Навчальні матеріали
4. ЗАКОНИ ЛОГІКИ ВИСЛОВЛЮВАНЬ
2.1. Визначеність і послідовність мислення. Закон тотожності
1. Загальна характеристика формально-логічного закону
Кожна наука прагне розкрити закони, які регулюють досліджувані нею явища. Закони – це внутрішні, необхідні, загальні та істотні зв'язки предметів і явищ дійсності. Специфіка законів формальної логіки полягає в тому, що вони є зв'язками внутрішньої структури думок, яка iсторично склалася в процесі практики мислення на основі об'єктивних властивостей і відносин зовнішнього світу.
Формально-логічні закони були виявлені в результаті тривалих досліджень. Спершу дослідження дозволили встановити, що у правильному міркуванні завжди виконуються такі вимоги: визначеність, послідовність, несуперечність і обгрунтованість. Це обов'язкові властивості правильного мислення в пізнанні істини, елементарно необхідні умови, за яких результати процесу мислення узгоджуються з реальним станом речей. Вони становлять основні принципи, головні риси правильного мислення.
Сучасна символічна логіка на основі більш широкого використання формалізації логічних операцій, ніж це робилось у рамках традиційної логіки, і граничного абстрагування від конкретного змісту суджень сформулювала нове визначення логічного закону: "Будь-яка тотожно-істинна формула визнається законом логіки". Така формула будується тільки із змінних та логічних констант. Прикладами законів логіки, зокрема, є такі формули: ∀ S-(¬Р) ↔ ¬ (∃S-Р) (якщо жодне S не є Р, то хибно, що деякі S є Р) ; ∃S-Р ↔ ∃P-S (якщо деякі S є Р, то деякі Р є S).
Серед законів формальної логіки виділяють групу основних. Критерій їх відмінності від неосновних полягає ось у чому.
1) В основних законах формулюються найзагальніші та найнеобхідніші умови логічної правильності кожного конкретного зв'язку між думками – визначеність, послідовність, несуперечність і обгрунтованість. Їх можна розглядати і як умови самої можливості мислення як пізнавальної діяльності.
2) У формально-логічній теорії ці закони правлять за аксіоми в тому розумінні, що вони виступають як підстави доведення решти положень теорії, не спираючись в той же час на інші формули.
3) Закони, що розглядаються, задають основні логічні оператори і визначають предметні межі їх застосування.
Основними законами формальної логіки є закон тотожності, закон виключеного третього, закон несуперечності і закон достатньої підстави. Вони сприяють правильному ходу мислення, яке пізнає реальність, оскільки самі є результатом відображення тих найбільш сталих властивостей і відношень предметів, з якими ми зустрічаємось на практиці.
Варте уваги, що названі нами закони широко застосовуються в юриспруденції, зокрема, у правотворчому процесі.
2. Основні принципи і закони правильного мислення
2.1. Визначеність і послідовність мислення. Закон тотожності
Розглянемо докладно перший із основних принципів правильного мислення – принцип визначеності. Суть його полягає в тому, що, використовуючи те чи інше поняття, ми повинні чітко і однозначно уявляти собі його зміст. Висловлюючи будь-яке судження, ми зобов'язані розуміти зміст кожного вжитого слова і логічні зв'язки між ними, зміст судження в цілому. Приступаючи до обговорення того чи іншого питання, необхідно спершу конкретизувати його зміст, домовитись про те, з якої точки зору ми будемо до нього підходити.
Візьмемо для прикладу судження "Закони не залежать від волі людей". Вимога визначеності по відношенню до нього означає, що потрібно уточнити зміст кожного поняття, яке входить до його складу, а також логічний зв'язок між ними. Поняття "закон" ми щойно розглядали. Поняття "воля людей" інтуїтивно зрозуміле, і нам поки що цього буде досить; в цілому не викликає сумніву і зміст поняття "залежність від волі людей". Логічний зв'язок між поняттями "закон" і "залежність від волі людей" також можна вважати зрозумілим. Тепер вимога визначеності по відношенню до нашого судження начебто виконана.
Перейдемо до аналізу другої основної риси правильного мислення – послідовності. Звичайно під послідовністю розуміють закономірний порядок слідування одних думок за іншими, коли нова думка витікає із попередніх. Порядок цей визначається логічними зв'язками між ними. В логіці послідовність – незмінність думки при повторенні, яка забезпечує логічні зв'язки у міркуванні.
