ТЕМА № 5: Пенсійне право в системі права соціального забезпечення

ПЛАН


  1. Пенсійне забезпечення як вид соціального забезпечення.
  2. Поняття, принципи та функції права соціального забезпечення страхування (пенсійного права).
  3. Право на соціальне забезпечення та право людини на пенсію (пенсійні виплати).
  4. Поняття та класифікація пенсійних систем в національному праві України.
  5. Міжнародний досвід у сфері реформування пенсійного забезпечення: питання законодавства та практики.

Пенсійне забезпечення є одним із ключових елементів соціальної політики будь-якої держави, в тому числі і України. Воно відіграє важливу роль у досягненні соціальної стабільності та підтримки людей похилого віку. Забезпечення належних пенсійних виплат є не лише способом гарантування мінімального рівень життя пенсіонерів, а й інструментом, що впливає на соціальну політику держави та суспільство загалом. Ефективна системи пенсійного забезпечення мотивує людей офіційно працювати, сплачувати пенсійні внески, що в довгостроковій перспективі зміцнює економіку країни.

На сучасному етапі розвитку України пенсійне забезпечення є одним із найактуальніших питань в державі. Це пов’язано із кризою пенсійного забезпечення. До основних причин незадовільного пенсійного забезпечення відносяться: неспроможність існуючої солідарної системи забезпечити гідний рівень життя пенсіонерів; низький рівень заробітної плати; демографічна причина - рівень старіння населення України є найвищим, порівняно із багатьма європейськими країнами - питома вага пенсіонерів у складі населення країни перевищує не тільки східноєвропейські й західноєвропейські стандарти. Так, за прогнозами Міжнародного центру перспективних досліджень за умов збереження сучасного пенсійного віку в середині нашого століття на 1000 осіб працездатного віку припадатиме близько 900 пенсіонерів.А якщо збережеться нинішня практика надання пільгових пенсій і вік виходу на пенсію та підтвердяться прогнози щодо очікуваного рівня безробіття, то вже в середині 20- років нинішнього століття кількість пенсіонерів дорівнюватиме кількості працюючих, а в 40-х роках перевищить її. Як бачимо, такі прогнози, на жаль, виявилися реалістичними.

За даними Пенсійного фонду України, сьогодні на 1 працюючу особу припадає 1 особа пенсійного віку. До повномасштабного вторгнення на 1,3 офіційно працюючу людину припадав 1 пенсіонер. На початок 2024 р. в Україні було приблизно 9 млн працюючих громадян, тоді як пенсіонерів – понад 10 млн. Тобто демографічний чинник, на сьогодні, є вирішальним у системі пенсійного забезпечення. Станом на 01.10.2024 р. в Україні було зареєстровано 10342593 пенсіонерів, з яких отримують пенсії за віком – 74,06 %, тоді як 13,99 % пенсіонерів отримують пенсію по інвалідності. Соціальні пенсії (щомісячні виплати непрацездатним чи обмежено працездатним особам, які не мають страхового стажу або інших джерел доходу) отримують 0,6 % українців[1].

Правове регулювання пенсійного забезпечення здійснюється низкою законів України, серед яких важливе місце займають Конституція України, Закон Україн «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та інші нормативно-правові акти.


  1. Пенсійне забезпечення як вид соціального забезпечення.

Пенсійне забезпечення є фрагментом економічної системи України, а правовідносини у сфері пенсійного забезпечення - це правові зв’язки, які дозволяють йому не просто існувати, але й ефективно функціонувати. Пенсійні права - це одні з основних соціальних прав людини, які визначені Конституцією України, міжнародними правовими актами, законами України. Ці права не просто проголошені чи задекларовані, їх реалізація є одним із першочергових завдань науки права соціального забезпечення та органів державної влади, що здійснюють правореалізацію у цій сфері[2].

Варто наголосити, що пенсійне забезпечення – необхідний елемент системи соціального захисту, важлива умова економічної та соціальної стабільності держави. Гідне забезпечення добробуту своїх громадян у тому числі тих, хто втратив працездатність за віком або за інвалідністю, а також з настанням інших страхових випадків – кінцева мета економічної діяльності держави. 

Питання пенсійного забезпечення, зважаючи на його важливе значення, як для держави і суспільства, так і для окремої особи, активно розробляється в науці трудового права та права соціального забезпечення і привертає увагу широкого кола науковців. Так, наприклад О. М. Соломка, визначає пенсійне забезпечення як багатосуб’єктний соціальнй контракт, що укладається індивідом з фірмами, пенсійними фондами і державою з приводу виплати пенсій і протидії можливим витратам через механізм управління соціально-економічними ризиками[3].

Таким чином, пенсійне забезпечення - це встановлений державою вид матеріального забезпечення громадян у вигляді пенсій та соціальних послуг, які надаються із настанням пенсійного віку, досягненням страхового стажу або у зв’язку з втратою працездатності чи втратою годувальника за рахунок коштів Пенсійного фонду України, Державного бюджету, недержавних фондів соціального страхування.

Основні ознаки пенсійного забезпечення:

  • регулярні грошові платежі;
  • виділення коштів на виплату пенсій із спеціально створених для цього фондів;
  • визначення розміру пенсії індивідуально для кожного громадянина;
  • призначення пенсій з настанням пенсійного віку, досягненням трудового стажу або з непрацездатністю громадянина чи втратою годувальника.

Важливо значення має і поняття права на пенсійне забезпечення, яке визначається як можливість особи, яка стала непрацездатною внаслідок настання пенсійних ризиків, отримувати за рахунок спеціальних соціальних фондів платежі для забезпечення життєвих потреб на рівні не нижче прожиткового мінімуму.

Пенсійні ризики — це визначені законодавством юридичні факти-події, внаслідок настання яких особа втрачає працездатність і засоби до існування та потребує постійного систематичного матеріального забезпечення з боку держави.

Пенсійними ризиками є старість, втрата годувальника, інвалідність;

пенсійні ризики зумовлюють пенсійну непрацездатність;

є правовою підставою виникнення права особи на пенсійне забезпечення;

виступають основою механізму реалізації пенсійних прав;

є основним класифікуючим критерієм пенсійних правовідносин.

Основними рисами права на пенсійне забезпеченняє:

  • специфічна ознака суб’єкта - довготривалий або постійний характер непрацездатності;
  • особлива підстава виникнення - об’єктивна обставина, з настання якої особа втрачає здоров’я чи засоби для існування та потребує постійного матеріального забезпечення;
  • наявність спеціального зобов’язального суб’єкта - соціального фонду.

Пенсійне забезпечення в суспільстві виконує наступні функції. По-перше, воно забезпечує певні мінімальні гарантії для всіх громадян по доступу до базових соціальних благ. По-друге, воно оберігає громадян від різноманітних ризиків, що виникають в процесі їх життєдіяльності. По-третє, воно забезпечує допомогу тим громадянам, які опинились у скрутному становищі

Право на пенсійне забезпечення має правовий та соціальний зміст:

правовий полягає у можливості непрацездатної особи, у випадках та в порядку, встановленому законом, отримувати платежі для забезпечення життєвих потреб на рівні не нижче визначеного в державі прожиткового мінімуму;

соціальний - у тому, що пенсії є основним джерелом для існування непрацездатної особи, або іншої особи, яка набуває права на отримання пенсії.

Пенсійне право є основним життєвим (за характером потреб людини); активним (за способом здійснення); індивідуальним (за суб’єктним складом) правом особи[4].

