється шляхом максимального можливого звуження кола цих варіантів (альтернативних версій). Іншими словами, наступне розслідування (якщо одна з потенційних версій не має прямої верифікації) повинно підпорядковуватися обгрунтованому відбиранню усіх суперечливих (несумісних з новими даними) версій. Якщо процес розслідування рухається у вірному напрямку, то поступово на "фільтрі" додаткових даних "осядуть" всі версії, крім однієї – тієї, яка відповідає цим даним:
Н1 ∨ H2 ∨ …∨ Hn
H1 & H2 & … &Hk-1 & Hk + 1 & … & Hn
___________________________________
Hk
Указана додаткова інформація може бути отримана як теоретичним шляхом ( в результаті логічного виведення з наявних даних), так, і шляхом емпіричного дослідження.
При здійсненні непрямої верифікації шляхом уявного встановлення суперечливості всіх версій, крім однієї, необхідно враховувати такі моменти:
а) потрібно виводити та співвідносити не тільки ті наслідки, що випливають з припущення істинності версії, яка перевіряється (тобто наслідки, що обумовлені самим злочином), а й ті, що могли передувати здійсненню злочину або виплисти після нього;
б) уявне визначення наслідків – це лише передумова до того, щоб у подальшому довести їх здійснення чи нездійснення (шляхом виявлення слідів, які залишені цими наслідками на матеріальних предметах чи у свідомості людей; при виявленні наслідків важливо також правильно визначити сліди, які повинні існувати у випадку істинності побудованої версії);
в) перш за все виводяться необхідні наслідки та лише потім – можливі, оскільки перші грають визначальну роль у демонстративній аргументації;
г) потрібна перевірка кожної реально можливої версії по обставині справи, яка розглядається, незалежно від ступеня її вірогідності, а також від того, чи передбачає вона чи виключає склад злочину;
д) не можна виключити яку-небудь версію лише тому, що нами не встановлені факти, які підтверджують наслідки, які виводяться з неї; для обгрунтованого виключення версії повинні обов'язково існувати факти, що несумісні з її наслідками;
е) слідчу версію, яка залишилася після виключення її конкуруючих альтернатив, потрібно законним способом та законними засобами підтвердити (тобто здійснити ще й пряме її обгрунтування, тому що не завжди можна бути впевненим в тому, що первісно висунуті версії є повними); для цього зібрані дані по справі повинні бути не тільки необхідною, а й достатньою умовою істинності версії.
Указані вимоги, які багато в чому розкривають специфіку слідчо-практичної верифікації та процесуального доказування, розповсюджуються також на процедуру фальсифікації версій.
Пряма фальсифікація (не опосередкована підтвердженням контрверсій) будується переважно шляхом зведення до абсурду версії, яка критикується. Це можливо зробити:
а) або виведенням з цієї версії наслідків, у крайньому разі один з яких несумісний з базовими фактами:
Н → & C1
C
H
б) або обгрунтування логічної несумісності самої цієї версії з вихідними (чи тими, які з'являються в ході всього розслідування) фактичними даними. При цьому якщо сукупність даних Г (Сі) складається тільки з достовірних відомостей, то кон'юнктивне приєднання до них хибної версії Н дасть суперечливі наслідки, які достатні для фальсифікації останньої:
(Г (Сі) & H) → (S & S)
Г (Сі)
Н
Обидва варіанти прямої фальсифікації передбачають, що несумісність версії з базовими даними не є очевидною і тому вимагає обгрунтування.
Прикладом прямої фальсифікації першого роду може бути наступний вивід:
1. якщо А. між 17 та 18 годинами дійсно був на своїй дачі, яка знаходиться від міста на відстані 90 кілометрів, то він ніяк не міг у 18.30 находитися на вулиці В., а також не міг пізніше 16 находитися вдома; на дачі також повинні бути сліди недавньої присутності хазяїна:
2. поштар, який доставив у 16.30 того ж дня на квартиру А. телеграму, пізнав в особі А. людину, яка розписалася про її отримання.
