Навчальні матеріали
1. ПРЕДМЕТ ЛОГІКИ ТА ЇЇ ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
1. Мислення як предмет вивчення логіки
Пізнання є відображенням у свідомості людини навколишнього світу. Взаємодіючи у своїй практичній діяльності зі світом, людина пізнає різні його аспекти, відкриває закони розвитку природи і суспільства.
Основою пізнавального процесу є чуттєве пізнання. Проте у відчуттях об`єкт тільки даний, але ще не пізнаний. Чуттєве пізнання завжди локалізоване у просторі і часі. Воно неспроможне відділити істотне від неістотного, закономірне від випадкового і тому саме по собі не дає можливості осягти суть речей. Це зумовлює необхідність абстрактного мислення.
Вираз "абстрактне мислення" пов'язаний з терміном "абстракція", який означає, що від усіх неістотних і випадкових аспектів об`єкта відволікаються і виділяють ті його аспекти, які в даному відношенні є істотними і необхідними. Так, геометрія, розглядаючи просторові форми тіла, залишає осторонь їх речовинний склад, колір тощо. Абстрактне мислення є вищою формою пізнання об`єктивного світу.
Мислення людини – опосередковане й узагальнене відображення реальності. У мисленні людина виходить далеко за межі чуттєвого досвіду і шляхом умовиводів дізнається про те, що вона не змогла б ані відчути, ані уявити. Наприклад, швидкість світла у вакуумі (300 000 кілометрів на секунду) ми неспроможні навіть уявити. Проте існування такої швидкості, знайденої за допомогою умовиводів, беззаперечне.
Через ці причини розвиток науки є розвитком методів наукового мислення. Історія науки свідчить, що пізнання у своїх вирішальних поворотах, пов`язаних із фундаментальними відкриттями, завжди змушене було переходити межу раніше мислено допустимого, створювати нові методи мислення.
Розслідування злочинів також можна розглядати як різновид пізнавального процесу. Злочинне діяння, що існує незалежно від свідомості представника держави, який розслідує злочин, стає предметом пізнавальної діяльності цього останнього. Особливість розслідування полягає в тому, що пізнання фактів реальної дійсності здійснюється в цій діяльності у формі доведення. Доведення – це процес збирання, перевірки та оцінки доказів, і встановлення за їх допомогою всіх фактів, обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Проте якою б істотною не була специфіка доведення, вона є різновидом пізнання, оскільки його мета полягає в тому, щоб встановити істину.
Мислення відіграє величезну роль у розкритті злочинів. Його специфіка така, що поліцейські, які провадять розслідування, не мають можливості безпосередньо спостерігати подію злочину (бо тоді вони були б свідками). Треба відновити картину злочину на основі тих слідів, які він залишив у пам`яті людей та на навколишніх предметах. І роль мислення тут важко переоцінити. В цілому можна сказати, що у боротьбі із злочинцем перемагає той, хто розумніший. Варто відзначити, що мислення необхідне і для ретельного аналізу оперативної обстановки на території обслуговування, який, мабуть, є найслабкішим місцем у роботі дільничних та розшуку.
Розвинене мислення справляє на нас сильне враження. Ми захоплюємося мудрістю людей, які створюють закони i здатні спрямувати суспільне життя шляхом прогресу. Незабутнє враження справляють судові промови видатних юристів. Вони є взірцями майстерного володіння словом, яке поєднується з правильною підготовкою промови, умілим використанням та витонченим аналізом доказів і обставин справи. На роботу до правоохоронних органів треба підбирати таких людей, котрі, поряд з іншими позитивними рисами, володіють логічним мисленням.
Правове, чи соціально-правове мислення має свою специфіку. Воно являє собою інтелектуальну діяльність, яка полягає у розв'язанні задач, пов'язаних з використанням правових засобів і правових аргументів. Мислення стає правовим, якщо воно: по-перше, спрямоване на реалізацію права з використанням можливостей права; по-друге, якщо для досягнення поставленої мети використовуються правові засоби; і, по-третє, якщо при вирішенні задач, які виникають, враховуються закономірності та властивості права, включаючи дотримання деяких загальнообов'язкових правил. Правове мислення відображає сутність та закономірності функціонування права і правової системи, націлене за своєю природою на здійснення професійної юридичної діяльності.
Ми зараз докладно розглянемо питання про те, що таке мислення взагалі.
По-перше, мислення є природною здатністю людини. I так само, як будь-яка інша здатність, вона може вдосконалюватись за допомогою тренування. Саме завдяки такому тренуванню в процесі життя і розвиває своє логічне мислення більшість людей. При цьому вони навіть не помічають, що мислення має певні внутрішні закони. Один із героїв комедії Мольєра "Міщанин у дворянстві" лише випадково виявив, що все життя говорив прозою. Так і з нашою стихійною здатністю мислити.
Можна постійно застосовувати закони мислення – і досить вміло – та разом з цим не мати чіткого уявлення про жоден з них. Це стихійне мислення спирається на так звану логічну інтуїцію. Вона є своєрідним почуттям, що підказує людині, як уникнути логічних помилок і правильно побудувати міркування. Проте для цих навичок мислення притаманні безсистемність, неповнота і неточність. Нещодавно у Німеччині було викрито шахрая, який набув значний капітал, продаючи легковірним людям таблетки від ... глупоти. Попит на них був досить великим, і це свідчить, що чимало людей вважають свій природний інтелект недостатнім.
Отже, мислення треба вдосконалювати. Це істотна практична потреба. Яким же чином підняти інтелект на якісно вищий рівень? Звичайно, медикаменти тут безсилі. Але людство відкрило ще один шлях розвитку інтелекту, окрім тренування, і активно його використовує.
Річ у тім, що мислення, тобто рух думки до істини, побудова правильного міркування справді підпорядковане певним законам, оскільки це природний процес. Вивчивши ці закони, можна свідомо здійснювати процес мислення і в такий спосіб підвищити його ефективність. Люди усвідомили ефективність цього шляху ще на світанку цивілізації, і весь колосальний досвід людства підтверджує, що він (цей шлях) дозволяє принципово покращати якість інтелекту. Дослідження мислення у даному напрямку ще у глибоку давнину привели до утворення самостійної науки – логіки.
Свідома побудова міркувань у відповідності до законів правильного мислення – в цілому значно швидший і надійніший спосіб досягнення істини, ніж логічна інтуїція. Адже інтуїція може підвести, необхідно мати можливість перевірити її. Для цього треба вивчати логіку. Але слід попередити, що саме по собі знайомство із правилами логіки не вирішує питання, і свідоме їх застосування може викликати спершу значні труднощі. Відчутного покращання якості інтелекту при вивченні логіки можна досягти лише тоді, коли з`явиться певний досвід свідомого використання її положень.