Для розкриття поняття пенсійного права в системі права соціального забезпечення, необхідно з’ясувати питання предмету та методу його правового регулювання.

Отже, предметом права пенсійного забезпечення - є комплекс якісно однорідних суспільних відносин, що існують у сфері соціального забезпечення осіб, які зазнали соціального ризику (соціально- забезпечувальні відносини), а також пов’язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

Загальновідомо, що для характеристики будь-якої галузі права, крім предмета правового регулювання, має і метод, тобто специфічний спосіб впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини.

Аналіз правових засобів, за допомогою яких право пенсійного забезпечення здійснює регламентацію відповідних суспільних відносин, а також способів нормотворчості (централізований і децентралізований) дає можливість зробити висновок, що дана галузь права має переважно імперативні засади регулювання, забезпечені переважно централізованим способом прийняття правових норм.

Цей висновок випливає з аналізу основної схеми побудови соціально-забезпечувальних правовідносин, яка полягає в існуванні правового зв’язку: людина – компетентний орган, що надає той чи інший вид соціального забезпечення. Той факт, що в межах правовідносин соціального страхування в цьому зв’язку виступає не держава, а відповідний фонд соціального страхування, ситуації принципово не змінює. У цих відносинах практично відсутня рівність сторін за винятком деяких з них, наприклад щодо добровільного пенсійного страхування.

Для з’ясування характеру методу права пенсійного забезпечення, потрібно розглянути їх особливості:

  • поєднання централізованого, регіонального і локального регулювання за збереження централізованим головної ролі;
  • поєднання нормативних і договірних засобів впливу, тобто особливе поєднання імперативного і диспозитивного методів у правовому регулюванні;
  • специфічність правового статусу суб’єктів правовідносин, а також обумовленість виникнення, зміни та припинення цих правовідносин певними юридичними фактами;
  • необхідність волевиявлення громадянина на реалізацію свого права на соціальне забезпечення і рішення відповідного органу про надання громадянину такого права;
  • наявність у суб’єктів правовідносин істотних повноважень, відсутність субординації і підпорядкування один одному;
  • поєднання різноманітних джерел фінансування забезпечення.

Опрацьовуючи питання щодо системи права пенсійного забезпечення, необхідно враховувати те, що ця система являє собою науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, які складають самостійну галузь права. У системі права пенсійного забезпечення традиційно виділяють Загальну і Особливу частини. Відповідно, кожна із цих частин містить властиві їй правові інститути, а останні, у свою чергу, складаються з норм права, які є найнижчою ланкою внутрішньої структури галузі права. Загальна частина об’єднує норми про предмет права, предмет науки, принципи, джерела, організаційні форми забезпечення. Особлива частина права пенсійного забезпечення включає норми, які регулюють умови надання, форми та розміри видів пенсійного забезпечення, порядок їх встановлення, захист порушених прав у сфері пенсійного забезпечення тощо. Від системи права пенсійного забезпечення слід відмежовувати систему законодавства, якою є сукупність взаємопов’язаних між собою нормативно-правових актів, покликаних забезпечити відповідну сферу суспільних відносин.

Організаційно-правові форми здійснення конституційного права соціального забезпечення

Під організаційно-правовими формами пенсійного (соціального) забезпечення розуміють способи його фінансування та здійснення.

При з’ясуванні їх різновидів та особливостей варто виходити з того, що світовій практиці відомі три основні організаційно-правові форми соціального забезпечення населення: соціальне страхування (з публічно-правовим статусом); соціальна допомога, яка надається державою і органами місцевого самоврядування, та приватна страхова ініціатива і соціальні послуги, які надаються підприємствами. В Україні існує декілька організаційно-правових форм пенсійного (соціального) забезпечення.

При їх характеристиці використовують наступні ознаки:

  • спосіб акумулювання грошових засобів, за рахунок яких здійснюється соціальне забезпечення;
  • коло суб’єктів, які отримують соціальне забезпечення з відповідного фінансового джерела;
  • види забезпечення, що надаються в межах відповідної організаційно-правової форми;
  • система органів, які надають соціальне забезпечення.

Розрізняють наступні види пенсійного (соціального) забезпечення:

  • соціальне страхування, яке, в свою чергу, поділяється на загальнообов'язкове державне соціальне страхування і недержавне соціальне страхування;
  • асигнування з бюджетів різних рівнів;
  • інші організаційно-правові форми соціального забезпечення.

До інших організаційно-правових форм соціального забезпечення можна віднести змішані форми фінансування соціальних виплат, а також локальні організаційно-правові форми соціального забезпечення.

Соціальне страхування становить відповідну систему правових відносин щодо надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам (членам їхніх сімей) у разі настання страхових випадків у розмірах і порядку, визначених законами, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових платежів роботодавцями та особами, на користь яких здійснюється страхування. Метою соціального страхування є перерозподіл соціальних витрат між. роботодавцями, найманими працівниками чи іншими заінтересованими особами, які підлягають соціальному страхуванню, і державою для часткової або повної компенсації втраченого заробітку, а також компенсації потреб, які виникли при настанні страхового випадку.

Важливою організаційно-правовою формою соціального забезпечення в Україні є його асигнування з бюджетів різних рівнів. Ця форма передбачає матеріальне забезпечення громадян державними пенсіями, допомогами, а також утримання і забезпечення людей похилого віку і непрацездатних осіб за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. З цих джерел фінансуються соціальні послуги, які надаються державними або уповноваженими державою органами, а також пільги. Характерною ознакою цієї організаційно-правової форми є те, що соціальне забезпечення тут регулюється спеціальним законодавством.

Соціальне забезпечення за рахунок асигнувань з бюджету може фінансуватися наступними шляхами: 1) безпосереднє асигнування з державного або місцевих бюджетів; 2) фінансування із відомчих бюджетів (міністерств оборони, внутрішніх справ, охорони здоров'я тощо); 3) відшкодування з державного бюджету коштів на надання деяких видів соціального забезпечення; 4) субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам; 5) через державні бюджетні фонди.

Різноманітність організаційно-правових форм соціального забезпечення дозволяє охопити широке коло громадян, використовуючи при цьому для захисту їхніх інтересів різні джерела фінансування цих заходів. Значення організаційно-правових форм соціального забезпечення полягає в тому, що вони дозволяють державі й суспільству найбільш раціонально розподіляти через систему соціального забезпечення сукупний валовий продукт, поклавши в основу такого розподілу принципи соціальної справедливості.

Розглядаючи питання пенсійного забезпечення, необхідно коротко зупинитися і на його проблемних аспектах.

Одним із факторів, який ускладнює ситуацію у сфері пенсійного забезпечення є наближення рівня кількості працюючих з пенсіонерами.

Для покращення пенсійного забезпечення в Україні доцільно продовжувати роботу із вдосконалення пенсійного законодавства, особливо в частині впровадження нагромаджувального рівня пенсійного страхування; зменшити кількість пільг, створюючи окремі пенсійні програми для працівників шкідливих професій. Потрібно стимулювати роботодавців покращувати умови праці для запобіганням втрати здоров’я та продовження тривалості активного періоду життя працівників, ніж давати змогу виходу на пенсію раніше встановленого віку; вдосконалити механізм індексації пенсій з метою підтримки купівельної спроможності доходів та запобігання бідності пенсіонерів; скасувати мінімальні гарантовані пенсії, що стимулюватиме громадян відмовлятись від нелегальних зарплат; заборонити раптове збільшення обсягу пенсій у час передвиборчої кампанії[5].