Вона має місце в таких випадках. Якщо ми в ході міркування використовуємо яке-небудь поняття в тому чи іншому розумінні, то при повторному його використанні цей зміст повинен зберігатися. Якщо ж у процесі міркування ми неодноразово повторюємо те чи інше судження, те воно також мусить зберігати свій первісний зміст. При обговоренні того чи іншого питання ми досягнемо послідовності, логічної зв'язності, якщо не будемо відхилятися від цього питання, навмисно або несвідомо підміняти його іншим, навіть дуже близьким питанням.
Звернемося тепер до прикладу. Додамо до того судження, яке ми розглядали вище, ще одне: "Конституція – закон". Із цих двох суджень можна вивести третє і таким чином отримати умовивід:
Закони не залежать від волі людей.
Конституція – закон.
___________________________________
Конституція не залежить від волі людей.
Звертає на себе увагу висновок, який ми одержали – "Конституція не залежить від волі людей". Він, зрозуміло, є хибним. Як пояснити логічну причину помилки?
Перший засновок (тобто перше судження) вже проаналізовано нами з точки зору вимоги визначеності. Другий засновок в цьому відношенні також не викликає сумніву. Суть справи полягає в тому, що поняття "закон" тут використовується в юридичному розумінні, тобто як норма права. А в першому засновку "закон" ми трактували не так. Ми визначили його як внутрішній, необхідний, загальний та істотний зв'язок предметів і явищ об'єктивної дійсності. Юридичні закони мають іншу природу. Вони встановлюються законодавцем з метою регулювання суспільних відносин. Таким чином, поняття "закон" в кожному із засновків має своє особливе значення.
Це і є прикладом порушення послідовностi, між засновками відсутній логічний зв'язок. Для того, щоб не було подібної помилки, потрібно, щоб в обох засновках це поняття мало те ж саме значення. Наприклад:
Закони природи не залежать від волі людей.
Збереження енергії – закон.
________________________________________
Збереження енергії не залежить від волі людей.
Або:
Закони права встановлюються людьми.
Конституція – закон права.
___________________________________
Конституція встановлюється людьми.
Визначеність і послідовність дозволяють мисленню уникнути розпливчастостi, туманностi, неоднозначності. Iстинна думка, яка адекватно відображає зовнішній світ, тільки тоді може сприяти справі одержання нової істинної думки про світ чисто логічним шляхом, коли вона зберігає в цьому процесі тотожність (сталість) певного істотного змісту.
Відомо, що предмети і явища світу навколо нас знаходяться в процесі постійного руху, зміни, розвитку. Однак разом із тим кожен предмет і кожне явище природи і суспільства, незважаючи на те, що в ньому відбуваються безупинні зміни, залишається протягом певного часу тим самим якісно визначеним предметом чи явищем, тобто зберігає основні риси, які залишаються тотожними, рівними самим собі. Отже, кожен предмет і кожне явище мають кількісну та якісну визначеність, на основі якої вони входять до якоїсь групи подібних предметів і явищ, до виду, роду. Але поряд із цим вони мають певні, притаманні тільки їм риси, що дозволяють відрізняти їх від інших предметів і явищ. Ця об'єктивна властивість явища чи предмета відображаєтся нашим мисленням в таких його вимогах, як визначеність і послідовність.
Розглянуті нами дві вимоги по суті вичерпують зміст закону тотожності. Його можна сформулювати так: необхідний логічний зв'язок у міркуванні можливий лише за умови, що кожного разу, коли в процесі його побудови якась думка повторюється, вона зберігає свій первісний зміст.
Підкреслимо ще раз, що вимоги закону тотожності справедливі не лише для понять, але і для суджень. Причому тотожність судження самому собі передбачає, по-перше, збереження його смислового змісту, тобто змісту тих понять, із яких воно збудовано, і, по-друге, його логічного змісту, тобто його логічної будови.
Закон тотожності можна записати у символічній формі таким чином: A ↔ A. Вище ми відзначили, що в сучасній формальній логіці законом називається формула, яка виражає будову завжди iстинного судження. Іншими словами, закон логіки – такий зв'язок між думками, при якому довільна заміна логічних змінних конкретними за змістом думками завжди призводить до утворення істинних суджень.
