ТЕМА № 20: ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ
ПЛАН
- Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі України.
- Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом.
- Правове становище іноземних осіб у цивільному процесі України
Із розвитком міжнародних звʼязків розширюються можливості вступу у різноманітні відносини іноземних фізичних, юридичних осіб і т. д. Діяльність цих осіб буде ефективною за умови створення правового режиму, який сприяв би виконанню поставлених перед ними завдань, захищав їх інтереси на території іншої держави.
Варто зазначити, що в Україні застосовується принцип національного правового режиму, що означає законодавче закріплення права іноземних громадян та осіб без громадянства звертатися до судів України та користуватися цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України[1]. Цей принцип реалізований у Конституції України (ст. 26).
Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обовʼязки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України[2].
Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземцем є особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства – особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону[3].
Цивільне процесуальне законодавство України конкретизує конституційну норму, привʼязуючи її до сфери цивільного судочинства: іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їхні органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
Іноземні особи мають процесуальні права та обовʼязки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обовʼязковість яких надана Верховною Радою України (ст. 496 ЦПК України).
Поширення національного режиму у цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, яким визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права та гарантії, поширюються на іноземців не залежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Наприклад, Громадянин Німеччини Йоганн Мюллер, який проживає в Берліні, уклав договір з українським підприємством «Технобуд» на постачання будівельних матеріалів. За умовами договору, постачання мало бути здійснене протягом трьох місяців після оплати. Однак підприємство «Технобуд» не виконало своїх зобов’язань у встановлений строк, і Йоганн вирішив подати позов про стягнення штрафу за порушення умов договору до «Технобуд» в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.Йоганн, як іноземець, отримає усі ті ж процесуальні права, що й громадяни України, тобто він має право подавати позов, представляти свої інтереси особисто або через представника, знайомитися з матеріалами справи, подавати докази тощо.Суд не вимагатиме від Йоганна додаткових гарантій чи підтверджень, які б відрізнялися від вимог до громадян України.Йоганн буде користуватися правами та гарантіями, передбаченими цивільним процесуальним законодавством України, незалежно від того, чи надається громадянам України аналогічний правовий статус у Німеччині. Цей приклад демонструє, що іноземці в Україні мають рівні права та гарантії у цивільному судочинстві, як і громадяни України, незалежно від місця їх проживання чи принципів взаємності в правовому статусі їх держави.
- Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
У міжнародному цивільному процесі категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої у державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.
Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. у статтях 75-78 визначає загальні правила підсудності[4].
Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, коли підсудність справ судам України є виключною;
2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;
12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
Підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:
1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об’єктом такого партнерства, зокрема об’єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об’єкт;
2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;
3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання;
4) якщо спір пов’язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;
5) якщо спір пов’язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;
6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;
7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;
8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;
9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;
10) в інших випадках, визначених законами України.
Загальні правила територіальної юрисдикції (підсудності), за якими:
- позов до фізичної особи може бути пред’явлений до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом;
- позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань;
діють і щодо цивільних справ з іноземним елементом (ст. 27 ЦПК України).
Наприклад, громадянка Франції Софі уклала договір оренди квартири в Києві з фізичною особою – громадянином України Андрієм. За умовами договору, Софі мала сплачувати орендну плату щомісячно, але Андрій не виконав своє зобов’язання з ремонту квартири, через що Софі зазнала збитків.
Софі вирішила подати позов про відшкодування завданих збитків до місцевого суду за місцем реєстрації відповідача в місті Києві, як це передбачено загальними правилами територіальної юрисдикції (ст. 27 ЦПК України), оскільки відповідач, Андрій, є фізичною особою.
В іншому випадку, якщо б відповідачем була юридична особа, наприклад, ТОВ «Комфорт Плюс», що виступало орендодавцем і зареєстроване в Одесі, Софі мала б подати позов до суду в місті Одеса за місцем реєстрації підприємства згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб.
Цей приклад демонструє, що правила підсудності, визначені в ст. 27 ЦПК України, однаково застосовуються як до громадян України, так і до іноземців, забезпечуючи єдиний підхід до вирішення цивільних спорів незалежно від національності учасників справи.
Відповідно до ст. 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Правила альтернативної підсудності поширюються також і на інші категорії справ, визначених ст. 28 ЦПК України.
На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справи за місцем виконання договору (ч. 8 ст. 28 ЦПК України), розгляд кількох повʼязаних між собою вимог (ст. 20 ЦПК України).