Крім того, подолання зазначених проблем в сфері пенсійного забезпечення можна досягнути за рахунок: підвищення фінансової платоспроможності пенсійної системи; істотного зменшення неофіційної зайнятості та зменшенням прихованого безробіття; підвищення рівня заробітної плати та зменшення рівня безробіття; підвищення рівня пенсійного віку враховуючи демографічну ситуацію в країні; заборони впровадження нових пільг не підкріплених належним фінансуванням; раціонального перерозподілу видатків між Пенсійним фондом, Державним бюджетом та недержавними соціальними фондами[6].


  1. Поняття, принципи та функції права соціального забезпечення страхування (пенсійного права)

Загалом у теорії держави та права принципи права визначаються як загальноприйняті норми-ідеї, які мають найвищий авторитет і лежать в основі правового регулювання суспільних відносин.

Питання принципів пенсійного забезпечення завжди привертало увагу науковців. На думку О.А. Сокуренко, основним принципом права соціального забезпечення (пенсійного права) є - принцип охоплення пенсійним забезпеченням усіх працівників і службовців та здійснення пенсійних виплат виключно за рахунок державного бюджету[7]. У свою чергу, Ο.М. Ярошенко вважає, що принципи пенсійного забезпечення – це ключові положення, які розкривають зміст і сутність відповідних норм, забезпечують їх внутрішню єдність і визначають напрямки розвитку галузі. Більш точним є підхід В.В. Жернакова, який тлумачить принципи пенсійного забезпечення як керівні засади, закріплені в правових нормах, що відображають головні характеристики правовідносин у цій сфері. І.М. Сирота до принципів пенсійного забезпечення відносить такі: загальність і доступність умов реалізації права на пенсію; різноманітність видів пенсій; диференціація умов і норм пенсійного забезпечення; гарантія виплат не нижче прожиткового мінімуму; фінансування пенсій з державного Пенсійного фонду; здійснення пенсійних виплат державними органами; стимулювання трудової активності осіб з частковою втратою працездатності; захист права громадян на пенсійне забезпечення. Б.І. Сташків виділяє такі принципи пенсійного права: поєднання солідарної та накопичувальної моделей; особиста відповідальність працівника за своє пенсійне забезпечення; надання пенсій у всіх випадках втрати працездатності; обов’язковість державного пенсійного страхування для всіх категорій працівників і призначення пенсій виключно за умови сплати внесків; можливість вибору виду пенсійних виплат і поєднання їх з іншими формами соціальної допомоги[8].

Отже, принципи пенсійного забезпечення становлять базові положення, що відображають ключові ознаки цієї системи, визначають напрям правового регулювання пенсійних відносин та ґрунтуються на ідеях загальності, доступності, варіативності, диференціації та мотивації до праці.

Варто наголосити на тому, що нині, принципи пенсійного права (права пенсійного забезпечення) визначено на рівні закону. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»[9], загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами:

  • законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
  • обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб - підприємців;
  • добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування осіб, за яких не здійснюється/не здійснювалася сплата страхових внесків, а також права на додаткову сплату страхових внесків за договором про добровільну сплату страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;
  • заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію;
  • рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;
  • диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу);
  • солідарності та субсидування в солідарній системі;
  • фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів;
  • спрямування частини страхових внесків до накопичувальної системи пенсійного страхування для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу;
  • державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом;
  • гласності, прозорості та доступності діяльності Пенсійного фонду;
  • обов'язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов'язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених цим Законом;
  • цільового та ефективного використання коштів загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
  • відповідальності суб'єктів системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов'язків;
  • обчислення розміру пенсії виходячи із страхового стажу, набутого в Україні, особам, які працювали в Україні та за її межами.

Узагальнюючи вищенаведене, можна стверджувати, що в умовах сучасного розвитку України, пенсійне забезпечення має базуватись на наступних ключових принципах:

Принцип загальності пенсійного забезпечення

Цей принцип передбачає, що право на пенсію повинне надаватися всім громадянам без жодної дискримінації – за расовою, статевою, політичною, релігійною, мовною, соціальною чи етнічною ознакою, а також незалежно від майнового стану чи місця проживання. Загальність також полягає в наданні матеріальної підтримки у випадку повної або часткової втрати працездатності, незалежно від причин – вікових змін, хвороби, травм на виробництві чи професійних захворювань.

Принцип доступності умов набуття права на пенсійне забезпечення

Традиційно в Україні були встановлені досить м’які умови для призначення пенсій, зокрема низький пенсійний вік і відносно короткий страховий стаж. Проте після прийняття Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» вимоги значно ускладнилися. Зокрема, для отримання повної пенсії за віком потрібно мати 35 років страхового стажу для чоловіків і 30 – для жінок. Аналогічно збільшилися вимоги і до спеціального стажу, а також стажу для отримання пенсії по інвалідності.

Принцип багатокомпонентності пенсійного забезпечення

Пенсійна система України включає як загальнообов’язкове державне, так і добровільне недержавне пенсійне страхування. У межах солідарної державної системи виплачуються пенсії за віком, у разі інвалідності або втрати годувальника, а також пенсії за вислугу років. Окремі категорії громадян можуть отримувати додаткові пенсійні виплати за особливі заслуги перед державою. У накопичувальній системі передбачені різні форми виплат, зокрема довічні пенсії з визначеним строком, обумовлені довічні пенсії, пенсії для подружжя, а також одноразові виплати.

Принцип диференціації умов пенсійного забезпечення

Цей принцип передбачає, що правила призначення пенсій відрізняються залежно від ряду факторів. Умови надання пенсії варіюються з огляду на: стать; характер, умови, тривалість та галузь трудової діяльності; причини втрати працездатності чи смерті; правовий статус особи. Розмір пенсій також визначається з урахуванням: професійної діяльності; тривалості страхового стажу; рівня заробітної плати; ступеня інвалідності; суми внесків до накопичувальних та недержавних пенсійних фондів. Порядок призначення пенсій може бути загальним або спеціальним.

Принцип права вибору виду пенсійного забезпечення

Законодавство України дозволяє особі, яка має право на кілька видів пенсій, самостійно обрати один з них для отримання. Це правило діє на всіх трьох рівнях пенсійної системи, де кожна застрахована особа може отримувати лише одну пенсію.

Принцип забезпечення мінімального рівня пенсії

Цей принцип закріплений у статті 46 Конституції України та профільному законодавстві. Вони вимагають, аби розмір пенсійних виплат забезпечував не менше від встановленого прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність.

Принцип обов’язковості страхування

Право на пенсію мають лише ті особи, які охоплені загальнообов’язковим державним або недержавним пенсійним страхуванням. Умовою є фактична сплата внесків та наявність страхового стажу.

Принцип фінансування з цільових фондів

Пенсійні виплати здійснюються за рахунок Пенсійного фонду, накопичувальної системи та недержавних фондів, а окремі види – з державного бюджету.

Принцип захисту права на пенсійне забезпечення

Право на пенсію гарантується законодавством України. У разі порушення прав особа може звернутися до суду для їх захисту.

Як бачимо, принципи, що лежать в основі пенсійної системи, відіграють ключову роль у формуванні правових норм, реалізації пенсійних прав та забезпеченні цілісності правопорядку. Вони дозволяють глибше осмислити зміст законодавчих положень і слугують орієнтиром для їх правильного тлумачення. Окрім того, ці принципи виступають критеріями легітимності чинного законодавства та можуть використовуватися для оцінки його ефективності. Загалом, чітке визначення цілей, завдань і принципів державного управління пенсійною системою є важливою умовою для її успішного функціонування та подальшого розвитку.

