ТЕМА № 2: ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

ПЛАН

  1. Поняття та ознаки принципів цивільного судочинства

  2. Система принципів цивільного судочинства

  3. Класифікація принципів цивільного судочинства

  4. Характеристика окремих принципів цивільного судочинства

  1. Поняття та ознаки принципів цивільного судочинства

Принципи цивільного судочинства – закріплені у нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.

Термін «принцип» має латинське походження – «principium», що в перекладі означає «основа», «першопочаток» – основні, вихідні положення певної теорії, основні правила діяльності. У такому ж значенні законодавець вживає термін «основні засада». У ч. 3 ст. 2 ЦПК України категорії «принципи» і «засади» використані законодавцем як тотожні поняття.

Важливість принципів полягає у тому, що «без принципів неможливо уявити остаточну модель галузі права, оскільки саме принципи мають надати цілісності результату законопроектної роботи щодо правосуддя у цивільних справах, починаючи з відповідності одна одній окремих норм. Принципи є певною ланкою, категорією, яка прагне досягнення поставленої мети – оптимального захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і охоронюваних інтересів[1].

Ознаки принципів цивільного судочинства:

  • принципи є історичною категорією. Вони формувалися упродовж тривалого розвитку цивільного процесуального законодавства, що регулювало цивільне судочинство (спочатку формувалися ідеї про те, яким повинно бути правосуддя в державі. Надалі такі ідеї, погляди закріплювалися у нормах права.);
  • принципи є основоположними, основними засадами в яких відображається основні риси розвитку права і виражають основні властивості діючого права;
  • принципи є невід’ємним елементом людської культури у якій проявляються прогресивні демократичні принципи: поділ влади; гуманізм; справедливість; чесність; порядність, добросовісність тощо;
  • принципи характеризуються нормативністю. Вони повинні бути виражені у нормах діючого права. Способами закріплення принципів у нормах права: а) текстуальний – принципи безпосередньо закріплені у нормах права. Це норми-принципи. Їх дія не обмежується змістом такої норми (наприклад: гласність судового процесу; змагальність сторін тощо); б) змістовно-логічний. Поняття принципу, його зміст виводиться з кількох норм або інститутів права (наприклад: верховенство права; розумність процесуальних строків, принцип державної мови судочинства тощо);
  • принципи визначають особливості цивільного процесуального права як галузі в системі права і характеризують суть (зміст) і завдання цивільного судочинства в цивільних справах на певному історичному етапі розвитку держави;
  • принципи мають пряме відношення до регулювання процесуальної діяльності суду і учасників судового процесу;
  • для принципів характерна їх імперативність. Відступ від вимог принципів або їх недотримання чи порушення може бути підставою для оскарження судового рішення з таких підстав[2].

  1. Система принципів цивільного судочинства

Система принципів цивільного судочинства – конкретно визначена стійка сукупність складових елементів (принципів цивільного судочинства) та відповідних підсистем (основоположних принципів цивільного судочинства та принципів цивільного судочинства, які підкреслюють особливості правосуддя у цивільних справах в Україні), що характеризується високим ступенем упорядкованості їх елементів, які перебувають у тісній взаємодії та обумовленості[3]. 

Система принципів має бути спроможною гарантувати досягнення завдання цивільного судочинства – справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Принагідно зауважити, що цивільне процесуальне законодавство України, до прийняття ЦПК України у 2004 році, характеризувалося відсутністю систематизації принципів цивільного судочинства. Зміст окремих принципів відображався в нечисленних нормах ЦПК України (в редакції 1964 р.). За наслідками реформування цивільного процесуального законодавства України було розширено низку принципів, які здобули закріплення у нормах ЦПК України (в редакції Закону України № 1618-IV від 18 березня 2024 р.). Принципи цивільного судочинства ввійшли в зміст основних положень цього Кодексу у якості низки статей (ст. 5–14 глави 1 «Основні положення»).

Внаслідок подальшого реформування цивільного процесуального законодавства України у світлі євроінтеграційних процесів, зокрема шляхом прийняття Закону Україна «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 р., втілено новий законодавчий підхід щодо визначення системи принципів цивільного судочинства (ч. 3 ст. 2 ЦПК України) та легального закріплення принципів, на значенні яких як додаткових елементів доступу до правосуддя неодноразово наголошувалося в судовій практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ)[4], як-от: пропорційність, розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Систему принципів цивільного процесуального права становлять:

  • загальновизнані принципи і норми міжнародного права;
  • принципи, закріплені у національному законодавстві.

