Право соціального забезпечення

ТЕМА № 3: Правовідносини у сфері соціального забезпечення

ПЛАН

Види та класифікація правовідносин у сфері соціального забезпечення.
Підстави виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин.
Конституційні соціальні ризики.
Страховий та трудовий стаж.

Види та класифікація правовідносин у сфері соціального забезпечення

Соціально-забезпечувальні правовідносини. Науковець І. Б. Сташків виокремлює такі ознаки соціально-забезпечувальних правовідносин:

учасники правовідношення персоніфіковані, тобто названі поіменно. Чітко визначені орган соціального забезпечення, який має певні повноваження у сфері соціального захисту населення (названі його реквізити), та фізична особа, яка має право на конкретний вид соціального забезпечення (прізвище, ім’я та по батькові, місце проживання, інші дані про неї);
більшість правовідносин у сфері соціального забезпечення мають двосторонній характер: право фізичної особи кореспондує обов’язок органу соціального забезпечення і навпаки;
наявність індивідуального об’єкта, щодо якого виникло правовідношення. Ним виступає пенсія, допомога, соціальна послуга, пільга[1].

Підтримуючи позицію вченого щодо персоніфікації соціально-забезпечувальних відносин, доповнимо, що кожен отримувач соціального забезпечення має свій конкретний розмір соціальних послуг, який визначається багатьма чинниками (тривалістю трудової діяльності, сплатою страхових внесків, розміром середнього заробітку тощо) та конкретний, підібраний на основі оцінювання індивідуальних потреб особи комплекс соціальних послуг (страхових та нестрахових).

Страхові соціальні послуги надаються в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування та загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Натомість нестрахові – в системі надання соціальних послуг надавачами державного, комунального та недержавного секторів.

Загалом процедура призначення соціального забезпечення має заявницький характер.

Аналіз чинного законодавства у сфері соціального забезпечення дає підстави виокремити декілька форм звернення:

оформлення заяви та подання необхідного переліку документів, що підтверджують право особи на призначення конкретного виду та розміру соціального забезпечення.
без заяви, подаються тільки необхідні документи;

Наприклад, у випадку призначення страхових виплат у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності особа подає лише листок непрацездатності.

оформлення заяви, без документів, на договірній основі. Наприклад, у випадку надання соціальних послуг за плату.

Соціально-забезпечувальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються у таких сферах соціального забезпечення:

у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування;
у сфері недержавного пенсійного забезпечення;
у сфері надання (нестрахових) соціальних послуг осо-бам, які опинилися в складних життєвих ситуаціях;
у сфері призначення та виплати державних соціальних допомог, пільг та компенсацій.

Кожний з цих видів правовідносин класифікують за об’єктом правовідносин, який прийнято вважати тим благом, що становить мету участі у правовідносинах особи.

Наприклад, у разі, коли об’єктом правовідносин є пенсія, то відносини є пенсійними, а якщо страхова виплата – страхові.

Зокрема, в пенсійній солідарній системі пенсійна виплата поділяється на пенсію по інвалідності; в разі втрати годувальника та пенсію за віком. Оскільки механізм призначення цих пенсійних виплат різниться, то є закономірним водночас виокремлювати підвиди соціально-забезпечувальних правовідносин за видами соціальних виплат.

Важливо, що за часом надання відповідної соціальної виплати та соціальних послуг соціально-забезпечувальні правовідносини поділяють на: – постійні; – тимчасові.

Наприклад, постійні правовідносини характеризують довічне (протягом життя отримувача соціального забезпечення) надання певної соціальної виплати (пенсії, державної соціальної допомоги тощо).

Тимчасові правовідносини вказують, що відповідно до норм чинного законодавства особі призначається соціальне забезпечення (соціальні виплати чи соціальні послуги) на певний строк.

Це може бути обумовлено певною обставиною або із закінченням певного терміну.

Зокрема, відповідно до постанови КМУ від 27.12.2001 р. № 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» державна соціальна допомога при народженні дитини, яка народилася до 31 грудня 2025 р. включно, надається у розмірі 41280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами.[2]

Проте відповідно до постанови КМУ від 31.12.2025 р. № 1805 «Деякі питання надання державної допомоги сім’ям з дітьми» (набирає чинності з 01.01.2026 р.) передбачено, додатково призначення і виплати допомоги при народженні першої та кожної наступної дитини у розмірі 50000 гривень ПФУ.

Обставини можуть бути різні. Наприклад, встановлення батьківства позбавляє жінку допомоги, яка призначається одиноким матерям.

Соціально-забезпечувальні правовідносини в процесі отримання соціального забезпечення можуть змінюватися та припинятися на певний строк (призупинятися) або назавжди внаслідок настання визначених законодавством обставин, перелік яких, зазвичай, є вичерпним до відповідного закону.

Зміна правовідносин означає, що соціальне забезпечення продовжує надаватися, однак може змінитися, наприклад його розмір. Так, коли особі встановлено іншу групу інвалідності, то здійснюється перерахунок соціальних виплат.

Призупинення правовідносин передбачає, що виникли обставини, які унеможливлюють подальше надання соціального забезпечення до їхнього усунення.

Наприклад, якщо особа з інвалідністю пропустить строк періодичного медичного огляду, то соціальні виплати у зв’язку з цим призупиняються.

Проте, у сучасній системі встановлення інвалідності в Україні (яка функціонує з 1 січня 2025 р. замість ліквідованої системи медико‑соціальних експертних комісій — МСЕК) встановлення ступеня обмеження життєдіяльності та потреби особи у соціальних гарантіях здійснюється шляхом оцінювання повсякденного функціонування особи спеціальними експертними командами.

У межах цієї нової системи оцінювання документи, що засвідчували інвалідність, залишаються чинними до моменту наступного оцінювання у разі, якщо інвалідність була встановлена безстроково. У такому разі особа не зобов’язана проходити періодичне оцінювання, а всі права, гарантії та соціальні виплати, включно з пенсіями та іншими видами допомог, зберігаються без обмеження строку.

Якщо ж інвалідність була встановлена зі строком перегляду, або у рішенні експертної команди визначено строки для наступного оцінювання, то повторне оцінювання повсякденного функціонування має бути пройдене у встановлений строк. Ця процедура є необхідною для підтвердження актуального стану здоров’я особи та збереження наданих прав, гарантій і виплат.

У разі пропуску строку повторного оцінювання без поважних причин (наприклад, за власної необачності чи ухиляння), право на підтвердження актуального стану може не бути встановлене вчасно, що теоретично може призвести до відтермінування або призупинення деяких прав чи гарантій до моменту фактичного проходження оцінювання. Але важливо відзначити, що правове регулювання 2025–2026 рр. містить механізми продовження строків та винятки, зокрема:

для осіб, які через об’єктивні обставини не могли пройти оцінювання у встановлений строк (зокрема через бойові дії або перебування на тимчасово окупованих територіях);
для осіб з тяжкими порушеннями функцій організму;
для осіб, статус яких встановлений безстроково – повторне оцінювання не потрібне;

Ці винятки дозволяють зберегти соціальні виплати та пільги до моменту проходження оцінювання або до встановлених строків для оцінювання повсякденного функціонування.

Для осіб, у яких строк повторного оцінювання настав у перехідний період впровадження нової системи (наприклад, на початку 2025 р.), законодавство передбачило автоматичне подовження строків, щоб уникнути втрати соціальних гарантій через технічні зміни в системі або несвоєчасне проходження оцінювання.

Припинення правовідносин – це безповоротний процес, коли надання соціального забезпечення у порядку та на умовах, визначених законодавством вичерпано, або ж виникли обставини, з настанням яких соціальне забезпечення припиняється.

