ТЕМА № 6: ДОКАЗИ ТА ДОКАЗУВАННЯ
ПЛАН
- Поняття та етапи доказування у цивільному процесі.
- Поняття доказів. Вимоги до доказів.
- Засоби доказування, їх види та характеристика.
- Обов’язок доказування та подання доказів. Витребування доказів.
- Поняття та етапи доказування у цивільному процесі
Досягнення цілей та здійснення завдань правосуддя у цивільних справах обумовлює застосування судом норм матеріального права до встановлених під час судового розгляду фактичних обставин справи. Самі фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом без-посередньо, оскільки вони зазвичай були в минулому. Тому виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини справи, які й були в минулому. Це дослідження спрямовано на з’ясування наявності чи відсутності певних юридичних фактів (дій або подій, що мають юридичні наслідки), з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, між якими виник спір, що розглядається судом. Установлення та дослідження джерел, що містять відомості про шукані юридичні факти, іменується судовим доказуванням, а самі відомості про факти – доказами.
Судове доказування – діяльність суб’єктів цивільного процесу за визначальної ролі суду щодо збирання, подання, дослідження та оцінювання доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин справи.
Доказування – це процесуальна діяльність суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямована на встановлення істини у конкретній цивільній справі і вирішення спору між сторонами.
Доказування в цивільному процесі можна поділити на два види:
1) доказування стосовно всієї справи (встановлення юридичних фактів, що входять до предмета доказування у цій справі);
2) доказування стосовно окремих юридичних фактів (наприклад, у клопотанні про відстрочення чи розстрочення сплати судового збору мають бути наведені мотиви та додані докази наявності відповідного права).
Структура процесуального доказування складається з елементів:
- суб’єктів - суб’єктами судового доказування в цивільному процесі є суд, сторони та інші учасники справи, які мають матеріально-правову і процесуально-правову заінтересованість у результаті справи та відповідно до своїх процесуальних прав та обов’язків здійснюють процесуальні дії, що мають значення для вирішення цивільної справи;
- об’єктів - обставини, що підлягають установленню для вирішення цивільної справи або вчинення окремих процесуальних дій. Об’єкт доказування у справі в цілому являє собою предмет доказування;
- змісту діяльності - складається із способів і стадій доказування.
Судове доказування в цивільних справах має такі стадії (етапи):
- твердження про факти. Судове доказування починається з визначення сторонами й іншими заінтересованими особами фактів, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення суб’єктивних прав та формування предмету доказування (позовна заява має містити, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги – п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України);
- вказівка зацікавлених осіб на докази (визначення доказів). Учасники справи повідомляють щодо наявності доказів, які, на їхню думку, необхідно долучити до справи для їх дослідження та оцінювання (позовна заява має містити зазначення доказів, що підтверджують указані обставини (п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України);
- надання доказів, а у випадках, передбачених законодавством – витребування доказів судом (збирання доказів). Докази, за загальним правилом, надаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК (ч. 7 ст. 81). Процесуальною формою надання доказів є засоби доказування (ч. 2 ст. 76 ЦПК України).
Збирання доказів – це процесуальна діяльність суду та учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з:
– подання доказів учасниками справи (ст. 83 ЦПК України);
– витребування доказів судом (ст. ст. 84, 84-1 ЦПК України) - учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази. Суд може витребувати докази також до подання позову як захід забезпечення доказів у порядку, встановленому статтями 116-118 ЦПК України. Суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня вручення ухвали. В ухвалі про витребування доказів суд вирішує питання забезпечення чи попередньої оплати витрат осіб, пов’язаних із поданням відповідних доказів;
– надання судових доручень щодо збирання доказів (ст. ст. 87-88 ЦПК України) - суд, який розглядає справу або заяву про забезпечення доказів, в разі виникнення потреби в збиранні доказів за межами його територіальної юрисдикції доручає відповідному суду вчинити певні процесуальні дії. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, зокрема перелік питань, поставлених учасниками справи та судом свідку;
- дослідження доказів – безпосереднє вивчення судом інформації про факти, що випливають із наданих засобів доказування. Дослідження доказів здійснюється зазвичай у судовому засіданні на основі закріплених у законі принципів. Отже, дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення;
- оцінка доказів. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, й мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінка доказів – це розумова діяльність суду та учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб’єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного та обґрунтованого рішення.