Порушення закону тотожності часто виявляється причиною помилок у міркуваннях, лежить в основі ряду софiзмів. Можна і самим побудувати софiзм. Для цього необхідно підібрати поняття, що має кілька значень. Потім складаються два судження, в яких використовується це поняття, але в кожному із них воно має своє значення. Якщо ці два судження представити у вигляді засновків умовиводу, то формально із них дійсно можна вивести нове судження, висновок, але він буде або хибним, або безглуздим.
Наприклад, використаємо поняття "метал". Це слово може позначати , по-перше, хімічно чисту речовину, що має ряд характерних властивостей (добру електропровідність і теплопровідність, підвищену пластичність і таке інше). Разом із тим можна віднести до металів і речовину, що має відповідні фізичні властивості, хоч і є сплавом. Прикладами металів такого роду є, зокрема, сталь, бронза, типографський сплав.
Перше судження можна скласти таким чином: "Всі метали входять до таблиці Менделєєва". По відношенню до хiмічно чистих металів це вірно. Другим судженням візьмемо "Сталь – метал". Тут слово "метал" має інше значення. Із цих двох суждень формально можна вивести нове: "Сталь входить до таблиці Менделєєва". Це твердження не відповідає дійсності, оскільки сталь не є хімічним елементом.
Якщо людина не знайома з логікою, зокрема, із законом тотожності, то даний умовивід може стати для неї непоганою логічною задачею.
2.2. Несуперечність думки. Закони виключеного третього і несуперечності
Наступний принцип правильного мислення, вимога до нього – несуперечність. Мислення не повинне містити суперечності. Суперечність – крайня форма непослідовності. Приклад порушення цієї вимоги ми зустрічаємо в одному з оповідань Шолома Алейхема. Якийсь селянин позичив у другого склянку і через необережність надбив її. Коли ж хазяїн обурився, він висунув такі заперечення: "По-перше, склянка була надбита, по-друге, я повернув цілу, а по-третє, я взагалі не брав ніякої склянки". Треба сказати, що у багатьох випадках суперечності мають значно серйозніший характер.
Розглянемо питання про суперечності докладно. Припустимо, що ми будуємо міркування, і в ході цього процесу використовуємо два судження, що суперечать одне одному. Наприклад: "П.– досвідчений працівник" і "П.– недосвідчений працівник". Запитаємо, чи можуть вони бути одночасно істинними. Одне з цих суджень буде обов'язково хибним, однак лише за таких умов:
1) мова повинна йти в обох судженнях про ту ж саму особу;
2) потрібно, щоб розумілась одна й та ж служба (і в першому, і в другому судженні).
3) обидва судження повинні відноситись до одного й того ж моменту часу. Якщо перше відноситься до теперішнього, а друге – до минулого, то вони цілком сумісні, тобто можуть бути одночасно істинними;
4) треба, щоб у обох випадках досвідченість оцінювалась в одному відношенні. Інакше кажучи, досвіду Петренка як сищика може бути досить для розкриття відносно нескладного злочину, але недосить, якщо йдеться про інші, значно більш складні справи.
Тільки за умови виконання цих чотирьох пунктів, тобто за наявності повної визначеності дані судження справді будуть знаходитись у відношенні суперечності і одне з них буде істинним, а друге хибним. У цьому й полягає суть відношення суперечності.
Отже, якщо два судження знаходяться у відношенні суперечності, то одне з них істинне, друге – хибне, третє виключене.
Це визначення закону виключеного третього. Таким чином, виведене нами положення користується у логіці статусом закону.
Розглянемо питання, чому правильне мислення мусить уникати суперечностей. Справа в тому, що ми повинні користуватись лише істинними засновками, тобто судженнями, що містять в собі початкову інформацію і з яких в умовиводі отримують результат, висновок. Якщо ж у ході побудови міркування має місце суперечність, то це означає, що серед використаних нами суджень є хибне, отже, висновок також може виявитися хибним. Саме з цієї причини мислення має бути несуперечним.