Загальновизнані норми і принципи міжнародного права як фундаментальні, вихідні, основоположні норми природного права визначають глибинні, сутнісні модуси правового регулювання цивільних процесуальних відносин при здійснені правосуддя у цивільних справах. Ці принципи є загальними принципами права і за своєю природою виступають як форма природного права.

Що стосується принципів цивільного процесуального права, визначених національним процесуальним законодавством, то вони є основоположними в аспекті механізму правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, зокрема, визначають систему юридичних і процесуальних засобів правового регулювання відносин, що виникають між судом і учасниками судового процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Під загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права розуміють основоположні імперативні норми міжнародного права, що приймаються і визнаються міжнародним співтовариством держав у цілому, відхилення від яких є неприпустимим. Вони мають наднаціональний характер і закріплюються у міжнародно-правових актах – Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – ЄКПЛ), практиці Європейського суду з прав людини.

Варто відмежовувати загально визнані принципи і норми міжнародного права від загальних принципів права. Загальні принципи права сприяють створенню системи національного права, міжнародного права, а також правозастосуванню і тому поняття загальних принципів права не можна ототожнювати з поняттям загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Що стосується сфери правосуддя у цивільних справах з точки зору застосування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то, без сумніву, можна назвати такі принципи як-от: принцип пріоритету прав людини, верховенства права, права на суд, правової визначеності. Особливо прикметно, що ці принципи безпосередньо використовуються при застосуванні і тлумаченні п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, в якій закріплено право на справедливий судовий розгляд як системи процесуальних гарантій належного здійснення правосуддя.

У сфері цивільного судочинства виявляють свою дію і принципи, закріплені в Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 р., ЦПК України. Незважаючи на те, що принципи закріплюються в різних законодавчих актах, вони мають однаковий предмет правового регулювання і належать до складу принципів цивільного процесуального права.

Так, у Конституції України містяться базові норми судочинства як єдині засади здійснення правосуддя усіма органами судової влади.

Згідно з положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів» принципами судочинства є: здійснення правосуддя в Україні виключно судами (ст. 5), незалежність судів (ст. 6), право на справедливий суд (ст. 7), право на повноважний суд (ст. 8), рівність перед законом і судом (ст. 9), професійна правнича допомога при реалізації права на справедливий суд (ст. 10), гласність і відкритість судового процесу (ст. 11), мова судочинства і діловодства в судах (ст. 12), обов’язковість судових рішень (ст. 13), право на перегляд та оскарження судового рішення (ст. 14).

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: 1) верховенство права; 2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов’язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

  1. Класифікація принципів цивільного судочинства

Важливе місце в юридичній літературі, присвяченій принципам цивільного процесуального права, посідає їх класифікація. Але, незважаючи на це, єдиного підходу щодо виокремлення видів основних правових засад цивільного процесуального права ще не вироблено.

Найчастіше принципи цивільного процесуального права класифікуються науковцями за такими підставами:


1) за дією у системі права[5] (залежно від того, в одній чи кількох галузях права діють відповідні принципи) принципи класифікуються на:

  • загально правові принципи, тобто характерні для усіх без винятку галузей права, у тому числі цивільного процесу – демократизм, гуманізм, законність;
  • міжгалузеві – характерні для кількох «споріднених» галузей права, – принцип здійснення правосуддя лише судом, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, поєднання колегіальності й одноособовості у розгляді справ, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, національної мови судочинства, гласності судового розгляду, об’єктивної істини тощо;
  • галузеві, тобто характерні лише для цивільного процесу – принципи диспозитивності, змагальності та процесуальної рівності сторін[6].

2) за формою нормативного закріплення:

  • принципи закріплені в міжнародно-правових актах, визнаних Україною;
  • принципи закріплені в Конституції;
  • принципи закріплені в цивільному процесуальному законодавстві.

Варто зауважити, що основні засади (принципи) цивільного судочинства мать юридичне вираження не тільки у формі норм права (принципів-норм) шляхом безпосереднього формулювання у нормах права (текстуальне закріплення) та виведення принципів права зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення)[7], а є також результатом правотворчої діяльності ЄСПЛ, що виводиться із положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.

3) за предметом (об’єктом) правового регулювання принципи поділяють на:

– організаційно-функціональні (їх ще називають принципами організації правосуддя або принципами судоустрою і судочинства), що визначають устрій судів і процес одночасно. Такими, наприклад, є принципи здійснення правосуддя виключно судом і державної мови судочинства;

– функціональні (інша назва – принципи судочинства), тобто принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та учасників судового процесу. До цих принципів відносять принципи диспозитивності, змагальності тощо.