У науковій доктрині виділяють такі види оцінки доказів:
– за юридичним значенням –
- попередня оцінка – здійснюється суб’єктами доказування під час судового розгляду до ухвалення рішення;
- остаточна оцінка – здійснюється судом після судового розгляду та є підставою для ухвалення рішення у справі;
- контрольна оцінка – здійснюється судами апеляційної та касаційної інстанції під час перегляду законності та обґрунтованості рішень суду нижчої інстанції;
– за суб’єктами доказової діяльності –
- рекомендаційна оцінка – здійснюється учасниками цивільного процесу у формі пояснень, клопотань, заперечень;
- владна оцінка – здійснюється судом і є підставою для ухвалення ним законного і обґрунтованого рішення.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Внутрішнє переконання – це внутрішнє психологічне ставлення судді до обставин справи, доказів, якими учасники справи обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, і сформоване на підставі цього уявлення про те, як правильно вирішити спір.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили – вони повинні оцінюватись за їх властивостями, їх значущістю. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
- Поняття доказів. Вимоги до доказів
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Докази в цивільному процесі характеризуються єдністю елементів:
– змісту доказів – це будь-які фактичні дані, які обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, як мають значення для правильного вирішення справи;
– процесуальної форми доказів – це визначені цивільним процесуальним законом засоби доказування, в яких закріплюються фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 2 ст. 76 ЦПК України процесуальною формою доказів, тобто засобами доказування є: 1) письмові, речові і електронні докази; 2) висновки експертів; 3) показання свідків;
– процесуального порядку одержання, дослідження та оцінки змісту і процесуальної форми доказів – це встановлена цивільним процесуальним законом послідовність отримання, дослідження та оцінки змісту доказів і засобів доказування.
Вимоги до доказів:
– належність – належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (предмет доказування - обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення) (ст. 77 ЦПК України);
– допустимість – докази, одержані у встановленому законом порядку. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ЦПК України);
– достовірність – такими є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України);
– достатність – це докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
- Засоби доказування, їх види та характеристика
Засоби доказування є процесуальною формою отримання доказів.
Істотне практичне значення має класифікація доказів, яка дає змогу глибше вивчити окремі з них, їх переваги для процесу досягнення істини й недоліки, їх належність та допустимість, сприяє більш ефективному формулюванню в нормах процесуального права окремих правил збирання та дослідження доказів.
Класифікація судових доказів у науці цивільного процесуального права найчастіше робиться за певними ознаками (підставами).
Класифікація доказів:
– за характером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які підлягають встановленню –
- прямі – безпосередньо вказують на той факт, який підлягає встановленню (їх зміст має однозначний зв’язок із фактом, що доводиться, тобто на підставі прямого доказу можна зробити лише один висновок - про наявність або відсутність факту);
- непрямі (побічні) - безпосередньо не вказують на той факт, який підлягає встановленню, проте вказують на інші факти, що дає змогу зробити вірогідний висновок про шуканий факт (наприклад, свідок дав показання про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх дій). На підставі одного непрямого доказу неможливо отримати достовірні висновки про шукані факти, тому практика виробила правила їх застосування, зокрема такі: щоб на підставі непрямих доказів зробити достовірний висновок, слід мати їх не один, а декілька; достовірність кожного з них не має породжувати сумнівів; сукупність їх має становити певну систему, що дає підставу зробити один єдино можливий висновок про факт, що доводиться;
– за способом утворення фактичних даних –
- первісні – одержані з першоджерела (наприклад, покази свідка-очевидця – коли фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відбивається в ньому);
- похідні – отримані з джерела, що відтворює інший засіб доказування (наприклад, докази, одержані із копії документа; на джерело доказу впливає не сам факт, який цікавить суд, а його відображення, інформація про нього, яку містить інше джерело (наприклад, зміст документа доводиться до відома суду або шляхом пояснень, або за допомогою його копії);
– за джерелом отримання фактичних даних –
- особисті – фактичні дані, джерелом отримання яких є людина (докази, що містяться у показаннях свідків, поясненнях сторін, третіх осіб, їх представників);
- речові – фактичні дані, джерелом отримання яких є матеріальний об’єкт (речові, письмові, електронні докази);
- змішані – фактичні дані, джерелом яких є одночасно і людина, і матеріальний об’єкт (докази, які містяться у висновку експерта).