Автори колективного видання академічного курсу «Право соціального забезпечення України», зокрема В. Я. Бурак, П. Д. Пилипенко, С. М. Синчук, зазначають, що соціально-забезпечувальні правовідносини можуть бути і регулярними, і одноактної дії.

Ці науковці вважають, що виплата пенсій усіх видів здійснюється щомісяця впродовж певного періоду, на якій вона призначена: наприклад, пенсії за віком та вислугу років призначаються довічно, по інвалідності – на весь час інвалідності особи або довічно, пенсії в разі втрати годувальника – до досягнення повноліття дітьми померлого годувальника.

Водночас такий вид соціального забезпечення як допомоги є переважно одноразовим (допомога по вагітності та пологах, допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю тощо). Надання соціальних послуг також може відбуватися або одноразово, або регулярно (протягом тривалого часу). Наприклад, побутове обслуговування одиноких осіб похилого віку органами соціального забезпечення здійснюється регулярно (2–3 рази на тиждень) протягом тривалого часу, а забезпечення інвалідів засобами пересування має одноразовий характер[3].

Допоміжні правовідносини. Допоміжні правовідносини виникають, змінюються та припиняються у таких сферах соціального забезпечення:

у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування;
у сфері недержавного пенсійного забезпечення;
у сфері надання соціальних послуг;
у сфері призначення та виплати державних соціальних допомог, пільг, та компенсацій.

Процедурні. Більшість науковців вважають, що до допоміжних правовідносин належать процедурні.

Вважається, що вони не можуть існувати поза соціально-забезпечувальними правовідносинами, проте, на наш погляд, це не зовсім відповідає правовим нормам, які забезпечують правомірну поведінку управомоченої особи.

Наприклад, особа, якій встановлено інвалідність закономірно звернеться за призначенням їй соціального забезпечення. Проте, такого обов’язку вона немає. Отже, встановлення інвалідності і це процес, що врегульований процедурними нормами, який відмежований на цій стадії від соціально-забезпечувальних правовідносин.

Метою процедурних правовідносин є встановлення окремих юридичних фактів (чи юридичних складів), які необхідні для набуття права на конкретний вид соціального забезпечення.

Відповідно процедурні правовідносини виникають між фізичною особою та уповноваженим законом суб’єктом, який являє собою певний колективний орган (зазвичай, комісія).

Комісії є різними за своїм призначенням. Вони або встановлюють соціальний ризик, або підтверджують право на соціальне забезпечення. (спеціальна комісія ухвалює рішення про набуття статусу ветерана війни).

Паралельне існування процедурних та соціально-забезпечувальних правовідносин здійснюється в процесі звернення за призначенням соціального забезпечення. Наприклад, в процесі оформлення пенсії, страхових виплат, державних соціальних допомог, пільг, компенсації. Адже ухваленню рішення про призначення чи відмову у призначенні соціального забезпечення уповноваженим суб’єктом передує документальна перевірка для з’ясування права особи на відповідний вид соціальне забезпечення (щодо правильності оформлення заяви, відповідність викладених у ній даних про заявника паспорту та іншим документам, попередня правова оцінка змісту та належного оформлення представлених документів тощо).

Якщо подано не повний пакет документів, то це не є причиною для відмови у призначенні соціального забезпечення.

Натомість уповноважений суб’єкт повідомляє заявника про недоліки і (або) необхідні документи і надає час для їх збору та виправлення помилок. Наприклад, щодо призначення державної допомоги сім’ям з дітьми становить 1 місяць з дня, коли заявник отримав повідомлення від органу соціального захисту про необхідність подання документів. Тоді день звернення вважається день прийняття або відправлення заяви.

Водночас до аналогічних правовідносин щодо призначення державної соціальної допомоги дітям з інвалідністю та особам з інвалідністю з дитинства застосовується строк 3 місяці.

Також процедурні правовідносини можуть виникати під час отримання соціального забезпечення. Наприклад, коли є потреба особи з інвалідністю пройти медичний переогляд задля подальшого підтвердження права на певний вид та розмір соціального забезпечення.

Щодо соціальних послуг, то окрім документальної перевірки вирішальне значення має результат оцінювання індивідуальних потреб та спроможність їх задовільнити саме надавачем соціальних послуг.

Вважається, що завершуються процедурні правовідносини з ухваленням юридично значущого рішення компетентного органу про встановлення чи не встановлення певних юридичних фактів. Таке рішення характеризує досягнутий результат діяльності уповноваженого суб’єкта, що ухвалюється у строки визначені законодавством. Тому процедурні правовідносини завжди строкові.

Отже, такі правовідносини нерідко зливаються з соціально забезпечувальними, але і можуть завжди їм передувати.

Так процедурні правовідносини можна поділяти за суб’єктом встановлення права особи на отримання соціального забезпечення на:

правовідносини за участю недержавних пенсійних фондів у системі недержавного пенсійного забезпечення;
правовідносини за участю структурних підрозділів соціального захисту населення в системі призначення та виплати державних соціальних допомог, пільг та компенсацій;
правовідносини за участю комісії (уповноваженого) із соціального страхування в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;
правовідносини за участю комісії з соціального страхування в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

Проте, якщо особа (потерпілий) добровільно застрахована, то правовідносини виникають не з комісією соціального страхування, а з управлінням (відділенням) Фонду соціального страхування.

правовідносини за участю територіального центру зайнятості в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;
правовідносини за участю територіального відділення Пенсійного фонду України в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
правовідносини за участю надавачів соціальних послуг державного, комунального, недержавного секторів, зокрема фізичних осіб.

Такі правовідносини тривають із дотриманням такої послідовності :

звернення з заявою до відповідного уповноваженого органу щодо встановлення юридично значущого факту (фактичних складів) для набуття права на призначення конкретного виду соціального забезпечення.
перевірка документів, їхнього змісту та обґрунтованості обставин, які дають право на отримання соціального забезпечення.

У певних випадках це може бути анкетування особи, отримання інформації від особи, інших суб’єктів, особливо щодо надання соціальних послуг.

прийняття рішення про відмову чи надання соціально-го забезпечення в межах певного строку (зазвичай протягом 10 календарних днів з дня звернення) та доведення його до відома заявника.

Важливо, що коли особа виконала усі умови призначення соціального забезпечення з дотриманням відповідного порядку, то відмова є обґрунтованою тільки на основі визначених у законодавстві причин відмови і не передбачає права для уповноваженого суб’єкта діяти на власний розсуд.

Такі вимоги поширюються і на систему недержавного соціального забезпечення за участю надавачів соціальних послуг недержавного сектору системи надання соціальних послуг, зокрема фізичних осіб та недержавних пенсійних фондів недержавного пенсійного забезпечення.

Однак їхні рішення не є окремими актами індивідуальної дії, а передумовою до укладення договору про надання соціальних послуг або пенсійного контракту.

Натомість і в системі державного соціального забезпечення акт (рішення) компетентного органу набуває ознак офіційного документу, який можна оскаржити.

Верховний Суд неодноразово надавав їм правову оцінку. Зокрема, у судовій справі № 9901/307/19 від 19.02.2020 р. він зазначив, що індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов’язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб’єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб’єктивні права та/чи обов’язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов’язковість) вичерпується одноразовою реалізацією[4].

Другу групу процедурних правовідносин вирізняє особливий учасник, який вступає у правовідносини з метою встановлення соціального ризику або підтвердження його наявності.

До таких учасників належать передусім колегіальні органи та експертні структури, зокрема:

експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування (що замінили ліквідовану МСЕК);
лікарсько-консультативні комісії (ЛКК) для дітей;
територіальні центри зайнятості;
спеціальні комісії, створені законодавством України або в межах компетенції відповідного органу (зокрема, роботодавця).