Логічну інтуїцію та знання логічних законів не варто протиставляти одне одному. Ці знання – спосіб перевірки та розвитку інтуїції, воно в кінцевому рахунку покликане піднести логічну інтуїцію на якісно вищий рівень і таким чином полегшити розв`язання завдань, що стоять перед людиною.
Відзначимо, що логіка – не єдина наука про мислення. Мислення є дуже цікавим і разом з тим складним процесом. Людський мозок – найскладніша з усіх відомих нам систем. Він складається з величезної кількості нейронів – 15 мільярдів (деякі вчені називають число до 30 мільярдів). Причому кожний нейрон має 3600 зв`язків з іншими нейронами. Тому загальна кількість станів мозку сягає гігантської величини. Це число, за підрахунками вчених, є найбільшим реальним числом, яке відоме науці. Воно перевищує навіть кількість елементарних часток у тій частині всесвіту, що її спроможне досліджувати сучасне природознавство. Тому мислення вивчається цілою низкою наук – філософією, фізіологією, генетикою, кібернетикою, психологією тощо.
Однак поза межами поля зору цих наук залишається питання про те, як за допомогою мислення досягти істинного знання. Питання про істину – одне з найфундаментальніших, що їх ставить перед собою людина.
Саме закони досягнення істини є предметом дослідження логіки. Це, звичайно, не означає, що інші науки взагалі не цікавляться, до яких пізнавальних результатів приводить процес мислення: до істинних чи хибних. Але проблема істинності думки – це спеціальне питання тільки логіки.
Яким же чином логіка може вивчати мислення? Адже воно не існує і не може функціонувати саме по собі. Мислення виражається і об`єктивується лише у мові.
Мова – це знакова система, яка слугує засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.
Вчення про мову як знакову систему розробляли багато видатних філософів, логіків, мовознавців (лінгвістів). У XX ст. сформувалася особлива наука (теорія) про знаки та мову як знакову систему – семіотика. Засновниками семіотики як науки були американські вчені Ч.Пірс і Ч.Морріс.
Основним терміном у семіотиці є "знак". Знак – це певний емпіричний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і постає як представник іншого об'єкту, коли використовується для того, щоб вказати на нього. Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.
У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні. Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на знаки-копії, знаки-ознаки (прикмети), знаки-символи. Знаки-копії об'єднуються за принципом схожості, подібності предмета та його позначення. Приклади знаків-копій: відображення у дзеркалі, фотографії, відбитки пальців, копії документів. Знаки-копії поділяються на образи (образи у дзеркалі, фотографії, знімки і т.д.) та діаграми. Знаки-образи також називають іконічними знаками.
Знаки-ознаки (прикмети) позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями. Приклади таких знаків: дим – знак вогню, розбитий автомобіль – знак транспортної аварії на дорозі, крадіжка автомобіля – знак злочину, безпідставне звільнення людини з роботи – знак правопорушення.
Знаки-символи – це щось конкретне (предмет, образ), те, що має свій особистий зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію). "Чистий" знак відрізняється від знака-символа тим, що перший просто позначає об'єкт, проте сам не має особистого змісту, не несе якоїсь додаткової смислової інформації, що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ узагальнено, абстрактно відображає предмети та їхні властивості, а також явище через свій особистий зміст, і встановлює певні відношення схожості, подібності між різними предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи української культури – Т.Шевченко, JI.Українка, червона калина, вишита сорочка, писанка, танець "гопак" та ін.; знаки-символи української держави – жовто-блакитний Державний прапор, Державний герб, Державний гімн, опис яких дається у ст. 20 Конституції України.
У мистецтві той чи інший образ реальних живих істот або вигаданих об'єктів часто постає як знак-символ абстрактних властивостей – розуму, таланту, сміливості, мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад, Шерлок Холмс – символ славетного слідчого (детектива), носія високого рівня логічного мислення.
Знаками-символами можуть стати реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологічних особливостей в певних соціальних умовах є носіями загальних і абстрактних ідей. Наприклад, в історії людства давньогрецький філософ Сократ сприймається як символ мудрості.
Знаки-символи полісемічні, тобто, мають багато значень у різних культурах і їх можна по різному інтерпретувати у тому чи іншому контексті. Знаки-символи використовують в усіх видах практичної і теоретичної, матеріальної і духовної діяльності людей – мистецтві, науці, філософії, релігії і т.д.
У правовій діяльності також широко використовують знаки-символи. Наприклад, знаки-символи судової влади в Україні: в залі засідань вміщені зображення Державного герба України та Державний прапор України. До символів судової влади відносяться також суддівські посвідчення, нагрудні знаки і мантія, зразки яких затверджуються Верховною Радою України.
Мовний знак – це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення. Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).
Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).
Природні (розмовні) мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають ще національними мовами. У природній мові розрізняють алфавіт і граматику. Алфавіт – це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення. Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою. Граматика – це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).
Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна тощо. Усі природні мови історично розвиваються, тобто в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.
Штучні (формалізовані) мови – це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови. До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.). Основна особливість штучних мов – їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.
Логічний та семіотичний аналіз мови як знакової системи (мовних виразів) здійснюється на рівні семантики, синтаксису, прагматики.
Семантика – це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах – відношення мовних виразів (слів) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів. Основні семантичні категорії: висловлювання, ім'я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.
Висловлювання – це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл. Вирізняють такі їх види:
Складовою частиною висловлювань є імена. Ім'я – це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об'єкт) або властивість предмета. Імена бувають одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстиніана), загальні (людина, юрист, право), конкретні (книга, автомобіль, злочинець), абстрактні (доброта, дієздатність, законність), нульові (кентавр, Зевс, Перун).
Об'єктом мислення людини можуть бути реально існуючі предмети, які належать до класу реальних, матеріальних або емпіричних об'єктів (клас країн Європи, клас студентів університетів, клас юристів, клас правопорушників), а також предмети, створені людською фантазією, творчим мисленням, які належать до класу абстрактних об'єктів (клас абстрактних об'єктів математики, логіки та інших наук, клас літературних героїв, клас міфологічних особистостей, клас героїв народних казок та ін.). Абстрактні об'єкти науки (зокрема, числа, структури, властивості, поняття, висловлювання та ін.) створюються науковим мисленням вчених у процесі наукового пізнання і є його змістом. Приклади абстрактних об'єктів науки логіки: "поняття", "судження", "умовивід", "логічна структура", "логічні відношення", "логічне слідування", "логічний закон". Якщо певне ім'я позначає реально існуючий предмет або емпіричний об'єкт, його називають емпіричним іменем, а якщо воно позначає абстрактний об'єкт – абстрактним іменем.