Використаємо тепер символічні позначення. Якщо ми позначимо судження "П.– досвідчений працівник" через букву "А" , то судження "П.– недосвідчений працівник" одержить у нас таке позначення: "¬А" (не-А). Тепер суть відношення суперечності, тобто закон виключеного третього, можна виразити таким чином: A \/ ¬А. Ця формула читається так: істинне або А, або не-А. Дана формула є тотожно-істинним виразом, тобто при підстановці замість "А" будь-якого конкретного за змістом судження (як істинного, так і хибного) загальне висловлювання буде істинним.
Слід відзначити, що закон виключеного третього не може вказати, котре з даних суджень істинне. Це питання розв'язується за допомогою практики, яка встановлює відповідність або невідповідність суджень дійсності. Даний закон – це формальне правило, згідно з яким, до якої б області дійсності не належали досліджувані судження, що суперечать одне одному, вони не можуть бути водночас ані істинними, ані хибними (одне з них істинне, друге – хибне, третє виключене).
Закон виключеного третього має величезне значення для всіх областей наукової і практичної діяльності. Коли доводиться приймати рішення з того чи іншого питання, то якщо воно правильно поставлене, на нього може бути лише або правильна, або неправильна відповідь: треба вчинити так або не треба, доведено, що якась подія мала місце, або не доведено, дане діяння містить склад злочину чи не містить тощо. Побудова альтернативних конструкцій за принципом "або – або" є універсальним прийомом логічного мислення, засновком вибору одного судження з двох можливих. Звичайно, тут потрібно перш за все правильно поставити питання. Коли питання поставлене правильно, логіка вимагає вибору між стверджувальною і заперечною відповідями, вказуючи, що правильною є лише одна з них, а не якась третя.
Закон виключеного третього знаходить широке застосування у практиці. Юридична точність при застосуванні норми права до різних життєвих ситуацій вимагає категоричного вирішення питання про існування або не існування певного факту (події). Злочин або було, або не було вчинено, звинувачуваний або винний, або не винний. Взагалі будь-який факт, що має значення для справи, або встановлено, або не встановлено – "третє виключене". З будь-якого питання, пов'язаного з розглядом справи, рішення може бути дане за формулою "або – або".
Заслуговує на велику увагу і такий аспект проблеми. Формально-логічну суперечність не слід плутати з діалектичною. Діалектична суперечність – це об'єктивне суміщення і взаємодія в межах єдиного предмета або поняття таких протилежностей, що взаємно виключають, взаємно обумовлюють і взаємно проникають одна в одну. Такі протилежності існують у всіх природних, суспільних і духовних процесах незалежно від нашої свідомості, вони є внутрішнім джерелом розвитку світу.
Особливе місце серед діалектичних суперечностей посідають так звані антагоністичні суперечності. Тут неможливе суміщення обох протилежностей в деякому результуючому синтезі. Одна з них повністю виключає іншу, прагне її перевищити і навіть просто знищити. Через це така суперечність може бути розв'язана лише за формулою "або – або". Спроба знайти тут якийсь третій, середній шлях, компроміс, примирення між непримиренними напрямками або сторонами антагоністичної суперечності означає принципову помилку. Розв'язання антагоністичної суперечності за формулою "або – або, третє виключене" стає неминучим у моменти крутих поворотів історії. Для прогресу нашої країни необхідна побудова правової держави і неможливе повернення до тоталітарного режиму.
З іншого боку, формально-логічна суперечність – це лише зовнішнє абсолютне взаємне виключення стверджувального і заперечного визначень тієї ж самої речі або поняття без ототожнення взаємно суперечних сторін, без переходу одного визначення в інше. Така суперечність зустрічається тільки у міркуванні, причому у неправильному міркуванні. У необхідності усунення подібних суперечностей полягає раціональність формально-логічного закону несуперечності.
Закон виключеного третього не забороняє мислити суперечності у бутті, але він наполягає на неприпустимості мислення суперечностей суперечливим чином. Ми повинні мислити суперечності у явищах, у суті предметів, взаємодію протилежних тенденцій так, як вони існують, не входячи у суперечність із реальністю, несуперечливо. Закон виключеного третього твердить не те, що у природі нема суперечностей, що не потрібно вивчати суперечності у суті предметів, а те, що, мислячи предмети і явища дійсності, висуваючи судження про них, думка не повинна суперечити істинній думці. Більш конкретно це положення можна виразити так: якщо ми висуваємо судження "Явищам природи притаманні суперечності", то ми не маємо права висувати інше: "Явищам природи не притаманні суперечності". Якщо перше істинне, то друге не може бути істинним. Якщо ми вважаємо істинним положення, що рух містить в собі внутрішню суперечність, було б абсурдним вважати також істинним положення, що рух не містить у собі суперечностей. Якщо перші судження істинні, то другі судження суперечать дійсності.