В Україні встановлюються такі соціальні ризики, як безробіття, інвалідність, а також обставини, що спричинили їх виникнення, і на підставі яких особа набуває певних соціальних ознак або додаткового соціального статусу.

До таких обставин належать факти, що мають юридичне значення, наприклад:

участь у бойових діях;
участь у подоланні наслідків Чорнобильської катастрофи;
нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання;
інші обставини, визначені законодавством України.

Процесуальні. Науковці С. М. Прилипко, Б. І. Сташків, І. С. Ярошенко вважають, що до допоміжних правовідносин належать також процесуальні правовідносини.

Особливість процесуальних правовідносин у сфері соціального забезпечення полягає у тому, що такі правовідносини виникають у разі звернення особи зі скаргою до компетентного органу з метою поновити, на її думку, порушене право (наприклад, відмова у перерахунку соціальних виплат, відмова у призначенні соціального забезпечення чи його припинення (призупинення).

Таким компетентним органом є або судова інстанція або вищий орган у порядку підлеглості. Наприклад, рішення про відмову у наданні державної соціальної допомоги можна оскаржити до Управління соціального захисту населення, яке по відношенню до структурного підрозділу соціального захисту населення є вищим органом.

Такі суб’єкти мають розглянути скаргу та ухвалити відповідне рішення про її задоволення або відмову у цьому.

Проте судовий порядок оскарження, на думку більшості науковців, не є частиною процесуальних правовідносин.

Так процесуальні правовідносини в межах оскарження до вищого органу передбачають таку послідовність:

звернення зі скаргою;
перевірка документів, їхнього змісту та обґрунтованості обставин, які дають право на отримання соціального забезпечення;
ухвалення рішення за розглядом скарги та доведення його до відома скаржника.

Наприклад, право оскарження рішення про відмову чи припинення надання соціального забезпечення до вищого органу. Але такий механізм передбачений тільки тоді, коли йдеться про уповноваженого суб’єкта органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Коли надавачем соціального забезпечення є суб’єкт недержавного сектору, зокрема фізична особа, то процедура оскарження характеризує вже винятково судове провадження.

Також за новим Законом України «Про соціальні послуги» передбачено тільки можливість оскаржити рішення про відмову у наданні соціальної послуги у судовому порядку (п. 4 ст. 21 Закону України «Про соціальні послуги»).

Верховний Суд у судовій справі №554/5119/16-а від 30.01.2020 р. зазначив, що предметом позову в категорії справ стосовно соціального забезпечення є дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, пов’язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами, а тому строк на соціальний захист та строки звернення до суду залежать також від виду відповідного платежу як форми соціального захисту з боку держави.

Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальне забезпечення розпочинається з моменту отримання відповідним суб’єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. Своєю чергою, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту, коли особа дізналася або мала дізнатися про таке порушення своїх прав, крім випадків, якщо інше не передбачено законом[5].

Такі висновки можна спроектувати на площину оскарження до вищого органу, коли відлік часу для звернення, як видається, доцільно пов’язувати з доведеним у письмовому вигляді рішенням про відмову, припинення чи призупинення надання соціального забезпечення.

Соціально-страхові. Соціально-страхові правовідносини забезпечують передусім функціонування системи загальнообов’язкового державного соціального страхування та загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Участь особи в соціально-страхових правовідносинах до настання відповідного соціального ризику обмежується сплатою страхових внесків. У трудових відносинах це фіскальне навантаження покладене на роботодавця з моменту укладення трудового договору. Працівник автоматично належить до обов’язково застрахованих осіб, тому соціально-страхові правовідносини виникають в силу укладення трудового договору і не потребують додаткових заяв чи документів.

Подібну функцію виконує договір про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, за яким фізична особа самостійно виявляє бажання брати участь у соціально-страхових правовідносинах шляхом сплати страхових внесків.

Адміністрування соціально-страхових правовідносин здійснюють територіальні органи Пенсійного фонду України, які акумулюють кошти, розподіляють їх та виплачують страхові допомоги у разі настання страхового випадку.

Соціально-страхові правовідносини виконують передусім допоміжну функцію, на відміну від соціально-забезпечувальних правовідносин, які виникають, змінюються та припиняються на підставі встановлених законом соціальних обставин (наприклад, настання інвалідності, смерті, втрати працездатності).

Така участь має тристоронній характер:

страховик – територіальний орган ПФУ як адмініструючий орган;
страхувальник – роботодавець або особа, що сплачує страхові внески;
застрахована особа – фізична особа, на користь якої здійснюється страхове забезпечення у разі настання соціального ризику.

Соціально-страхові правовідносини також проявляються у системі недержавного пенсійного забезпечення, з тією різницею, що:

замість страхових внесків сплачується пенсійний внесок за умовами пенсійного контракту;
після досягнення пенсійного віку виплата недержавної пенсії здійснюється страховою організацією на підставі договору страхування довічної пенсії протягом життя фізичної особи.

Підстави виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин

Поняття соціальних ризиків. Виникнення, зміна та припинення соціально-забезпечувальних правовідносини здійснюється на підставі юридичних фактів. У теорії права такими вважають конкретні реальні життєві обставини, які передбачені юридичними нормами та спричиняють юридичні наслідки – виникнення, зміну або припинення суб’єктивних прав та обов’язків учасників певних правовідносин.

Правові засади реалізації права людини на соціальне забезпечення теж базуються на соціально-значущих обставинах, які породжують виникнення, зміну та припинення правовідносин щодо надання конкретного виду та розміру соціального забезпечення. Вони окреслені науковцями теоретичним поняттям «соціальний ризик».

Законодавчого визначення соціального ризику немає, що зумовлює розвиток значної кількості підходів до розуміння цього поняття.

Зокрема, вчений С. М. Прилипко (автор докторської дисертації «Предмет права соціального забезпечення») зазначає, що об’єктивною основою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, урегульованих правом, виступають соціальні ризики, через які особа втрачає роботу чи інші засоби для існування з незалежних від неї причин і самостійно не може подолати те скрутне становище, у якому вона опинилася (втрата годувальника, роботи, техногенна катастрофа, тяжке матеріальне становище, самотність тощо)[6].

Автори колективного видання академічного курсу «Право соціального забезпечення України», зокрема науковці В. Я. Бурак, П. Д. Пилипенко, С. М. Синчук, під соціальним ризиком розуміють соціально значущу обставину, з настанням якої громадяни (члени їх сімей) не здатні самостійно себе утримувати, тому потребують додаткового матеріального захисту з боку держави[7].

Аналіз чинного законодавства у сфері соціального забезпечення дає змогу виокремити базові ознаки цього поняття, а саме:

їх перелік у законодавстві є вичерпним;
є підставою для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення;
зазвичай вони є необхідним елементом юридичного складу, який становить набір юридичних фактів і в сукупності веде до виникнення, зміни або припинення соціально-забезпечувальних правовідносин;
здебільшого мають об’єктивний характер;
характеризують ймовірність, а не безумовність, виникнення для особи (сім’ї) певних життєвих обставин, за яких надається соціальна підтримка;
потребують у процесі реалізації права на соціальне забезпечення документального підтвердження, як здебільшого і обставин, за яких вони настали;
негативні загалом наслідки соціальних ризиків компенсуються системою соціального забезпечення, що спрямована передусім на матеріальну підтримку особи:
соціальні ризики є по суті і конституційними, і законодавчими гарантіями реалізація права на соціальне забезпечення.