Показання свідків.
Відповідно до ст. 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами ЦПК України.
Процесуальними формами показання свідка є його допит, а також письмове опитування учасників справи як свідків. Свідок викликається судом для допиту за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі.
В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За відсутності заперечень учасників справи свідок може брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо той не може з’явитися до суду через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.
Відповідно до ст. 70 ЦПК України не можуть бути допитані як свідки:
1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг медіації під час проведення позасудового врегулювання спору, – про такі відомості;
3) священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
4) судді та присяжні – про обставини обговорення питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, або про інформацію, що стала відома судді під час урегулювання спору за його участю;
5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, без їхньої згоди.
Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.
На запитання до учасника справи, який є юридичною особою, відповіді надає її керівник або інша посадова особа за його дорученням.
Стаття 92 ЦПК України встановлює можливість допиту сторін, третіх осіб та їхніх представників за їхньої згоди, в тому числі за їхньою ініціативою, як свідків.
Цивільне процесуальне законодавство (ст. 93 ЦПК України) передбачає також можливість письмового опитування учасників справи як свідків. Зокрема, учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи, що ним подається до суду, не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи. Учасник справи, якому поставлено питання позивачем, зобов’язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті (на запитання до учасника справи, який є юридичною особою, відповіді надає її керівник або інша посадова особа за його дорученням).
Відповіді на запитання подаються до суду учасником справи - фізичною особою, керівником або іншою посадовою особою юридичної особи у формі заяви свідка не пізніш як за 5 днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, - до першого судового засідання. Копія такої заяви свідка у той самий строк надсилається учаснику справи, який поставив письмові запитання. Якщо поставлене запитання пов’язане з наданням відповідних доказів, що підтверджують відповідні обставини, учасник справи разом з наданням заяви свідка надає копії відповідних письмових чи електронних доказів.
Якщо поставлене запитання є пов’язаним із наданням відповідних доказів, що підтверджують відповідні обставини, учасник справи разом з наданням заяви свідка надає копії відповідних письмових чи електронних доказів.
Водночас, згідно ч. 6 ст. 93 ЦПК України, учасник справи має право відмовитися від надання відповіді на поставлені запитання:
1) з підстав, визначених статтями 70 («Особи, які не можуть бути допитані як свідки»), 71 («Відмова свідка від давання показань», зокрема щодо себе, членів сім’ї, близьких родичів тощо) ЦПК України;
2) якщо поставлене запитання не стосується обставин, що мають значення для справи;
3) якщо учасником справи поставлено більше десяти запитань.
За наявності підстав для відмови від відповіді учасник справи повинен повідомити про відмову іншого учасника та суд у строк для надання відповіді на запитання. Суд за клопотанням іншого учасника справи може визнати підстави для відмови відсутніми та зобов’язати учасника справи надати відповідь.
Письмові докази.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ст. 95 ЦПК України). Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено ЦПК України. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.
Документи, отримані за допомогою факсимільного чи інших аналогічних засобів зв’язку, приймаються судом до розгляду як письмові докази у випадках і в порядку, встановлених законом або договором.
Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який є у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо його легалізовано у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи ви-знаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 96 ЦПК України).
Ознаки письмових доказів:
– відомості про фактичні дані у письмових доказах відображаються на матеріальних предметах, що придатні для письма;
– фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, які є доступними для сприйняття та розуміння людиною.
Класифікація письмових доказів:
– за суб’єктом формування –
- офіційні – документи, акти, довідки, листи, джерелом формування яких є діяльність громадських і державних органів;
- неофіційні – їх джерелом утворення є приватна діяльність фізичних осіб (листування ділового чи особистого характеру, щоденники, рукописи, договори);
– за характером змісту –
- розпорядчі – документи, які містять вираження волі (договори, заповіти, накладні);
- інформативні – документи, які містять відомості про наявність або відсутність певних фактів (довідки, звіти, акти);
– за формою вираження –
- прості;
- нотаріально посвідчені (заповіт, договір оренди землі тощо);
– за засобами і характером формування –
- оригінали письмових доказів;
- копії письмових доказів.
Речові докази.
Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для справи (ст. 97 ЦПК України).