Закон виключеного третього не знімає суперечностей у дійсності, він зовсім не торкається питання про те, чи існують у явищах природи суперечності, він лише твердить, що істинне пізнання не може здійснитись, якщо наші думки суперечать одна одній, якщо думка, яка відповідає дійсності, стверджується поряд з думкою, що суперечить їй. Закон виключеного третього є відображенням у думці того простого факту, що річ або її властивість, коли ми відволікаємося від розвитку, або існує, або не існує, або вона є, або її нема.
Слід підкреслити, що там, де має місце формально-логічна суперечність, не можна пробувати застосувати діалектичний принцип суміщення суперечностей. Справді, дивно б виглядав правник, який, спираючись, скажімо, на діалектичний закон єдності і взаємодії протилежностей, твердив би одночасно, що злочин і було вчинено, і не було вчинено, що мала місце крадіжка і що крадіжки не було, що підозрюваний і винен, і не винен.
В той же час формально-логічні суперечності по відношенню до науки відіграють роль рушійної сили (подібно до діалектичної суперечності). Прагнення шляхом перебудови усунути з неї формально-логічні суперечності, щоб зробити теорію придатною до практичного застосування, і труднощі такої перебудови, пов'язані із необхідністю зберігати істотні моменти цієї теорії, досить часто призводять до виникнення різних нових напрямків у науці.
Критерієм розрізнення діалектичних та формально-логічних суперечностей в кінцевому рахунку виступає практика, суспільно-історична діяльність людей, спрямована на реальне перетворення природи й суспільства. Якщо виявлена нами суперечність є формально-логічною, то потрібно застосувати закон виключеного третього. Якщо ж вона має діалектичний характер, то необхідно використати діалектичну логіку, яка виробляє прийоми і способи, що дозволяють прослідкувати рух і розгортання реальної суперечності та її розв'язання в процесі об'єктивного розвитку речей.
Співставимо відношення суперечності та відношення протилежності. У випадку суперечності ми маємо ствердження чогось і заперечення того ж стосовно того ж самого предмета. Суперечність – відношення між ствердженням і запереченням, коли одному предмету приписується якась ознака і водночас ця ж ознака у даного предмета заперечується. Якщо ж два судження приписують тому ж самому предмету різні ознаки, що виключають одна одну, але у нього можуть бути ще інші ознаки, то між цими судженнями існує відношення протилежності. Прикладом є перша пара суджень, що ми її щойно розглядали.
Якщо ж йдеться не про один предмет, а про групу предметів, то тут відмінність між відношенням суперечності і відношенням протилежності має такий вигляд. Суперечність має місце тоді, коли в одному судженні стверджується наявність у всіх елементів даної множини деякої ознаки, а в іншому – заперечується наявність даної ознаки у деяких із цих елементів. Можна звернутись для прикладу до суджень "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вночі" і "Протягом останнього місяця деякі крадіжки в нашому районі було вчинено не вночі" (або "Невірно, що протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вночі"). Принаймні одне з них обов'язково істинне. Якщо ж ми приписуємо всім елементам даної множини відсутність вказаної ознаки і протиставляємо першому судженню таке: "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вдень", то можлива їх одночасна хибність. Це може бути, наприклад, у випадку, коли частину крадіжок було вчинено вночі, а частину вдень. Такі судження знаходяться у відношенні протилежності. В такому ж відношенні з першим судженням будуть і судження "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено вранці", "Протягом останнього місяця всі крадіжки в нашому районі було вчинено ввечері" тощо.
Відношення суперечності та відношення протилежності – два різновиди відношення несумісності. Якщо два судження несумісні одне з одним (суперечать або протилежні одне одному), то принаймні одне з них хибне. Це положення також користується у логіці статусом закону і носить назву закону несуперечності (у деяких підручниках його також називають законом суперечності або законом заборони суперечності). Інакше кажучи, закон несуперечності розкриває суть відношення несумісності – подібно до того, як закон виключеного третього розкриває суть відношення суперечності, тобто пояснює, що це за відношення.