Умови та порядок призначення того чи іншого виду та розміру соціального забезпечення багато в чому залежить не тільки від наявного соціального ризику, але і обставин, за яких він настав як певної події.

Зокрема, умови та порядок та навіть тривалість надання допомоги по безробіттю може залежати від обставин втрати роботи. Наприклад, має значення чи особа звільнена за порушення трудової дисципліни, у зв’язку зі скорочення чисельності (штату) працівників або ж за угодою сторін.

Натомість обставини, що зумовили настання інвалідності стають координати для правильного застосування законодавчих норм. Так інвалідність, яка настала внаслідок нещасного випадку на виробництві надає можливість отримувати, наприклад, виплати у зв’язку зі стійкою втратою професійної працездатності. Забезпечення громадського порядку, оборона країни зумовлює виникнення зовсім іншого роду правовідносин за участю військовослужбовців та прирівняних до них осіб. Інвалідність, яка спричинена загальним захворюванням застрахованого працівника є умовою отримання пенсії по інвалідності у солідарній системі пенсійного забезпечення. Натомість відсутність у нього страхового стажу дає можливість отримувати лише державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію.

Закон України «Про соціальні послуги» теж розмежовує соціальний ризик і багато чинників, які їх зумовлюють. Відповідно до ст. 1 наведеного акту таким єдиним соціальним ризиком закріплено складні життєві обставини, що негативно впливають на життя, стан здоров’я та розвиток особи, функціонування сім’ї, які особа/сім’я не може подолати самостійно.

Отже, негативний вплив соціального ризику особа відчуває не тільки на благах матеріального характеру. Але він позначається також на стані здоров’я (фізичному та психічному), розвитку особи, функціонуванні її сім’ї, зміні життєвих позиції та цінностей тощо.

Наведений закон виокремлює такі чинники, наприклад, як похилий вік; часткова або повна втрата рухової активності, пам’яті; невиліковні хвороби, хвороби, що потребують тривалого лікування; психічні та поведінкові розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин; інвалідність; бездомність; безробіття; малозабезпеченість особи; поведінкові розлади у дітей через розлучення батьків; ухилення батьками або особами, які їх замінюють, від виконання своїх обов’язків із виховання дитини; втрата соціальних зв’язків, у тому числі під час перебування в місцях позбавлення волі; жорстоке поводження з дитиною; насильство за ознакою статі; домашнє насильство; потрапляння в ситуацію торгівлі людьми; шкода, завдана пожежею, стихійним лихом, катастрофою, воєнними (бойовими) діями, терористичним актом, збройним конфліктом, у тому числі тимчасовою окупацією, сексуальним насильством, пов’язаним із збройною агресією Російської Федерації проти України, примусовим переміщенням або депортацією, вимушеним внутрішнім переміщенням, позбавленням особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги»)[8].

Види соціальних ризиків. Багатогранність змін та викликів суспільного і особистого життя людини вносять корективи у систему соціальних ризиків та сприяє її постійному оновленню. Деякі соціальні ризики втрачають свою соціальну значущість для людини, інші ж – навпаки потребують негайного законодавчого закріплення.

Зважаючи на позицію Конституційного Суду України[9], закономірно поділяти соціальні ризики, наприклад, за рівнем правового регулювання та механізмом його забезпечення на:

конституційні (сталі та незмінні)
законодавчі (змінюється Верховною Радою України в порядку видання законів).

Стосовно конституційних соціальних ризиків, то Основний Закон України встановив базові соціальні ризики, які у різний спосіб отримали механізм їхнього законодавчого забезпечення. Це такі:

повна втрата працездатності;
часткова втрата працездатності;
тимчасова втрата працездатності;
втрата годувальника;
безробіття з незалежних від особи обставин;
старість.

Не дослівно у законодавстві України передбачені такі соціальні ризики як повна чи часткова втрата працездатності. Лише відносно їх можна ототожнювати з інвалідністю, адже повнота втрати працездатності як певний показник встановлення інвалідності залежить від рівня обмеження життєдіяльності людини, ступеня розладу функцій організму.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» інвалідністю вважається міра втрати здоров’я у зв’язку із захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Щодо часткової працездатності, то заслуговує на увагу рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 № 1-р/2020, де суд зробив висновок, що втрата працівником професійної працездатності є частковою втратою ним працездатності, тобто є соціальним ризиком у розумінні ч. 1 ст. 46 Конституції України[10]. Професійна працездатність визначається у законодавстві як здатність певного працівника до роботи за своєю професією (фахом) і кваліфікацією чи за іншою адекватною їй професією (фахом). (п. 1.2. Порядку та Критеріїв встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків, який затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 05.06.2012 № 420).

Поняття «старість» теж не має законодавчого визначення і зазвичай, пов’язане із досягненням особою пенсійного віку. Щодо усіх інших конституційних соціальних ризиків, то вони дослівно відтворені в законодавстві у сфері соціального забезпечення.

Також соціальні ризики можна поділяти на:

правовстановлюючі
правопідтверджуючі

Відмінність між ними полягає у тому, що перші з названих потребують юридичного визнання у спосіб та у порядку, визначеному законодавством. Наприклад, встановлення інвалідності.

Правопідтверджуючі соціальні ризики дають можливість особі реалізувати своє право на соціальне забезпечення, маючи документальне підтвердження його настання (багатодітність, усиновлення, народження, опіка та піклування тощо).

Реалізація права на соціальне забезпечення здійснюється тільки у соціально-забезпечувальних правовідносинах щодо надання соціального забезпечення у порядку та на умовах, визначених законом. Водночас встановлено правило, що за одним і тим ж соціальним ризиком не надається однотипні, тотожні види соціального забезпечення. Особливо яскраво прослідковується така межа між страховими, де виплачується порівняно вищий розмір соціального забезпечення і нестраховими виплатами.

Тому особа має право вибору виду соціального забезпечення за одним і тим ж соціальним ризиком. Не можна одночасно отримувати пенсію за віком та пенсію за вислугу років, бо підставою призначення обох є досягнення необхідного пенсійного віку.

Структурно підставою виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин є юридичний склад, в основі якого є такі юридичні факти:

настання соціального ризику, з яким пов’язана необхідна модель правомірної активної поведінки особи для реалізації права на соціальне забезпечення;
правомірна активна поведінка управомоченої особи (наприклад, (письмова) заява до компетентного органу (та) необхідні документи);
рішення компетентного органу про призначення відповідного виду соціального забезпечення та певного його розміру.

Конституційні соціальні ризики

Пенсійний вік. Серед конституційних (базових) соціальних ризиків виокремимо старість, що відповідно до законодавства має зв’язок із настанням у особи певного пенсійного віку. В Україні застосовується винятково нормативний критерій для обчислення віку, з настанням якого особа набуває права на той чи інший вид соціального забезпечення.

Окрім цього законодавець у Законі України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16.12.1993 № 3721-XII послуговується категорією «похилий вік». У ст. 10 наведеного акту громадянами похилого віку визнаються особи, які досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», а також особи, яким до досягнення зазначеного пенсійного віку залишилося не більш як півтора року.

Пенсійний вік можна поділяти на загальний та спеціальний. Він є основною умовою щодо набуття права на пенсійне забезпечення в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Водночас пенсійний вік належить до тих соціальних ризиків, які потребують водночас необхідного страхового (трудового) стажу, щоб мати можливість отримувати відповідну пенсію. Наприклад, відповідно до змісту ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV мінімальний вік призначення пенсії за віком становить 60 років за наявністю страхового стажу 27-ми років. Отже, загальний пенсійний вік передбачає досягнення особою нормативно встановленого віку.