Речовими доказами є рухомі та нерухомі речі, які є носіями інформації про обставини, що мають значення для справи. Речові докази слід відрізняти від письмових доказів. Якщо інформація про факти міститься в документі, цей доказ є письмовим; якщо ж інформація про факти підтверджується властивостями документа як предмета, цей доказ є речовим.
Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються в матеріалах справи або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду (ст. 98 ЦПК України). Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані. Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані.
Підстави повернення речових доказів судом передбачені ст. 99 ЦПК України:
– якщо їх оглянуто та досліджено судом;
– якщо особи, від яких було одержано ці докази, заявили про клопотання про їх повернення;
– якщо таке повернення можливе без шкоди для розгляду справи.
Речові докази, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (Порядок передачі судом речових доказів, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2006 № 236).
Речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі, після набрання рішенням суду законної сили.
Електронні докази.
Відповідно до ст. 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Оригінали або копії електронних доказів зберігаються у суді в матеріалах справи. За клопотанням особи, яка надала суду оригінал електронного доказу на матеріальному носії, суд повертає такий матеріальний носій, на якому міститься оригінал доказу, цій особі після дослідження вказаного електронного доказу, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання судовим рішенням законної сили. У матеріалах справи залишається засвідчена суддею копія електронного доказу або витяг з нього (ст. 101 ЦПК України).
Висновок експерта.
Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством (ч. 1 ст. 102 ЦПК України).
Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.
Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи (ст. 106 ЦПК України) або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (ст. 104 ЦПК України). Він викладається у письмовій формі і приєднується до справи. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством.
У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.
Якщо експерт під час підготовки висновку встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право включити до висновку свої міркування про ці обставини.
Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку.
Висновки, зроблені експертом за результатами проведеного дослідження, можна класифікувати:
– за ступенем визначеності –
- категоричні – такі, у яких експерт виразно, точно, безумовно і однозначно стверджує наявність (категоричні висновки з позитивним значенням) або відсутність (категоричні висновки з негативним значенням) визначеної обставини;
- передбачувані (можливі);
– залежно від характеру відносин між наслідком і його підставою –
- умовні – припускає залежність вирішення питання від якої-небудь умови;
- безумовні;
– за ступенем однозначності –
- однозначні – містить одну відповідь;
- альтернативні – формулюється, якщо в результаті експертного дослідження не вдалось визначити єдиний варіант вирішення питання;
– залежно від повноти відповідей на поставлені питання –
- повні – містять вичерпну (позитивну чи негативну) відповідь по суті поставленого судом питання;
- часткові.
У судовій практиці має місце також висновок про неможливість вирішення поставленого перед експертизою питання. Процесуальне значення таких висновків полягає в тому, що вони виключають доцільність призначення повторної експертизи з цього самого питання та орієнтують на необхідність пошуку інших засобів доказування для з’ясування обставин цивільної справи.
Призначення експертизи та отримання висновку експерта можливе за сукупності таких умов:
1) для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу, комісійну чи комплексну.
При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза).
Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз’яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов’язаний мотивувати таке відхилення або зміну. Питання, які ставляться експерту, і його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.
Призначення експертизи судом є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов’язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:
1) характер і ступінь ушкодження здоров’я;
2) психічний стан особи;
3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 105 ЦПК України).
Матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням.
Експерт не має права з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи, розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду та учасника справи, на замовлення якого проводилася експертиза, про її результати. Призначений судом експерт не має права спілкуватися з учасниками судового процесу поза межами судового засідання, крім випадків вчинення інших дій, безпосередньо пов’язаних із проведенням експертизи (ст. 107 ЦПК України).
Експертиза проводиться у судовому засіданні або поза межами суду, якщо це потрібно у зв’язку з характером досліджень, або якщо об’єкт досліджень неможливо доставити до суду, або якщо експертиза проводиться за замовленням учасника справи.
Експерт повинен забезпечити збереження об’єкта експертизи. Якщо експертне дослідження пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експертизи або зміною його властивостей:
1) призначений судом експерт має одержати на його проведення відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою;
2) залучений учасником справи експерт має повідомити відповідного учасника справи про наслідки проведення експертного дослідження, передбачені цим Кодексом, та одержати письмовий дозвіл на його проведення (ст. 108 ЦПК України).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст. 89 ЦПК України. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
Висновок експерта у галузі права.
Учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо:
1) застосування аналогії закону чи аналогії права;
2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.
Висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.
4.Обов’язок доказування та подання доказів. Витребування доказів
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін. Згідно із ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК України (ч. 3. ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК).
Розподіл обов’язку доказування визначається предметом спору. За загальним правилом обов’язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Однак законодавчими актами тягар доказування певних обставин може бути покладено на одну зі сторін матеріальних правовідносин. Зокрема, відповідно до ст. 81 ЦПК України у справах про дискримінацію позивач зобов’язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація була. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов’язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв’язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної ч. 2 ст. 290 ЦПК України різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача. У справах про невиконання боржником умов договору оренди, суборенди, емфітевзису, суперфіцію, якщо таке порушення може мати наслідком припинення права користування земельною ділянкою, що зазначена в аграрній ноті як місце вирощування, збирання, виробництва, переробки, зберігання та/або утримання майбутньої сільськогосподарської продукції, особа, яка передала в користування боржника за аграрною нотою таку земельну ділянку, повинна надати суду докази здійснення нею заходів досудового врегулювання спору, передбачених Законом України «Про аграрні ноти». У справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, зменшення розміру заробітної плати тощо) у зв’язку з повідомленням ним або його близькими особами про можливі факти корупційних або пов’язаних із корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою обов’язок доказування, що ухвалені рішення та вчинені дії є правомірними і не були мотивовані діями позивача чи його близьких осіб щодо здійснення цього повідомлення, покладається на відповідача.
Обов’язок доказування – це необхідність здійснення комплексу дій з доказування, яка визначається не вільним розсудом суб’єкта доказування, а загрозою настання несприятливих наслідків у разі їх невиконання. Прикладом несприятливих наслідків для сторони, яка не виконала обов’язок доказування, може служити відмова суду визнати наявним факт належного виконання умов договору, що затверджується стороною, у разі невиконання обов’язку доказування вказаного факту.
Доказування не може ґрунтуватися на припущення (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
У ч. 5 ст. 81 ЦПК України передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Сторона, надаючи докази, реалізує своє право на доказування та одночасно виконує обов’язок доказування, оскільки саме сторони повинні доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язки доказування розподіляються між сторонами і третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, оскільки саме вони є суб’єктами матеріальних правовідносин. І саме на цих осіб покладено обов’язок доказування фактів, які підлягають установленню, тягар доказування (onus probandi). Із зазначеного правила випливає: якщо позивач не зможе надати доказів, що підтверджують його вимогу, в задоволенні позову має бути відмовлено.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у тому разі, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК України (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).
У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Істотну роль у розподілі обов’язків доказування відіграють правові презумпції, тобто закріплені в законі припущення про існування певних фактів за пов’язаності з ними інших фактів. Презумпція звільняє сторону, на користь якої її встановлено, від доказування факту. Проте головне призначення презумпції полягає не у звільненні певних фактів від підтвердження доказами, а в найбільш доцільному розподілі обов’язків доказування цих фактів між сторонами. Прикладом презумпції може бути норма ст. 9 Закону України від 01.12.2022 «Про авторське право і суміжні права», згідно з якою первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства) . Усі презумпції є спростовними, тобто заінтересована сторона може презумпцію спростувати, якщо вважає, що та не відповідає обставинам справи.
Подання доказів. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду (ст. 83 ЦПК України). Позивач та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач і третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не можна подати у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У разі визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин суд може встановити строк для подання доказів щодо таких обставин.
Якщо зі зміною предмета або підстав позову або поданням зустрічного позову змінилися обставини, що підлягають доказуванню, суд залежно від таких обставин встановлює строк подання додаткових доказів.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи, обсяг доказів є надмірним або якщо вони були подані до суду в електронній формі чи є публічно доступними.
Докази, не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено ЦПК України, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або чи не є він підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази має право подати клопотання про витребування доказів судом (ст. 84 ЦПК України). Таке клопотання має бути подане позивачем або особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, разом з поданням позовної заяви, а відповідачем або третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, – разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском установленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні має бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та/або причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази. Суд може витребувати докази також до подання позову як захід забезпечення доказів у порядку, встановленому статтями 116–118 ЦПК України. Суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. Будь-яка особа, у якої перебуває доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають змоги подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня вручення ухвали. У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, а також у разі неподання таких доказів з причин, визнаних судом неповажними, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені ЦПК України. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати витребувані судом докази.
У разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з’ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, також залишити позовну заяву без розгляду.
У 2023 році норми ЦПК України доповнено ст. 84-1 «Витребування окремих доказів у справах про порушення прав інтелектуальної власності».
За вмотивованим клопотанням учасника справи суд може постановити ухвалу про витребування доказів у вигляді інформації про походження і мережі розповсюдження товарів або надання послуг, що порушують право інтелектуальної власності чи щодо яких існують достатні підстави вважати, що розповсюдження таких товарів або надання таких послуг порушує права інтелектуальної власності:
1) від особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа порушує права інтелектуальної власності; та/або
2) від будь-якої іншої особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа пропонувала, отримувала, володіла та/або використовувала товари чи надавала послуги, що порушують права інтелектуальної власності, з комерційною метою; або
3) від будь-якої іншої особи, яка була вказана особою, зазначеною у п. 2 ч. 1 ст. 84-1 ЦПК України (див. вище – прим. укладача), як така, що задіяна у виробництві, виготовленні або розповсюдженні товарів чи наданні послуг, що порушують права інтелектуальної власності.
Клопотання про витребування доказів, подане на підставі ч. 1 ст. 84-1 ЦПК України, повинно стосуватися виключно інформації, що є необхідною для встановлення походження і мережі розповсюдження товарів або надання послуг, що порушують право інтелектуальної власності чи щодо яких існують достатні підстави вважати, що розповсюдження таких товарів або надання таких послуг порушує права інтелектуальної власності. Зазначена інформація повинна містити:
1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я, по батькові - для фізичних осіб) та адресу осіб, стосовно яких є достатні підстави вважати, що вони є виробниками, розповсюджувачами чи іншими попередніми володільцями таких товарів або надавачами таких послуг, у тому числі осіб, які здійснюють оптову чи роздрібну торгівлю такими товарами або надають такі послуги;
2) відомості щодо кількості та вартості вироблених, доставлених, поставлених, отриманих або замовлених товарів чи наданих послуг.
Суд може витребувати докази також до подання позову як захід забезпечення доказів у порядку, встановленому ст. ст. 116-118 ЦПК України, з урахуванням особливостей, визначених ч. ч. 1, 2 ст. 84-1 ЦПК України.
- Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування
Однією з перших стадій судового доказування є визначення обставин, що підлягають доказуванню (предмета доказування).
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Іншими словами, предмет доказування – факти, які необхідно встановити для вирішення справи.
Предмет доказування – юридична категорія, на пізнання якої спрямовано всю доказову діяльність суду й учасників справи. Аналіз ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 77, ст. 81 ЦПК України дає змогу зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі це - обставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.
В юридичній літературі предмет доказування структурують на елементи:
– юридичні факти матеріально-правового характеру, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення учасників справи;
– юридичні факти процесуально-правового характеру, на які учасники справи посилаються в своїх вимогах і запереченнях;
– юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду;
– обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані учасниками справи або судом для правильного вирішення справи.
Встановлення меж предмету доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з’ясовує, якими доказами кожен учасник справи буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність та взаємний зв’язок доказів в їх сукупності. Поряд з цим межі предмету доказування можуть визначатись і, зокрема, сторонами. Наприклад, позивач, складаючи позовну заяву, визначає підставу позову (коло юридичних фактів, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог), окреслюючи тим самим первісне коло фактів, що складатимуть у майбутньому предмет доказування у цивільній справі.
Правильне визначення у кожній справі предмета доказування має важливе значення. Воно дає змогу визначити коло фактів, з’ясування яких потрібне для успішного виконання завдань, що стоять перед судочинством, та усунути із судового процесу все зайве.
Необхідний склад фактів предмета доказування у конкретних цивільних справах визначається передусім на підставі норм матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини. Крім того, факти предмета доказування визначаються підставами позову та заперечень проти нього. Так, наприклад, у справах про відшкодування шкоди відповідно до ст. 1166 ЦК України до складу підстави позову, що є предметом доказування, належать факти, які підтверджують: а) завдану шкоду; б) протиправність у поведінці заподіювача шкоди; в) причинний зв’язок між першими двома елементами; г) вину заподіювача шкоди.