До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини; позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини; позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини; позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.
Правила виключної підсудності поширюються також і на інші категорії справ, визначених ст. 30 ЦПК України.
Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому ст. 33 ЦПК України («Визначення складу суду»), одноособово.
Також варто зазначити, що у випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено і за угодою сторін (ч. 2 ст. 496 ЦПК України).
- Звернення суду України із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави
На сьогоднішній день, де правовідносини часто перетинають кордони держав, виникає необхідність забезпечення ефективного правосуддя у справах з іноземним елементом. Одним із важливих механізмів міжнародної співпраці в цій сфері є судові доручення.
У разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому ЦПК України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (ч.1 ст. 498 ЦПК України).
Відповідно до Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України від 27 червня 2008 року № 1092/5/54, «доручення – звернення (доручення, прохання, запит - залежно від вимог міжнародного договору України) компетентного органу, у тому числі судове доручення про надання міжнародної правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів тощо».
На думку О.С. Рибак, судове доручення – це офіційне звернення одного суду до іншого з метою отримання доказів, які знаходяться на території іншого регіону. Таке звернення є обов’язковим до виконання і передбачає здійснення визначених процесуальних дій. Крім того, аналіз положень законодавства свідчить, що судове доручення слугує інструментом, за допомогою якого держави можуть надавати одна одній правову допомогу. Воно також є механізмом, через який забезпечується міжнародне співробітництво між судовими та іншими юрисдикційними органами різних країн[5].
Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, у яких вона бере участь.
Беручи до уваги положення законодавства, можна стверджувати, що правове регулювання інституту судових доручень у цивільному судочинстві України умовно допускає існування двох категорій: «внутрішньодержавних» судових доручень та судових доручень із «іноземним елементом».
Згідно зі статтями 87 і 88 ЦПК України, «внутрішньодержавні» судові доручення стосуються запитів, які українські суди направляють іншим судам у межах території України в рамках національної судової системи.
Погоджуємось з думкою Л.О. Мамчур, яка вважає, що судовими дорученнями «з іноземним елементом» є доручення щодо вручення документів, отримання доказів, проведення окремих процесуальних дій на території іншої держави або виконання судових доручень іноземних судів, що відображають порядок двостороннього звернення українських судів до іноземних судів чи до компетентних органів іноземних держав, закріплений як на рівні ЦПК України (ст.ст. 498-502), так і на міжнародному рівні – у міжнародних договорах та в угодах про правову допомогу, що надається державами одна одній, у тому числі в цивільних справах[6].
На відміну від судових доручень, які здійснюються в межах території України, законодавство передбачає, що адресатом «іноземного» доручення, згідно зі ст. 498 ЦПК України, може бути як суд, так і інший компетентний орган іноземної держави. У цьому випадку компетентні органи слід розуміти як кінцевих виконавців судового доручення, які зобов’язані безпосередньо здійснити запитувані дії, а не як проміжні інстанції чи державні органи іншої країни, задіяні у процесі передачі доручення.
Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому ЦПК України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами (ч.2 ст. 498 ЦПК України).
Виконання міжнародних договорів України щодо надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах (вручення документів, отримання доказів, визнання та виконання судових рішень) здійснюється Міністерством юстиції України та його головними територіальними управліннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі – головні територіальні управління юстиції), місцевими судами України (далі – суди України) та, за потреби, іншими органами державної влади.
Суди України у питаннях міжнародної правової допомоги взаємодіють із компетентними органами іноземних держав через головні територіальні управління юстиції та Міністерство юстиції України. Головні територіальні управління юстиції, у свою чергу, співпрацюють з іноземними компетентними органами через Міністерство юстиції України, яке відповідно до міжнародних договорів виконує функції центрального органу України з питань надання міжнародної правової допомоги у цивільних справах (далі – Центральний орган України).
Міністерство юстиції України, відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України», забезпечує виконання зобов’язань, передбачених міжнародними договорами у сфері правової допомоги в цивільних справах. Воно також контролює реалізацію прав, що виникають для України з таких договорів, та дотримання їхніх умов іншими сторонами.
На сьогодні використання судових доручень виходить за межі виключно національної юрисдикції. Глобалізація та інтеграційні процеси вимагають ефективної взаємодії між українськими судами та судами й компетентними органами інших держав. Така співпраця має забезпечувати надання взаємної допомоги у розгляді цивільних справ, при цьому дотримуючись принципів державного суверенітету, незалежності судової влади та автономності суддів.