_______________________________________________________________
Отже, версія про перебування А. між 17 та 18 годинами на дачі хибна.
Пряма фальсифікація другого роду будується тоді, коли із самої версії неможна вивести наслідок, який безпосередньо суперечить якому-небудь з наявних фактів, але можна вивести суперечливі висновки з кон'юнкції версії та наявних достовірних даних.
Непряма фальсифікація версії полягає в обгрунтуванні істинності несумісних з нею припущень, чим опосередковано доводиться її хибність:
Н1 & H2 & … & Hn;
H1 & H2 & … & Hk-1 & Hk + 1 & … & Hn;
_____________________________________________
H1 ∨ H2 ∨ … ∨ Hn (формула, яка рівносильна 1);
Hk (УД: 2, 3).
На цьому принципі базується фальсифікація версії Нk, по відношенню до якої всі останні припущення є елементами контрверсії Hk, а тому всі Ні (і = 1, 2, … k-1, k+1…n) не можна назвати взаємозалежними, самостійними версіями. Якщо ж набір версій приведений до досконалої форми, то всі альтернативні версії не повинні перетинатися, так що підтвердження однієї з них автоматично значить правомірність виключення всіх останніх альтернатив.
Даний спосіб фальсифікації використовується в основному в тих випадках, коли набір версій Г (Ні) являє собою лише "робочі" (або проміжні) припущення, на основі яких ще потрібно будувати кінцеві (загальні) версії. Тому фальсифікація слугує тут засобом блокування безвихідних шляхів слідства.
Таким чином, верифікація та фальсифікація у процесі перевірки версії зводиться до редукції можливих версій, тобто до найбільшого звуження їх кола до єдиної – логічно еквівалентній зібраним по справі фактичним матеріалам.
ЛІТЕРАТУРА
Основна
- Конверський А.Є. Традиційна логіка. Підручник для студентів навчальних закладів вищої освіти усіх спеціальностей. - К.: Центр учбової літератури, 2019. 452 с.
- Конверський А. Є. Логіка: підручн. для студ. юрид. фак-тів ВНЗ. К.: ЦУЛ, 2012. 335с. Шифр Ю4 К64.
- Логіка для правознавців : навч. посіб. / [О. О. Бандура, О. І. Гвоздік, В. М. Кравець, Р.В. Михайленко та ін.]. К.: Національна академія внутрішніх справ, 2016. 144 с.
- Логіка: Навчальний посібник / С. В. Сторожук, І. М. Гоян, І. С. Матвієнко. К.: Вадекс, 2020. 370 с.
- Мозгова Н.Г. Логіка: навчальний посібник. К.: Каравела, 2011. 247с. Шифр Ю4 М747.
- Павлов В.І. Логіка у запитаннях, відповідях і аргументаціях. К.: Центр учбової літератури, 2008. 408 с.
- Щербина О. Ю. Логіка для юристів : курс лекцій / О. Ю. Щербина. – вид. 2-ге, допов. і перероб. К. : Юридична думка, 2009. 264 с.
- Гвоздік О. Формальні та неформальні аспекти логіки розслідування. Філософські та методологічні проблеми права. 2021. №2 (22). С. 56-63.
- Гвоздік О.І. Логічні основи організації слідчого експерименту. Філософські та методологічні проблеми права. 2022. №1 (23). С. 13-19.
- Гнатюк Я.С. Некласична логіка: Курс лекцій із практикумом. Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2014. 191с. Шифр Ю4 Г560.
- Карамишева Н.В. Логіка. Підручник для студентів-правників. Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 2000. 193 с.
- Щербина О. Ю. Логіка та юридична аргументація: монографія. К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2013. 303 с.
- Шаптала Н.К. Доказування в конституційному судовому процесі: філософсько-правові засади: монографія. К.: Логос, 2018. 385 с.