Щодо пільгового віку, як зазначає Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.06.2019 № 2-р/2019, це праця на роботах, які мають безпосередній вплив на здоров’я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров’я і безпеки оточуючих (ст. 114 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»)[11].

Зниження пенсійного віку передбачено також для окремих категорій громадян. Наприклад, для осіб з інвалідністю зору 1 групи (сліпих); осіб з інвалідністю з дитинства 1 групи; для жінок, які народили п’ятеро дітей та виховували їх до 8-річного віку (ст. 115 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Самостійний спосіб встановлення пенсійного віку передбачено в системі недержавного пенсійного забезпечення, з досягненням якого особа зможе отримувати недержавну пенсію. Законом лише визначено граничні межі встановлення пенсійного віку, а саме різниця у бік збільшення та зниження не може перевищувати 10 років по відношенню до загального пенсійного віку, встановленого Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Настання пенсійного віку впливає також на безстроковість соціальної виплати. Так пенсія в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування особам, які досягли встановленого законом (ст. 26 «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування») пенсійного віку призначається довічно.

Пенсійний вік може передбачати і вищий віковий критерій аніж 60 років. Зокрема, право на призначення державної соціальної допомоги мають особи, які досягнули 65-ти років та не мають права на пенсію за законом.

Документом, що засвідчує досягнення особою відповідного пенсійного віку є паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрацію) та вік.

Інвалідність. Це базовий (конституційний) соціальний ризик, який характеризує стійку втрату працездатності повнолітньої особи або дитини.

Водночас йдеться про юридичний факт, який підлягає встановленню у законодавчо визначеному порядку. Інвалідність повнолітніх осіб встановлюють експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування (ЕКОПФО), а дітей – ЛКК.

Відповідно до змісту Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», інвалідність розглядається як стан, що характеризується стійким обмеженням життєдіяльності особи, спричиненим порушенням функцій організму, який у взаємодії з навколишнім середовищем призводить до обмеження життєдіяльності та вимагає державної соціальної підтримки.

Стан втрати здоров’я та потреба в соціальному захисті визначається шляхом оцінювання повсякденної функціональності особи — нової процедури, яка замінила класичну медико‑соціальну експертизу. Рішення про встановлення інвалідності або оцінювання функціонального стану приймається експертними комісіями з оцінювання повсякденної функціональності, створеними у кластерних і суперкластерних закладах охорони здоров’я.

Раніше встановлення інвалідності здійснювалось медико‑соціальною експертизою через МСЕК, проте з 1 січня 2025 року ці комісії ліквідовані, і всі їхні функції та повноваження передано новому механізму оцінювання повсякденної функціональності. Існуючі рішення, видані до цієї реформи, залишають чинність, а подальше оцінювання здійснюється за новими правилами, передбаченими законодавством та рішеннями уряду.

Поняття дитини з інвалідністю передбачає ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III як дитини зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

Такі категорії громадян мають можливість за наявністю встановленої інвалідності не тільки на різні види соціального забезпечення за вибором (пенсії, страхові виплати, державні соціальні допомоги), але і на значний перелік реабілітаційних послуг. Водночас базовою вважається комплексна реабілітація (абілітація), яка надається на підставі положень Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» та прийнятого на його виконання Порядку здійснення реабілітаційних заходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 31.

Водночас діти з інвалідністю та особи з інвалідністю з дитинства мають право отримувати одночасно державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства чи дітям з інвалідністю та пенсію у зв’язку з втратою годувальника (державну соціальну допомогу дитині померлого годувальника, передбачену Законом України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю» від 18.05.2004 № 1727-IV) (ст. 1 Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» від 16.11.2000 № 2109-III).

Дітям інвалідність може встановлюватися ЛКК від народження до досягнення повноліття (18 років) у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 № 917 «Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям». Процедурні питання врегульовані Порядком видачі медичного висновку про дитину з інвалідністю віком до 18 років, визначеного наказом Міністерства охорони здоров’я України від 04.12.2001 № 482.

Інвалідність у дітей встановлюється за наявністю патологічних станів, які виникають при вроджених, спадкових, здобутих захворюваннях та після травм. Водночас ЛКК керується Переліком медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 18 років, затверджений спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства фінансів України від 08.11.2001 № 454/471/516.

На відміну від повнолітніх осіб, дітям встановлюється категорія «дитина з інвалідністю». Водночас за наявністю виключно високої міри втрати здоров’я та надзвичайної залежності від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду інших осіб і які фактично не здатні до самообслуговування, – категорія «дитина з інвалідністю підгрупи А».

Водночас експертні комісії з оцінювання повсякденної функціональності особи під час встановлення інвалідності керуються положеннями наказу Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.2024 № 2067 «Деякі питання забезпечення проведення оцінювання повсякденного функціонування особи».

Зокрема, залежно від ступеня розладу функцій органів та систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності.

Так, I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров’я особи та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.

Під час встановлення інвалідності ЕКОПФО визначає причину інвалідності. Їх перелік є вичерпним та встановлений п. 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності («Положення медико-соціальної експертизи»).

У законодавстві України передбачено такі види інвалідності:

внаслідок нещасного випадку на виробництві;
внаслідок професійного захворювання;
внаслідок загального захворювання;
внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання службових обов’язків чи проходження служби тощо.

Якщо інвалідність спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, то це зумовлює звернення до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», де передбачено умови та порядок призначення страхових виплат та соціальних послуг у зв’язку з цим.

Наведені обставини підлягають розслідуванню у встановленому законодавством порядку (Порядок розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2019 № 337). Деталізація усіх обставин настання інвалідності здійснюється Додатком № 10 до наведеного акту.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» професійне захворювання – це захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших чинників, пов’язаних із роботою.

Натомість нещасний випадок – обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого чинника чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть.

Загальне захворювання визначається причиною настання інвалідності, коли інвалідність не спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням[12].

Зокрема, нещасні випадки невиробничого характеру розслідується за окремим порядком (постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру» від 22.03.2001 р. № 270). У п. 2. наведеного акту передбачено, що під нещасними випадками невиробничого характеру варто розуміти непов’язані з виконанням трудових обов’язків травми, зокрема отримані внаслідок завдання тілесних ушкоджень іншою особою, отруєння, самогубства, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою, травми, отримані внаслідок стихійного лиха, контакту з тваринами тощо, які призвели до ушкодження здоров’я або смерті потерпілих.

До загального захворювання також прирівнюється інвалідність з дитинства. Правового визначення цього поняття у законодавстві немає, водночас набуття цього статусу пов’язується з наявністю інвалідності, яка встановлена ще до настання повноліття. Така категорія осіб в силу такої соціальної ознаки має право обрати один із різновидів соціального забезпечення, пов’язаний з інвалідністю, або державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства.

Особливими обставинами настанням інвалідності є поранення (контузії, травми або каліцтва), отримані під час виконання службових обов’язків чи проходження служби тощо. Спричинена ними інвалідність дає можливість отримувати пенсію за спеціальним Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII, одноразову грошову допомогу в порядку застосування норм Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII або Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII.

Також законодавством визначено осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни (ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII) та система пільг у зв’язку з такою соціальною ознакою.

Пільги та компенсації, особливості пенсійного забезпечення встановлені також для осіб з інвалідністю з кількості учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи щодо яких встановлено причинний зв’язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворих внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу, – категорія 1. (Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII).

Тимчасова непрацездатність визначається законодавством як непрацездатність особи внаслідок захворювання, травми або з інших причин, що не залежить від факту втрати працездатності (пологи, карантин, догляд за хворим тощо), яка має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності, а в разі інших причин – до закінчення причин відсторонення від роботи (п. 1.3. Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 09.04.2008 № 189).