Міжнародні договори у сфері правової допомоги в цивільному судочинстві передбачають більш деталізоване регулювання порядку направлення судових доручень до іноземних судів порівняно з національним законодавством України.
Також, варто зауважити, що враховуючи положення п. 8 ч. 1 ст. 252 ЦПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави. Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 253 ЦПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 8 ч. 1 ст. 252 цього Кодексу, - до надходження відповіді від іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги, вручення виклику до суду чи інших документів.
Відповідно до ст. 499 ЦПК України зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги мають відповідати вимогам міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо такого договору не укладено, то мають відповідати таким вимогам:
1) у судовому дорученні про надання правової допомоги зазначаються:
- назва суду, що розглядає справу;
- за наявності міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і держава, до якої звернено доручення, - посилання на його положення;
- найменування справи, що розглядається;
- прізвище, ім’я, по батькові та рік народження фізичної особи або найменування юридичної особи, відомості про їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, а також інші дані, необхідні для виконання доручення;
- процесуальне становище осіб, щодо яких необхідно вчинити процесуальні дії;
- чіткий перелік процесуальних дій, що належить вчинити;
- інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме доручення;
2) судове доручення про надання правової допомоги оформлюється українською мовою. До судового доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України;
3) судове доручення про надання правової допомоги, процесуальні та інші документи, що до нього додаються, засвідчуються підписом судді, який складає доручення, та скріплюються гербовою печаткою.
- Виконання в Україні судових доручень
У контексті міжнародної співпраці в галузі правосуддя важливе місце займає виконання в Україні судових доручень, які надходять від судів або інших компетентних органів іноземних держав. Виконання таких доручень є проявом поваги до суверенітету інших держав та їхніх правових систем і сприяє забезпеченню справедливого розгляду справ із міжнародним елементом.
Механізм виконання судових доручень в Україні регулюється нормами національного законодавства, зокрема Цивільним процесуальним кодексом України, а також міжнародними договорами, сторонами яких є Україна.
Суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо вручення викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці, вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами.
Виконання судового доручення здійснюється відповідно до ЦПК України. На прохання іноземного суду процесуальні дії можуть вчинятися під час виконання судового доручення із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законам України.
Аналізуючи вітчизняну судову практику з питань виконання судових доручень, можна впевнено стверджувати, що переважна частина доручень стосується вручення судових документів на території України, а саме: повісток, процесуальних документів, рішень тощо.
Також непоодинокі випадки звернення з проханням допитати осіб, забезпечити докази, зокрема шляхом їх витребування, провести експертизу чи огляд на місці та вчинити окремі процесуальні дії, наприклад обстежити житлові умови відповідача у справах про позбавлення батьківських прав тощо.
Незважаючи на доволі просту та зрозумілу процедуру звернення з дорученням іноземного суду, при виконанні такого доручення в Україні може виникнути низка проблем. Основною причиною, яка перешкоджає виконанню судових доручень іноземних держав, є неможливість установити місце проживання, фактичне перебування особи, якої стосується таке доручення. Це насамперед пов’язано з внутрішньою міграцією, а також з умисним уникненням негативних наслідків, які можуть настати для особи, стосовно якої складено відповідне доручення.
Таких випадків в український судовій практиці досить багато. Наприклад, в ухвалі Оріхівського районного суду Запорізької області від 25.03.2021 у справі №323/526/21[7]ідеться про необхідність поверненнядоручення без виконання, оскільки особа, яка зазначена в ньому, не з’явилася до суду для подальшого вручення їй документів на виконання доручення австрійського суду. Про причини неявки особа не повідомила. Оскільки інших засобів зв’язку, крім адреси місця проживання, матеріали доручення не містять, виконати його неможливо.
Аналогічна ситуація склалась і у справі №333/2063/21. Так, в ухвалі від 20.05.2021[8]Комунарський районний суд м.Запоріжжя вказав на неможливість виконання доручення суду м.Рідім-Іннкрайз (Австрія) про допит свідка у зв’язку з неможливістю викликати його до суду. Цікавим тут є й те, що після повернення до українського суду повістки про виклик свідка з причини «адресат відсутній за вказаною адресою» суд постановив здійснити примусовий привід свідка та доставити його для участі в судовому засіданні. Однак і поліції не вдалося здійснити привід через відсутність особи за місцем мешкання.
