Право соціального забезпечення

ТЕМА № 1: Державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії

ПЛАН

Поняття, мета встановлення, принципи формування державних соціальних стандартів.
Система і класифікація соціальних нормативів.
Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт.
Основні державні соціальні гарантії.

Поняття, мета встановлення, принципи формування державних соціальних стандартів

Соціальна політика – це та складова частина політики держави, яка спрямована на забезпечення гідної якості життя для всіх і кожного з її громадян. Простими словами – держава зобов’язана забезпечити своїм громадянам можливість одержувати всі необхідні ресурси для гідного життя, і вона виконує це зобов’язання через свою соціальну політику[1].

Конституція України гарантує, що кожен громадянин в Україні має права, які зобов’язана забезпечити для нього держава своєю соціальною політикою, серед яких:

право на соціальний захист – ст. 46 Основного Закону зазначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом;
право на працю – ст. 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом;
право на відпочинок – ст. 45 Конституції України передбачає, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом;
право на житло – у ст. 47 Конституції України закріплено право кожного на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду;
право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України);
право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49 Конституції України), яке забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя;
право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50 Конституції України);
право на державний захист сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51 Конституції України), при цьому захист прав дітей незалежно від походження, зокрема утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу (ст. 52 Конституції України).

Структура соціальної політики має три рівні: державний; регіональний; місцевий.

Найвищою законодавчою інстанцією є Верховна Рада України — вона створює й ухвалює закони про види і форми соціального забезпечення, затверджує основні джерела його фінансування і відповідні витрати з Державного бюджету. У системі виконавчої влади найвищим органом є Кабінет Міністрів України. На нього покладається реалізація та виконання законодавства із соціального забезпечення. Зокрема, Кабінет Міністрів щороку розробляє і подає на затвердження Верховної Ради Державний бюджет, у якому передбачені всі державні витрати на соціальне забезпечення. Кабінет Міністрів також відповідає за законне і раціональне використання цих коштів Державного бюджету[2]. Провідна ланка в системі центральних органів виконавчої влади з реалізації державної соціальної політики — Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, основні завдання і напрямки діяльності якого визначені у Положенні про Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2025 р. № 904[3]

Основний інструмент соціальної політики, що використовується для визначення механізму реалізації соціальних прав громадян, - це система державних соціальних стандартів, гарантій та норм.

Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000[4] визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону України державні соціальні стандарти – встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;
визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;
визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Формування державних соціальних стандартів і нормативів здійснюється за такими принципами:

забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного;
законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;
диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів;
наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;
соціального партнерства;
гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;
урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

Державні соціальні стандарти обов’язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку (ст. 2 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги.

У ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» наведено визначення поняття базового державного соціального стандарту, яким є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового обслуговування, соціального захисту, культури, охорони здоров’я та освіти.

Перелік державних соціальних стандартів і нормативів визначений у Законі України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», а також у Державному класифікаторі соціальних стандартів і нормативів, затвердженому наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293[5], який розроблено відповідно до ст. 27 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» для забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів, наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні.

Система і класифікація соціальних нормативів

Відповідно до Державного класифікатора соціальних стандартів і нормативів, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293, об’єктами класифікації є державні соціальні стандарти і нормативи у сферах:

доходів населення;
соціального обслуговування;
житлово-комунального обслуговування;
транспортного обслуговування та зв’язку;
охорони здоров’я;
забезпечення навчальними закладами;
обслуговування закладами культури;
обслуговування закладами фізичної культури та спорту;
побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування;
соціальної роботи з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей.