Функції пенсійного права

Соціальна, змістом якої є:

  • посилення соціальної захищеності непрацездатного населення (соціальна підтримка непрацездатної верстви населення та осіб пенсійного віку);
  • запобігання бідності (забезпечення матеріальних виплат, які забезпечать прожитковий рівень не нижче середнього);
  • забезпечення соціальної справедливості (забезпечення справедливого розподілу допомог, призначених для підтримки малозабезпечених верств населення).

Економічна, змістом якої є:

  • фінансування матеріального забезпечення громадян з настанням пенсійних випадків (виплата пенсій для підтримки матеріального стану при настанні пенсійних випадків);
  • створення та використання резервних фондів (акумулювання та збір коштів, а при потребі їх використання для забезпечення стабільного фінансового стану в галузі, для якої було створено даний фонд);
  • сприяння зменшенню частки тіньової економіки та розвитку фінансового ризику (несплата внесків до системи загальнообов'язкового пенсійного страхування із заробітної плати призводить до зменшення пенсійних виплат при настанні пенсійного випадку (старості, інвалідності, втраті годувальника). Це зобов'язує працівників контролювати сплату внесків роботодавцем, і не дати змоги роботодавцям уникнути сплати податків);
  • стимулювання до збільшення заощаджень (розміру внесків) на персональних накопичувальних рахунках (оскільки, згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування», накопичувальний пенсійний рахунок – частина персональної облікової картки у системі персоніфікованого обліку, яка відображає стан пенсійних активів застрахованої особи в накопичувальній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, то збільшення заощаджень дасть змогу в майбутньому отримувати більший розмір пенсії);
  • створення ефективних механізмів для інвестування, з боку працездатних громадян, коштів з метою отримання достойного додаткового доходу у непрацездатному віці (додатковий дохід забезпечується у країнах з багаторівневою пенсійною системою, де законодавчо передбачено, що при додаткових внесках у систему пенсійного страхування на особовий рахунок, розмір майбутньої пенсії зростає);
  • захист внесків від впливу різних економічних ризиків (система загальнодержавного пенсійного страхування спрямована захистити накопичення громадян від економічної нестабільності у державі).

Крім того, виділяють:

виробничу функцію (право на певний виду соціального забезпечення залежить від трудової діяльності особи);

реабілітаційну функцію (поновлення втраченого через певні обставини соціального статусу особи);

політичну функцію (спрямована на зменшення можливої соціальної напруги у суспільстві);

демографічну функцію (направлена на забезпечення розширеного відтворення населення, подолання тенденції до зменшення чисельності населення – стимулювання народжуваності, підтримка багатодітних сімей тощо);

виховну функцію (вплив існуючої системи соціального забезпечення на свідомість, думки, почуття, волю людей з метою усвідомлення громадянами позитивних якостей праці, працевлаштування, трудового, соціального обов’язку тощо).


  1. Право на соціальне забезпечення та право людини на пенсію (пенсійні виплати)

Першим міжнародним документом, в якому соціальне забезпечення розглядалося з точки зору прав людини, як право, що випливає з потреби в захисті, була Філадельфійська декларація, прийнята в 1944 році. У 1948 році право на соціальне забезпечення кожної людини як члена суспільства було офіційно визнано Загальною декларацією прав людини як самостійне індивідуальне право (стаття 22).

Пізніше право на соціальне забезпечення було включено в численні регіональні та міжнародні юридично зобов’язуючі договори з прав людини, які часто підлягають міжнародному нагляду з метою забезпечення їх ефективного виконання. Положення цих договорів варіювалися від всеосяжних нормативних актів до загальних заяв про заборону дискримінації в питаннях соціального забезпечення. Пакт ООН про економічні, соціальні та культурні права гарантує право кожного на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (стаття 9). Інші документи гарантують суміжні права, такі як право на найкращий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я або право людей похилого віку та осіб з інвалідністю на спеціальні заходи захисту відповідно до їхніх фізичних і моральних потреб (Африканська хартія прав людини і народів 1981 року)[10].

Варто наголосити, що як і інші економічні, соціальні та культурні права, право на соціальне забезпечення досягається поступово, відповідно до рівня економіч ного і соціального розвитку держави та наявних фінансових ресурсів. Пакт ООН про економічні, соціальні та культурні права передбачає, що держави-учасниці зобов’язані вживати заходів щодо забезпечення поступового здійснення визнаних прав шляхом розробки середньострокових і довгострокових стратегій і програм у максимальних межах наяв них ресурсів, у тому числі в порядку міжнародної допомоги та співробітництва.

У 2007 році Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав визначив вищезазначені зобов’язання держав-учасниць як зобов’язання поважати, захищати та реалізовувати право на соціальне забезпечення. Зобов’язання поважати вимагає від держав утримуватися від прямого чи опосередкованого втручання у здійснення права на соціальне забезпечення. Обов’язок захищати вимагає від держав запобігати втручанню третіх сторін у це право, а обов’язок здійснювати – вживати необхідних заходів для повної реалізації права на соціальне забезпечення[11].

Отже, соціальне забезпечення є невід’ємною частиною державної соціальної політики, складовою системи соціального захисту і виконує функцію накопичення та розподілу коштів соціального захисту, призначених для соціальної допомоги, виплат по соціальному страхуванню та ін.

Соціальне забезпечення включає:

  • пенсії;
  • різні види допомоги (по тимчасовій втраті працездатності, по вагітності й пологах, по догляду за дитиною до 3 років, по догляду за хворою дитиною, на поховання, допомогу непрацездатним особам, дохід яких менший від встановленої межі малозабезпеченості, тощо).

Соціальне забезпечення передбачає також подання допомоги в натуральному вигляді (обслуговування осіб з інвалідністю, людей похилого віку у спеціалізованих установах — будинках- інтернатах і вдома).

Ознаки права соціального забезпечення:

1) державний характер встановлюваних у суспільстві організаційно-правових способів розподілу сукупного суспільного продукту через систему соціального забезпечення;

2) законодавче закріплення переліку соціальних ризиків, визнаних державою як підстави для надання тих чи інших видів соціального забезпечення (безробіття, старість, непрацездатність, нещасні випадки на виробництві тощо);

3) закріплення в нормах права або в договорах, санкціонованих державою, кола осіб, які підлягають забезпеченню;

4) нормування державою соціального стандарту забезпечення, нижче якого воно не може бути, шляхом законодавчого закріплення видів забезпечення, його рівня і умов надання.

Соціальне забезпечення – це поєднання систем державного і недержавного матеріального забезпечення і соціального обслуговування фізичних осіб (їхніх сімей), які знаходяться в складних, здебільшого негативних, життєвих обставинах на обумовлених, як правило, в законі чи договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів та які ґрунтуються на перерозподілі частини валового національного продукту з метою вирівнювання доходів різних верств населення і забезпечення соціальної злагоди в суспільстві.

Право соціального забезпечення- система правових норм, що регулюють суспільні відносини з матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок спеціально створених фінансових джерел особам, які зазнали соціального ризику.