У випадку, коли немає можливості виконати доручення іноземного суду, воно повертається без виконання із зазначенням причин та в супроводі відповідних документів, що це підтверджують.
Для запобігання випадкам невиконання судових доручень органу запитуючої держави необхідно навести в дорученні якомога більше відомих контактних даних особи, зокрема: адресу місця реєстрації, місця проживання, робочу адресу, телефонні номери, електронну пошту тощо. Чим більше відомих контактних даних буде зазначено, тим більше шансів, що відповідна особа врешті-решт буде належним чином повідомлена.
Зазвичай будь-який державний орган неохоче збирає додаткову інформацію щодо контактних даних об’єкта доручення. Тому пошук та встановлення таких даних доцільно здійснювати та контролювати зацікавленим особам (як правило, позивачеві у справі в іноземному суді).
Судове доручення не приймається до виконання, у разі якщо воно:
1) може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її національній безпеці;
2) не належить до юрисдикції цього суду;
3) суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Як показує практика, найчастіше не приймаються до виконання судові доручення саме у зв’язку з їх неналежністю до юрисдикції даних судів.
Наприклад, в ухвалі від 19.05.2021[9]у справі №631/437/21 Нововодолазький районний суд Харківської області зазначив: оскільки зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання або перебування особи є адреса, що знаходиться за межами юрисдикції цього суду, доручення суду м.Грімма про вручення судових документів не може бути прийнято до виконання.
Серед інших поширених обставин, які зумовлюють неприйняття судового доручення до виконання, є його суперечність закону або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого дана Верховною Радою України.
Так, в ухвалі Святошинського районного суду м.Києва від 24.06.2020[10]у справі №759/9998/20 суд, перевіряючи доручення польського суду про вручення документів, зазначив, що останнє містить копії документів іноземною мовою. Відсутність перекладу судового доручення, оформленого українською мовою, позбавляє суд можливості встановити наявність рішення іноземного суду про виконання такого доручення в Україні, назву суду,яким воно направлене, учасників справи, їх процесуальне становище, предмет цивільної справи, чіткий перелік процесуальних дій, що належить учинити, та інші дані по суті доручення.
Таким чином, український суд відмовив у прийнятті до виконання доручення польського суду у зв’язку з невідповідністю такого доручення вимогам міжнародного договору.
Аналогічна історія висвітлена і в ухвалі Святошинського районного суду м.Києва від 22.12.2020[11]у справі №759/21552/20. Суд дійшов висновку про невідповідність доручення німецького суду, оскільки воно не містило даних про процесуальне становище особи, щодо якої необхідно вчинити процесуальні дії, а також не був вказаний чіткий перелік процесуальних дій, що належить вчинити, та інші дані по суті доручення.
У разі надходження від іноземного суду прохання щодо особистої присутності його уповноважених представників чи учасників судового розгляду під час виконання судового доручення суд України, який виконує доручення, вирішує питання про надання згоди щодо такої участі.
Виконання судового доручення підтверджується протоколом судового засідання, іншими документами, складеними чи отриманими під час виконання доручення, що засвідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою.
У разі якщо немає можливості виконати доручення іноземного суду, суд України у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами, повертає таке доручення іноземному суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи, що це підтверджують.
Виконання доручень – це правова допомога, правила щодо обсягів і порядку надання якої встановлюються міжнародними конвенціями[12]і двосторонніми договорами України[13].
Доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів виконується у судовому засіданні або уповноваженим працівником суду за місцем проживання (перебування, місцем роботи) фізичної особи чи місцезнаходженням юридичної особи.
Виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вручаються особисто фізичній особі чи її представникові або представникові юридичної особи під розписку.
У судовій повістці, що направляється з метою виконання доручення іноземного суду про вручення документів відповідно до ст. 129 ЦПК України мають бути зазначені:
1) ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;
2) найменування та адресу суду;
3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;
4) назву справи, за якою робиться виклик;
5) зазначення, як хто викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);
6) зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у підготовче судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв’язку з необхідністю надати особисті пояснення - про потребу надати особисті пояснення;
7) у разі необхідності - пропозицію учаснику справи подати всі раніше неподані докази;
8) зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;
9) роз’яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається (накладення штрафу, примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду), і про обов’язок повідомити суд про причини неявки.