Наведений соціальний ризик дає можливість отримувати страхові виплати та необхідні соціальні послуги у порядку та на умовах, які визначені Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

Також у разі, якщо жінка не застрахована в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, то вона має право на призначення державної допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами за Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

Загалом усі обставини, що характеризують тимчасову непрацездатність працівника за Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» можна поділити на три групи.

До першої групи належать ті причини, що визначають неможливість особи виконувати свої трудові обов’язки (займатися підприємницькою діяльності тощо) за станом здоров’я, а саме:

хвороба (загальне чи професійне захворювання);
травма, не пов’язана або пов’язана з нещасним випад-ком на виробництві;
вагітність та пологи.

До другої групи належать обставини, що спричиняють непрацездатність у зв’язку з необхідністю догляду за іншим членом сім’ї:

за хворою дитиною (до 14 років);
за хворим членом сім’ї;
за дитиною віком до 3-х років або дитиною з інвалідністю віком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною.

До поважних причин тимчасової непрацездатності належить також карантин, який накладений органами санітарно-епідеміологічної служби для того, щоб запобігти поширенню передусім інфекційних хвороб.

Всесвітнє поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), яке спричинило запровадження в Україні загальнонаціонального карантину зумовило появу в законодавстві ще однієї підстави тимчасової непрацездатності об’єктивного характеру. Це період перебування у закладах охорони здоров’я, а також період самоізоляції під медичним наглядом.

Відповідно до пунктів 1.1. та 1.2. Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13.11. 2001 № 455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності. Видача інших документів про тимчасову непрацездатність забороняється, крім випадків, обумовлених п. 1.13, 2.7, 2.16, 2.17, 2.18, 2.19, 2.20, 3.4, 3.16, 6.6 цього акту.

Безробіття як соціальний ризик. У ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI визначено три важливих взаємопов’язаний між собою понять, в яких розкриті законодавчі ознаки, що притаманні безробіттю як соціальному ризику.

Безробіття – це соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування. Водночас безробітним визнається особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи.

Натомість термін «особи працездатного віку» вживається у такому значенні: це особи віком від 16 років, які не досягли встановленого ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійного віку;

Доповненням до характеристики цього соціального ризику може слугувати також п.1. ч.1 ст. 43 Закону України «Про зайнятість населення», де передбачено, що статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи.

Отже, настання обставин за яких особа втратила роботу і відповідно дохід від здійснення певного роду трудової діяльності спричинює стан, який окреслює безробіття як соціальний ризик, що дає право на матеріальну підтримку (соціальні послуги) в системі соціального страхування за Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Таке соціальне забезпечення має компенсаційний характер за час, протягом якого особа втратила матеріальні засоби до існування. Важливим є встановлення причинно-наслідкового зв’язку між втратою роботи та втратою доходів. Тому наявність інших джерел додаткових надходжень (плата за договором оренди тощо) до уваги не береться.

Більшість науковців вважають, що визначене законодавче поняття «безробіття» не характеризує правосуб’єктність особи як безробітного та не розкриває безробіття як соціальний ризик. На переконання О. В. Басай, законодавчо закріплене поняття безробіття має характеризувати його зміст як соціального суб’єктивного ризику (тобто подію, яка ставить людину у складне матеріальне становище та зумовлює необхідність звертатись за допомогою), а не як соціально-економічне явище, при якому частина громадян не має змоги задовольнити потреби у праці (у державі)[13].

Автори колективного видання академічного курсу «Право соціального забезпечення України», зокрема П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук, під безробіттям розуміють втрату працездатною особою працездатного віку роботи з об’єктивних чи суб’єктивних причин, яка призвела до втрати заробітної плати або інших, передбачених законодавством доходів[14].

Безробіття є правовстановлюючим соціальним ризиком, що підтверджується на умовах та у порядку, визначеного ст. 43 Закону України «Про зайнятість населення» і прийнятим на його виконання Порядком реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2018 № 792. По суті сам факт наявного безробіття підтверджується набуттям статусу безробітного як особи працездатного віку, яка зареєстрована у територіальному центрі зайнятості як безробітна і готова та здатна приступити до роботи.

Водночас аналіз соціального законодавства дає можливість розширити площину трактування поняття «безробіття з незалежним від людини обставин» і простежити його взаємозв’язок з так званим «вимушеним» безробіттям. Наприклад, фізичні особи – надавачі соціальних послуг, які не перебувають у трудових відносинах, не здійснюють підприємницької діяльності, не провадять незалежної професійної діяльності (наукової, літературної, артистичної, художньої, освітньої або викладацької, а також медичної, юридичної практики, зокрема адвокатської, нотаріальної діяльності тощо), не перебувають на обліку як безробітні маю право компенсацію за догляд у порядку та на умовах, визначеними ч.7 ст. 13 Закону України «Про соціальні послуги».

Право на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника мають непрацездатні члени сім’ї – чоловік (дружина), а в разі їх відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років. (ч. 2 ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Також у системі надання соціальних послуг наявність складних життєвих обставин, спричинені безробіттям дають можливість особі отримувати соціальну послугу у порядку та на умовах, визначених Державним стандартом соціальної послуги соціального супроводу при працевлаштуванні та на робочому місці, який затверджений наказом Міністерства соціальної політики від 21.09.2016 № 1044.

Втрата годувальника. Цей соціальний ризик спричинює виникнення в особи права на пенсію у разі втрати годувальника, на щомісячні страхові виплати в разі смерті годувальника від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

Системний аналіз соціального законодавства дає підстав для висновку, що в загальному втрата годувальника характеризується водночас наявністю двох ознак: приналежністю до непрацездатних членів сім’ї, вичерпний перелік яких встановлений спеціальними законами і наявністю утримання померлим годувальником особи.

До втрати годувальника в солідарній системі пенсійного забезпечення прирівнюється також зникнення годувальника безвісти, у порядку, передбаченому Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» від 12.07.2018 № 2505-VIII. Аналогічно, згідно ст. 29 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяк их інших осіб» зникнення безвісти військовослужбовця в період бойових дій прирівнюються до загибелі на фронті.

Водночас дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Тільки для дітей померлого годувальника (зокрема народжених до 10 місяців з дня смерті годувальника) призначається державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, якщо померлий годувальник на день смерті не мав страхового стажу, необхідного для призначення пенсії для особи з інвалідністю III групи. (ст. 1 Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»).

Втрата годувальника підтверджується в сукупності низкою документів, серед яких визначальним є свідоцтво про смерть годувальника, рішення суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошеним померлим.

Втрата годувальника впливає також на додаткове матеріальне забезпечення окремих категорій осіб. Зокрема, наявність у непрацездатної особи утриманців, що отримують пенсію у зв’язку з втратою годувальника дає підстави для нарахування їм надбавки до пенсії за вислуги років (ст. 16 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»)[15].

Страховий та трудовий стаж

Страховий стаж. До складу юридичних фактів, які необхідні для здійснення особою конституційного права на соціальне забезпечення в системі соціального страхування належить страховий стаж.

Автори колективного видання академічного курсу «Право соціального забезпечення України», зокрема В. Я. Бурак, П. Д. Пилипенко, С. М. Синчук, зазначають, що страховий стаж є одночасно правостворюючим юридичним фактом, оскільки необхідний для призначення різних видів соціальних виплат), і правозмінюючим (його збільшення зумовлює зміни і перегляд суми вже призначених пенсій). Законодавець в одних випадках надає значення тривалості страхового стажу як умови для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення (наприклад, всіх видів пенсій), а в інших – його тривалість лише презюмується. Зокрема, для призначення допомоги по вагітності та пологах чи у разі нещасного випадку на виробництві, що спричинив втрату працездатності, законодавством не вимагається кількісного критерію страхового стажу. Достатнім вважається факт, що особа є застрахованою, а отже, передбачається, що вона є потенційним носієм страхового стажу[16].