Таким чином, соціальне забезпечення є: важливим інструментом забезпечення соціальної згуртованості, соціального миру та запобігання бідності для розширення охоплення соціальним забезпеченням шляхом активізації ролі громадянського суспільства та соціального партнерства; ефективною інвестицією в соціальну справедливість з високою нормою прибутку не лише в соціальному, а й в економічному плані; потужним інституційним виявов соціальної солідарності, становить незамінний і міцний фундамент для сталого і мирного розвитку для всіх; основним показником вимірювання людського та соціального потенціалу.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. При цьому іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України, передбачене законодавством або міждержавними угодами, а пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у ст.8 передбачає, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із законом та досягли встановленого пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб – члени їхніх сімей, інші особи, передбачені законом;

2) особи, яким була призначена пенсія відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України «Про пенсійне забезпечення» – за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених законом, – члени їхніх сімей. Разом із тим Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачає, що право на отримання довічної пенсії та одноразової виплати за рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування мають застраховані особи і члени їхніх сімей та/або спадкоємці.

Також особи, які не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, але добровільно сплачували страхові внески в порядку та розмірах, встановлених законом, до солідарної системи та/або накопичувальної системи пенсійного страхування, мають право на отримання пенсії і соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду та/або отримання довічної пенсії чи одноразової виплати за рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування.

З правової точки зору, право на пенсійне забезпечення тісно пов’язане із правом на соціальний захист, покликане його розвивати та вдосконалювати. Зазначимо, що згідно з ч. 1 ст. 46 Конституції України «громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом».

У такому значенні право на пенсійне забезпечення випливає зі змісту права на соціальний захист, спрямованого на забезпечення громадян у зв’язку зі старістю, інвалідністю, втратою годувальника, з інших передбачених законом підстав. При цьому, якщо дотримуватися логіки конституційно-правової норми, пенсійне забезпечення будується на таких засадах, як: універсальність; прозорість; доступність; адресність; відповідність гідному рівню життя.

Норми ч. 2 ст. 46 Основного Закону України встановлюють, що право на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій. З правової точки зору це означає, що соціальне страхування виступає ключовою організаційно-правовою формою не тільки соціального, а й пенсійного забезпечення.

Слід зазначити, що пенсійне страхування – це перший і головний етап на шляху реалізації конституційного права на пенсію, бо саме шляхом пенсійного страхування особа це право забезпечує («заробляє»), оскільки саме по собі воно не виникає. Водночас пенсійне забезпечення не вичерпується пенсійним страхуванням. Ч. 3 ст. 46 Конституції України передбачає, що «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

По-перше, право на пенсійне забезпечення реалізується шляхом надання правомочним особам такого виду матеріальної підтримки як пенсії.

По-друге, відповідність пенсії прожитковому мінімуму – це основний принцип пенсійного права. Також відповідна соціальна гарантія є складовою забезпечення кожній особі достатнього життєвого рівня. Ст. 48 Конституції України гарантує, що «кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Погоджуючись із дещо декларативним характером такого права, його реалізація пов’язана із системою мінімальних соціальних гарантій. Мінімальний розмір пенсії, як правило, відповідає розміру прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб відповідно до закону про Державний бюджет на відповідний рік.

Таким чином, право на пенсійне забезпечення – це системний, комплексний вид права на соціальний захист особи, що включає можливість матеріальної підтримки особи за рахунок джерел пенсійного забезпечення, у разі досягнення встановленого законом віку, інвалідності, втрати годувальника, з інших визначених законом та/або договором обставин, на умовах та у порядку передбаченому чинним законодавством України.

Основними ознаками права на пенсійне забезпечення є:

  • основоположний вид права на соціальний захист;
  • передбачає матеріальне забезпечення особи разі досягнення встановленого законом віку, інвалідності, втрати годувальника, з інших визначених законом та/або на підставі договору;
  • матеріальне забезпечення у вигляді пенсії провадиться у системі державного, недержавного та професійного пенсійного забезпечення, пенсійного страхування;
  • гарантується за рахунок коштів Пенсійного фонду України та/ або інших спеціальних джерел;
  • включає специфічні механізми щодо реалізації, гарантування та правової охорони;
  • передбачає специфічний об’єкт – пенсія;
  • передбачає специфічний суб’єктний склад: правомочні та уповноважені особи;
  • включає рівень матеріального забезпечення, як правило, на рівні не нижче прожиткового мінімуму;
  • максимальний рівень пенсійного забезпечення, як правило, не перевищує десять прожиткових мінімуму для непрацездатних осіб;
  • підлягає специфічному правовому захисту відповідно до закону.

  1. Поняття та класифікація пенсійних систем в національному праві України

Як уже зазначалося, важливою складовою соціального захисту населення є пенсійне забезпечення, що виступає як базова і важлива гарантія стабільного розвитку суспільства, оскільки охоплює одночасно інтереси як працездатного, так і непрацездатного населення.

В правничій літературі зазначається, що саме пенсійне забезпечення розглядається як особливий складовий елемент соціальної функції держави і водночас як сукупність методів задоволення матеріальних потреб тих верств населення, які, відповідно до чинного законодавства, мають право на отримання пенсії[12]. Пенсійне забезпечення є однією з основних гарантій матеріального забезпечення непрацездатних громадян, оскільки для непрацездатних пенсіонерів пенсія фактично стає основним джерелом їх існування[13].

Відповідно до статті 2 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

– перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених законом;

 – другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді або у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб’єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом;

– третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Другий та третій рівні – систему накопичувального пенсійного забезпечення. Перший рівень, так звана солідарна система, історично передбачає, що молодше покоління утримує старше.

На сьогодні в більшості розвинених країн на одного пенсіонера приходиться чотири – п’ять особи працездатного населення. Та демографічні прогнози показують що до 2025 року на одного пенсіонера в Європі буде 2,5, а в США – 3,5 особи працездатного населення. Нині в України на одного працюючого – шість непрацюючих. Це пенсіонери, трудові емігранти та неофіційні працівники. Категорія трудових емігрантів та неофіційних працівників має деякі особливості: при отриманні ними заробітної плати, їх роботодавці пенсійні внески до Пенсійного фонду не сплачують. Аналізуючи проблеми, що характерні для України, держава, в особі уповноважених органів, намагається урегульовувати питання пенсійного забезпечення. Реформування системи пенсійного забезпечення України було розпочато з прийняттям Законів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне страхування».

На даний час пенсійні системи в більшості європейських країн базуються на трирівневих моделях, які включають солідарно-розподільну із забезпеченням базового рівня пенсії та накопичувальну(обов’язкову і добровільну) схеми, що поєднуються в різних варіантах. До слова, вибір щодо накопичувальних схем у країнах ЄС досить широкий. Якщо при обов’язковому накопичувальному компоненті інвестування пенсійних коштів здійснюється, як правило, в державні цінні папери, досить надійні, але з невисоким рівнем дохідності, то при добровільному накопиченні варіантів значно більше: пайові інвестиційні фонди, цінні папери, банківські вклади, гра на біржі, придбання нерухомості і дорогоцінних металів тощо. Більшість вітчизняних науковців вважають, що в Україні існують цілком об’єктивні причини розвивати саме третій рівень пенсійного забезпечення[14].