Кожний окремий предмет, що є елементом певного класу, позначають особистим іменем ("Україна", яка входить до класу країн Європи, "Гай", який входить до класу римських юристів).
Для характеристики класу абстрактних предметів введений термін "порожній" (або "нульовий" клас), а для позначення особистого імені даного класу вживають термін "порожнє" ім'я ("Геракл", "Орфей", "Зевс", які входять до класу героїв давньогрецької міфології).
Слово "термін" має два специфічних значення:
а) у широкому значенні "термін" – це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово "термін" збігається за смислом із "ім'ям", тобто "термін" означає те ж, що й "ім'я". У вузькому значенні "термін" – це слово або словосполучення, які введені до науки для позначення предметів, явищ, процесів, що їх вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія);
б) у логіко-семантичному значенні "терміни" – це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) та логічні.
До дескриптивних термінів належать:
Слово "смисл" ("сенс") вживають у таких значеннях:
- У повсякденній мові як синонім слова "значення".
- Як зміст мовного виразу.
- Як думку, що виражена в словах і словосполученнях.
- Як мету (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вищому навчальному закладі, тобто для чого людина живе, для чого вона навчається у виші).
Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту – філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.
Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.
Предметне значення імені (мовного виразу, мовних знаків) – це предмет (об'єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім'я), введено термін "денотат". Денотат – предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним ім'ям у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об'єкт позначення. Наприклад, слово "Київ" це особисте ім'я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем "Київ".
Теорія смислу і предметного значення імені (терміна) була створена Г.Фреге, а потім розвинута Б.Расселом, А.Черчем, Р.Карнапом та іншими логіками. Німецький логік і математик Г.Фреге (1848-1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім'я, – це предметне значення даного імені, а зміст імені – це його смисл, тобто за Фреге, смисл – це спосіб, яким мовний знак (ім'я) позначає предмет.
Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, та чи інша людина може зрозуміти або не зрозуміти. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім'я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об'єктами.
Слово "референція" означає те ж саме, що і денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем. Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:
а) називають особисте (власне) ім'я предмета;
б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені. Такий спосіб називають дескрипцією. Автором теорії дескрипції є англійський філософ, логік, математик Б.Рассел (1872-1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: "автор Кобзаря", "засновник науки логіки", "римський юрист", "Кримінальний кодекс України". Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет ("перший президент України", "автор першої кодифікації права"), і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу ("якась книга", "український юрист", "працівник органів внутрішніх справ"). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: "існує "х" ..,", "такий "х" .., що ..."; "той "х", якому притаманна властивість Р" та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції – "ІхР/х/", де "І" – позначає дескрипцію, "х" – предметна змінна (предмет думки), "Р" – властивість (предикат), яка приписується предмету думки.
Мову як знакову систему, крім семантики, вивчають також на рівнях синтаксису і прагматики. Синтаксис вивчає систему відношень між знаками всередині певної мови, виявляє різні зв'язки між словами і реченнями, що утворюють певну мовну систему. Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.
Семантика, синтаксис, прагматика взаємопов'язані і є складовими частинами семіотики.
У сучасній логіці терміни "семантика", "синтаксис", "прагматика" мають особливе, тобто логічне значення.
"Логічна семантика", "логічний синтаксис", "логічна прагматика" є розділами металогіки, яка вивчає логічні числення і формалізовані логічні теорії. Металогіка (метатеорія) здійснює рефлексивний аналіз логічних теорій (формальних систем знання), створюючи для цього спеціальну систему понять – "метасимвол", "метатермін", "метависловлювання", "метаформула" та ін.
Розглянемо взаємозв'язок мислення і мови. Людина мислить за допомогою мови. Мова є засобом мислення, її репрезентантом (представником). Думка людини об'єктивується (опредмечується) через мову, тобто, щоб знати, як людина мислить, треба послухати, як вона формулює у словесній формі свою думку, або прочитати те, що вона пише. Єдність мислення і мови реалізується в усному і письмовому реченні.
Історично мислення і мова (особливо мислення і внутрішнє речення) ототожнювалися, проте поступово, у процесі пізнання цих соціокультурних феноменів виявилися їх відносна самостійність і якісна специфіка. Мислення і мова мають свої закономірності функціонування, свою об'єктивну логіку розвитку, свої специфічні засоби вираження. Вираження думок є лише однією з функцій мови. Так, у процесі спілкування люди за допомогою мови виражають не тільки свої думки, але й свої відчуття, настрої, бажання, потреби, психічні переживання, що не є сферою думок. Для вираження думок люди створюють особливу мову (семантичну систему). Її називають мовою думки, або ментальною мовою. Мова думки є більш універсальною, уніфікованою на відміну від різних видів розмовних мов, тобто люди думають за допомогою узагальненої семантичної системи, яка складається із певних термінів (понять) і правил, за якими будуються думки або висловлювання, що виражають думки, тоді як звукова або розмовна мова може бути особливою, специфічною на індивідуальному і груповому рівнях (діалект, жаргон, арго тощо).
Взаємозв'язок мислення і мови полягає в тому, що мислення впливає на мову, а мова має зворотний вплив на мислення. Той або інший спосіб, тип, вид, тобто особливість мислення людини накладають відбиток на його мову. Українські прислів'я стверджують: "Не пером пишуть, а розумом", "Яка головонька, така і розмовонька". Наприклад, активність мислення юриста, який аналізує, синтезує, узагальнює, прогнозує, коментує, тлумачить, тобто виконує різноманітні функції, знаходить адекватний вираз у побудові відповідної мови аналізу, синтезу, прогнозування, коментаря, тлумачення та ін., що називають правовою мовою, або юридичною мовою. У цьому значенні мова права є іманентним проявом правової думки, її реальним представником (репрезентантом).
Зворотний вплив мови на мислення зазначали багато дослідників цієї проблеми, в тому числі відомий український лінгвіст А.Потебня.
У 30-х роках XX ст. американські етнолінгвісти Б.Л.Уорф і С.Є.Сепір висунули гіпотезу лінгвістичної відносності, згідно з якою структура мови цілком детермінує (зумовлює) характер мислення і пізнання, тобто зворотний вплив мови на мислення полягає в її моделюючій функції стосовно мислення, якщо послідовність лексичних і синтаксичних (граматичних) елементів мови, а також зв'язки між ними утворюють процес руху думки. Ця моделююча функція мови особливо помітна на рівні абстрактного мислення.