Також у судовій повістці, що направляється з метою виконання доручення іноземного суду додатково зазначається інформація про наслідки відмови від отримання документів та неявки до суду для отримання документів. Так, відповідно до ч. 5 ст. 501 ЦПК України у разі відмови особи отримати виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, суддя, уповноважений працівник суду або представник адміністрації місця тримання особи робить відповідну позначку на документах, що підлягають врученню. У такому разі документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вважаються врученими. Також, згідно ч. 6 ст. 501 ЦПК України у разі неявки до суду без поважних причин особи, яку належним чином повідомлено про дату, час та місце судового засідання, у якому мають бути вручені виклик до суду чи інші документи за дорученням іноземного суду, такі документи вважаються врученими.
У разі якщо особа, якій необхідно вручити виклик до суду чи інші документи за дорученням іноземного суду, перебуває під вартою або відбуває такий вид покарання як довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешт, суд надсилає документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, до адміністрації місця тримання особи, яка здійснює їх вручення під розписку та невідкладно надсилає розписку і письмові пояснення цієї особи до суду.
Доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів вважається виконаним у день, коли особа або її представник отримали такі документи чи відмовилися від їх отримання або якщо така особа чи її представник, яких належним чином повідомлено про дату, день, час та місце судового засідання, на якому має бути вручено виклик до суду чи інші документи, без поважних причин не з’явилися до суду, - у день такого судового засідання.
Виконання доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів підтверджується протоколом судового засідання, у якому зазначаються заяви чи повідомлення, зроблені особами у зв’язку з отриманням документів, а також підтвердженням про повідомлення особи про необхідність явки до суду для отримання документів та іншими документами, складеними чи отриманими під час виконання доручення, що засвідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою.
Судове доручення про вручення документів громадянину України, який проживає на території іноземної держави, може бути виконано працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи України у відповідній державі. Такі документи особа отримує добровільно. Вручення документів здійснюється під розписку із зазначенням дня вручення, підписується посадовою особою та скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної установи України.
Доручення суду про виконання певних процесуальних дій стосовно громадянина України, який проживає на території іноземної держави, може бути виконано працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи України у відповідній державі, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. У разі вчинення певних процесуальних дій складається протокол, що підписується особою, стосовно якої вчинені процесуальні дії, та особою, яка вчинила процесуальні дії, і скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної установи України. У протоколі зазначаються день, час і місце виконання доручення.
Під час виконання судового доручення застосовується процесуальний закон України. Для виконання доручення не можуть застосовуватися примусові заходи.
Укладач: доцент кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук, доцент підполковник поліції Леся ШАПОВАЛ
[1]Васильєв С.В. Цивільний процес: навчальний посібник. Харків : Одіссей, 2008. С. 402.
[2]Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: zakon.rada.gov.ua
[3]Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 22.09.2011 № 3773-VI. URL: zakon.rada.gov.ua
[4]Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 року № 2709-IV. URL: zakon.rada.gov.ua
[5]Рибак О.С. Правова природа судового доручення у цивільному процесі. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2013. Вип. 6-1 (2). C. 88-91. URL: nbuv.gov.ua24.
[6]Мамчур Л.О. Інститут судового доручення в цивільному процесі України: поняття та зміст. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2018. № 1. С. 62–65.
[7]Ухвала Оріхівського районного суду Запорізької області у Справі № 323/526/21, Провадження № 2-д/323/2/21 від 25.03.2021р. URL: reyestr.court.gov.ua
[8]Ухвала Комунарського районного суду м. Запоріжжя у Справі № 333/2063/21, Провадження №2-д/333/6/21 від 20.05.2021 року. URL: reyestr.court.gov.ua
[9]Ухвала Нововодолазького районного суду Харківської області у Справі № 631/437/21, Провадження №2-д/631/3/21 від 19 травня 2021 року. URL: reyestr.court.gov.ua
[10]Ухвала Святошинського районного суду м. Києва у Справі № 759/9998/20 від 24 червня 2020 року. URL: reyestr.court.gov.ua
[11]Ухвала Святошинського районного суду м. Києва у Справі № 759/21552/20 від 22 грудня 2020 року. URL: reyestr.court.gov.ua
[12]Наприклад, Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 р., Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18.03.1970 р. тощо.
[13]Наприклад, Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993 р.; Договір між Україною та Об’єднаними Арабськими Еміратами про взаємну правову допомогу у цивільних та комерційних справах від 26.11.2012 р. тощо.