Аналіз теперішньої ситуації в країні, дає підстави зробити висновок проте, що Україна за період з початку впровадження пенсійної реформи не продемонструвала великого прогресу на шляху розвитку недержавних пенсійних фондів та розбудови накопичувальної пенсійної системи. Однак, аналіз досвіду європейських країн, дає можливість побачити, що і в розвинених країнах є свої плюси та мінуси щодо пенсійної системи. Різновидом змішаної системи є солідарно-накопичувальна модель, яка характерна європейським країнам, зокрема Польщі, Швейцарії, Ірландії, частково Італії та Іспанії. Саме ця модель взята за базову нашою державою для створення власної трирівневої пенсійної системи: державна пенсія (накопичувальна), обов’язкове страхування і накопичувальна (корпоративна або особиста). В інших європейських країнах (Великобританія, Швеція) перебудова пенсійної системи відбувалася упорядкуванням розподільних систем і обережного введення накопичувальних елементів. Так, у Великобританії склалася дворівнева пенсійна система: перший рівень – це обов’язкова державна схема, базова пенсія, яка фінансується за рахунок загальних податків і забезпечує пенсіонерам мінімальний дохід. Другий рівень – це трудові пенсії, які залежать від заробітку працівника (введена в дію з 2002 року). Відможе вибирати між участю у державній пенсійній схемі другого рівня або в приватних пенсійних фондах. Участь працівників у приватних системах стимулюється істотними податковими пільгами іу зв’язку з тим, що сьогодні приблизно половина усіх працюючих беруть участь у приватних пенсійних схемах, зобов’язання держави у сфері державного соціального забезпечення скоротилися більш як на 30 %. Сьогодні населення Великобританії охоплено майже на 100 % базовими державними пенсіями, майже на 50 % – системою професійних пенсій і близько 25 % – схемою персональних пенсій. Якщо проводити паралелі із українськими недержавними пенсійними фондами, то професійні пенсії Великобританії подібні до вітчизняних корпоративних недержавних пенсійних фондів, а персональні – відкритих. В першому випадку – учасник фонду прив’язаний до свого працедавця, який здійснює відрахування до пенсійного фонду, а в другому –учасник за власні кошти може сам вибрати фонд, який йому більше до вподоби. Варто зазначити, що для всіх країн європейського Союзу одним із найболючіших питань пенсійної реформи є питання пенсійного віку, оскільки воно зачіпає інтереси відразу кількох поколінь теперішніх і майбутніх пенсіонерів.

Загальна тенденція до підвищення пенсійного віку складається під впливом низки демографічних, економічних і соціальних чинників:

  • збільшення тривалості життя і його активного періоду;
  • обмеженість трудових ресурсів;
  • можливість використовувати професійний та інтелектуальний потенціал працівників старшого віку;
  • необхідність розширення бази платників внесків для збільшення пенсійного бюджету;
  • запобігання загрози поширення бідності серед осіб пенсійного віку; – згладжування розриву в рівні життя працюючих і пенсіонерів.

На даний час кожна країна встановлює пенсійний вік у залежності від своєї власної демографічної ситуації та економічних можливостей і пріоритетів. Однак у керівних органах ЄС все частіше піднімається питання про «гармонізацію» національних законодавств і встановлення єдиної планки пенсійного віку, причому, згідно з рекомендацією Єврокомісії, до 2060 р. його слід підняти до 70 років. Для України, як і для більшості країн Європи, проблема старіння населення і, відповідно, підвищення демографічного навантаження є однією з найбільших проблем. Процес старіння української нації характеризується стрімким зростанням кількості людей, яким виповнилося більше 60 років.

Реформування систем пенсійного забезпечення в окремих країнах Європи здійснювалося за таким напрямами:

  • підвищення віку виходу на пенсію (чоловіки – 65 років, жінки – 60 років);
  • збільшення терміну страхового стажу та періоду відрахувань до пенсійних фондів країни;
  • зміна порядку індексації пенсійних виплат;
  • стимулювання розвитку додаткових професійних накопичувальних пенсійних програм і схем індивідуального пенсійного страхування;
  • збільшення розмірів страхових внесків та модернізація бази їх обчислення.

Таким чином, при наявності деяких відмінностей в пенсійних системах європейських країн, в цілому слід зазначити, що реформування пенсійних систем не має кардинального характеру, а спрямоване на коригування існуючих негативних тенденцій.


  1. Міжнародний досвід у сфері реформування пенсійного забезпечення: питання законодавства та практики

У контексті реформування пенсійної системи України особливу цінність становить досвід країн, яким вдалося забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи, підвищити рівень пенсійного забезпечення громадян та адаптувати систему до демографічних викликів.

Для оцінки доцільності законодавчих змін, передбачених пенсійною реформою в Україні, доцільно звернутися до міжнародного досвіду, зокрема до практик провідних країн світу у сфері пенсійного забезпечення.

Серед таких прикладів значну увагу привертає пенсійна система Швеції, яку часто вважають однією з найсоціальніших у світі. Вона забезпечує пенсіонерам високий рівень доходів, що становить від 60% до 80% від попередньої заробітної плати. Такий результат став можливим завдяки гармонійному поєднанню кількох складових[15]. Швеція є зразком для багатьох країн завдяки гнучкій та фінансово збалансованій пенсійній системі. У 1990-х роках вона перейшла від традиційної розподільчої системи до «нумерованої» (notional defined contribution, NDC) моделі. В основі системи – облік індивідуальних пенсійних внесків на віртуальних рахунках, що створює прямий зв’язок між внесками та розміром майбутньої пенсії. Також частина внесків автоматично спрямовується на обов’язковий накопичувальний рахунок, який інвестується через державні та приватні фонди. Зокрема, обов’язковий пенсійний внесок у розмірі 18,5% від заробітної плати сплачується порівну між працівником і роботодавцем. Із цієї суми 16% спрямовується до солідарної системи, а 2,5% – на персональний накопичувальний рахунок працівника, який може бути відкритий у будь- якому з понад 800 пенсійних фондів, що гарантують мінімальну дохідність 3% річних. Держава при цьому суворо регулює діяльність фондів, зокрема обмежуючи можливості прямих інвестицій у нерухомість та видачу позик. Частина внесків до солідарної системи формує умовні накопичення громадян, які регулярно індексуються з урахуванням темпів зростання заробітної плати та демографічної динаміки. Громадяни Швеції можуть починати отримувати виплати з цієї системи, починаючи з 61 року. Окрім цього, близько 90% найманих працівників беруть участь в умовно-обов’язкових професійних пенсійних програмах (для працівників приватного сектора, держслужбовців тощо). Ці програми закріплені в колективних договорах і передбачають додаткові внески в розмірі від 2% до 5% заробітної плати. У межах таких схем можливий як загальний пенсійний вік у 65 років, так і достроковий вихід – з 55 років у окремих випадках.

Для осіб з низьким рівнем доходів передбачена гарантована державна пенсія у розмірі близько 800 євро, а також субсидії на оплату житла, які можуть покривати до 93% витрат. Повне право на пенсію надається громадянам, які прожили в країні щонайменше 40 років. Важливо зазначити, що розмір пенсії в Швеції прив’язаний до загального стану економіки: у періоди кризи можливе її зниження, а в разі економічного зростання – підвищення. Загалом шведська пенсійна система складається з трьох основних компонентів: гарантованої державної, індивідуальної накопичувальної та умовно-накопичувальної частин, що забезпечує її ефективність і стабільність.

Ще одним прикладом є пенсійна система Австралії, яка також заслуговує на увагу. Отримувати пенсію в цій країні можуть як громадяни, так і іммігранти з постійною візою, за умови дотримання вимог осілості: загальний строк проживання має бути не менше 10 років, з яких щонайменше один період – не менше 5 років безперервного перебування в країні. Право на пенсію настає з 65 років незалежно від статі, але до 2023 року планується підвищення пенсійного віку до 67 років. Система пенсійного забезпечення в Австралії має двокомпонентну структуру: державну (базову) та приватну (накопичувальну). Державну пенсію отримують усі резиденти, які досягли пенсійного віку та відповідають умовам проживання.