Логіка як наука вивчає мислення в єдності з мовою. Оскільки мова є засобом мислення, засобом вираження думок, то логіка вивчає мовні вирази (висловлювання), складовими частинами яких є слова (імена, терміни), і виділяє те загальне, інваріантне, що притаманне розумовому процесу – опосередковане відображення дійсності і його адекватне позначення в мовних знаках (словах і словосполученнях). До логічних засобів (методів), за допомогою яких здійснюється виділення інваріантів мислення з мовних висловлювань, належать формалізація, абстрагування, ідеалізація, узагальнення. Ці логічні засоби на підставі аналізу мовних виразів дали змогу сформулювати такі логічні категорії (поняття), як "логічна форма", "логічна постійна", "логічна змінна", "логічний оператор", "логічна функція" та ін.
Під логічною формою розуміють спосіб зв'язку змістовних частин міркування. У сучасній формальній логіці форма міркування, незалежно від його конкретного змісту, є основним об'єктом дослідження. Логічна форма міркування може бути побудована правильно або неправильно. Правильність міркувань – це відповідність законам і правилам логіки. "Логічна форма" виділяється на підставі логічного аналізу різних за змістом мовних виразів, в яких є логічні постійні і змінні. Наприклад, такі різні за змістом вислови, як "Усі люди смертні", "Усі норми права діють при певних умовах", "Усі підсудні мають право на захист", мають однакову логічну форму, яку можна зобразити символічно, штучною мовою загальної логіки – "Усі S є Р".
Логічна постійна (логічна константа, або логічна зв'язка) – це термін (слово, словосполучення), який є засобом передачі думок незалежно від їх змісту. До логічних постійних (логічних зв'язок) у природній мові належать такі слова як "ні", "і", "або", "є", "кожний", "усі", "деякий", "а також", "якщо .., то ...", "неправда, що ...".
Логічні постійні не мають самостійного змісту і "працюють" лише у взаємозв'язку з різними змінними, які входять до структури висловлювань.
Змінні в структурі висловлювань – це предмети думок (предметні функтори). Змінні позначаються знаками і символами алфавіту природної і штучної мов.
Вирази, що пов'язують змінні, або терміни, які позначають деяке логічне відношення між змінними, називають логічними операторами. У різних логіках (логічних теоріях) є свої логічні оператори. Так, у логіці висловлювань логічними операторами є пропозиційні (логічні) зв'язки – оператор кон'юнкції "∧" ("&"), оператор диз'юнкції "∨", оператор імплікації "→", оператор заперечення "¬", еквівалентності "↔" та ін.
Логічна або пропозиційна функція встановлює відповідність між предметами в певній предметній галузі, для якої вона має значення істинності або хибності. Суто логічно пропозиційна функція пов'язує постійні та змінні шляхом перетворення виразу на підставі перебудови змінних у відповідні аргументи. Наприклад, "х" – український поет XIX ст.", "х" – римський юрист ІІ ст.", "х" – джерело права" – це вирази, які містять у собі змінні "х". їх можна перетворити на такі вирази, в яких встановлюється відповідність між предметами в певній предметній галузі, для якої вони набули значення істинності. "Т.Шевченко – український поет XIX ст.", "Гай" – римський юрист II ст.", "Правові звичаї" – джерело права". Якщо вираз, який містить у собі змінні, можна перетворити на ім'я, то така функція називається іменною. Наприклад, "юрист х", "столиця х", "кордон держави у" – іменні функції, які можна перетворити на імена, якщо замість "х" і "у" підставимо такі аргументи: "Петренко", "Київ", "Україна".
Логічна операція означає логічні дії над висловлюваннями і формулами за певними правилами з метою перетворення простих висловлювань на складні, одних формул в інші формули. Логічні операції здійснюються над поняттями і висловлюваннями, про які мова піде далі.
2. Формальна логіка як наука
Перейдемо до питання про вивчення виражених у мові думок. Розглянемо методику вивчення книг. При ознайомленні з книгою перш за все необхідно визначити її структуру. В основних рисах вона виражена в її змісті, переліку частин, розділів, параграфів. Але кожний розділ, параграф має свою власну структуру. Для того, щоб встановити її, треба подивитися (в цілому), до яких результатів приводить автор у даному параграфі і як він обґрунтовує необхідність своїх висновків.
Взагалі кожне змістовне міркування, тобто міркування, що приводить до нового знання, являє собою умовивід або низку умовиводів. Умовивід – це, коротко кажучи, отримання нового знання за допомогою самої лише думки, чисто мисленим шляхом. У процесі логічного виводу ми не звертаємось до досвіду, практики безпосередньо. Проте в ході цього процесу ми спираємось на положення, істинність яких уже встановлена й перевірена на практиці. Ми таким чином непрямо використовуємо практику для обґрунтування тих чи інших положень, для одержання нових істин із раніше доведених положень.
Знання, отримані з істин, які були встановлені раніше, без використання безпосередньо досвіду, практики, тільки шляхом застосування логічного виводу, називається вивідним знанням. Воно є необхідною і найважливішою складовою наукового знання. До нього, зокрема, відносяться всі закони природи.
Основне завдання науки логіки полягає саме у вивченні законів зв`язку думок у процесі отримання істинного вивідного знання.
Наведемо нескладний приклад умовиводу:
"Якщо я вивчу логіку, то я зможу свідомо будувати правильні міркування.
Якщо я зможу свідомо будувати правильні міркування, то я підвищу рівень свого мислення
________________________________________________________
Якщо я вивчу логіку, то я підвищу рівень свого мислення"
Цей приклад допоможе нам краще зрозуміти суть умовиводу як структурної форми мислення та його роль у мисленні. Взагалі мислення ми цінуємо за те, що воно дає нам нові знання, оцінку ситуації та можливий вихід з неї, розв'язок проблеми. Найвідповідальніший момент у мисленні – коли ми осмислили наявну інформацію і робимо висновок. Саме цей етап, ця операція і називається умовиводом. Таким чином, умовивід містить у собі "сіль" мислення, його "святая святих". І все величезне завдання опанування мислення зводиться до того, щоб навчитися правильно будувати умовиводи.