Розглянемо тепер питання про символічний запис закону несуперечності. Судження, що складають досліджувану пару, ми, як і раніше, будемо позначати через "А" та "¬А" ("не-А"). На перший план висувається несумісність цих суджень і відповідно формула набуває такого вигляду: ¬(А /\ ¬А) (невірно, що A і не-A).
Інакше кажучи, "А" та "не-А" не можуть бути сумісними, одночасно істинними. При підстановці замість "А" у цей вираз будь-якого конкретного за своїм змістом судження (як істинного, так і хибного) ми обов'язково одержимо тотожно-істинне загальне висловлювання. Наприклад, підставимо судження "П.– дільничний". Тоді одержимо: "Невірно, що П. дільничний і що П.– не дільничний".
Закон несуперечності безпосередньо пов'язаний із законом тотожності. Перш за все закон несуперечності виражає у негативній формі ту саму думку, яка в позитивній формі виражена у законі тотожності: якщо "А" є "А" (закон тотожності), то "А" не є щось інше, відмінне від "А", тобто не є "не-А" (закон несуперечності).
Проте значення, зміст закону несуперечності зовсім не обмежується вираженням у негативній формі змісту закону тотожності. Закон несуперечності має і свій власний, самостійний зміст. Він полягає ось у чому. Тому ж самому об'єкту в той же самий час і в тому ж самому відношенні (розумінні) не можна приписати дві несумісні ознаки; на те ж саме запитання в тому ж самому розумінні не можна одночасно відповісти позитивно і негативно – і так, і ні. Якщо тому ж самому об'єкту приписуються дві несумісні ознаки, то одну з них в будь-якому разі приписано хибно.
Подібно до цього існує також зв'язок між законом тотожності і законом виключеного третього. Якщо "А" є "А", то із двох суджень "А" і "не-А" істинним є лише одне. Якщо на те ж саме запитання одночасно і в тому ж самому розумінні дають дві відповіді – позитивну і негативну, то одна з них правильна, друга – хибна, третя виключена.
Закон несуперечності не може вказати, чи є хибними обидва досліджувані судження, чи тільки одне з них і яке саме. Це формальний принцип, застосовний до будь-якої пари несумісних суджень, незалежно від того, з яким питанням вони пов'язані. Він твердить, що такі два судження лише через свою несумісність не можуть бути одночасно істинними, принаймні одне з них обов'язково хибне.
Закон несуперечності відіграє важливу роль у розслідуванні злочинів. Яскравим прикладом положення, до якого можна застосувати закон несуперечності, є алібі. Саме слово "алібі" означає твердження, що особа, яку звинувачують у вчиненні злочину, в той самий момент, коли його було вчинено, знаходилась в іншому місці і через те фізично не могла вчинити даний злочин. Зрозуміло, що якщо доведена істинність алібі звинувачуваного, тим самим доведена хибність твердження, що звинувачуваний вчинив злочин, оскільки одне й друге несумісне.
Під час судового процесу звинувач і захисник, позивач і відповідач висувають несумісні одне з одним, суперечливі положення, обстоюючи свої аргументи і ставлячи під сумнів аргументи іншої сторони. Тому необхідно ретельно проаналізувати всі обставини справи, щоб остаточне рішення суду грунтувалось на твердо встановлених і несуперечливих фактах.
2.3. Обґрунтованість мислення. Закон достатньої підстави
Визначеність, послідовність та несуперечність думок сприяють використанню їх як ефективних засобів подальшого просування шляхом пізнання реальності, у нашій практичній діяльності. Разом з тим велике значення має питання про істинність того знання, що ми його здобуваємо, про наявність підстав, які дозволяють вважати його адекватним, про вагомість таких підстав. У процесі пізнання і практики досить часто в результаті неправильних уявлень або навмисної дезінформації хибні судження вважаються істинними і стають джерелом помилок. Буває і навпаки, коли істинні відомості вважаються хибними. Повністю виключити помилки такого роду, мабуть, неможливо. Проте ми зведемо їх до мінімуму, якщо будемо виходити з такої виробленої логікою установки: будь-яка думка визнається істинною тільки за наявності достатніх підстав. (Справді, не можна, наприклад, вважати С. причетним до вчинення злочину лише тому, що він рецидивіст і ніде не працює). Тільки якщо мислення відповідає цій установці, його можна вважати обгрунтованим (доказовим). Вона має у логіці статус закону і називається законом достатньої підстави.