У процесі розгляду спору предмет доказування може змінюватися. Позивач має право змінити підставу позову, відповідач - навести на обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти.
У цивільному процесуальному законодавстві передбачені підстави звільнення від доказування (ст. 82 ЦПК України):
- обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку (ч. 2 ст. 82 ЦПК України);
2) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування – тобто обставини, відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування через очевидність свого існування. Загальновідомість певного факту є відносною і залежить від часу, що минув після події, та поширеності події в певній місцевості. Загальновідомі факти не потребують доказування тому, що істинність їх є очевидною, а доказування є зайвим. Кількість загальновідомих фактів, які можуть мати значення для вирішення цивільної справи, є значною: це події, серед іншого знаменні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів, автошляхів і т. ін. Загальновідомими є і фізичні, хімічні чи технологічні властивості й ознаки речей і матеріалів. Їх прийнято класифікувати на: світові (аварія на ЧАЕС, Друга Світова війна), державні (відомі населенню певної країни – наприклад, повінь у Закарпатті), регіональні (відомі населенню певного регіону – вибори селищного голови);
3) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Водночас, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені;
4) вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
До фактів, що не потребують доказування, належать факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної чинності - преюдиційні факти. При цьому правова оцінка, надана судом певному факту під час розгляду іншої справи, не є обов’язковою для суду.
Обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, підлягають доказуванню в загальному порядку під час розгляду справи судом.
- Оцінки доказів
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст. 89 ЦПК України). Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Закон не містить норм, що встановлюють перевагу одних доказів над іншими або визначають їх достовірність і доказове значення залежно від будь-яких формальних ознак (наприклад, особливостей засобів доказування, джерел одержання відомостей, механізму їх утворення тощо). Ані в законі, ані в підзаконних актах не має міститися вказівок, які заздалегідь установлюють доказову силу та значення доказу; жодні органи чи посадові особи не мають права давати суду вказівки щодо доказової сили та значення того чи іншого доказу; докази мають оцінюватися за їх властивостями; не можна вважати, що певний вид доказів має переваги, та без належного оцінювання і врахування всіх доказів обґрунтовувати ним рішення.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінювання доказів судом має здійснюватися з дотриманням таких принципів:
- суд здійснює оцінювання відповідно до свого внутрішнього переконання;
- суд оцінює докази безпосередньо, повно, всебічно й об’єктивно в їх сукупності;
- оцінюючи докази, суд зобов’язаний керуватися законом.
Оцінка доказів відповідно до внутрішнього переконання судді полягає в тому, що суддя самостійно вирішує питання щодо достовірності доказів, достатності їх для винесення рішення та істинності відомостей, які містяться в доказах. Внутрішнє переконання судді – це його власне ставлення до певного об’єкта, тобто конкретне почуття або сукупність почуттів судді, які виникають у процесі розгляду й вирішення справи з приводу певних об’єктів, що мають значення для справи. Отже, внутрішнє переконання – це ставлення суду до обставин справи, що ґрунтується на доказах.
Безпосередність оцінювання доказів означає, що суд повинен дослідити докази безпосередньо в судовому засіданні. Вимога безпосередності полягає в сукупності закріплених законом правил, що встановлюють спосіб сприйняття судом доказових фактів, які мають значення для вирішення справи. Згідно з таким визначенням обов’язок суду в судових засіданнях, а в необхідних випадках і поза судовим засіданням полягає в безпосередньому сприйнятті та дослідженні доказів та інших даних справи. Суддям, які не брали участі в дослідженні доказів, забороняється ухвалювати судові рішення.
З метою підтримання неупередженого дослідження доказів закон закріплює правила про відвід судді. Відсутність зацікавленості в результаті справи, що розглядається, обумовлює всебічність дослідження доказів. Якщо представники сторін діють у межах своїх правових позицій і досліджують докази відповідно до своїх вимог або заперечень, то суд, будучи не зацікавленим у вирішенні спору, досліджує докази всебічно. Це означає взяття до уваги доказів усіх учасників справи, дослідження та оцінювання доказів з позиції незалежної особи. Правильність висновків у справі може бути обумовлена повним дослідженням доказів та правильністю їх оцінювання судом.