Наведений приклад умовиводу досить простий. Однак він має свою внутрішню структуру. Конкретно, він складається з таких частин: "Якщо я вивчу логіку, то я зможу свідомо будувати правильні міркування, "Якщо я зможу свідомо будувати правильні міркування, то я підвищу рівень свого мислення" та "Якщо я вивчу логіку, то я підвищу рівень свого мислення". Такі утворення у логіці називаються судженнями. В даному разі ми маємо складні судження. Кожне з них є комбінацією двох простих суджень з числа таких: "Я вивчу логіку", "Я зможу свідомо будувати правильні міркування" та "Я підвищу рівень свого мислення". До складу цих простих суджень входять думки "Я", "логіка", "правильні міркування" тощо. Думки такого типу в логіці називаються поняттями. Поняття, судження та умовивід – основні форми мислення, структурні елементи, з яких будують будь-яке змістовне міркування.
Термін "структурна форма мислення" має у логіці ще одне значення. Він вживається також для позначення структури міркування, його організації. Звернемося до нашого прикладу умовиводу. З точки зору логіки він складається з трьох складних суджень. Кожне з них у свою чергу має в своєму складі по два простих судження, які утворені з понять. Щоб повністю розглянути форму, тобто структуру даного умовиводу, поставимо таке запитання: що ще входить до його складу (крім названих вище суджень і понять). Це логічні зв'язки.
Взагалі цей момент відіграє надзвичайно важливу роль. Логічні зв'язки у міркуванні варті особливої уваги. Можна сказати, що суть інтелекту полягає у здатності виявляти зв'язки між предметами, явищами, проблемами і робити відповідні висновки. У розумної людини це виходить краще від інших, в цьому її відмінність.
Суть досліджуваної проблеми полягає в тому, що вивчення мислення приводить до такого висновку: логічні зв'язки між думками підпорядковані певним законам. Звернемося до нашого прикладу. Чи можна твердити, що з його засновків, тобто з перших двох суджень, випливає саме той висновок, який ми зробили? Справді, це так. Тут у нас є можливість відчути силу логічних зв'язків, їх закономірний, об'єктивний характер.
Логіка встановила цілий ряд законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці закони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвиненою здатністю поводитися з будь-яким предметом відповідно до його власної форми і міри на основі образу, який адекватно відображає цей предмет.
Слід відзначити, що в ході свого розвитку дослідження мислення не відразу привели до законів. Спершу було встановлено, що правильне мислення завжди характеризується певними рисами. Це, по-перше, визначеність, тобто чіткість і однозначність. По-друге – послідовність, суть якої полягає у незмінності вихідних, початкових значень понять і суджень при повторенні, яка забезпечує логічні зв'язки у міркуванні. По-третє, це несуперечливість (несуперечливість), тобто сумісність будь-яких двох суджень, що входять до складу даного міркування (їх здатність бути одночасно істинними). Остання риса – обґрунтованість. Ці риси правильного мислення називаються також його принципами. Пізніше ми розглянемо їх докладно.
Правильне мислення повинне бути правильним як за змістом, так і за структурою, тобто формою. Якщо його структура буде неправильною, якщо зв'язки між його елементами (поняттями, судженнями, умовиводами) не узгоджуються з відповідними законами, то таке міркування не приведе до істинного висновку.
Та наука, яка бере на себе завдання допомогти нам підняти рівень нашого мислення, мусить пояснити, з яких елементів будується умовивід і як він будується, тобто розкрити суть понять, суджень, умовиводів, а також закони, що регулюють зв'язки між думками у процесі правильного мислення. Іншими словами, це повинна бути наука про структурні форми і закони правильного мислення. Ми з вами одержали визначення логіки як науки.
Логіка виникла і розвивалася як опис, систематизація та обґрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислення, що досліджує світ. Логіка виявляє способи досягнення нового істинного вивідного знання, встановлює ті шляхи, які ведуть до правильних, обґрунтованих висновків, спираючись при цьому на знання універсальних, найзагальніших принципів зв'язку між формами думки, незалежно від їх конкретного змісту.
Таким чином, перед нами постає завдання виявити логічну структуру міркування, тобто встановити його частини та їх взаємні зв'язки. Знову звернемося до нашого умовиводу. Застосуємо такий метод. Прості судження, з яких побудовано умовивід, позначимо буквами (при цьому будемо користуватися латинською абеткою). Судження "Я вивчу логіку" – буквою А, "Я зможу свідомо будувати правильні міркування" – В, "Я підвищу рівень свого мислення" – С. Сполучник "якщо..., то..." символічно позначимо стрілкою: →. Тоді перше судження можна виразити у вигляді формули "А → В". Формула другого судження матиме такий вигляд: "В → С". Давайте тепер співставимо формули, які ми отримали, між собою і спробуємо знайти відповідь на таке запитання: що звідси випливає? Очевидно, висновок матиме вигляд формули "А → С". Ми приходимо до такого виразу:
А → В
В → С
___________
А → С
Якщо співставити його з нашим умовиводом, то можна побачити відповідність між ними. Метод, з допомогою якого ми одержали структурну формулу умовиводу, називається методом формалізації. Це – головне знаряддя формальної логіки, яке значною мірою визначає її специфіку.
Застосування даного методу полягає, по-перше, у "перекладі" наявної інформації з природної мови на формалізовану, яка виражає її структуру, логічну суть. Ця операція, як правило, потребує уточнення думки, з'ясування всіх її елементів та аспектів, які у виразах природної мови лише розуміються, знаходяться у прихованому вигляді. Точність і повнота вираження думки є необхідною умовою формалізації міркувань.
Коли виявлено і зафіксовано у знаковій формі весь зміст думки (принаймні, необхідний у виводі), стає можливим міркування, в якому виведення одних висловлювань з інших здійснюється лише завдяки їх формі, структурі. Саме це ми щойно зробили при аналізі нашого прикладу. Можна застосовувати логічні правила виводу і виконувати формальні перетворення вихідної інформації, вивести з неї відповідні логічні висновки.
Заключний етап застосування методу формалізації полягає у "зворотному перекладі" отриманих висновків на природну мову.
3. Практичне значення логіки
Як відомо, кожна наука прагне до максимальної точності і обґрунтованості своїх положень. Обґрунтовуючи ті чи інші твердження, вчені користуються різними логічними прийомами. При цьому потрібна впевненість, що самі ці логічні прийоми та операції є правильними й правомірними. Завдання логіки саме в тому й полягає, щоб обґрунтувати логічні операції, встановити умови їх правильності, показати, де і для яких цілей можна їх використати.
Треба врахувати, що мислення юриста має свою специфіку – це певний вид професійного мислення, область мислення людини, яка не обмежується точними рамками і визначається в першу чергу своїм предметом, тобто правом. Предметом юридичного мислення та його метою зумовлені деякі його особливості, перш за все його раціональність й умисний дефіцит емоційності, його точність, значно більша, ніж у повсякденного мислення. Саме для нього таке важливе доозброєння всім арсеналом сучасної логіки.