Загалом страховий стаж є однією з невід’ємних умов для призначення таких видів соціального забезпечення:

пенсій в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (зокрема для призначення пенсії за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).
страхових виплат у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Поняття страхового стажу визначене у багатьох «страхових» законах. У загальному, в Основах законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ст. 9) страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та сплачуються внески (нею, роботодавцем) на страхування, якщо інше не передбачено законодавством.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Аналогічне визначення містить ч. 1 ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та ч. 1 ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Страховий стаж характеризується такими ознаками:

це часовий проміжок, обчислений місяцями;
нарахування страхового стажу здійснюється шляхом сплати страхових внесків, який належить до обов’язків страхувальника (застрахованої особи або роботодавця) незалежно від його фінансового стану.

Відповідно до змісту ч. 5 ст. 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування сплачується у розмірі 22-ох відсотків від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік. Станом на 1.01.2025 мінімальна сума єдиного соціального внеску складає 1 760 грн.

Щодо максимальної суми, то згідно зі змістом п. 4 ч. 1 ст. 1. Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», то єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування обчислюється з доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює п’ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок. Відповідно з 1 січня 2020 року він складає суму 70 845,0 грн.

Водночас Верховний Суд вважає, що не перерахування страхових внесків роботодавцем не є підставою для не включення відповідного періоду роботи до стажу, що дає право на трудову пенсію, оскільки основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка працівника. (судова справа № 688/947/17 від 20.03.2019)[17].

Також, якщо особа не підлягає загальнообов’язковому державному страхуванню і може належати до добровільно застрахованих відповідно до законодавства, то вона має право сплачувати єдиний внесок самостійно шляхом укладення договору в порядку та на умовах, які визначені ст. 10 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

Для обчислення єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування базовою величиною вважається заробітна плата особи або інший дохід, зокрема і дохід від підприємницької діяльності;

страховий стаж обчислюється за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, а за періоди до запровадження системи персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб – на підставі документів у порядку та на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.

Ведення такого обліку забезпечується Пенсійним фондом України згідно з Положенням про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового соціального страхування, затверджене постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 № 10-1.

Відтак, уся інформація про трудову діяльність особи, яка необхідна для призначення соціального забезпечення (наприклад, набутий страховий стаж, заробітна плату (дохід, грошове забезпечення), розмір сплачених страхових внесків тощо) починаючи з 01.01.2004, міститься тільки в системі персоніфікованого обліку застрахованих осіб. Натомість трудова діяльність до 01.01.2004 визначається законодавством як «трудовий стаж»;

місяць страхового стажу зараховується як повний, якщо було сплачено за відповідний місяць мінімальний страховий внесок.

Якщо сума сплачених за відповідний місяць страхових внесків є меншою, ніж мінімальний страховий внесок (наприклад, особа працювала неповний робочий час, перебувала у відпустці за власним бажанням тощо), цей період зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови здійснення відповідної доплати.

Порядок проведення такої доплати визначено роздiлом 15 Інструкції про порядок обчислення i сплати страхувальниками та застрахованими особами внескiв на загальнообов’язкове державне пенсiйне страхування до Пенсiйного фонду України, затвердженої постановою правління Пенсiйного фонду України вiд 19.12.2003 № 21-1.

Законами України визначаються особливості обчислення страхового стажу за окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, зокрема визначення тих періодів, які зараховуються до страхового стажу.

Щодо страхового стажу у системі пенсійного страхування, то ці питання регулюються ст. ст. 20–25 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Наприклад, відповідно до змісту ст. 24 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» для обчислення розміру пенсії по інвалідності або у зв’язку з втратою годувальника зараховується також період з дня встановлення інвалідності до досягнення застрахованою особою загального пенсійного віку, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би загального пенсійного віку.

Окрім цього, згідно п. 3-1 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» до страхового стажу для визначення права на призначення пенсії за віком згідно із ст. 26 цього Закону включаються періоди:

ведення підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування, а також із застосуванням фіксованого податку: з 1 січня 1998 року по 30 червня 2000 року включно, що

підтверджуються довідкою про реєстрацію як суб’єкта підприємницької діяльності; з 1 липня 2000 року по 31 грудня 2017 року включно, за умови сплати страхових внесків (єдиного внеску) незалежно від сплаченого розміру (крім випадків звільнення від сплати єдиного внеску);

проходження військової служби по 31 грудня 2017 року включно;
перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами з 1 січня 2004 року по 30 червня 2013 року включно;
перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею 6-річного віку з 1 січня 2004 року до часу запровадження сплати страхових внесків (єдиного внеску) за жінок, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
перебування у довготерміновому відрядженні працівників дипломатичної служби у період з 1 січня 2004 року по 30 квітня 2016 року, за умови сплати страхових внесків (єдиного внеску) незалежно від сплаченого розміру[18].

Важливо, що період навчання у вищому навчальному закладі після 1 січня 2004 року не зараховується до страхового стажу, якщо не має договору про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування з податковим органом. Причиною цьому є те, що навчальний заклад не сплачує страхові внески за здобувача вищої освіти.

Зокрема, відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 62 Закону України «Про вищу освіту» особи, які навчаються у вищих навчальних закладах мають право на зарахування до страхового стажу відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» періодів навчання на денній формі навчання у закладах вищої освіти, аспірантурі, докторантурі, інтернатурі, резидентурі, за умови добровільної сплати страхових внесків.

У системі загальнообов’язкового державного соціального страхування правила обчислення страхового стажу визначає ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Аналогічне положення містить ст. 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» з особливостями страхування у цій системі.

У разі коли, особі не вистачає страхового стажу, у ст. 10 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» передбачено порядок та умови його набуття шляхом укладення договору про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування щодо сплати страхового внеску:

одноразово за попередні періоди, в яких особа не підлягала загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню (зокрема за період з 1 січня 2004 року по 31 грудня 2010 року).

За таких умов сума сплаченого єдиного внеску за кожен місяць такого періоду не може бути меншою за мінімальний страховий внесок на дату укладення договору, помножений на коефіцієнт 2. Наприклад, договір укладено у березні 2025 року. Мінімальний страховий внесок становить 1 760 грн (як 22 відсотки від мінімальної заробітної плати). Це вартість 1-го календарного місяця страхового стажу. Якщо стаж набувається за один календарний рік, то виходить в результаті значна сума коштів, а саме 21 120 грн.;

щомісячно за попередні періоди і (або) майбутні періоди страхового стажу за умови укладення договору не менше ніж на 1 рік. За такого способу набуття страхового стажу коефіцієнт 2 не враховується і сплата страхового внеску здійснюється у сумі не меншій за мінімальний розмір.

Детальніше питання набуття страхового стажу на договірній основі регулюється Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449.

Зазначимо також, що відомості про страховий стаж особи заборонено розголошувати без її згоди (ст. 13 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування).

Трудовий стаж. Обчислення трудового стажу застосовується для призначення пенсій в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (зокрема для призначення пенсії за Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»).

Він характеризує трудову діяльність особи за періоди, що перебували поза сплатою страхових внесків до 1 січня 2004 року. Тобто до формування системи персоніфікованого обліку застрахованих осіб увесь період трудової діяльності прирівнюється до страхового періоду. Після 1 січня 2004 року до страхового стажу зараховуються тільки ті періоди, протягом яких сплачувалися страхові внески. Про що є інформація в базі даних системи персоніфікованого обліку застрахованих осіб[19].