Отже, оцінка доказів – це процесуальна та розумова діяльність суду із визначення належності, допустимості доказів, їх достовірності, достатності та взаємного зв’язку, що відбувається на всіх стадіях цивільного процесу.
- Забезпечення доказів
Забезпечення доказів – це процесуальні заходи, які спрямовані на збереження доказів у випадку, коли використання їх джерела інформативності в майбутньому може стати неможливим або утрудненим. Метою забезпечення доказів є уникнення ситуації, при якій доказ може бути знищено, сховано, змінено або іншим способом піддано негативному чи невідворотному впливу. Відносно особистих доказів, носієм доказової інформації яких виступає людина, можуть мати місце погрози фізичної розправи, психологічний тиск, від’їзд в довгострокове відрядження, перебування на стаціонарному чи амбулаторному лікуванні тощо.
Особливостями забезпечення доказів полягає у тому, що необхідна інформація засвідчується без її дослідження та оцінки.
У цивільному судочинстві забезпечення доказів здійснюється судом за заявою учасника справи або особи, яка може набути статус позивача.
Підставою забезпечення доказів є припущення в такого учасника справи про те, що засіб доказування в майбутньому може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. У заяві про забезпечення доказів може вказуватися одна підстав або декілька.
Способами забезпечення судом доказів є:
– допит свідків;
– призначення експертизи;
– витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням;
– заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов’язання вчинити певні дії щодо доказів.
У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом.
Зміст заяви про забезпечення доказів визначено статтею 117 ЦПК України.
Заява про забезпечення доказів може бути подана до суду:
– до подання позовної заяви – у такому разі забезпечення доказів здійснюється судом першої інстанції за місцезнаходженням засобу доказування або за місцем, де повинна бути вчинена відповідна процесуальна дія. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження суд скасовує ухвалу про вжиття заходів забезпечення доказів не пізніше наступного дня після закінчення такого строку або постановлення судом ухвали про повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження. Якщо ухвала про забезпечення доказів на момент її скасування була виконана повністю або частково - отримані судом докази (показання свідків, висновки експертів тощо) не можуть бути використані в іншій справі;
– після подання позовної заяви – забезпечення доказів здійснюється судом, який розглядає справу. Особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, спричинені у зв’язку із забезпеченням доказів, у разі неподання позовної заяви у строк, а також у разі відмови у позові.
Забезпечення доказів до подання позовної заяви здійснюється судом першої інстанції за місцезнаходженням засобу доказування або за місцем, де повинна бути вчинена відповідна процесуальна дія. Забезпечення доказів після подання позовної заяви здійснюється судом, який розглядає справу.
Забезпечення доказів у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється Вищим антикорупційним судом за заявою прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у випадках, передбачених законом, – також за заявою прокурора Генеральної прокуратури України.
За подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір і повинен підтверджуватися документом, що підтверджує сплату судового збору, який додається до заяви.
Згідно ст. 118 ЦПК України, заява про забезпечення доказів розглядається в судовому засіданні в загальному порядку, не пізніше 5 днів з дня її надходження до суду. Заявник та інші особи, які можуть отримати статус учасників справи, повідомляються про дату, час і місце судового засідання, проте їх неявка не перешкоджає розгляду поданої заяви.
Суд за клопотанням заявника може забезпечити докази без повідомлення інших осіб, які можуть отримати статус учасників справи:
1) у невідкладних випадках;
2) якщо неможливо встановити, хто є або стане такими особами;
3) у разі, якщо повідомлення іншої сторони може унеможливити або істотно ускладнити отримання відповідних доказів.
За результатами розгляду заяви про забезпечення доказів суд постановляє ухвалу про задоволення чи відмову у задоволенні заяви. У разі задоволення заяви суд в ухвалі зазначає доказ, а також дії, що необхідно вчинити для його забезпечення. Ухвала про забезпечення доказів (крім забезпечення доказів шляхом допиту свідків, призначення експертизи, огляду доказів) є виконавчим документом та виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.
Суд, вирішуючи питання про забезпечення доказів, може зобов’язати заявника надати забезпечення відшкодування збитків, що можуть бути заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.
Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.
Укладачі:
Доцент кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук, доцент майор поліції Катерина КУЦИК
Доцент кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП НАВС кандидат юридичних наук Ольга ВЕРЕНКІОТОВА