Правовому мисленню притаманний особливий зміст. Його можна спробувати розкрити через логічно витриману програму переходу від одного етапу до іншого; на основі аналізу засобів розумової діяльності, які використовуються, та підходів до задачі; на основі нарощування обсягу і підвищення достовірності інформації, яка використовується; шляхом аналізу руху до поглиблення висновків, підвищенню їх повноти і регулятивності.
Можна виділити такі етапи правового мислення. Перший – виявлення, усвідомлення і формулювання проблеми, пов'язаної з певним об'єктом; отримання правової характеристики об'єкта мислення; формулювання задачі, на розв'язання якої спрямований процес діяльності мислення. Другий етап полягає в аналізі можливостей використання правових засобів і способів вирішення задачі з урахуванням виникаючих наслідків та існуючих обмежень. Третій етап полягає у виборі оптимального варіанта розв'язку, визначенні можливих результатів і негативних наслідків.
Слід пам'ятати, що при цьому в центрі уваги знаходиться проблемна ситуація. В найзагальнішому вигляді її можна визначити як сукупність обставин, котрі потребують, породжують необхідність прийняття рішення про дії, прямо чи непрямо пов'язаних з реалізацією законодавства. Виявити проблемну ситуацію означає піддати соціальну дійсність аналізу, оцінці з позицій чинного права, з цільових позицій визначення необхідності в праві та в його реалізації. Разом з тим виявити проблемну ситуацію означає вказати на необхідність прийняття відповідного рішення чи зобов'язання прийняти його. Зміст проблемної ситуації становить конфлікт. Якщо він більш чи менш з'ясований, то ініціює правове мислення, ставлячи перед суб'єктом задачу, яка підлягає, звичайно, спочатку усвідомленню, і примушує шукати шляхи її вирішення.
Правове мислення має свої специфічні процедурні засоби. Важливе місце серед них посідає формальна логіка. Отримання поняття, судження, умовиводу – це певне накопичення інформації, а узгоджена з визнанням якоїсь загальної мови реалізація цих понять – аргумент рішення, яке приймається.
До процедурних засобів правового мислення відносяться також часто застосовуване юристами моделювання (в даному випадку висування версій і т.п.). Широко використовуються, далі, в правовому мисленні такого роду засоби, як алгоритми, програми, методики. При всіх відмінностях цих понять алгоритми, програми, методики відображають прагнення до впорядкованості, послідовності і стрункості мислиневої діяльності. По суті й правові норми являють собою дещо інше, ніж програму поведінки: стрижнем правової дії на поведінку людей є нормування людської діяльності. Тому нема нічого дивного в тому, що правове мислення, орієнтуючись на формування програми поведінки, саме здійснюється програмно.
Правове мислення використовує також змістовні засоби, які охоплюють вихідні положення, принципи, постулати, презумпції, парадигми, доктрини, концепції, наукові гіпотези, теорії, висновки, твердження, узагальнення, соціальні факти, емпіричну інформацію. Особливе значення тут має правова інформація: тексти законів та інших нормативно-правових актів, судова та арбітражна практика. Неважко бачити, що, як і процедурні засоби, змістовні засоби правового мислення є інструментами розв'язання інтелектуальних завдань у сфері права. І можна дозволити собі знехтувати різницею між тезою і висновком, концепцією і теорією, рекомендацією і узагальненням при необхідності застосувати їх до конкретних завдань.
Право має логічну природу, і це зумовлює загалом необхідність і можливість аналізу логічних питань правознавства. Важливе й те, що право у значній мірі має формальну визначеність. Важливим засобом її реалізації є юридичні поняття та їх дефініції, які виражають суть правових явищ.
Існує значне коло проблем, розв'язання яких потребує спільних зусиль вчених-юристів та логіків. Їх дослідження привело до формування відносно самостійної галузі наукового знання, яка лежить на межі логіки та права і яку називають юридичною логікою.
Закони та правила формальної логіки, вимоги логіки діалектичної в цілому не можуть бути основними елементами методів дослідження правових явищ. Однак у певних випадках вони виходять на перший план, визначаючи характер і цілі аналізу юридичних проблем. Правові положення, розглянуті з позицій формальної та діалектичної логіки, становлять суть юридичної логіки.
Існує також логіка права. Коротко зупинимось на основних напрямках її розробки. По-перше, це всебічний аналіз права як єдиної системи, як системи формалізованої. Правову систему з точки зору логічної довершеності можна розглядати як низку структурних елементів: правові принципи, закріплені у найзагальніших правових нормативних положеннях, – правові норми та нормативні правоположення, які не є правовими нормами, – акти реалізації норм права. Розвиток всіх правоположень у вказаній послідовності має місце головним чином у рамках правовідношень.
По-друге, це з'ясування внутрішньої логіки правового розвитку. Вона визначається природою і суттю права, його призначенням у житті суспільства, а також специфікою права як особливого суспільного явища. Проявляється вона і в тому, що право, зумовлене в кінцевому рахунку суспільними відносинами, розвивається також відповідно до своїх власних внутрішніх закономірностей.
Треба також назвати логіко-семантичний та логіко-структурний аналіз нормативних приписів, норм права, нормативних та правозастосовних актів. Цей аспект логіки права отримав найсерйознішу розробку у правовій, філософській та логічній літературі. Однак і тут багато питань ще потребують вирішення.
Крім того, необхідно сказати про з'ясування ролі і місця форм мислення (понять, суджень, умовиводів) в процесі регулювання правом суспільних відносин. Дослідження цього кола питань зачіпає як правотворчу, так і правозастосовчу діяльність. Єдність формальної та діалектичної логіки при аналізі правових положень дозволяє показати логічну й юридичну природу правових понять, охарактеризувати норму права як судження, розглянути правозастосовчий (взагалі, правореалізаційний) процес як творчу побудову умовиводів, яка ґрунтується на законі.
Юридичну логіку можна визначити як науку про закономірності застосування логічних положень у правотворчості, правореалізації та в юридичній науці. Логіка у взаємодії з правом, стаючи юридичною логікою, формує право, реалізує його і в цілому є логікою розвитку права, діалектичною логікою права, проявляє себе як фундаментальна логічна константа правового пізнання й, отже, загального розвитку права.