Важливим аспектом австралійської пенсійної системи є її підхід до визначення розміру пенсійних виплат. Зокрема, розмір пенсії прямо залежить від рівня доходу: що вищий дохід пенсіонера, то менший розмір пенсійної виплати. Найвищі пенсії надаються самотнім особам, чий щомісячний дохід не перевищує 328 доларів, а також подружжям, загальний дохід яких не перевищує 584 долари на місяць. З метою стимулювання економічної активності серед літніх людей урядом Австралії була впроваджена програма Work Bonus, яка дозволяє не враховувати перші 500 доларів заробітку під час обчислення пенсії. Наприклад, якщо пенсіонер має щомісячний дохід у розмірі 700 доларів, то відповідно до умов цієї програми для цілей пенсійного розрахунку враховуються лише 200 доларів. Це дозволяє особі претендувати на максимальний розмір державної пенсії. Таким чином, австралійська пенсійна система базується на комбінованому підході, що включає дві основні складові: державну та приватну пенсію. Державна пенсія за віком (Age Pension) функціонує на засадах класичної розподільної моделі, фінансується за рахунок державного бюджету та надається всім громадянам і постійним резидентам, які досягли 65-річного віку. Приватна пенсія, своєю чергою, дедалі більше набирає ваги. Протягом останніх десятиліть в Австралії діє законодавча вимога до всіх працюючих громадян – незалежно від статусу – здійснювати обов’язкові відрахування у приватні пенсійні фонди в розмірі 9% від заробітної плати.

Чилі стала першою країною, яка запровадила повністю накопичувальну систему (у 1981 році), де пенсійні кошти зберігаються в особистих рахунках громадян і управляються приватними пенсійними фондами (AFP). Така модель забезпечила зростання рівня заощаджень та інвестицій в економіку. Хоча з часом виникли питання щодо розміру виплат, сам принцип накопичення виявився ефективним для зменшення бюджетного навантаження. Німеччина зберегла солідарну модель, але з широким застосуванням додаткових рівнів пенсійного забезпечення. Запровадження державного стимулювання до добровільного страхування через систему «Рієстерівських» 21 пенсій (Riester-Rente) дало змогу громадянам накопичувати додаткові пенсії, використовуючи податкові пільги та субсидії. Канада реалізує багаторівневу пенсійну систему, де поєднується державна базова пенсія (Old Age Security), внескова система (Canada Pension Plan) і приватне добровільне страхування. Особливістю є прозорість, стабільність інвестиційного механізму та ефективне державне регулювання. Кожна з наведених моделей має свої особливості, зумовлені національним контекстом, проте спільним є прагнення до фінансової збалансованості, стимулювання особистої відповідальності за майбутнє забезпечення та адаптивності системи до демографічних змін.

Найефективнішими в контексті пенсійного забезпечення визнано системи Чилі та Швеції. США демонструють найнижчий індекс, що може бути пов’язано з домінуванням приватних систем і нерівномірністю охоплення. Загалом, високі значення індексу вказують на якісне поєднання адекватності виплат, фінансової сталості та ефективного управління.

Отже, можна стверджувати, що універсальної або досконалої моделі пенсійного забезпечення не існує. Проте комбіновані пенсійні системи, які поєднують елементи різних підходів, виявляються ефективнішими порівняно з виключно солідарними моделями. Це пояснюється тим, що багаторівнева система є менш вразливою до демографічних викликів і дозволяє ефективніше управляти накопиченими ресурсами.

Світовий досвід реформування пенсійних систем свідчить, що повний перехід від розподільчої моделі до накопичувальної є складним і тривалим процесом. Саме тому більшість країн зупинились на впровадженні багаторівневої системи, яка поєднує переваги різних механізмів і водночас знижує ризики, забезпечуючи більшу фінансову стійкість.

Реформування пенсійних інститутів в розвинених країнах на сучасному етапі здійснюється на основі паралельного розвитку двох пенсійних систем і їх нормативно-правової бази: державної, яка гарантує пенсійне забезпечення для всіх громадян, та недержавної, яка передбачає додаткові надбавки до пенсій для робітників, а також різних категорій самозайнятого населення. Тут мається на увазі особливий підхід до реформування інститутів пенсійного забезпечення, направленого на створення дуалістичної пенсійної системи. Розглядаючи інституційну основу недержавного пенсійного страхування в Європейських країнах, слід зазначити, що їх основа формується за рахунок недержавних пенсійних фондів та страхових компаній. Так, модель пенсійної системи Франції представлена обов’язковими і добровільними складовими. Обов’язкову частину пенсійної системи формують основний режим (Regime general) і обов’язкове додаткове пенсійне накопичення. Обов’язкове додаткове пенсійне забезпечення стосується всіх категорій громадян і включає дві підсистеми: пенсійний режим ARRCO (Асоціація режимів додаткових пенсій) і пенсійний режим AGIRC (Загальна асоціація пенсійних установ). Щодо добровільних пенсійних накопичень як компоненти французької пенсійної системи, то вона представлена різними схемами: пенсійний план заощаджень PERP (громадяни вибирають розмір внеску і самостійно його сплачують); система регулярних додаткових внесків (контракти Lois Madelin); PERCo-план (інвестування внесків співробітників в страхові компанії, банки роботодавцями-компаніями, що працюють в даній системі); Prefon (система додаткового пенсійного забезпечення державних службовців, форма колективних пенсійних накопичень, при якій роботодавець сплачує внески за умови підписання договору на зазначені виплати з працівником; працівник отримує виплати по закінченню кар'єри зі звільненням від сплати податків (при виході на пенсію за ініціативою роботодавця) і з їх сплатою при виході на пенсію за власною ініціативою) та інші. Відмінна риса французької 65 системи додаткового пенсійного страхування полягає в тому, що вона ґрунтується на принципі нефондованості в процесі акумуляції і розподілі коштів, при тому, що дана система має власні резерви на державному рівні, що розподіляються і використовуються в установленому порядку. Перевага функціонуючої у Франції системи додаткового пенсійного страхування полягає в її гнучкості для працівників, оскільки полегшує їм можливість змінювати місце праці, зберігаючи при цьому право на отримання пенсії протягом всієї кар'єри (дана особливість не властива системам добровільного пенсійного страхування, що функціонують в інших зарубіжних країнах і спрямована на утримання працівника в одній організації)[16]. Необхідним для аналізування є досвід організації пенсійної системи в Сполучених Штатах Америки, де склався своєрідний симбіоз державних і приватних пенсійних інститутів. Американська пенсійна система передбачає забезпечення працівників трьома видами пенсій: державною, колективною (корпоративною, тобто пенсією, що перераховується роботодавцем), а також приватною індивідуальною, яка представляє собою особистий пенсійний рахунок громадянина. Державна складова системи пенсійного забезпечення в США є прикладом класичної розподільчої пенсійної системи, в рамках якої представники працюючого населення сплачують внески до відповідних фондів, а пенсіонери, відповідно, отримують виплати з бюджетів цих фондів. Розподільча пенсійна система США включає в себе Загальну федеральну програму, розраховану на населення, зайняте в приватному секторі економіки (ця програма забезпечує громадян мінімальною базовою пенсією в рамках Закону про соціальне страхування, 1935 р.). Інститут накопичувальних пенсій в розглянутій країні представлений як державними, так і недержавними пенсійними програмами. Крім державної програми, що представляє розподільчу модель системи пенсійного забезпечення, існують накопичувальні програми забезпечення громадян, які працюють на федеральний уряд і органи місцевої влади. Що стосується громадян, зайнятих в приватному секторі економіки, то 66 вони включені в додаткові державні пенсійні програми, що організовуються за місцем їх роботи[17]. При цьому існує два варіанти формування бюджетів накопичувальних пенсійних програм: за рахунок відрахувань організацій-роботодавців або за рахунок внесків найманих працівників і підприємців. У першому випадку працівники організацій у фінансуванні програми участі не беруть. У другому випадку – кожен майбутній пенсіонер розпоряджається своїми пенсійними коштами шляхом вибору керуючої компанії, яка в подальшому буде інвестувати його пенсійні накопичення (право на пенсію тут залежить від величини трудового стажу в конкретній організації). Великої популярності в США протягом останніх десятиліть набули особисті пенсійні рахунки (IRA - individual retirement account), які відкриваються в страхових компаніях: щорічний внесок тут становить 2 тис. доларів США, причому кошти з рахунку не можна знімати до досягненні віку 59,5 років, і при досягненні вкладником 79,5 років рахунок автоматично закривається відповідно до норм американського законодавства (режим використання індивідуальних рахунків в системі пенсійного забезпечення в США суворо регламентується федеральним законом (The Employee Retirement Income Security Act of 1974 – ERISA). Зазначеним федеральним законом також була створена Корпорація пенсійних гарантій (The Pension Benefit Guaranty Corporation – PBGC), яка входить в структуру федерального уряду, і спрямована на управління і контроль над програмами пенсійного страхування. Корпорація пенсійних гарантій здійснює пенсійні виплати громадянам США, які довірили свої заощадження корпоративним пенсійним фондам, програми виплат в яких до зазначеного моменту припинилися, а також громадянам, чиї накопичення були розташовані в корпоративних пенсійних фондах, які виявилися не в змозі виконати свої зобов'язання по виплаті пенсій внаслідок серйозних фінансових проблем роботодавця[18]. Як було зазначено раніше, в більшості розвинених державах світу основними учасниками пенсійної системи є недержавні пенсійні фонди і 67 страхові компанії, що становлять інституційну основу недержавного пенсійного страхування. Так, в Німеччині функціонує три види додаткових пенсійних інститутів, що фінансуються за участю коштів держави, а також, п'ять видів додаткового пенсійного забезпечення, які фінансуються за рахунок коштів приватних осіб. Додаткове пенсійне страхування в цій країні реалізується на основі різних організаційно-правових вимог, як в рамках пенсійної системи підприємств, так і в формах, що передбачають відділення пенсійних активів від підприємств і їх управління самостійними пенсійними організаціями і страховими компаніями (особливістю німецької пенсійної системи є здійснення додаткового пенсійного страхування на рівні окремих фірм, що в майбутньому визначає залежність розміру пенсії, в тому числі, і від тривалості трудового стажу в конкретній організації)[19]. Додаткове пенсійне страхування в рамках підприємства здійснюється також в Канаді. Пенсійна система цієї північноамериканської країни передбачає колективні пенсійні плани працівників, причому страхування здійснюється за рахунок внесків громадян і роботодавців. Дана система спрямована на забезпечення соціального захисту працівників і зростання їх особистих заощаджень (тут необхідно відзначити, що існують такі країни, де пенсійні системи, що фінансуються роботодавцями, є обов'язковими: до них належать, наприклад, Австралія і Швейцарія)[20]. Слід зазначити, що корпоративні пенсійні плани набули широкого поширення у Великобританії, де вони охоплюють близько половини працюючих (відповідно до британського законодавства, всі роботодавці в країні зобов'язані сплачувати внески в установленому розмірі в систему додаткового пенсійного страхування за участю страхових компаній, або ж створювати власні пенсійні фонди). Крім цього, уряд цієї країни також стимулює забезпечення пенсії за допомогою індивідуальних пенсійних планів, які є альтернативою корпоративним. Від розміру накопичень залежить величина виплат по державній системі пенсійного забезпечення[21].