4) за природою і процесуальним значенням:

  • основоположні (фундаментальні) – певні міжнародні стандарти, які випливають із самої природи судової влади (верховенство права; незалежність суддів і підкорення їх тільки законові; гласність тощо). Порушення таких принципів виключає можливість характеризувати правосуддя в цивільних справах як справедливе;
  • «інші» принципи цивільного судочинства – засновані на національних традиціях держави та на її фінансових можливостях (співвідношення (чи поєднання) одноособового і колегіального складу суду; мови цивільного судочинства тощо). Їх порушення впливає на справедливість правосуддя, але не в такому значенні, як при порушенні основоположних (фундаментальних) принципів.

  1. Характеристика окремих принципів цивільного судочинства

Верховенство права є основоположним принципом цивільного судочинства, загальновизнаним принципом міжнародного права (juscogens) на основі якого будуються усі інші принципи і забезпечується ефективне існування усієї правової системи.

Така норма має найвищу юридичну силу і є надімперативною нормою. Це означає, що позитивне право має відповідати положенням цієї норми, інакше воно повинно визнаватися юридично недійсним, а національні суди мають безпосередньо його застосовувати при ухваленні рішень[8].

Зміст принципу верховенства права надано у рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року (справа № 5-р.п/2004), а саме «верховенство права це – панування права у суспільстві. Воно вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо» (п. 4.1)[9].

Розширене трактування сутності принципу верховенства права через призму поєднання його основних елементів наведено у дослідженні № 711/2013 Венеціанської комісії «Мірило правовладдя», ухваленому на 106-му пленарному засіданні 11–12 березня 2016 р., у якому виокремлено стрижневі елементи поняття «the Rule of Law» (перекл. – «верховенство права»). Такими стрижневими елементами є: законність – включно з прозорою, підзвітною та демократичною процедурою запровадження приписів права; юридична визначеність; заборона свавільності; доступ до правосуддя в незалежних і без- сторонніх судах – включно із судовим контролем щодо адміністративних актів; поважання людських прав; недискримінація та рівність перед законом[10].

Принцип верховенства права тісно пов’язаний з принципами законності і правової визначеності, що є його структурними елементами та реалізується у імперативних нормах щодо обов’язку суду розглядати справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 6, 7 ст. 10 ЦПК України у разі, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Принцип гласності судового процесу полягає у реалізації права будь-якої особи бути присутньою у відкритому судовому засіданні. Розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених ЦПК України, зокрема розгляду справи у закритому судовому засіданні, у випадках встановлених ч. 7 ст. 7 ЦПК України.

Від особи, яка бажає бути присутньою у судовому засіданні, забороняється вимагати будь-які документи, крім документа, що посвідчує особу.

Особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити у залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених ЦПК України. Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду. Якщо всі учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, здійснюється транслювання перебігу судового засідання в мережі Інтернет в обов’язковому порядку.

Якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, судове рішення (повне або скорочене), ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується прилюдно. При цьому учасники справи, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відеозапис, транслювання проголошення рішення по радіо і телебаченню, в мережі Інтернет.

У разі судового розгляду справи в закритому судовому засіданні, прилюдно оголошується лише вступна та резолютивна частини рішення, якщо такі частини не містять інформації, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій проводилися в закритому судовому засіданні. Якщо вступна та (або) резолютивна частини рішення містять таку інформацію, їх оголошення здійснюється в закритому судовому засіданні.

Відкритість інформації щодо справи полягає у недопущенні позбавлення будь-якої особи права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмеження у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду її судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, які подали апеляційну чи касаційну скаргу на відповідне рішення, мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень в порядку, передбаченому ЦПК України.

Відповідно до ч. 5 ст. 8 ЦПК України при розкритті інформації щодо справи не можуть бути оприлюднені такі відомості:

1) місце проживання або перебування фізичних осіб із зазначенням адреси, номери телефонів чи інших засобів зв’язку, адреси електронної пошти, реєстраційні номери облікової картки платника податків, реквізити документів, що посвідчують особу, унікальні номери запису в Єдиному державному демографічному реєстрі;

2) реєстраційні номери транспортних засобів;

3) номери рахунків у банках, інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, номери платіжних карток, електронних гаманців в емітентах електронних грошей;

4) інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні.

Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.

Реалізація принципу змагальності сторін полягає у процесуальній діяльності суду, що спрямована на забезпечення рівності усіх учасників справи щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.

На кожну сторону покладається обов’язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, зокрема ч. 2–4 ст. 81 ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Диспозитивність цивільного судочинства – це галузевий принцип цивільного судочинства, який полягає у обов’язку суду розглядати справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог закону, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках, а також права учасника справи на власний розсуд розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору. 

Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, зокрема – ч. 7 ст. 81, ч. 2, 3 ст. 294 ЦПК України.