Зазначимо, що логіка не виникає в якомусь теоретичному ефірі, хоч і може служити засобом його конструювання. Своїм корінням вона йде в наші земні потреби раціонального планування дій, ефективної комунікації і конструктивної критики, опису, пояснення, обґрунтування і прогнозу. З найбільш ранніх фаз розвитку суспільства вона набуває важливих соціальних функцій в забезпеченні і оптимізації економічної діяльності, політичного управління і контролю. Ретроспективний аналіз виникнення і зростання логічного знання дозволяє стверджувати, що в системі його соціальних детермінант одне з найважливіших місць (а в деякі історичні періоди виняткове) посідає метаюридична рефлексія. У свою чергу, діапазон і змістовна глибина цієї рефлексії визначається рівнем логічної культури авторів законодавчих систем і тими конкретними еталонами логічного знання, на які вони орієнтуються.
Оскільки право є сферою фіксації і силової підтримки багатьох соціальних функцій логіки, оскільки формою його існування є звичай або писаний закон, воно є природним середовищем виникнення логіки, що розвивається, і передумовою її подальшого становлення у вигляді самостійної науки.
Юридична логіка має не лише теоретичне, але й практичне значення. Результати дослідження у рамках даної галузі наукового знання безпосередньо пов'язані з практичними потребами правотворчості й правореалізації. Чітке формулювання юридичних норм та нормативних приписів, їх розташування і чіткість викладу в нормативних актах, сувора послідовність правозастосовного процесу при дотриманні правил і законів логіки, що сприяє встановленню істини по кожній справі – ось деякі положення, які безпосередньо залежать від успішного вирішення проблем юридичної логіки. Юристи підкреслюють зокрема, необхідність посилення логічних вимог у законотворчому процесі.
4. Нарис історії логіки
Логіка має довгу і багату історію.
Виникненню логіки як теорії передувала практика мислення, що йде вглиб тисячоліть. З розвитком трудової, матеріально-виробничої діяльності людей йшло поступове вдосконалення і розвиток їх розумових здібностей, перш за все здібності до абстракції і висновку. А це рано чи пізно, але неминуче повинно було привести до того, що об'єктом дослідження стало саме мислення з його формами і законами.
Окремі логічні проблеми виникають перед людиною вже понад 2,5 тис. років тому – спочатку в Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Потім вони одержують повнішу розробку в Стародавній Греції і Римі. Лише поступово складається більш-менш струнка система логічних знань, оформляється самостійна наука.
Основні причини виникнення логіки такі. Перша – зародження і первинний розвиток наук, насамперед астрономії та математики. Цей процес відноситься до VI ст. до н.е. і одержує якнайповніший розвиток в Стародавній Греції. Народжуючись в боротьбі з міфологією і релігією, наука грунтувалася на теоретичному мисленні, що припускає висновки і докази. Звідси – необхідність дослідження природи самого мислення як засобів пізнання.
Логіка і виникла перш за все як спроба виявити і обгрунтувати ті вимоги, яким повинне задовольняти наукове мислення, щоб його результати відповідали дійсності.
Інша, мабуть, ще важливіша причина, що особливо корисно знати юристам, – це розвиток ораторського мистецтва, особливо судового.
Крім політичних і урочистих промов розвитку красномовства особливо сприяли судові справи.
За свідченням Цицерона, Греція "справді палала пристрастю до красномовства і довгий час ним славилася...". Не випадково, що саме Стародавня Греція стала батьківщиною логіки як науки. Природно також, що сам термін "логіка" старогрецького походження.
Засновником логіки – або, як іноді кажуть, "батьком логіки" – прийнято вважати найбільшого давньогрецького філософа і вченого-енциклопедиста Арістотеля (384 – 322 рр. до н. е.). Арістотелю належить ряд трактатів з логіки, об'єднаних пізніше під назвою "Органон" .
У фокусі всіх його логічних роздумів – теорія вивідного знання – дедуктивних умовиводів і доведення. Вона розроблена з такою глибиною і ретельністю, що пройшла крізь товщу сторіч і в основному зберегла своє значення до наших днів. Арістотель дав також класифікацію категорій – найбільш загальних понять, він сформулював три фундаментальні закони правильного мислення – закон тотожності, закон несуперечності та закон виключеного третього. Логічне вчення Арістотеля величне тим, що у зародку містить, по суті, всі пізніші розділи, напрями і типи логіки – індуктивної, символічної, діалектичної. Щоправда, сам Арістотель називав створену ним науку не "логікою", а "аналітикою", хоч і використовував термін "логічне". Сам же термін "логіка" увійшов до наукового обігу дещо пізніше, в III ст. до н.е.
Логіка одержала подальший розвиток як в Греції, так і в інших країнах, причому і на Заході і на Сході. Цей розвиток викликався, з одного боку, безперервним вдосконаленням і збагаченням практики мислення (у якому все більшу частку складало наукове пізнання), а з іншою – все більш глибоким проникненням в суть розумових процесів. А виявлялося воно не тільки у все повнішому і точнішому тлумаченні кола проблем, що склався, але і в послідовному розширенні предмета логіки за рахунок висунення і аналізу все нових її проблем.
В середні віки великий суспільний резонанс дістала проблема загальних понять – "універсалій". Суперечка про них розтягнулася на сторіччя і зробила помітний вплив на подальший розвиток логіки. Проте в цілому арістотелівська логіка придбала схоластичний, відірваний від життя і науки характер.
В епоху Відродження логіка переживала справжню кризу. Вона розцінювалася як логіка "штучного мислення", заснованого на вірі, якому протиставлялося природне мислення, що базується на інтуїції і уяві.
Новий, вищий етап в розвитку логіки починається з XVII ст.. Цей етап органічно пов'язаний із створенням в її рамках разом з дедуктивною логікою логіки індуктивної, в якій знайшли відображення процеси отримання загальних знань на основі емпіричного матеріалу, що все більш накопичувався. Потреба в отриманні таких знань якнайповніше усвідомив і виразив в своїх працях видатний англійський філософ і природодослідник Ф. Бекон (1561 – 1626). Він і став родоначальником індуктивної логіки на противагу старому "Органону" Арістотеля Бекон написав "Новий Органон...", де і виклав індуктивну логіку, яку він розцінював як "мистецтво відкриття".
Величезна заслуга Бекона полягає у створенні вчення про індукцію. Воно стало доповненням попередньої логіки, оскільки сприяло розвитку теорії виводу.
Індуктивна логіка була пізніше систематизована і розвинена англійським філософом і ученим Дж. Ст. Міллем (1806 – 1873).