Як особливий закон логіки, закон достатньої підстави було сформульовано Ляйбніцем у вісімнадцятому сторіччі, в той час як останні три основні логічні закони пов'язані з іменем Арістотеля. Проте сам принцип доказовості у європейській науці було введено Фалесом – мислителем, чиє ім'я стоїть першим у хронологічному ряду давньогрецьких філософів і вчених. І це зрозуміло – наука могла виникнути лише тоді, коли перед знаннями було поставлено вимогу обгрунтованості, коли за істину почали приймати тільки доведене судження.
Закон достатньої підстави узагальнює абстраговану зумовленість думок і може бути записаний у вигляді такої загальної формули:
((B → A) ∧ B) → A,
тобто "А" можна вважати істинним лише за наявності "В", яке є достатньою підставою для "А". Даний вираз також є тотожно-істинною формулою.
Суть закону, що ми його розглядаємо, можна наочно пояснити на прикладі умовиводу. Бажано, щоб висновок був істинним судженням. Для цього засновки повинні бути достатніми для нього підставами. Можливий і неправильний умовивід, скажімо, такий:
Усі першокурсники нашої академії повинні вивчати логіку.
П.– першокурсник нашої академії.
_______________________________
П. не повинен вивчати логіку.
Поставимо запитання про те, чому цей умовивід неправильний. Можна припустити, що помилка тут пов'язана із законом несуперечності або із законом виключеного третього. Давайте подивимось, чи можна твердити, що висновок суперечить або протилежний засновкам. Вочевидь, з першим засновком висновок цілком сумісний, оскільки судження "П. не повинен вивчати логіку" і "Всі першокурсники нашої академії повинні вивчати логіку" можна вважати одночасно істинними – доки ми не знаємо, що П. вчиться на першому курсі нашої академії, а це відомо лише із другого засновку. У нас може скластися враження, що між цими судженнями має місце несумісність лише тому, що ми непомітно для себе вдаємось до допомоги другого засновку, а саме, що П.– першокурсник нашої академії, але у першому засновку мова про це не йде.
В такий же спосіб можна показати, що нема ані суперечності, ані протилежності між висновком і другим засновком. Справді, судження "П. не повинен вивчати логіку" та "П.– першокурсник нашої академії" можна вважати одночасно істинними, доки ми не знаємо, що всі слухачі нашої академії повинні вивчати логіку. Отже, неправильний висновок не є несумісним і з другим засновком. Цей висновок не протилежний і не суперечить ані першому, ані другому засновку, якщо взяти їх окремо. Судження "П. не повинен вивчати логіку" є несумісним з правильним висновком, який випливає із цих засновків, а саме "П. повинен вивчати логіку". Звичайно, якщо висновок суперечить або протилежний якомусь із засновків, то умовивід побудовано неправильно. Але для того, щоб одержати істинний висновок, мало відсутності такої несумісності. Необхідне виконання вимоги обгрунтованості. Правильно побудований умовивід, що приводить до істини, регулюється в кінцевому рахунку саме законом достатньої підстави.
Даний закон має ту особливість, що він не вказує, якою повинна бути підстава у кожному окремому випадку, виражаючи лише загальну вимогу обгрунтованості даного судження. Практика свідчить, що достатньою підставою для визнання судження істинним можуть бути особистий досвід, факти, постулати, аксіоми, закони, теорії. Це питання ми обговоримо докладніше у розділі "Логічні основи теорії аргументації". Не визначає даний закон і кількість підстав. Буває, що досить однієї. Такий випадок описав, зокрема, М.В.Гоголь у "Мертвих душах". Коли Чічічков купував мертві душі у Собакевича, той заправив за них ціну як за живих. "Що він, справді, – подумав про себе Чічіков, – за дурня мене має, чи що" – і додав потім вголос: "Мені дивно, їй-богу: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, маєте відомості освіченості. Адже предмет просто фу-фу. Чого він вартий, кому потрібен." – "Та ось ви ж купуєте, отже потрібен". Тут Чічіков закусив губу і не знайшов, що відповісти".