Періоди роботи, що зараховуються до трудового стажу у разі ліквідації підприємства, установи та організації без визначення правонаступника визначаються Порядком підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1.

Системний аналіз пенсійного законодавства дає підстави для висновку, що трудовий (загальний) стаж поділяється на:

пільговий;

Пільговий пенсійний стаж впливає на дострокове призначення пенсії для окремих категорій громадян, що працювали на певних посадах, незалежно від останнього місця роботи (до 1 квітня 2015 року) і які набули це право на умовах передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Низку норм цього закону було визнано неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України від 18.06.2007 № 4-рп/2007, який і передбачив необхідну тривалість трудового стажу, повернувши раніше змінене положення, що і наведене у рішенні.

спеціальний (зокрема, вислуга років).

Верховний Суд, в одному зі своїх ухвалених рішень зазначає, спеціальний стаж (різновидом якого є вислуга років є періодом роботи в певних умовах праці чи на посадах, з якими законодавець пов’язує пільгове (або за особливими правилами) пенсійне забезпечення. Вислуга років – це період виконання особливого роду трудової діяльності або державної служби, коли до особи, яка її здійснює, пред’являють особливі вікові, освітні, а також підвищені психічні та фізичні вимоги, під час тривалого виконання якої особа втрачає відповідну професійну працездатність (судова справа № 643/11758/16-а від 20.02.2019)[20].

Відповідно до положень Закону України «Про пенсійне забезпечення» спеціальний стаж характеризував вислугу років як періоди трудової діяльності для окремих посад працівників авіації і льотно-випробного складу, робітників локомотивних бригад, працівники освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення тощо.

Проте на підставі рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 норми цього закону щодо вислуги років визнано неконституційними. Тож положення щодо вислуги років не можуть застосовуватися допоки не будуть внесені зміни у пенсійне законодавство задля належного правового регулювання означених правовідносин.

До спеціального стажу зараховується також періоди виконання особою особливого виду трудової діяльності, а саме державної служби, військової служби, служби і роботи в правоохоронних органах, а також іншої суспільно корисної діяльності.

Наприклад, відповідно до ст. 68 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» час виконання присяжним обов’язків у суді зараховується до всіх видів трудового стажу. Також періоди, які зараховуються до стажу роботи судді визначено положеннями ст. 137, ч. 4 ст. 163 наведеного закону.

Періоди страхового стажу, які належать до вислуги років для працівників прокуратури передбачені ч. 6 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII. У ст. 46 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII визначені періоди, що зараховуються до державного стажу. Порядок обчислення стажу державної служби, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 229.

У ст. 22 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 № 2493-III зазначено, що до стажу служби в органах місцевого самоврядування належить період роботи на посадах, на які поширюється дія цього Закону, а також на посадах і в органах, час роботи в яких зараховується до стажу державної служби.

Види служби та періоди часу, які належать до вислуги років для призначення пенсії військовослужбовцям та прирівняним до них особам встановлені ст. 17 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» дружинам (чоловікам) військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, до загального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за віком, зараховується період проживання разом з чоловіком (дружиною) в місцевостях, де не було можливості працевлаштування за спеціальністю, але не більше 10 років.

Документальним підтвердженням трудового стажу особи є дані трудової книжки, яка заповнюється роботодавцем згідно до положення Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, що затверджена спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58.

Згідно з ст. 48 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. За відсутності трудової книжки підлягають до застосуванню норми Порядку підтвердження наявного трудового стажу у разі відсутності трудової книжки чи відповідних записів в ній, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637. Зокрема, нею врегульовано також питання обчислення трудового стажу фізичними особами підприємцями.

Верховний Суд за результатами розгляду справи № 307/3091/16 від 21.02.2020 зазначив, що законодавцем встановлений алгоритм дій щодо документального підтвердження, що йдуть у певній послідовності. Зокрема, основним документом, що підтверджує трудовий стаж, визначено трудову книжку. За її відсутності черговим елементом для підтвердження стажу є: дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про період и роботи. За неможливості підтвердити наявний трудовий стаж будь-якими документами, законодавцем передбачено останній по черговості спосіб, а саме: встановлення трудового стажу на підставі показань не менше 2-х свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (зокрема колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу[21].

Варто зазначити також особливості набуття страхового стажу за кордоном.

Передусім громадяни України, які постійно проживають або працюють за межами України, мають право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та на матеріальне забезпечення і соціальні послуги за страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності.

Винятки можуть бути встановлені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Україна підписала міжнародно-правові договори про співробітництво у сфері соціального захисту з понад 20 країнами і цей процес продовжується. Перелік таких міжнародно-правових договорів із питань соціального забезпечення розміщений на офіційній веб-сторінці сайту Міністерства соціальної політики України[22].

Залежно від умов зарахування стажу роботи такі договори традиційно поділяють на територіальні та пропорційні.

Договори укладені за територіальним принципом передбачають взаємне зарахування стажу на території України та іншої країни (країн), які підписали відповідну угоду. Тобто стаж, набутий на території іншої країни автоматично відноситься до страхового стажу в Україні.

Натомість договори укладені за пропорційним принципом ґрунтуються на відокремленому зарахуванні стажу. Це означає, стаж, набутий на території іншої країни не додається до стажу на території України. Відповідно особа має два періоди стажу, які обчислюється за правилами тієї країни, де вона працювала[23].

Укладач: Старший викладач кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук Роман КАШПЕРСЬКИЙ

[1] Сташків Б. І. Теорія права соціального забезпечення : навч. посібник. К., 2005. С. 239.

[2]Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, постанова Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. № 1751 URL: zakon.rada.gov.ua п.13

[3] Право соціального забезпечення України : підручник / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін.; за ред. П. Д. Пилипенка. К., 2010. С. 133.

[4] Судова справа № 9901/307/19 від 19.02.2020 р. URL : reyestr.court.gov.ua

[5] Судова справа №554/5119/16-а від 30.01.2020 р. URL : reyestr.court.gov.ua

[6] Прилипко С. М. Предмет права соціального забезпечення / автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.05 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. Х., 2007. С. 31.

[7] Право соціального забезпечення України : підручник / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін.; за ред. П. Д. Пилипенка. К., 2010. С. 188.

[8], [12], [15], [18], [19], [23] Мокрицька Н. П. Право соціального забезпечення : навч. посіб. Львів : ЛьвДУВС, 2020. 536 с.

[9] Рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 07.11.2018 р. № 9-р/2018. URL : zakon.rada.gov.ua

[10] Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 р. № 1-р/2020 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу I, пункту 2 розділу III «Прикінцеві положення»Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII від 23.01.2020 р. № 1-р/2020. URL : zakon.rada.gov.ua

[11] Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 р. № 2-р/2019. URL : zakon.rada.gov.ua

[13] Басай О. В. Правове забезпечення соціального захисту безробітних в Україні : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.05; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. Х., 2005. С. 14.

[14] Право соціального забезпечення України : підручник / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін.; за ред. П. Д. Пилипенка. К., 2010. С. 211.

[16] Право соціального забезпечення України : підручник / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін.; за ред. П. Д. Пилипенка. К., 2010. С. 148.

[17] Судова справа № 688/947/17 від 20.03.2019 р. URL : reyestr.court.gov.ua

[20] Судова справа № 643/11758/16-а від 20.02.2019 р. URL : reyestr.court.gov.ua

[21] Судова справа №307/3091/16 від 21.02.2020 р. URL : reyestr.court.gov.ua

[22] Перелік міжнародно-правових договорів з питань праці, зайнятості, соціального забезпечення, захисту дітей та гендерної рівності. URL : msp.gov.ua