Укладач: Доцент кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук, професор Валентина МИРОНЕНКО


[1] Доценко І. Система пенсійного забезпечення в Україні: сучасні тенденції та перспективи розвитку. Herald of Khmelnytskyi National University . Economic sciences . 2025, № 1. С. 155.

[2] Див.: Шумило М.М. Правовідносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Дисертація н а здобуття наук. ступ. докт. юрид. наук за спец. 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення. Національний університет «Одеська юридичн а академія», Одеса, 2016.

[3] Соломка О.М. Пенсійне забезпечення в системі соціального захисту населення. Дисертація на здобуття наук. ступ. канд. екон.наук за спец. 08.01.01 – економічна теорія. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2006.

[4] Сивак С.М. Правові проблеми пенсійного забезпечення в Україні. Дисертація на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук за спец. 12.00.05 - трудове право та право соціального забезпечення. Київський університет імені Тараса Шевченка

[5] Кондрат І.Ю. Пенсійне забезпечення в Україні і світі. Науковий вісник НЛТУ України. 2009. Вмп. 19.3. С. 204-208.

[6] Дідківська Т.О. Поняття та сутність пенсійного забезпечення в Україні: сучасні реалії та перспективи розвитку. Форум права. 2012. № 1. С. 253-257.

[7] Сокуренко О.А. Основні принципи пенсійного забезпечення в Україні. Наукові записки. 2020. №8. С. 33-36.

[8] Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: навч. посіб. Київ : Знання, 2005. С. 141-145.

[9] Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Закон України № 1058-IV від 09.07.2003 (в ред. 07.09.2025). Відомості Верховної Ради України. 2003, №№ 49-51, ст. 376.

[10] Пунтус Д.А. Соціальне забезпечення як право людини та обов’язок держави. Південноукраїнський правничий часопис. 2024. №2. С. 136-137.

[11] UN Committee on Economic, Social and Cultural Rights, general comment No. 19: The right to social security (Article 9 of the Covenant), 4 Feb. 2008, E./C.12/GC/19, paras 43–51

[12] Лояк Л.М. Пенсійне забезпечення в Україні: сучасні реалії та європейський досвід. Науковий вісник ІФНТУНГ. 2018. № 2 (18). С. 36.

[13] Смутчак З.В. Система пенсійного забезпечення як складова соціального захисту населення. Економічний вісник. Запорізької державної інженерної академії. 2016. Вип. 5 2 (15). С.66.

[14] Вишневська О. А. Пенсійна реформа: зарубіжний досвід для України. Аспекти публічного управління.  2016. № 8. С. 42–48.

[15] Козак Т.М. Досвід провідних країн світу в побудові дієвої пенсійної системи. Інвестиції : практика та досвід. 2017. № 23. С.120-125.

[16] Boulhol, H., 2019. Towards a Universal Pension Points System in France. Intereconomics 2020. №2. p. 82.

[17] Миргород-Карпова, В.В., Корощенко, К.Р., 2020. Функціонування пенсійної системи України, Великобританії та США: порівняльно-правова характеристика. Правові горизонти. Вип. 21 (34). с. 141.

[18] Стопчак, А.Ю. Світовий досвід розвитку недержавного пенсійного страхування. Вісник Хмельницького національного університету. 2014. № 5, т. 1. с. 117.

[19] Маслічук, С.А.Фінансові аспекти реформування пенсійних систем. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». 2014. Вип. 25. с. 119–124.

[20] Szczur M.A. The Pension System in Canada: A Success to Follow? Old-Age Pension Systems Outside Europe. 2016. № 1. р. 16.

[21] Oesch, D., 2008. Stratifying welfare states: class differences in pension coverage in Britain, Germany, Sweden and Switzerland. Swiss Journal of Sociology, vol. 34, no. 3, p. 533.