Потреби наукового пізнання не тільки в індуктивному, але і в дедуктивному методі в ХVII ст. якнайповніші утілив французький філософ і учений Р. Декарт (1596 – 1650). У своїй головній праці "Міркування про метод...", ґрунтуючись на даних перш за все математики, він підкреслював значення раціональної дедукції як основного методу наукового пізнання.
Послідовники Декарта з монастиря в Пор-Роялі А. Арно і П. Ніколь створили працю "Логіка, або Мистецтво мислити". Вона здобула популярність як "Логіка Пор-Рояля" і довгий час використовувалася як підручник. У ньому автори вийшли далеко за межі традиційної логіки і приділили головну увагу методології наукового пізнань, логіці відкриттів. Логіка розглядалася ними як пізнавальне знаряддя всіх наук. Створення подібних "розширених логік" стало характерним у XIX – XX ст.
Справжню революцію в логічних дослідженнях викликало створення в другій половині XIX ст. математичної логіки, яка одержала ще назву символічної і започаткувала новий, сучасний етап в розвитку логіки.
Зародки цієї логіки простежуються вже у Арістотеля, а також у його послідовників у вигляді елементів логіки предикатів і теорії модальних виводів, а також логіки висловлювань. Проте систематична розробка її проблем відноситься до набагато пізнішого часу.
Видатний німецький філософ і математик Г. Ляйбніц (1646 – 1716) став, по суті, фундатором математичної (символічної) логіки. Він прагнув винайти універсальну символічну мову, за допомогою якої можна було б раціоналізувати будь-яку емпіричну науку. Нове знання, на його думку, буде результатом логічної калькуляції – числення. Ідеї Лйбніца одержали серйозний розвиток з другої половини XIX ст..
Великий внесок у розвиток математичної (символічної) логіки зробили англійський вчений, математик і логік Дж. Буль (1815 – 1864), німецький логік і математик Г. Фреге (1848 – 1925), англійські вчені Б. Рассел (1872 – 1970) і А. Уайтхед (1861 – 1947) та інші математики й логіки.
Так відкрився новий, сучасний етап в розвитку логічних досліджень. Мабуть, найбільш важлива і характерна особливість цього етапу полягає в розробці і використанні нових методів рішення традиційних логічних проблем. Це розробка і застосування штучної, так званої формалізованої мови – мови символів, тобто буквених та інших знаків (звідси і найбільш загальне найменування сучасної логіки – "символічна").
Розрізняють два види логічних числень: числення висловлювань і числення предикатів. При першому допускається абстрагування від внутрішньої, понятійної структури суджень, а при другому ця структура враховується і відповідно символічна мова збагачується, доповнюється новими знаками.
Значення символічних мов у логіці важко переоцінити. Г. Фреге порівнював її із значенням телескопа і мікроскопа. А німецький філософ Р. Клаус (1912 – 1974) вважав, що створення формалізованої мови мало для теорії логічного виводу таке ж значення, яке у сфері виробництва мав перехід від ручної праці до машинної. Виникаючи на основі традиційної формальної логіки, символічна логіка, з одного боку, уточнює, заглиблює і узагальнює колишні уявлення про логічні закони і форми, особливо в теорії виводу, а з іншою – дедалі сильніше розширює і збагачує логічну проблематику.
Особливо рельєфно це виявилося в створенні так званих "некласичних логік": інтуїціоністської, модальної, імовірнісної та інших. І цей процес продовжується дотепер.
Сучасна логіка – складна і високорозвинена система знань. Вона включає безліч напрямів, окремих, відносно самостійних "логік", що все більш повно виражають запити практики і що кінець-кінцем відображають розмаїття і складність навколишнього світу, єдність і розмаїття самого мислення про цей світ.
Символічна логіка знаходить застосування в інших науках – не тільки в математиці, але й у фізиці, біології, кібернетиці, економіці, лінгвістиці тощо. Вона приводить до виникнення нових галузей знань (наприклад, метаматематики). Особливо вражаюча і наочна роль сучасної логіки у сфері виробництва. Відкриваючи можливість наче автоматизувати процес міркувань, вона дозволяє передати деякі функції мислення технічним пристроям. Її результати знаходять дедалі ширше застосування в техніці: при створенні релейно-контактних схем, комп"ютерів, інформаційно-логічних систем тощо. За образним виразом одного з учених, сучасна логіка – це не тільки "інструмент" точної думки, але і "думка" точного інструменту, електронного автомата.
Спеціально відзначимо, що досягнення сучасної логіки використовуються і в правовій сфері. Так, у криміналістиці на різних етапах дослідження проводиться логіко-математична обробка зібраної інформації.
Зростаючі потреби науково-технічного прогресу обумовлюють подальший інтенсивний розвиток сучасної логіки.
ЛІТЕРАТУРА
Основна
- Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник. К.: Знання,2011. 262с. Шифр Ю4 Ж592.
- Карамишева Н.В. Логіка (Теоретична і прикладна): навчальний посібник. К: Знання, 2011. 455 с.
- Конверський А.Є. Традиційна логіка. Підручник для студентів навчальних закладів вищої освіти усіх спеціальностей. - К.: Центр учбової літератури, 2019. 452 с.
- Конверський А. Є. Логіка: підручн. для студ. юрид. фак-тів ВНЗ. К.: ЦУЛ,2012. 335с. Шифр Ю4 К64.
- Логіка для правознавців : навч. посіб. / [О. О. Бандура, О. І. Гвоздік, В. М. Кравець, Р.В. Михайленко та ін.]. К.: Національна академія внутрішніх справ, 2016. 144 с.
- Логіка: Навчальний посібник / С. В. Сторожук, І. М. Гоян, І. С. Матвієнко. К.: Вадекс, 2020. 370 с.
- Мозгова Н.Г. Логіка: навчальний посібник. К.: Каравела, 2011. 247с. Шифр Ю4 М747.
- Павлов В.І. Логіка у запитаннях, відповідях і аргументаціях. К.: Центр учбової літератури, 2008. 408 с.
- Партико З.В. Логіка: теоретичні основи та прикладне застосування в мас-медіа. К.: Ліра, 2018. 332 с.
- Хоменко І.В. Логіка: теорія і практика. К.: Центр учбової літератури, 2022. 378 с.
- Щербина О. Ю. Логіка для юристів : курс лекцій / О. Ю. Щербина. – вид. 2-ге, допов. і перероб. К. : Юридична думка, 2009. 264 с.
- Гвоздік О. Формальні та неформальні аспекти логіки розслідування. Філософські та методологічні проблеми права. 2021. №2 (22). С. 56-63.
- Логіка Мультимедійний підручник Гвоздік О.І., Бандура О.О. та ін. – К. : НАВС, 2015.