Пропорційність у цивільному судочинстві полягає у визначенні судом в межах, встановлених ЦПК України, порядку здійснення провадження у справі, враховуючи такі критерії як: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціна позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Зміст принципу пропорційності становить низка основних вимог: 1) встановлення певних правових обмежень повинно бути легітимним й істотним, тобто державні заходи не можуть здійснюватися без відповідної мети; 2) обмеження, що переслідують істотну мету, мають бути домірними – об’єктивно виправданими, обґрунтованими, що у правозастосовній площині виявляється в забороні непридатних, непотрібних і надмірних заходів; 3) у разі введення обмежень має забезпечуватися розумний баланс приватних і публічних інтересів, який можна вважати оптимальним лише за умови, що обмеження, яке запроваджується, не посягає на саму сутність того чи іншого права та не призводить до втрати його реального змісту.

У рішеннях Європейського суду з прав людини принцип пропорційності визначається як елемент принципу верховенства права, що характеризується низкою вимог. З аналізу судової практики ЄСПЛ можна виокремити чотири групи вимог щодо правомірності та виправданості обмежень, які застосовуються до особи (учасника справи) під час здійснення правосуддя, а саме: 1) законність обмеження. Так, зокрема у п. 169 рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) судом зазначається, що обмеження прав людини і втручання в її приватне життя з боку держави має відповідати принципам законності втручання, тобто будь-який захід, яким обмежується право людини, має бути таким, що має певне підґрунтя в національному законодавстві та стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для заінтересованої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе; 2) правомірність (легітимність) мети такого втручання, що виявляється в його обґрунтованості та «має буде засновано на законі і служити правомірній меті» (п. 55 рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року у справі «Жовнер проти України» (заява № 56848/00); 3) необхідність обмеження, що має бути пропорційним його меті та відповідати їй. У площині дотримання цієї вимоги ЄСПЛ доходить висновку, що оцінка відповідності правомірності втручання має здійснюватися за трьома аспектами згідно зі статтею 8 Конвенції – оцінкою законності, законної мети та необхідності такого «втручання» (п. 92 рішення ЄСПЛ від 25 вересня 2018 року у справі «Денісов проти України» (заява № 76639/11). Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (п. 47 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06); 4) існування законодавчо визначених чинників захисту від неправомірності такого обмеження, що полягає у сформованих до законодавства стандартів, відповідно до яких «повинен забезпечуватися певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів». Існування конкретних процесуальних гарантій є в цьому контексті необхідним (п. 179 рішення ЄСПЛ від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).

Забезпечення права на перегляд справи та оскарження судового рішення є принципом цивільного судочинства, відповідно до якого учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку. Відповідний принцип знаходить своє безпосереднє втілення у ст. 352, 389 ЦПК України (право апеляційного та касаційного оскарження).

Обов’язковість судових рішень – це принцип цивільного судочинства, відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом, зокрема кримінальної відповідальності (ст. 382 КК України).

Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.


Укладач: доцент кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук, доцент Ірина БОРОВСЬКА


[1] Кройтор В.А. Принципи цивільного судочинства та їх система: проблема сучасної теорії і практики: монографія. Харків : Право, 2020. С. 87.

[2] Цивільне процесуальне право України (Загальна частина): підруч. / О.В. Гетманцев, Л.А. Кондрат'єва, Л.А. Остафійчук, А.Л. Паскар, І.Ю. Татулич; за ред. О.В. Гетманцева. Чернівці: Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2022, 412 с. С. 95–97.

[3] Кройтор В. А. Принципи цивільного судочинства та їх система: проблеми сучасної теорії і практики : монографія. Харків право, 2020. С. 287.

[4] Боровська І.А. Відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення в системі принципів цивільного судочинства. Науковий вісник публічного та приватного права. Збірник наукових праць. 2020. Вип. 2. С. 46.

[5] Така класифікація є найбільш поширеною у науці цивільного процесуального права

[6] Кройтор В. А. Принципи цивільного судочинства та їх система: проблеми сучасної теорії і практики : монографія. Харків право, 2020. 672 с. С. 254–255.

[7] Колодій А.М. Принципи права: генеза, поняття, класифікація та реалізація. Альманах права. 2012. Вип. 3. С. 43.

[8] Курс цивільного процесу : підруч. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін за ред. В.В. Комарова. Харків : Право, 2011. С. 135.

[9]Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 року, справа № 5-р.п / 2004. URL: https://zakon.rada.gov.ua.

[10] Дослідження № 711/2013. Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія). Мірило правовладдя, ухвалене на 106-му пленарному засіданні (Венеція, 11–12 березня 2016 року). URL: https://www.venice.coe.int.