Аналогічний розподіл соціальних стандартів (постатейно) міститься і у Законі України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення встановлюються з метою визначення розмірів державних соціальних гарантій у сфері оплати праці, виплат за обов’язковим державним соціальним страхуванням, права на отримання інших видів соціальних виплат і державної соціальної допомоги та їх розмірів, а також визначення пріоритетності напрямів державної соціальної політики (ст. 7 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Базовим державним соціальним стандартом у сфері доходів населення є прожитковий мінімум. На його основі визначаються розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших видів соціальних виплат. Прожитковий мінімум застосовується також для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.[6]

Державні соціальні нормативи у сфері надання соціальних послуг встановлюються для визначення розмірів державних гарантій соціальної підтримки осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах. З цією метою визначаються:

перелік, види та обсяги соціальних послуг, які надаються за рахунок державного та місцевого бюджетів і страхових фондів;
норми та нормативи надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах;
показники якості соціальних послуг (ст. 8 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, закріплені у Законі України «Про соціальні послуги» від 17.01.2019 р. № 2671-VIII. У цьому ж Законі визначене поняття «соціальні послуги» - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають.[7]

Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування встановлюються з метою визначення державних соціальних гарантій щодо надання житлово-комунальних послуг та розмірів витрат на найм житла, управління житлом і оплату комунальних послуг, які забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло. До державних соціальних нормативів належать:

гранична норма витрат на управління житлом, оплату комунальних послуг, передбачених Законом України «Про житлово-комунальні послуги", залежно від отримуваного доходу;
соціальна норма житла та соціальні нормативи користування комунальними послугами, з оплати яких держава надає пільги та встановлює субсидії громадянам;
показники якості управління багатоквартирним будинком і надання комунальних послуг (ст. 9 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Державні соціальні нормативи у сферах транспортного обслуговування та електронних комунікацій включають:

норми забезпечення транспортом загального користування;
показники якості транспортного обслуговування;
соціальні норми забезпеченості населення електронними комунікаційними послугами, з оплати яких держава надає пільги громадянам (ст. 10 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування та електронних комунікацій спрямовані на забезпечення гарантованими та якісними послугами, що надаються суб’єктами підприємництва, які мають ліцензію (дозвіл) на право цих послуг у відповідності до чинного законодавства при обслуговуванні населення на умовах загального і пільгового їх користування. Нормативи забезпечення транспортом загального користування гарантують здійснення перевезень пасажирів із забезпеченням якісного їх обслуговування з моменту придбання квитка на проїзд до завершення поїздки при мінімальних витратах часу на оформлення проїзних документів. З метою підвищення якості обслуговування та безпеки учасників дорожнього руху визначені норми обладнання доріг зупинками та сервісними пунктами. Соціальні нормативи у сфері обслуговування електронних комунікацій передбачають розвиток і оптимальне розміщення мережі останніх з врахуванням норм забезпечення населення відповідними послугами.[8]

До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я включаються:

перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;
нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур;
показники якості надання медичної допомоги;
нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами;
нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою;
нормативи забезпечення медикаментами державних і комунальних закладів охорони здоров’я;
нормативи санаторно-курортного забезпечення;
нормативи забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я (ст. 11 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Державні соціальні нормативи спрямовані на забезпечення якісною і ефективною медичною допомогою населення України, доступності та рівноправності при її отриманні, визначають обсяги і види профілактичних, діагностичних, лікувальних заходів при наданні медичної допомоги дитячому і дорослому населенню, критерії якості результату лікування. Ці нормативи визначають рівень забезпеченості дитячого і дорослого населення стаціонарними ліжками за профілями медичної допомоги, медикаментами в закладах охорони здоров’я, в т. ч. пільговим забезпеченням окремих категорій населення лікарськими засобами, харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, санаторно-курортним лікуванням.[9]

До державних соціальних нормативів у сфері забезпечення навчальними закладами включаються:

перелік та обсяг послуг, що надаються державними і комунальними закладами дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти;
нормативи граничного наповнювання класів, груп та співвідношення вихованців, учнів, студентів і педагогічних працівників у навчальних закладах;
норми матеріального забезпечення навчальних закладів та додаткових видів соціального і матеріального забезпечення учнів (ст. 12 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення навчальними закладами спрямовані на якісне надання послуг у цій сфері. Для всіх громадян України держава гарантує право на освіту. Пріоритетами державної політики в освіті є: особистісна орієнтація освіти; розвиток системи неперервної освіти та освіти впродовж життя; створення рівних можливостей для дітей і молоді в здобутті якісної освіти; доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; створення умов для ефективної професійної діяльності, підтримки працездатності та збереження здоров’я педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу. Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, аспірантів, докторантів та інших осіб, незалежно від форм навчання і типів навчальних закладів. Освітня мережа підпорядкована задоволенню широкого діапазону індивідуально-освітніх потреб кожної людини.[10]

До державних соціальних нормативів у сфері культури включаються:

мінімальні стандарти забезпечення населення культурними послугами, визначені відповідно до Закону України «Про культуру»;
нормативи забезпечення населення закладами культури та закладами освіти сфери культури, що надають доступ до базового набору культурних послуг.