Подібні випадки, коли можна обмежитись буквально однією підставою, зустрічаються інколи і при розкритті злочинів – наприклад, коли злочинця впіймали на гарячому. Але це буває рідко. Значно частіше правник зустрічаються з іншою ситуацією, коли, здавалось би, все вже зрозуміло – і хто вчинив злочин, і з яких мотивів, і яким способом, й інші обставини справи, проте доказів для порушення кримінальної справи виявляється недосить.
І характер, і кількість підстав визначаються конкретною ситуацією. Закон достатньої підстави лише твердить, що будь-яка думка, яка претендує на істинність, мусить мати такі підстави, завдяки яким вона не може не бути прийнята як істинна.
Принцип обґрунтованості відіграє дуже важливу роль у юридичній теорії та практиці. Він проходить через всі стадії розслідування і розгляду кримінальних справ, йому підпорядкована вся правоохоронна діяльність у цілому. Взагалі у сфері права логічне передує юридичному, існування останнього у багатьох випадках пояснюється виключно логічною основою. Юридичне логічно детерміноване. Проте, визнаючи це, ми не можемо в той же час не брати до уваги і те, що у слідчому та судовому пізнанні логічне вимагає правового закріплення. Логічний принцип закріплюється юридичним законом і перетворюється таким чином на юридичну вимогу, стає необхідною умовою пізнання об'єктивної істини у справі і дотримання законності. Закон достатньої підстави відображений у статтях кримінально-процесуального кодексу, які визначають приводи і підстави для порушення кримінальної справи, у статтях, що регламентують відмову у порушенні кримінальної справи, у статтях, які формулюють вимоги до судового вироку, у статтях, що визначають порядок пред'явлення обвинувачення, віддання під суд, касаційного перегляду вироків та визначень, у статтях, які містять вимоги до свідчень потерпілого, звинувачуваного, свідків, висновків експертів та інших джерел доказів у справі.
Варто відзначити, що принцип обгрунтованості можна розуміти дещо ширше, ніж це випливає із закону достатньої підстави. Якщо ми вважаємо ту чи іншу думку ймовірною або хибною, то для цього також потрібні відповідні підстави. Так, наприклад, презумпцію невинуватості можна заперечити, проте лише шляхом доведення за допомогою встановлених процесуальним законом засобів і лише при наявності достатніх судових доказів, що відносяться до справи і допускаються законодавством (причому обов'язок доведення покладається на органи звинувачення).
ЛІТЕРАТУРА
Основна
- Конверський А. Є. Логіка: підручн. для студ. юрид. фак-тів ВНЗ. К.: ЦУЛ, 2012. 335с. Шифр Ю4 К64.
- Логіка для правознавців : навч. посіб. / [О. О. Бандура, О. І. Гвоздік, В. М. Кравець, Р. В. Михайленко та ін.]. К.: Національна академія внутрішніх справ, 2016. 144 с.
- Логіка: Навчальний посібник / С. В. Сторожук, І. М. Гоян, І. С. Матвієнко. К.: Вадекс, 2020. 370 с.
- Логіка: Хрестоматія / Атор-укладач С.Д.Цалін. Х.: Факт, 2006. 864 с.
- Мозгова Н. Г. Логіка: навчальний посібник. К.: Каравела, 2011. 247с. Шифр Ю4 М747.
- Павлов В. І. Логіка у запитаннях, відповідях і аргументаціях. К.: Центр учбової літератури, 2008. 408 с.
- Партико З. В. Логіка: теоретичні основи та прикладне застосування в мас-медіа. К.: Ліра, 2018. 332 с.
- Хоменко І. В. Логіка: теорія і практика. К.: Центр учбової літератури, 2022. 378 с.
- Цимбалюк В. І., Циганчук Л. А. Логіка для юристів. Навчальний посібник. Львів: Новий світ, 2017. 214 с.
- Щербина О. Ю. Логіка для юристів : курс лекцій / О. Ю. Щербина. – вид. 2-ге, допов. і перероб. К. : Юридична думка, 2009. 264 с.
- Гвоздік О. Формальні та неформальні аспекти логіки розслідування. Філософські та методологічні проблеми права. 2021. №2 (22). С. 56-63.
- Гнатюк Я.С. Некласична логіка: Курс лекцій із практикумом. Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2014. 191с. Шифр Ю4 Г560.