Нормативи забезпечення населення закладами культури та закладами освіти сфери культури, що надають доступ до базового набору культурних послуг, є частиною вимог до ресурсного забезпечення базового набору культурних послуг (ст. 13 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами культури – це встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами норми і нормативи, що визначають мінімально достатню кількість закладів для забезпечення потреб людини у культурних послугах.

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування закладами культури забезпечать: визначення соціальної гарантії громадян України на задоволення культурно-інформаційних та дозвіллєвих потреб, вільний розвиток особистості; єдиний підхід до визначення норм забезпеченості населення закладами культури; визначення видатків Державного бюджету України та місцевих бюджетів на утримання культурної сфери і соціальний захист працівників; гарантований мінімум послуг, що надаються закладами культури безоплатно; встановлення показників якості надання культурних послуг.[11]

До державних соціальних нормативів надання послуг у сфері фізичної культури і спорту включаються:

перелік, мінімальні нормативи витрат (фінансування) та обсяг надання послуг у сфері фізичної культури і спорту, у тому числі безоплатних та пільгових послуг;
показники доступності та якості надання послуг у сфері фізичної культури і спорту, зокрема безоплатних та пільгових, у тому числі для осіб з інвалідністю;
нормативи забезпечення населення закладами фізичної культури і спорту та спортивними спорудами, зокрема з можливістю доступу до них осіб з інвалідністю (ст. 14 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Держава гарантує усім громадянам країни право на фізичне виховання і фізичний розвиток, на що спрямовані державні соціальні норми і нормативи у цій сфері. Основними пріоритетами у сфері обслуговування закладами фізичної культури і спорту є: створення сприятливих умов та достатньої забезпеченості населення закладами та послугами фізичної культури і спорту; забезпечення доступності послуг, які надаються населенню організаціями фізкультурно-спортивного спрямування (закладами фізичної культури і спорту) незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, дитячо-юнацькими спортивними школами; забезпечення діапазону безоплатних послуг у сфері фізичної культури і спорту для задоволення індивідуальних потреб кожної людини.

Державні соціальні норми і нормативи у сфері обслуговування закладами фізичної культури і спорту, як мінімальні показники необхідного матеріально-технічного, фінансового, кадрового та іншого необхідного забезпечення, визначаються державою для задоволення прав громадян України в безоплатних та платних фізкультурно-оздоровчих послугах, послугах щодо занять спортом незалежно від походження, соціального і майнового стану, статі, освіти, роду і характеру занять, місця проживання та інших можливих обставин, а також дітям різних вікових груп та різних здібностей, в тому числі дітям-сиротам та дітям, позбавлених батьківського піклування, дітям, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, дітям з багатодітних та малозабезпечених сімей, дітям з інвалідністю. Вони повинні систематично переглядатись по мірі покращення соціально - економічного розвитку держави. Їх числові значення і розміри визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту з урахуванням відомчих особливостей їх впровадження та застосування. [12]

До державних соціальних нормативів у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування включаються:

нормативи забезпечення населення побутовими послугами;
показники якості надання побутових послуг;
нормативи забезпечення торговельною площею та місцями у закладах громадського харчування;
показники якості та безпеки товарів і послуг підприємств громадського харчування (ст. 15 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»)

Державні соціальні нормативи у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування спрямовані на забезпечення гарантованими та якісними послугами, що надаються населенню у цій сфері. Державна соціальна політика у сфері побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування проводиться з метою: визначення потреб населення в послугах побутового обслуговування, торгівлі та громадського харчування; визначення достатності площі торговельних залів, підсобних приміщень і загальнотоварних складів, підприємств громадського харчування та приміщень для відвідувачів на підприємствах побутового обслуговування населення; забезпечення місцями у закладах громадського харчування; забезпечення якості надання усіх послуг та безпеки товарів і послуг підприємств громадського харчування. Основними принципами нормативів є досягнення своєчасності, доступності та рівноправності для усіх громадян в залежності від потреби.[13]

Держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів (ст. 16 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Система і класифікація соціальних нормативів закріплена також у ст. 4 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи споживання – розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (за рік, за місяць, за день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;
нормативи забезпечення – визначена кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, доступних послуг, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я, освіти, культури, освіти сфери культури, соціального захисту, підприємств, установ, організацій соціального захисту, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
нормативи доходу – розмір особистого доходу громадянина або сім’ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обраховується на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.

За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:

нормативи раціонального споживання – рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;
нормативи мінімального споживання – соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;
статистичні нормативи – нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.

Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV, прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.[14]

Він визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:

дітей віком до 6 років;
дітей віком від 6 до 18 років;
працездатних осіб (осіб, які не досягли встановленого законом пенсійного віку);
осіб, які втратили працездатність (осіб, які досягли встановленого законом пенсійного віку, осіб, які досягли пенсійного віку, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах, та непрацюючих осіб, визнаних особами з інвалідністю в установленому порядку).

Прожитковий мінімум застосовується для:

загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення окремих державних соціальних програм;
встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України;
визначення права на призначення соціальної допомоги;
визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших;
встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізації регіональних соціальних програм, визначення права на призначення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум, не нижчий від установленого відповідно до цього Закону України «Про прожитковий мінімум».

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення (для дітей віком до 6 років, дітей віком від 6 до 18 років, працездатних осіб та осіб, які втратили працездатність), виходячи з наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, схвалених науково-громадською експертизою на принципах соціального партнерства та затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.2000 № 656.

Набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів визначаються в натуральних показниках, набір послуг - у нормативах споживання не рідше одного разу на п’ять років (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про прожитковий мінімум»).

Набір продуктів харчування формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цінності, з урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Основними принципами формування набору продуктів харчування є:

забезпечення дитини повноцінним харчуванням для розвитку організму;
забезпечення дитини віком від 6 до 18 років додатковим харчуванням для активного соціального та фізичного розвитку;
задоволення організму працюючої особи у відтворенні працездатності, збереження працездатності для безробітного, відновлення у необхідних випадках працездатності для особи, яка її втратила;
підтримання повноцінного функціонування організму людини похилого віку.

Набір непродовольчих товарів формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку, з використанням нормативів забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також засобами для влаштування побуту.

Основними принципами формування набору непродовольчих товарів є:

забезпечення збереження здоров’я та підтримання життєдіяльності організму людини;
урахування особливостей потреб осіб, які відносяться до різних соціальних і демографічних груп населення;
урахування культурно-побутових потреб особистості.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові послуги, послуги зв’язку, закладів культури, освіти, охорони здоров’я та інші.

Основними принципами формування набору послуг є:

задоволення мінімальної потреби громадян у житлі, організації побуту, користуванні транспортом, закладами культури, у підтриманні зв’язку з навколишнім середовищем;
задоволення потреби громадян у користуванні закладами освіти, охорони здоров’я;
визначення житлово-комунальних послуг (по водопостачанню, теплопостачанню, газопостачанню, електропостачанню, водовідведенню, утриманню та експлуатації житла та прибудинкових територій, сміттєзбиранню, утриманню ліфтів) виходячи із соціальної норми житла та нормативів споживання зазначених послуг;
урахування особливостей потреб осіб, які належать до різних соціальних і демографічних груп населення.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік та публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

В межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення, індексуються грошові доходи населення. Так, відповідно до абз. 2 п. 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. № 1078, оплата праці, у тому числі працюючим пенсіонерам, грошове забезпечення, розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю, що надається залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії індексуються у межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.[15]

Основні державні соціальні гарантії

Основним державним соціальним гарантіям, порядку їх визначення та затвердження присвячений розділ ІІІ Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 р.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються:

мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються також інші державні соціальні гарантії, зокрема, щодо:

рівня життя населення, що постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;
стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів;
індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін;
надання гарантованих обсягів соціального захисту, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сферах освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування;
забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (ст. 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Виключно законами України визначаються:

мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
величина порогу індексації грошових доходів громадян;
пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних і електронних комунікаційних послуг та критерії їх надання.

Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Разом з тим, органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів (ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання. Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку.

Залучення підприємствами, установами, організаціями соціального захисту, житлово-комунального, побутового обслуговування, закладами культури, освіти сфери культури, охорони здоров’я, освіти коштів з додаткових джерел фінансування, не заборонених законом, не є підставою для зменшення бюджетного фінансування відповідно до нормативів (ст. 20 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обраховуються такі види нормативів витрат (фінансування):

нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг - на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування;
нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я, освіти, культури, освіти сфери культури, підприємств, організацій, установ соціального захисту, житлово-комунального та побутового обслуговування;
нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів охорони здоров’я, освіти, культури, освіти сфери культури, підприємств, організацій, установ соціального захисту, житлово-комунального та побутового обслуговування.

Окремо визначаються нормативи коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, що спрямовуються на покриття:

витрат населення для здійснення виплат закладів культури, освіти сфери культури, підприємств, установ і організацій соціального захисту, житлово-комунального та побутового обслуговування (адресна допомога);
витрат закладів культури, освіти сфери культури, підприємств, установ і організацій соціального захисту, житлово-комунального та побутового обслуговування, які не покриваються виплатами населення.

Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування бюджетів соціальних фондів.

Координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо застосування державних соціальних стандартів і нормативів та нормативів фінансового забезпечення надання державних соціальних гарантій здійснюють спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади, що відповідають за реалізацію державної політики у сфері фінансів та соціального захисту. Порядок надання відповідних соціальних гарантій, пільг встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 22 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Держава здійснює фінансову підтримку місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій на основі нормативів витрат (фінансування). Цільова державна підтримка здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів. Основними засобами здійснення моніторингу є:

щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів;
ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів;
поточне коригування вартісних величин державних соціальних нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування.

За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій в порядку, що визначається законами. Відомості про розміри державних соціальних стандартів і нормативів, а також щодо результатів моніторингу їх застосування підлягають публікації в офіційних виданнях.

Контроль за дотриманням законодавства про державні соціальні стандарти і нормативи та державні соціальні гарантії здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування із залученням громадських організацій та незалежних експертів на засадах гласності. Об’єднання профспілок відповідно до їх повноважень можуть проводити перевірки дотримання державних соціальних стандартів і нормативів та державних соціальних гарантій, з результатами яких вони ознайомлюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 25 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).

Укладач: Доцент кафедри цивільного права та процесу НАВС кандидат юридичних наук, доцент майор поліції Катерина КУЦИК

[1] С. 9 Соціальне забезпечення в Україні : навч. посібник / кол. авторів ; за ред. А. Я. Кузнєцової, З. Е. Скринник, Л. К. Семів. Львів : Університет банківської справи, 2021. 547 с.

[2] С. 19-20 Соціальне забезпечення в Україні : навч. посібник / кол. авторів ; за ред. А. Я. Кузнєцової, З. Е. Скринник, Л. К. Семів. Львів : Університет банківської справи, 2021. 547 с.

[3] Положення про Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2025 р. № 904 URL: zakon.rada.gov.ua

[4] Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-III URL: zakon.rada.gov.ua

[5] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[6] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[7] Закон України «Про соціальні послуги» від 17.01.2019 р. № 2671-VIII URL: zakon.rada.gov.ua

[8] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[9] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[10] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[11] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[12] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[13] Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17.06.2002 р. № 293 URL: zakon.rada.gov.ua

[14] Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV URL: zakon.rada.gov.ua

[15] Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. № 1078 URL: zakon.rada.gov.ua